Будова і властивості аналізаторів
З позицій безпеки життєдіяльності особливо важливим є те, що органи чуття сприймають і сигналізують про різноманітні види і рівні небезпеки. Наприклад: людина бачить на своєму шляху автомобіль, що рухається, і відходить убік; шум грому, що наближається, змушує людину сховатися, — і таких прикладів можна навести безліч. Отримана інформація передається в мозок людини; він її аналізує, синтезує і видає відповідні команди виконавчим органам. Залежно від характеру одержуваної інформації, її цінності буде визначатися наступна дія людини. Водночас, для з'ясування засобів відображення у свідомості людини об'єктів і процесів, що відбуваються в зовнішньому середовищі, необхідно знати, яким чином улаштовані органи чуття, і мати уявлення про їх взаємодію.
Сучасна наука про відчуття використовує декілька термінів, дуже близьких за значенням: «органи чуття», «аналізатори», «аферентні системи», «сенсорні системи», що часто розглядаються як рівнозначні.
У сучасній фізіології, враховуючи анатомічну єдність і спільність функцій, розрізняють вісім аналізаторів (рис. 8.2).
Рис. 8.2 Види аналізаторів людини
Проте в системі взаємодії людини з об'єктами навколишнього середовища головними або домінуючими при виявленні небезпеки все ж таки виступають зоровий, слуховий та шкірний аналізатори. Інші виконують допоміжну, або доповнюючу, функцію.
Водночас необхідно враховувати також і ту обставину, що в сучасних умовах є ціла низка небезпечних чинників, що створюють надзвичайно важливу біологічну дію на людський організм, але для їхнього сприйняття немає відповідних природних аналізаторів. Це насамперед стосується іонізуючих випромінювань і електромагнітних полів надвисоких діапазонів частот (так звані НВЧ - випромінювання). Людина не спроможна їх відчути безпосередньо, а відчувати лише їх опосередковані (переважно дуже небезпечні для здоров’я) наслідки.
Аналізатори — це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, які здійснюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму.
Усі аналізатори в принциповому структурному відношенні однотипні. Вони мають на своїй периферії апарати, що сприймають подразники, — рецептори, в яких і відбувається перетворення енергії подразника в процес збудження.
Від рецепторів по сенсорним (чуттєвим) нейронам і синапсам (контактам між нервовими клітинами) імпульси надходять у центральну нервову систему.
Рис. 8.3 Структура аналізатора
Так, основною частиною аналізатора є рецептор, що виконує строго визначені функції.(рис. 8.3) Усі рецептори розділяються на:
За сферою діяльності усі рецептори розділяються на дві великі групи:
- зовнішні(екстерорецептори);
- внутрішні (інтерорецептори).
До екстерорецепторів відносяться: слухові, зорові, нюхові, смакові, дотикальні.
До інтерорецепторів відносяться: визцерорецептори ( що сигналізують про стан внутрішніх органів) і пропріорецептори (рецептори опорно - рухового апарату).
За характером контакту із середовищем рецептори поділяються на:
- дистанційні (зорові, слухові, нюхові), що одержують інформацію на деякій відстані від джерела роздратування,
- контактні – що збуджуються при безпосереднім зіткненні з ним.
За характером збудження розрізняють такі основні види рецепторів:
- Механорецептори
- Хеморецептори
- Терморецептори
- Фоторецептори
- Механорецептори
Механорецептори, сприймають механічну енергію: до них належать рецептори слухової вестибулярної, рухової, частково вісцеральної чутливості;
Хеморецептори — нюховий, смаковий;
Терморецептори, — що мають шкірний аналізатор;
Фоторецептори — зоровий аналізатор та інші види.
Кожен рецептор виділяє з множини подразників зовнішнього і внутрішнього середовища свій адекватний подразник. Цим і пояснюється дуже висока чутливість рецепторів.
Усі аналізатори завдяки своїй однотипній будові мають загальні психофізіологічні властивості.
Чутливість аналізаторів близька до теоретичної межі й у сучасній техніці поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості є гранична інтенсивність, тобто найменша інтенсивність подразника, вплив якої дає відчуття.
Абсолютна межа чутливості має верхній та нижній рівні.
Нижня абсолютна межа чутливості — це мінімальна величина подразника, що викликає чутливість.
Верхня абсолютна межа — максимально допустима величина подразника, що не викликає в людини біль.
Диференційна чутливість визначається найменшою величиною подразника, яка дає можливість відчути його зміну. Це положення вперше було введено німецьким фізіологом А.Вебером і кількісно описано німецьким фізиком Г.Фехнером.
Основний психофізичний закон фізіології Вебера-Фехнера: інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника.
У математичний формі закон Вебера-Фехнера виражається так:
S=C× lg I
Де: S — інтенсивність (або сила) відчуття;
І — розмір чинного подразника;
С — коефіцієнт пропорційності.
Спроможність до адаптації — це можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників. При високих інтенсивностях подразників чутливість знижується, і навпаки, при низьких — підвищується.
Спроможність тренуватися виражається як у підвищенні чутливості, так і в прискоренні адаптації (наприклад, часто говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів і тощо).
Спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника полягає в тому, що людина може відновити у своїй свідомості на коротку мить побачену характеристику або почуті звукові інтонації. Така спроможність визначається як наслідок «інерції» відчуттів.
Тривалість послідовного образу сильно залежить від інтенсивності подразника і навіть у деяких випадках обмежує можливість аналізатора.
Відомо, що навколишній світ багатогранний і лише завдяки властивості аналізаторів взаємодіяти один з одним відбувається повне сприйняття людиною об'єктів і явищ зовнішнього середовища.
Дата добавления: 2016-06-24; просмотров: 1090;