Мова і думка. Методи практичної та теоретичної розумової діяльності.

Мова – це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання нема думання, осмислення реальності. «Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля» (Х.Ортега-і-Гассет).

Розумова діяльність людини безпосередньо випливає з мислення. Мислення – це найвища форма відображення реальності та свідомої цілеспрямованої діяльності людини, що направлена на опосередкування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв'язків між явищами. Найважливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, аналізатори. Тож основне використання мови людиною – це передусім уміння говорити й писати, тобто створювати нові тексти.

Мислення спрямовується на вирішення певних завдань – від найпростіших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Уся розумова діяльність (судження, розуміння, формування понять) складається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракція і конкретизація. Розумова діяльність пов'язана з психічними процесами, під час яких людина планує свої дії, оперуючи образами та мовними символами.

Вимоги до вміння міркувати й грамотно висловлювати думки такі:

– спроможність формулювати проблему та пропонувати й оцінювати способи її розв’язання;

– уміння розпізнавати індуктивні й дедуктивні міркування, виявляти в міркуваннях помилки;

– спроможність виводити розумні висновки з інформації, отриманої з різноманітних джерел, а також раціонально захищати одержані висновки;

– розуміти, розвивати та використовувати поняття й узагальнення;

– відрізняти факт від думки.

Описи багатьох академічних дисциплін також звертають увагу на необхідність розвитку критичного мислення. Тут підкреслюється необхідність учити студентів :

– критично й конструктивно обмінюватися ідеями, зокрема, під час дискусій між собою та під час спілкування з учителями;

– ставити й відповідати на запитання з розумінням і по суті;

– сприймати конструктивну критику й учитися на ній.

У практичній і теоретичній діяльності кожна людина використовує певні методи, за допомогою яких вона досягає поставлених цілей.

Метод (гр. – шлях, спосіб дослідження, навчання) – це:

а) спосіб організації практичного й теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями відповідного об'єкта;

б) система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільствам мислення;

в) шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці;

г) прийом теоретичного дослідження чи практичного втілення чого-небудь з урахуванням знання закономірностей розвитку об'єктивного світу.

Без методу як «зброї», засобу, прийому людина не може здійснювати практичну і теоретичну діяльність. Навчаючись у вузі, студент спочатку теоретично, а потім практично оволодіває різними методами, за допомогою яких він здійснюватиме свою професійну діяльність.

Методів практичної та теоретичної діяльності дуже багато. У логіко-методологічній літературі існують різні види класифікацій. Залежно від видів діяльності ( практична або пізнавальна) усі методи поділяються на практичнііпізнавальні. Пізнавальні методи або методи пізнання поділяються на науковіібуденні. У свою чергу методи наукового пізнання поділяються на теоретичні іемпіричні.

Усі теоретичні методи поділяються на всезагальні (універсальні), загальні й часткові (специфічні). Теоретичним методом може бути будь-яка наукова або філософська теорія, яка використовується як спосіб, прийом теоретичного дослідження предметів, явищ та процесів об'єктивного світу. Якщо певна теорія використовується в науковому пізнанні для дослідження природних, соціальних, психічних процесів і явищ, то така теорія набуває статусу всезагального (універсального) методу. Прикладами всезагальних методів наукового пізнання є системно-структурний метод, логічні методи.

На емпіричному рівні наукового пізнання до універсальних відносяться методи спостереження та експерименту.

До загальних методів відносяться методи, які застосовуються в певній сукупності наук, наприклад, у гуманітарних науках, юридичних науках і т.д.

До часткових методів відносяться методи, які розробляються в окремих науках для дослідження специфічних предметів, явищ і процесів. Їх називають конкретно-науковими методами.

До всезагальних методів науково-правового пізнання соціальних об'єктів, які досліджуються науками, відносяться: а) філософcькі методи (діалектичний, феноменологічний, метод герменевтики і ін.); б) логічні методи (методи формальної логіки); в) загальнонаукові методи (системний метод, метод експерименту, метод спостережень, метод структурно-функціонального аналізу та ін.).

Логічний метод — це засіб розумової діяльності людей (засіб мислення), який використовується у процесі пізнання і відтворення об’єкта, який досліджується.

Усі логічні методи поділяються наметоди дослідження (пошуку, пізнання) і методи знаково-символічного зображення структури мислення та знання, як результату пізнавальної діяльності.

Логічні методи дослідження (пізнання)

Логічні методи є головними й необхідними засобами пізнання, тому кожна людина повинна добре оволодіти цими методами та використовувати їх у своїй розумовій діяльності. Свідоме використання логічних методів є необхідною умовою для вирішення специфічних теоретичних і практичних проблем, для здобуття нового знання в процесі пізнавальної діяльності.

До логічних методів пізнання (дослідження) предметів, явищ, процесів об'єктивного світу відносяться:аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, дедукція, індукція, аналогія, екстраполяція, моделювання, гіпотеза.

Аналіз(гр. – розклад, розбір, розчленування) – логічний прийом, метод дослідження, який полягає в тому, що досліджуваний об'єкт уявно або практично розчленовується на складові елементи (ознаки, властивості, структурні частини), кожний з яких відтак досліджується окремо як частина розчленованого цілого. Виділяють різні види аналізу залежно від специфіки досліджуваного об'єкта. Найбільш поширеним у сучасній науці є системний аналіз, сутність якого полягає у підході до об'єкта, що вивчається, як структурно-організованої системи, в якій усі елементи органічно і нерозривно взаємопов'язані й, таким чином впливають один на одного. Наприклад, суспільство як цілісна система при системному аналізі розчленовується на економічний, політичний, правовий, моральний та ін. аспекти буття і суспільної свідомості (структурні частини цілого) і ці аспекти досліджуються окремо.

Особливим видом аналізу є логічний аналіз, тобто методологічний підхід до результатів пізнавальної діяльності людей – знання в різних його формах і видах, яке виражене засобами природної та штучної мов на підставі законів науки логіки. Логічний аналіз означає виявлення структурних елементів (видів, типів, рівнів) знання, яке оформлене у вигляді певного тексту та їх співвідношення між собою, з'ясування логічного значення істинності або хибності висловлювань у тексті, логічної експлікації («пояснення», «уточнення») понятійного апарату, через який реалізується це знання, встановлення несуперечності, обґрунтованості, доведеності цього знання.

Синтез(гр. – з'єднання, складання, сполучення) – це уявне з'єднання частини предмета, розчленованого в процесі аналізу, установлення взаємодії частинок та пізнання цього предмета як єдиного цілого. У процесі формування та розвитку знання в науці синтез є одним з головних засобів, за допомогою якого наявне знання об'єднується як дещо ціле. Прикладами синтезу знання у юридичних науках є закони і закономірності, які формулюються на підставі особистих досліджень, загальна теорія держави і права, галузеві і міжгалузеві спеціальні теорії права.

У реальному мисленні людини аналіз і синтез взаємопов'язані, відповідно, можна говорити і про аналітико-синтетичний характер мислення фахівця.

Абстрагування абоабстракція(лат. – відвертання) – це процес уявного відділення окремих або загальних властивостей, ознак і відношень від конкретного предмета, що цікавлять людину у даний час, а також уявного відвертання їх від множини усіх інших ознак. Арістотель розглядав абстрагування як процес, в результаті якого відкидається усе часткове, випадкове, другорядне і відділяється загальне. Термін «абстрагування» або «абстракція» в сучасній логіці вживають у таких значеннях: як метод буденного та наукового пізнання, як алгоритм або наказ процедури відвертання, тобто правила абстрагування, як побудова в науці абстрактних об'єктів. Сутність методу абстрагування полягає у дослідженні реальних предметів, явищ, процесів, вичленуванні в них різноманітних властивостей, ознак, якостей, в уявному відвертанні їх та фіксуванні за допомогою слів і словосполучень природної мови. Термін «абстрагування» вживають у значеннях: процесу пізнання, як результат цього процесу. Абстрагування як процес – це дослідження, вивчення предметів і явищ з метою виявлення їх специфічних характеристик, а абстракція як результат – це певне знання у формі понять, категорій, суджень, ідей, законів, теорій.

Ідеалізація(гр. – ідея, поняття) – один з видів абстрагування, у результаті якого створюються поняття ідеалізованих (ідеальних) об'єктів. Такі поняття відрізняються від інших тим, що в них відображаються поряд з ознаками, притаманними реальним предметам, ознаки, які значно відходять від реальних властивостей і в чистому вигляді цілком відсутні у досліджуваних предметів. Метод ідеалізації використовується в усіх сучасних науках для створення об'єктів теорії, за допомогою яких будуються міркування та висновки щодо реально існуючих предметів. Термін «ідеалізація» також уживають у двох значеннях: як процес і як результат. Під ідеалізацією в першому значенні розуміють уявний процес створення ідеалізованих об'єктів теорії та формування ідеалізованих допущень (умов), за яких ці об'єкти допоможуть описати та пояснити реально існуючі предмети. Результатом процесу ідеалізації є ідеалізовані об'єкти (поняття і закони). їх ще називають логічними конструктами.

Екстраполяція(лат. – префікс «над...», «зверх.», робити гладким, обробляти) є різновидом індукції, аналогії та узагальнення в їх взаємозв'язку і широко використовується в усіх науках. Сутність цього методу, за Д.П.Горським, полягає в поширенні: а) якісних характеристик з однієї предметної галузі на іншу, з минулого й сучасного на майбутнє; б) кількісних характеристик однієї галузі предметів на іншу, одного агрегату на інший на підставі спеціально розроблених для цієї мети методів; в) деякого рівняння на інші предметні галузі у межах однієї науки або на інші галузі знання, що пов'язане з їх певною модифікацією (метод математичної індукції).

Метод екстраполяції застосовується в прогнозуючих цілях, для обґрунтування поширення з однієї галузі в інші, при розробці управління економічними процесами та ін. Результатом застосування методу екстраполяції є перенесення знання в нові предметні галузі.

Формулювання понять, зіставлення і порівняння, систематизація, узагальнення, аргументація, доведення, установлення причиново-наслідкових зв'язків, складання алгоритму, робота за аналогією, висування гіпотези, експериментування і моделювання.

У всіх сферах спілкування (науці, техніці, виробництві, мистецтві, політиці, економіці тощо) надзвичайно важливим є формулювання понять. Усе пізнане людиною (предмети, якості, властивості, явища, процеси, закономірності) одержує назву та дефініцію (коротке визначення якого-небудь поняття). Саме це виділяє його з безлічі інших. Мовну назву й визначення одержують не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані.

Зіставлення – це розгляд і порівняння кого-, чого-небудь з ким-, чим-небудь для виведення певного висновку. Порівняння – такий логічний метод, в основі якого зіставлення одного з іншим з метою встановлення спільності або різниці.

Дедукція та індукція як логічні методи пізнання використовуються у процесі пошуку виводу з вихідних даних (засновників). У цьому значенні дедукцію та індукцію можна розглядати як методи, які забезпечують пошук необхідного матеріалу для узагальнення і одержання нових висновків. Методи дедукції та індукції органічно взаємопов'язані. Дедукція використовується для виведення із таких вихідних висновків, які існують у формі теоретичного закону, ідеї, принципу та ін. Дедукція в даному випадку пов'язана з побудовою ідеалізованих об'єктів науки, а індукція використовується як метод узагальнення емпіричних закономірностей. Знання, здобуте методом індукції, у мисленні вченого є передумовою для побудови нового «демонстративного» знання, яке, у свою чергу, стає основою обґрунтування часткових істин на теоретичному рівні мислення.

Завершуючи вивчення кожної теорії, важливо переосмислити основний матеріал з певних позицій, установити взаємозв'язок між теоріями, які вивчаються, виявити взаємний вплив їх в історичному процесі розвитку наукового фізичного знання.

Узагальнення(від гр.)як метод дослідження означає формування та розвиток знання шляхом переходу: а) від думки про індивідуальне, яке міститься в понятті, судженні, нормі, гіпотезі, питанні та ін., до відповідної думки про загальне; від думок про загальне до думок більш загальних; б) від окремих фактів, ситуацій, подій, предметів та явищ до ототожнення їх в думках і до створення щодо них загальних понять і суджень. Такий процес ототожнення стає необхідною умовою формування відповідних гіпотез, теорій концепцій.

Узагальнення – це перехід на більш високий ступінь абстракції через виявлення загальних ознак (властивостей, відношень, тенденцій розвитку) предметів галузі, що розглядаються і сприяють появі нових понять, законів, теорій. Узагальнити – це значить зробити висновок, висловити основні результати в загальному положенні.

Під систематизацією розуміють діяльність мислення, в процесі якої об'єкти організуються в певну систему на основі обраного принципу.

Система – ціле, яке складене з частин; поєднання, сукупність елементів, що перебувають у зв’язках один з одним, які утворюють певну єдність. Систематизація не лише впорядковує знання людини про об’єкти пізнання, але і є джерелом нових знань.

Об'єктами, що підлягають групуванню, систематизації в курсі фізики, є: структурні форми матерії; властивості тіл (частинок); явища, процеси, види руху: прилади, машини, установки; методи дослідження.

Систематизаціязнань не зводиться до класифікації. Класифікація об'єктів здійснюється на основі певної суттєвої ознаки. До систематизації приводить встановлення причинно-наслідкових зв'язків між фактами, що вивчаються, виділення основних одиниць матеріалу, що уможливлює розглядати конкретний об’єкт як частину цілої системи.

Систематизація знань тісно пов'язана з їх узагальненням. Цей зв'язок полягає в мисленому поєднанні предметів і явищ, що мають спільні суттєві ознаки. Узагальнення допускає початкове вивчення в них суттєвого, загального і особливого, об'єднання їх у групи з відібраних ознак, поділ на види.

У процесі узагальнення знань навчальний матеріал подається студентам у систематизованому вигляді відповідно до циклу теоретичного пізнання. Це сприяє встановленню зв'язків між вивченими поняттями, законами й теоріями, установленню меж їх застосування, чіткому виділенню особливостей тих чи інших явищ, подібність з іншими й відмінності від них.

Узагальнення і систематизація викликають такі операції мислення, як аналіз, синтез, абстрагування, конкретизація, моделювання тощо. Узагальнення знань учнів проводиться під час вивчення навчального матеріалу та в процесі його засвоєння на спеціальних заняттях при завершенні вивчення теми, розділу, курсу.

Аналогіяє надзвичайно ефективним методом у пізнавальному процесі, оскільки чимало великих відкриттів у науці було зроблено на підставі аналогії шляхом перенесення певних властивостей та ознак з одного досліджуваного об'єкта на інший, а також відношень і зв'язків між однією сукупністю предметів на інші сукупності.

Гіпотеза. Термін «гіпотеза» (припущення) уживається в таких значеннях:а) як проблематичне знання (у широкому значенні); б) як припущення; в) як ідея, що дає змогу об'єднати деяку сукупність знань у систему знання (гіпотеза у вузькому значенні). У правовій діяльності термін гіпотеза використовується в усіх трьох значеннях. Гіпотеза як метод дослідження полягає в побудові припущення (імовірнісного висловлювання або сукупності висловлювань) відносно фактичних даних про певні явища, процеси, події, про причини їх виникнення та функціонування, а також при прогнозуванні майбутнього.

На підставі одних і тих же фактичних даних може створюватися декілька гіпотез, які називаються версіями. Умовою різних припущень (версій) є певна сукупність знань про досліджуваний предмет. Залежно від тієї ролі, яку відіграють гіпотези у процесі пізнання на шляху до нового знання, гіпотези поділяють на допоміжні (робочі) і основні (визначаючі).

Експериментування – такий метод пізнання, що забезпечує спостереження за змінами природних та соціальних об’єктів у природному середовищі чи штучно створеному. Природний експеримент відбувається в спеціальних умовах відповідно до його мети, а досліджувані процеси протікають природно й послідовно, без втручання експериментатора. Лабораторний експеримент відбувається в штучних умовах, коли експериментатор моделює всі необхідні для його проведення умови. Він дає змогу точно враховувати досліджувані зовнішні впливи (силу, тривалість, послідовність подразників або їх комбінацій) та реакції-відповіді (дії, висловлювання) людини на ці подразники. Експеримент дає змогу відокремити досліджуване явище від інших, змінювати умови впливу на інші об’єкти, повторювати окремі явища приблизно в таких же умовах.

Моделюванняяк метод пізнання дуже активно застосовується у сучасній науці в процесі пошуку нових наукових результатів. Сутність цього методу полягає в побудові моделей, за допомогою яких досліджуються різноманітні природні та соціальні об'єкти.Термін «модель» (лат. - міра, ритм, величина, пов'язано зі словом – зразок) використовується в різних значеннях. Залежно від контексту в конкретному міркуванні під моделлю розуміють «метод», «аналог», «зразок», «систему», «теорію», «картину світу», «інтерпретацію», «репрезентацію», «алгоритм», «систему порівняння» та ін.

Метод моделювання використовується там і тоді, коли з якихось причин неможливо досліджувати об'єкт безпосередньо. Тоді замість нього виступає його аналог – модель, яку досліджують як імітацію оригіналу (об'єкта). На моделі вивчають властивості об'єкта, а потім нагромаджені знання переносять на оригінал. В основі такого перенесення лежить схожість, подібність моделі та оригіналу.

Усі проаналізовані методи практичної та теоретичної діяльності, їх результати знаходять свій вияв у мові й тільки через неї стають загальновідомими.