Управління мовленням.

У професійному усному мовленні важливими виражальними засобами управління мовленням є тональність, манера говоріння, інтонація, темп, наголошування тощо. Вони впливають на сприйняття співрозмовником не лише тексту, а й самого мовця

Тональність – одне із стрижневих понять процесу комунікації. Правильно дібрана тональність — обов'яз­кова складова стилю мовлення, типу комунікації, умо­ва дотримання найважливішого принципу неконфліктного спілкування – максими кооперації.

Тональність спілкування – усвідомлена або неусвідомлена емоційно-аксіологічна і змістово-інформативна організація мовного матеріалу, за допомогою якої адресант формує повідомлення, мовленнєвий акт певної іллокуції, впливає на емоційно-психологічну сферу адресата, а іноді й на ситуацію спілкування.

Порушення тональності спілкування може стати причиною різноманітних непорозумінь, образ, навіть комунікативних провалів. Недотримання відповідної тональності може суттєво знизити очікуваний мовцем перлокутивний ефект або взагалі звести його нанівець. Ще Арістотель свого часу зауважив: «Якщо промовець говорить жорстким тоном ніжні речі або ніжним тоном жорсткі, він перестає бути переконливим».

Тональність спілкування формується не лише засобами мовного коду, тематикою розмови тощо, а значною кількістю невербальних, парамовних елементів, складових інших семіотичних систем.

Важливою складовою тональності спілкування є індивідуальна манера побудови висловлювання, зокрема вимовляння звуків, інтонування фраз, темп мовлення, паузи тощо. Усе це є важливим джерелом інформації для слухачів:

...високий металевий голос, дивна звичка розтягувати звуки і менторськи тикати пальцем угору... були нам неприємними... Тон і манера його спілкування.. свідчили про самозакоханість... (Лобода Є. Учитель).

Тональність спілкування може бути важливим по­казником дистанціювання адресанта від адресата, сві­домим демонструванням своєї зверхності, чи, навпаки, залежності:

Я звернувся до нього (хворого) тоном, усталеним між лікарем і пацієнтом, що підкреслює різницю між двома людьми, з котрих один володіє необмеженим авторитетом, правом єдиного й виключного присуду, цілитель, геній і маг, могутній і безумовний владар, і другий, один з тих, що позбавлені власного ім'я й всіх життєвих відрізнень, підводяться під загальну категорію хворих. Перший є всемогутніший у своїй умовній величі за Чингіс-хана, другий є ніщо, підлеглий, нівельований і знищений (Домонтович В. Емальована миска).

Вибір адресантом необхідної тональності залежить від різноманітних позалінгвальних чинників (характеру індивіда, його настрою, оточення, мети розмови, осо­би адресата тощо), а її варіативність є обов'язковою умо­вою успішності спілкування.

Невміння обирати потрібну тональність у спілкуванні – одна з причин комунікативних невдач:

Зіна вибила мене остаточно з колії. Як завжди, так і сьогодні мені не вистачає потрібних слів і вміння, щоб надати розмові тієї тональності, того відтінку щирости, що на нього сьогодні я найбільше сподівався. Мені бракує слів (Домонтович В. Дівчина з ведмедиком).

Правильна тональність спілкування – умова успішного формування власного іміджу:

Тон у нього (Василя Гриба) був твердий і переконливий. Він не говорив – він проповідував. Він не зазначав, він проголошував. Його жарти були гієратичні, а його іронія урочиста.... він не припускав ані сумнівів, ані питань ... для нього було все зрозуміло й приступно (Домонтович В. Дівчина з ведмедиком).

Тональність може служити також джерелом досяг­нення потрібного комунікативного ефекту.

Зіна вважає, що байдужий тон надасть особливого ефекту її дражливому, розраховано безтактному, бравадному запитанню (Домонтович В. Дівчина з ведмедиком).

Варіативність складників тональності часто є засобом передавання непрямих смислів у мовленнєвих актах:

— Ма, – сказала Зіна, зберігаючи наївно-невинний дитячий тон, – ти, здається, сердилася на мене, що я запитала в Іполіта Миколайовича про окуляри, що він з ними робить, цілуючись. Я просто хтіла подивитись, як він ніяковіє й червоніє (Домонтович В. Дівчина з ведмедиком).

Артикулювання. Для сприйняття людини, оцінки її внутрішнього стану важ­ливе значення має її манера говоріння, особливості голосу, на яких, за даними дослідників, ґрунтується від 60 до 90 % адек­ватних суджень про мовця.

Терміном артикуляція називають творення звуків органами мовленнєвого апарату. На відміну від звуків тварин, людське мовлення можна розчленувати, тобто виокремити кожен звук. Першорядна вимога до ар­тикуляції – її чіткість, виразність. Якнайвиразніше треба ар­тикулювати звуки, виступаючи перед аудиторією.

Для виразності є окремий термін – дикція. Цим словом називають також манеру вимовляння звуків. Це як почерк, що у двох людей може бути однаково чітким, розбірливим, але відрізнятися манерою написання літер.

Недбала артикуляція, дефектна дикція, «ковтання» звуків, вимовляння їх «під ніс» тощо змушують співрозмовника (аудиторію) напружувати увагу, «заглядати в рот» мовцеві, щоб упізнати звуки за рухами артикуляційних органів. Для мовлення важ­ливими є «пороги сприйняття» звуків.

Поріг розпізнаваннязвука визначається його найменшою тривалістю. Вона становить 30 – 50 млс. Якщо звуки вимовляти швидше, то адресат не встигатиме їх упізнавати й розрізняти.

Поріг чутності– це нижня межа гучності (голосності) звука, яку сприймає вухо за певної частоти (звуки людського мов­лення розміщені в діапазонах частот від 100 до 8000 Гц). Цей поріг становить 0 дб (децибелів). Для порівняння: шепіт – 40 дб, мовлення півголосом – 60 дб, голосне мовлення – 80 дб.

Поріг сприйняття– це максимальна гучність, або, точніше, максимальна сила звука, яку сприймає вухо за певної частоти. Вона становить 130 дб. Перехід за цю межу спричиняє неприємне відчуття. Тому її ще називають порогом больового відчуття. Коли хтось каже: У мене від твого крику болять вуха! – то це не завжди перебільшення.

Пороги сприйняття у різних людей неоднакові. На це треба зважати і, відповідно, «керувати» артикуляцією: її виразність, як і розбірливість почерку, є однією з найперших вимог культури й етикетності мовлення.

Артикуляція звуків у мовленнєвому потоці може змінюватися, внаслідок чого вони вимовляються інакше, ніж виокремлено. Це залежить від позиції: на початку чи в кінці слова, під наголосом чи в ненаголошеному положенні, перед твердим чи м'яким приголосним тощо. Наприклад, в українській мові ненаголошений [е] вимовляється з наближенням до [и] (в[е^и]рба «верба», с[е^и]ло – «село»), приголосні [з] і [с] перед [ш] вимовляються як [ш], точніше, зливаються з ним в одному довгому звукові ([ш:]ити –«зшити», прині[ш:]и –«принісши»), ті ж [з] і [с] перед м'якими приголосними теж стають м'якими ([з']вір, пі[с']ня, звук [г] в окремих словах вимовляється як [х] (ле[х]кий –«легкий», ні[х]ті –«нігті».

Наголошування. В українській, як і в більшості мов світу, самостійні слова мають наголос. Якщо в слові є два або більше складів, то один із них фонетично виділяється – наголошується. У нашій мові наголошування – це вимовляння голосного звука, а з ним і складу з більшою силою голосу і зміною висоти тону. У російській мові, крім цих двох складників наголосу, є третій, до того ж найважливіший. Це тривалість голосного, його довгота. Тут наголошений голосний фокусує в собі всю фонетичну енергію слова, а на решту голосних залишається менше часу й енергії. Тому вони вимовляються коротше й слабкіше, ніж під наголосом, унаслідок чого змінюється їх звучання.

Дуже важливою ознакою українського наголошування є місце наголосу. За цією ознакою слова часто розрізняються за значенням (колос – колос, якось – якось) і значно частіше – за граматичною формою (книжки – книжки, засипати – засипати, дізнаюсь – дізнаюсь). Наголос належить до найпомітніших прикмет мови. Чи не тому латинське слово з цим значенням набуло й інших, ширших значень: акцент – «своєрідність вимовляння іншомовних звуків, зумовлене артикуляцією рідної мови» та «особливості вимови, властиві певній мові чи діалектові». Перенесення як властивостей самого наголосу, так і його місця з інших мов – явище негативне. На жаль, воно досить поширене в українському мовленні. А будь-яке немотивоване відхилення від літературної мови не сприяє авторитетові мовця.

Ми говоримо висловленнями (реченнями). Прикметою речення як найменшої комунікативної одиниці мови є інтонація. Інтонації як виражальному засобові належить дуже важлива роль. Наприклад, репліку Дякую! можна вимовити рвучко або стримано, м'яко або грубо, тепло або холодно, сором'язливо або безпардонно, відкрито або скрадливо тощо. Якщо вона прозвучить іронічно, глузливо, єхидно, то така інтонація справить на адресата сильніше враження, ніж сам зміст слова дякую. Інтонація – явище фонетично складне. Кожен із її компонентів має своє функціональне призначення у вираженні змісту мовлення, емоційного стану мовця, досягненні комунікативної мети, отже, належить до сфери культури й етикетності мовлення.

Мовлення не має бути мелодійно безбарвним, одноманітним. Особливо перед аудиторією потрібно уникати монотонності, бо це присипляє слухачів, послаблює увагу.

Варто знати, що низька тональність сприймається краще, ніж висока, вересклива, здатна викликати агресивність слухачів. Проте надто низький голос звучить монотонно і нудно. Над мелодикою свого мовлення мають працювати не тільки священики, артисти та радіо- і тележурналісти, а й керівники різних рангів та всі причетні до публічних виступів.

Темп– це швидкість, із якою розгортається мовлення. Вимірюється кількістю складів, що вимовляються за одиницю часу (звично – за секунду). У се­редньому за хвилину вимовляємо 125, а сприймати можемо до 400слів.

Розрізняють темп швидкий(прискорений), середній(помірний), уповільнений, дуже повільний.Дуже швидке мовлення, за даними досліджень, майже у п'ять разів хутчіше за дуже повільне. Якщо, скажімо, флегматик вимовить одне слово (висловлення), то холерик за такий самий відрізок часу – п'ять рівновеликих слів (висловлень).

Темп мовлення необхідно тримати під контролем свідомості, бо, наприклад, емоційне збудження спонтанно прискорює швидкість вимовляння звуків, що може спричинити труднощі у сприйманні мовлення адресатом (аудиторією). Особливо треба стримувати темп свого мовлення особам із холеричним темпераментом, бо адресати бувають різні. Адресат-холерик без труднощів сприймає швидке мовлення адресанта-холерика, легко розшифровуючи його швидкомову, слова з «проковтнутими» звуками або й складами, алегроформи на зразок слова пшов! (пішов), яким відганяють собак, а часом і надокучливих хлопчаків тощо. Так само флегматик нормально сприймає «тягуче» мовлення іншого флегматика. Холерик же в такому разі буде виявляти мімікою, позами, жестами свою нетерплячість, подумки зо три рази доведе фразу до кінця, поки флегматик вимовить її один раз. Ще гірше, коли холерик намагатиметься сам, до того ж не один раз, завершити цю фразу. Така звичка, однак, властива, не тільки холерикам, і її треба рішуче позбуватися. Вона може завдати непоправної шкоди взаєминам, особливо, коли «підхоплював» чужих слів робить це в присутності 3-ї особи (осіб).

Тримати темп під контролем треба також у виступах перед аудиторією, бо в ній завжди є люди з різним темпераментом, слухом та неоднаковим володінням мовою. Рекомендується спо­вільнювати темп також у приміщеннях із поганою акустикою.

Темп мовлення жінок швидший, ніж у чоловіків. За 30 с жінка вимовляє в середньому 80 слів, а чоловік – тільки 50. Ця відмінність у мовленні часом стає причиною комунікативних конфліктів.

Існує обернено пропорційна залежність між швидкістю мов­лення та його правильністю й точністю. Прислів'я скорий поспіх – людям посміх стосується й мовлення. Тому рекомендують вимовляти не більше 130 слів за хвилину. Це приблизно півсторінки тексту, надрукованого на машинці через два інтер­вали.

Украй небажано швидко розмовляти з особами, що добре не розуміють мови, з іноземцями. Темп мовлення з ними має бути в 1,5 – 2 рази повільніший, ніж звичайно.

Темп мовлення – це одна з етномовних особливостей наро­ду. Так, вірмени за 1 с вимовляють у середньому 10,95 звука (4,52 складу), а росіяни – 12,56 звука (5,26 складу). Поспішність не властива мовленню японців – вони уповільнюють його паузами. В Європі найшвидше розмовляють італійці, найповільніше – фіни. Темп українського мовлення – десь посере­дині між італійським та фінським. Але існують регіональні відмінності: галичани розмовляють швидше за українців з ін­ших регіонів. Інколи це буває причиною комунікативних непо­розумінь.

Сила звучання.Цю складову інтонації у науці зазвичай називають інтенсивністю. Вона залежить від посилення-послаблення видиху (напору) повітря, що зумовлює силу або слабкість вимовляння звуків, передусім голосних. Сила звучання має перебувати під постійним контролем свідомості. Позитивні, а ще більше негативні емоції, збуджені змістом мовлення або яко­юсь із складових комунікативної ситуації («кому — чого — для чого»), «регулюють» силу голосу самі, без участі свідомості. Нерідко в розмові можна почути фрази: Ви на мене не кри­чіть!; Ти чого кричиш?, а у відповідь: Я не кричу; Я й не думав кричати! Здебільшого людина й справді не думала кричати – їй якось «само кричалося».

Не варто намагатися перекричати аудиторію, що часто роблять невправні оратори й недосвідчені педагоги. Збільшення сили голосу «механічно» провокує посилення голосу аудиторії і навіть співрозмовника, якщо він себе теж не контролює.

Існує думка, що гучність мовлення обернено пропорційна розумові мовця. Це перебільшення. Адже розумна й тактовна людина ніколи не розмовлятиме в громадських місцях, та, зрештою, будь-де, так голосно, щоб завдавати прикрощів іншим людям. Вельми неетично силою голосу надолужувати слабкість чи відсутність доказів. Так можна перекричати, але не переконати співрозмовника (аудиторію). На Сході говорять: Якби криком можна було спорудити будинок, то осел побудував би цілу вулицю. Як стверджують медики, збільшення сили голосу підвищує артеріальний тиск і призводить до гіпертонії. Очевидно, не лише у того, хто так говорить, а й у того, хто слухає. Проте не тільки тому культурна людина не кричатиме, не вмикатиме радіоприймач, магнітофон, телевізор на повну потужність, не з'ясувавши, чи така сила звуку до вподоби присутнім. Треба, однак, пам'ятати, що не всі люди однаково добре чують. Часом співрозмовник удає, що розуміє, і не перепитує.

Тембр – це забарвлення голосу. Кожна людина має індивідуальний тембр. Є голоси з приємним тембром, є й такі, що не викликають симпатій: «плаксивий», «рипучий», «верескливий», «гугнявий» тощо. За особливостями тембру іноді намагаються встановити характер людини. Фахівці радять удосконалювати свій голос, виконуючи спеціальні вправи.

Забарвлення голосу здатне змінюватися залежно від комунікативних умов, настрою, стану здоров'я, намірів тощо, набуваючи типових властивостей: існує тембр «веселий», «грайливий», «байдужий», «сумний», «похмурий», «безнадійний», «змовницький» тощо. Ще тембри вирізняють за ознаками деяких професій, посад: «генеральський», «педагогічний» (повчальний), «прокурорський», «проповідницький».

Тембр як інтонаційна складова має відповідати характерові комунікативної ситуації. Наприклад, не можна розмовляти з друзями «прокурорським тоном», як і виголошувати урочисту промову грайливим голосом. Подібна голосова поведінка застосовується хіба що як художній засіб – оповідачами анекдотів, гуморесок, імітувальниками чужого мовлення, акторами – персонажами кінокомедій тощо.

Наголос теж вважається складником інтонації. Ідеться, однак, не про наголос як атрибут фонетичної структури слова, а про ознаку цілого висловлення. Кожне висловлення має фразовий наголос. Він падає на останнє слово висловлення (фрази), сигналізуючи її завершення. Цей наголос є, так би мовити, механічним, отже, свідомістю не контролюється. Свідомо й цілеспрямовано – для значеннєвого виділення слова – використовується логічний(гр. – «заснований на законах логіки») наголос.Певне слово видається адресантові найважливішим, і він посилено акцентує його, щоб привернути до цього слова увагу адресата. Коли у фразі Студенти працювали у парку послідовно переносити логічний наголос із слова на слово, то це означатиме:

а) що саме студенти працювали, а не хтось інший (Студенти працювали в парку);

б) що студенти працювали, а не відпочивали, розважалися тощо (Студенти працювали в парку);

в) що студенти працювали в парку, а не в спортзалі, гуртожитку тощо (Студенти працювали в парку).

Для того, щоб адресат (аудиторія) добре розумів адресований йому текст, потрібно правильно розставляти логічні наголоси. Але не варто надто акцентувати себе Це я тобі кажу!) або співрозмовника (Це ти маєш усвідомити).

Емфатичний(гр. – «зображення, виразність») наголосслугує для емоційного виділення слова. Коли мовець вкладає в якесь слово почуття (захоплення, зневагу, огиду, ненависть тощо), він здебільшого робить це за допомогою піднесення (іноді зниження) висоти тону, «розтягування» звуків, Кирило Володимирович – трохи менший, але вели-и-и-кий князь; Трррагедію так трррагедію... (Остап Вишня).

Емфатичним наголосом, як і іншими емфатичними засобами (вигуками, повторами, однаковими словами на початку (анафора) чи в кінці (епіфора) фраз), не варто надуживати, аби не зумовити ефект, протилежний потрібному. Такі стилістичні фігури не завжди сприяють переконливості мовлення, а часто навіть відвертають увагу від його змісту, смішать або й дратують співрозмовника (аудиторію).

Пауза– це пе­рерва у звучанні, спричинений зупинкою артикуляційних рухів органів мовлення.

Між сусідніми висловленнями у тексті завжди є коротший чи триваліший «перерва звучання». Його називають міжфразовою паузою.Якщо висловлення складається з кількох слів, то воно здебільшого поділяється на частини, відокремлені міжсинтагменими паузами.Від місця цих пауз залежить гру­пування слів у висловленні, отже, і сприйняття його змісту адресатом: Сестра / моя вчителька і Сестра моя / вчителька. Виступати / довго не хотів і Виступати довго / не хотів.

За тривалістю паузи поділяють на короткі (/), середні (//) та довгі (///).

Мовчання – це також виражальний засіб, який використовують у спілкуванні. Як і пауза, мовчання належить до неартикульованих знаків. Ідеться про значущу відсутність звукового мовлення в ситуації, коли мовець мав би чи міг би говорити, а він цього не робить.

Треба вміти замовкнути самому й дати можливість помовчати співрозмовникові. Ефективність мовчання залежить від того, що в цей момент переживає комунікативний партнер. Позитивно мовчання сприймають, коли воно засвідчує намір мовця ніби залишити партнера наодинці з самим собою, щоб обдумати щойно почуте, зосередитися, зорієнтуватися, визначити лінію своєї дальшої комунікативної поведінки. Мовчання сприймається негативно, коли повідомляє: «Ти говориш такі нісенітниці, що мені навіть не хочеться відповідати (заперечувати, коментувати)». Дуже образливим є мовчання, коли людина не отримує відповіді на привітання, запитання, звернення, побажання тощо. Таке мовчання антиетикетне. Це знак ігнорування, зневажливого ставлення, небажання підтримувати контакт. Як кажуть французи, воно віддаляє людей більше, ніж відстань.

Оцінне ставлення до мовчання партнера значною мірою залежить від невербальних знаків, якими воно супроводжується: погляду, виразу обличчя, пози, жестів, кліпання очима, рухів голови.