Запобігання втраті комерційної таємниці та розкриттю винаходів

Як було показано в третьому розділі, засекречування є базовою формою правової охорони створеної в компанії корисної інформації, яка має статус інтелектуальної власності. Відповідно до чинного українського законодавства, оформлення такої інформації як комерційної таємниці не дає змоги надати їй статус об'єкта права інтелектуальної власності та поставити її на облік як нематеріальний актив. Між іншим, своєчасне засекречування створеної в компанії інформації на ранній стадії її використання дозволяє надалі за по­треби одержати об'єкт патентного чи авторського права й мати всі переваги, що дає управління інтелектуальною власністю. Тому за­побігання втрат комерційно значущих секретів є найважливішим напрямком політики компанії в галузі інтелектуальної власності.

У судових суперечках, пов'язаних з комерційно значущими секретами, суди в усіх країнах, проводячи розслідування, з’ясовують два основних питання:

1) чи існують службова та комерційна таємниці;

2) чи дійсно інша компанія вкрала цю таємницю або нечесно за володіла нею.

Під час захисту своїх службових і комерційних таємниць кожна компанія повинна мати це на увазі.

Процедури та політика в галузі інтелектуальної власності, що ретельно виписані для компанії, необхідні, аби впевнитися, що таємниці оформлені відповідно до чинного законодавства, а також щоб перешкодити іншим компаніям законними засобами довідатися про ні».

Службова та комерційна таємниці вважаються наявними, якщо об'єкт охорони є секретним, коштовним і відомості про нього є невідомими поза межами компанії, а компанія застосовувала формальні підтверджувальні кроки для збереження її в таємниці.

Суди традиційно користуються такими критеріями, щоб визначити, чи задовольняються ці юридичні вимоги:

1) ступінь популярності об'єкта охорони поза межами компанії;

2) ступінь популярності об'єкта охорони що служить і іншим особам, залученим до компанії;

3) обсяг превентивних заходів, прийнятих компанією для охорони таємності певного об'єкта;

4) цінність, що об'єкт становить для самої компанії та її конкурентів;

5) обсяг зусиль і коштів, витрачених компанією під час розроблення цього об'єкта;

6) ступінь легкості або складності, з якою об'єкт захисту можуть законно отримати або дублювати інші компанії.

Щоб зберегти об'єкт у таємниці, кожна компанія зобов'язана починати формальні підтверджувальні кроки. Що являють собою ці кроки? Відповідь на це питання не настільки очевидна. Простий «намір» компанії зберегти об'єкт як комерційну таємницю є недостатнім. Більше того, недодержання процедур, визначених для охорони таємниць, іноді може бути розцінене гірше, ніж коли нема таких процедур узагалі. Тому формальні підтверджувальні кроки повинні складатися принаймні у виконанні додаткових заходів обережності, крім звичайних процедур використання. Формальні підтверджувальні кроки можуть бути такими:

1) обмеження доступу до ключового устаткування;

2) формування службовців на предмет існування секретів;

3) визначення для кожного зі службовців, які фрагменти проектів, над якими він працює, є комерційною таємницею;

4) попередження службовців про неприпустимість розкриття секретів;

5) закриття доступу до записів та іншої конфіденційної інформації, що належить до таємниці;

6) вимога, щоб службовці підписували угоди про нерозголошення;

7) виконання вимоги, щоб інші компанії підписували угоди про нерозголошення, перш ніж відбувається розкриття таємниць. Виконання різноманітних процедур, призначених для запобігання втрати комерційної таємниці, є, можливо, найкращим формальним підтверджувальним кроком, що його компанія готова почати. Наприклад, в одному випадку було визнано, що компанія починала достатні формальні підтверджувальні кроки із захисту своєї комерційної таємниці шляхом підписання службовцями угод, дотримань суворого режиму таємності на підприємстві, обмеження доступу до комп'ютерів.

Якщо не вдатись до таких кроків, це може призвести до втрати комерційної таємниці. Відсутність формальних підтверджувальних кроків для збереження комерційних таємниць можна проілюструвати на прикладі справи корпорації «Motorola» проти корпорації «Fairchild».

Приклад. Відома фірма «Motorola» подала позов проти «Fairchild» і своїх колишніх службовців, що працювали пізніше на «Fairchild», у зв'язку з нечесним заволодінням комерційними таємницями. «Motorola» спочатку заявила про викрадення 140 комерційних таємниць, але пізніше знизила цю кількість до 10. Ці 10 комерційних таємниць стосувалися виробництва двох дискретних транзисторних пристроїв - пластико-герметичних ТО-92 і ТО-3 з алюмінієвим корпусом.

Показання свідків виявили, що «Motorola» допускала проведення заводських екскурсій по всій виробничій лінії ТО-92. На лінії не було жодних знаків, що попереджають про комерційні таємниці, не давали ніяких попереджень тим людям, що проводили екскурсії. « Motorola» ні від кого не вимагала підписувати заяви або надавати розписки про нерозголошення комерційних таємниць. Службовці «Motorola» іноді навіть пояснювали відвідувачам, як функціонує ця виробнича лінія. Інші свідчення виявили, що «Motorola» дозволяла репортерам з якогось технологічного журналу фотографувати виробничу лінію ТО-92 для статті. Вона демонструвала фільми про цю виробничу лінію на комерційних показах. Багато комерційних таємниць також було розкрито в патентах і публікаціях.

Можливо, найшкідливішим у випадку з «Motorola» було те, що компанія навіть не знала, що саме вона вважає своїми комерційними таємницями. Вона ніколи не мала записів, предметного покажчика або списку, що стосуються її комерційних таємниць.

Ґрунтуючись на цих свідченнях, суд відхилив позов «Motorola», тому що дійшов висновку, що корпорація не зробила жодних спроб, щоб визначити свої комерційні таємниці та захищати їх.

Політика та процедури в сфері охорони комерційної таємниці необхідні ще й для того, аби підтвердити, що компанія правильно визначає й документує свої комерційно значущі таємниці, починає формальні підтверджувальні кроки до їх збереження. Як ми бачили, це може дуже знадобитися в судовому розгляді з цього приводу. З'ясувавши існування комерційної таємниці, суд проведе дослідження на предмет незаконності заволодіння комерційно значущим секретом іншою компанією. Вважається, що компанія нечесно заволоділа таємницею, якщо використовувала для цього протизаконні (нечесні) засоби.

Нечесне заволодіння комерційною таємницею припускає такі дії, як крадіжка, підкуп службовця заради розкриття комерційно значущого секрету, шахрайство, електронне шпигунство й інші дії, наприклад, порушення контракту.

Чесні засоби розкриття службової та комерційної таємниць є такими:

- розбирання (розкриття) виробу;

- незалежне відкриття;

- відкриття після публічного розсекречення (ненавмисного або будь-якого іншого), зробленого власником комерційної таємниці. У пошуку відповіді на питання, чи використовувала компанія чесні або нечесні засоби, суд з'ясовує, як обвинувачувана компанія фактично довідалася про комерційно значущий секрет, а не як вона могла б про нього довідатися.

Приклад. Винахідник на ім'я Чарльз Сайкс зробив значне вдосконалення електричного інструмента, що використовується для зрізання трави та бур'янів. Винахід полягав у заміні металевого леза нейлоновою ліскою, що складається з однієї нитки. Сайкс погодився продемонструвати свій винахід компанії «McGraw-Edison» - виробникові різальних інструментів. Перш ніж він це зробив, Cайкс змусив «McGraw-Edison» підписати конфіденційну угоду про нерозголошення, що забороняє публічне розкриття його таємниці протягом двох років.

Компанія «McGraw-Edison» продемонструвала інтерес щодо інструмента, тому що її власна модель ще не планувалася для виходу на ринок протягом найближчих двох років. Однак через два тижня «McGraw-Edison» інформувала Сайкса про те, що її власний товар готується до виходу на ринок через кілька місяців. Компанія запропонувала Сайксу невеликі роялті за його внесок, але він відхилив цю пропозицію. Через кілька місяців компанія «McGraw-Edison» випустила на ринок різальний інструмент, що використовує нейлоновий моношнур, такий самий, як у пристрої Сайкса. Він подав позов на компанію за використання його комерційної таємниці при створенні різального інструмента, що порушувало їхню конфіденційну угоду про нерозголошення. «McGraw-Edison» затверджувала, що вона не використовувала ідеї Сайкса і що його комерційний секрет був уже привселюдно відомий у той час, коли Сайкс розкрив його компанії.

Суд не прийняв цієї позиції. Він дійшов висновку, що «McGraw-Edison» довідалася про нейлоновий шнур від Сайкса і використовувала його ідею в порушення їхньої угоди, навіть попри те, що «McGraw-Edison» могла б незалежно довідатися про це вдос­коналення, не докладаючи завеликих зусиль. Показання свідків продемонстрували, що ніхто в компанії «McGraw-Edison» до того, як Сайкс розкрив свою таємницю, не думав про заміну металевого леза нейлоновою ліскою. Той факт, що комерційний секрет Сайкса, будучи одного разу розкритим, стане відомий усьому світові й може бути на законних підставах втілений у практику, безпосередньо не стосувався справи. Сайксу призначили компенсацію за збиток у розмірі 900 000 дол.

«McGraw-Edison» наполягла на повторному слуханні справи. На повторному слуханні суд підкреслив той факт, що юридичне порушення компанією «McGraw-Edison» полягало у використанні нечесних засобів для одержання та експлуатації комерційної таємниці Сайкса. Компанія підписала конфіденційну угоду про нерозголошення, щоб заволодіти секретом, а потім порушила цю угоду. Суд дійшов висновку, що «кожен, хто конфіденційно домагається подібних знань, не може повернути їх на свою власну користь, порушуючи цю конфіденційність, навіть якщо подальші події зроблять їх доступними широкому загалові».

Компанія обов'язково повинна проводити процедури та політику в сфері охорони інтелектуальної власності, комерційної таємниці, щоб запобігти крадіжці їх. До того ж заходи щодо запобігання втраті таємниць можуть сприяти зменшенню шансів для будь-кого довідатися про них чесними способами.

І все-таки, можливо, найбільшу загрозу втрати прав на комерційну таємницю становлять певні дії власника комерційне значущого секрету, а не дії його конкурентів. Компанія може втратити свої секрети, зробивши їх відомими конкурентові незалежно від його поведінки. Причиною може стати власна поведінка, наприклад, коли один зі службовців випадково розкриває секрет, поміщаючи його до публікації або поширюючи інформацію про нього на семінарах чи виставках. У кожному такому випадку необережність службовців, що втілюється в публічному розкритті комерційної таємниці, може призвести до негайної втрати компанією її охорони безвідносно до поводження конкурентів.

Ще один ключовий момент охорони комерційне значущих секретів пов'язаний зі службовцями, що звільняються. У багатьох галузях службовці мігрують від одного конкурента до іншого, забираючи з собою «багаж», повний приватної інформації. Часто вони розкривають, випадково або цілеспрямовано, своїм новим роботодавцям секрети колишніх роботодавців. При цьому новий роботодавець іноді є просто безневинним одержувачем секрету. Тому, якщо будь-який службовець звільнюється, запобігання розкриттю таємниць стає важко здійсненним завданням. Ще менш здійсненне завдання - відстояти свої права на комерційне значущу таємницю перед новим роботодавцем. Загальне правило говорить: новий роботодавець, що одержує комерційне значущі таємниці колишнього роботодавця від своїх нових службовців, не підозрюючи про це, є невинним. У такому разі новий роботодавець не несе відповідаль­ності перед колишнім.

Це можна проілюструвати на прикладі справи «Conmar». Службовці компанії «Conmar Ргoduct» залишили її та перейшли на роботу до компанії-конкурента «Universal Slide Fasteners» (універсальні коливальні застібки). Обидві компанії конкурували в сфері виробництва застібок-блискавок. «Conmar» обвинуватила своїх колишніх службовців у крадіжці комерційних секретів, що належать до способів виготовлення застібок-блискавок. Будучи найнятими в «Conmar», ці службовці підписали договори про конфіденційність, обіцяючи не розкривати комерційних таємниць компанії. Пішовши з «Conmar», вони використовували її комерційні таємниці на своїх нових робочих місцях у компанії «Universal Slide Fasteners», порушуючи підписані ними договори. Однак компанія «Universal Slide Fasteners» не знала про те, що ці службовці підписували такі договори при найманні, та про те, що її нові службовці використовували комерційні таємниці компанії «Conmar». Суд ухвалив, що компанія «Universal Slide Fasteners» не може нести відповідальності перед «Conmar» за оволодіння зазначеними комерційними секретами тому що перша була невинною в крадіжці цих секретів.

Процедури та політика компанії в галузі інтелектуальної діяльності повинні здійснюватися й для того, щоб застерегти колишнього службовця, а також його нового роботодавця про те, що цьому колишньому службовцеві відомі службові та комерційні таємниці компанії. Такі процедури й політика спрямовані на прорив лінії захисту невинного одержувача таємниці шляхом обґрунтування того, що обвинувачувана сторона знала про існування статусу службової та комерційної таємниці.

Будь-яке розкриття службових і комерційних таємниць партнерові або третій стороні в ділових відносинах має відбуватися під завісою конфіденційності. Як правило, це досягається за допомогою висування до іншої компанії вимоги підписати угоду про конфіденційність. Відсутність узагалі будь-якої вимоги таємності стосовно перспективного ділового партнера може призвести до втрати компанією права на службову та комерційну таємниці.

В одному з реальних випадків компанія встановила прототип блоку для тестування й надала інженерні креслення цього блоку одному зі своїх клієнтів. Компанія не попередила клієнта про те, що сам прототип і креслення були конфіденційними, а також не позначила креслення знаком конфіденційності. Крім того, іншим людям, що не були залучені до ділових відносини, було дозволено бачити цей прототип без будь-яких обмежень. На основі свідчень суд дійшов висновку, що компанія не має жодних прав на службову та комерційну таємниці, наявні в технології та втілені в прототипі й кре­сленнях, тому що вона ніколи не обходилася з ними як з комерціино значущими секретами і не здійснювала ніяких заходів щодо за­хисту їхньої конфіденційності.

Процедури та політика в сфері інтелектуальної власності необхідні, аби впевнитися в тому, що відповідна конфіденційна угода була досягнута, перш ніж відбулося розкриття матеріалів, які належать до комерційної таємниці.

Для захисту комерційної таємниці необхідно щонайменше забезпечити таке:

1)наявність угод з працівниками, що, зокрема, передбачають обов'язок працівників не розголошувати комерційної таємниці роботодавця;

2)наявність відповідних угод або спеціальних положень у контрактах, які передбачають захист комерційної таємниці в договорах із замовниками, виконавцями, консультантами й іншими юридичними та фізичними особами, що складаються в договірно-правових відносинах між власником комерційної таємниці особами, котрі не є його працівниками;

3)наявність у власника комерційної таємниці інструкції!, що визначають принципи віднесення інформації до розряду конфіденційної, порядок роботи з конфіденційною інформацією та контролю за дотриманням установленого режиму роботи з конфіденційною інформацією.

У переважній більшості промислове розвинених країн подібні угоди є ефективним інструментом захисту комерційної таємниці. Такі угоди між працівником і роботодавцем складають або паралельно із встановленням трудових відносин, або від моменту, коли працівник дістає доступ до комерційної таємниці роботодавця.

Варто мати на увазі, що угоди такого типу звичайно укладаються з працівниками, які в перебігу виконання своїх трудових (службових) обов'язків на підприємстві (в організації, установі тощо) мають або одержують доступ до технічної, комерційної чи фінансової інформації зі статусом конфіденційної або самі створюють таку інформацію.

Ключовим елементом процесу передачі та використання комерційної таємниці є договір про конфіденційність і нерозголошення, Що дозволяє застосовувати різні підходи, і численні комбінації їх з Урахуванням мети договору, позицій сторін, специфіки розголошуваної інформації і особливостей національного законодавства.

Визначальним критерієм необхідності висновку угоди про конфіденційність є той факт, що в процесі виконання трудових (службових) обов'язків або визначених у договорі робіт працівник дістає доступ до комерційної таємниці або синтезує інформацію, яку необхідно зберегти як конфіденційну.

Українське законодавство не встановлює жодних специфічних умов, що мають бути відбиті в угодах про конфіденційність. Роботодавці та працівники є вільними у визначенні будь-яких умов угоди, суперечать законодавству.

Угода про конфіденційність може мати досить просту структуру й зміст. Проте, готуючи відповідні положення трудового договору та угоди про конфіденційність, варто брати до уваги чинне законодавство, зокрема загальні положення про угоди й договори.

Наведені в рекомендаціях умови мають містити основні положення, спрямовані на врегулювання відносин між роботодавцем ; працівником задля забезпечення необхідних заходів, щоб захистити комерційну таємницю. При наймі працівника на роботу він, крім трудового договору, підписує цілий пакет самостійних угод, зокрема угоду про конфіденційність.

Першим кроком у створенні системи захисту комерційної таємниці на підприємстві є складання документа (наказу або положення), що встановлює межі комерційної таємниці в усіх сферах діяльності організації, відповідальних осіб, терміни актуальності секретної інформації та засоби покарання в разі її розголошення. Після складання такого документа з усіх працівників підприємства потрібно взяти підписку про те, що вони з ним ознайомлені й зобов'язуються не розголошувати секретні відомості протягом установленого терміну актуальності інформації.

Наступним кроком є вироблення та реалізація заходів для запобігання витокові інформації. Вони можуть варіюватися залежно від роду діяльності підприємства та суворості охорони комерційної таємниці. Необхідно:

- підготувати наказ про збереження інформації на загальнодоступному диску, що регламентує правила збереження інформації на електронних носіях і ступінь доступності інформації для менеджерів різних рівнів;

- закріпити за всіма менеджерами, зайнятими в продажах, конкретну сферу діяльності, де вони обслуговують старих і шукають нових клієнтів. Усі відомості про потенційних клієнтів (контактні особи, телефони, дати й результати зустрічей і телефонних розмов, а також особисті примітки менеджерів) слід заносити ї спеціальну базу даних, що зберігається в мережі. Щомісяця менеджери повинні готувати звіти про пошук нових клієнтів У надрукованому вигляді, ці звіти варто зберігати в кабінеті начальника відділу для забезпечення схоронності інформації (клієнтської бази даних) при звільненні персоналу;

- інтегровану програму з виписування рахунків, наявності продукції на складі тощо написати під інтерфейс, несумісний «MS Windows», для того щоб забезпечити захист інформації від копіювання даних до інших програм «MS Office», від будь-якого іншого копіювання інформації з бази даних тощо. Або забезпечити цей захист іншим програмним способом;

- простежити за тим, щоб на робочих станціях (терміналах) продавців не були встановлені дисководи, аби запобігти копіюванню інформації з бази даних;

- при звільненні менеджера або начальника відділу проводити здавання-прийняття справ. Причому передавати не тільки клієнтську базу, але й інформацію про всі неформальні відносини, встановлені з клієнтом. Крім того, менеджер, що звільняється, повинен не тільки в присутності спадкоємця зателефонувати своїм клієнтам і представити їм нову людину, але в деяких випадках навіть особисто об'їхати VІР-клієнтів і познайомити їх з новим менеджером;

- при звільненні менеджера або начальника відділу конфіскувати в нього візитні картки інших організацій, отримані їм під час роботи на підприємстві, і телефонні записні книжки;

- для працівників, яким були надані ноутбуки, створити спеціальні механізми синхронізації даних. На всі ноутбуки підприємства силами ІТ-відділу встановити системи захисту від злому та криптування інформації. У результаті навіть загублений або украдений ноутбук не стане джерелом витоку конфіденційних даних: розшифровка інформації, закритої з використанням сучасних криптотехнологій (наприклад, РСР), звичайно, можлива, але потребує дуже серйозних матеріальних і технічних ресурсів і наразі під силу лише державним відомствам і дуже великим корпораціям.

Технічна документація (креслення, технологічні регламенти), Що містить комерційну таємницю, виконана на паперових носіях, має дуже слабкий захист авторським правом. Тому необхідно подати про те, щоб ці матеріали зберігалися в сейфі, доступ до якого мав би тільки один працівник, а ознайомлюватись з матеріалами зволялося б тільки визначеному колу осіб з обов'язковою фіксацією в спеціальному журналі, хто саме, до яких матеріалів і в який час мав доступ. Записи про це допоможуть при розгляді справ у суді, особливо якщо працівник перейде на роботу до конкурента.

Коли компанії втрачають змогу запатентувати винаходи, це відбувається, як правило, через одну причиною - недотримання юридичних вимог, що висуваються до патентоздатності відповідц₀ до чинного законодавства. Багато компаній не можуть дістати права на зроблений винахід лише через те, що не розробили правильної політики та процедур патентування.

Вимога новизни під час одержання патенту виявляє численні перешкоди для патентоздатності. Ці перешкоди фатальні для спроб запатентувати винахід, не дозволяючи видати патент або роблячи недійсним той, що його помилково надало патентне відомство.

Перешкоди для патентоздатності можна розподілити на дві групи:

- перешкоди, причиною яких є інші винахідники;

- перешкоди, причиною яких є компанія-розроблювач винаходу. Перша група підприємств не дозволяє компанії одержати патент, тому що винахід у минулому вже зробив хтось інший. У цьому разі компанія нічого не може змінити, тому що сам перебіг подій «ставить хрест» на патентуванні.

Однак компанія може запобігти виникненню перешкод другої групи. Ці перешкоди підконтрольні компанії й можуть виникнути через її необережність або через брак знань про те, як функціонує патентне законодавство.

Наприклад, Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» визначає, що одним з трьох критеріїв патентоздатності є критерій новизни. Винахід визнають новим, якщо він не є частиною рівня техніки. При визначенні рівня техніки до уваги беруть усі відомості, які стали загальнодоступними в світі до дати подання заявки, або, якщо заявлено пріоритет, - до дати її пріоритету. Отже, новизна винаходу залежить від того, на який момент часу її визначають, які джерела інформації беруть до уваги і на якій території (в країні або за кордоном) розкриття винаходу порушує новизну. Подібна норма є в патентних законах багатьох країн.

Першою перешкодою для патентоспроможності є друкована публікація, що описує будь-яку технологію й достатньою мірою загальнодоступною для публіки, що цікавиться цією технологією.

Друкована публікація складається не тільки з надрукованого й публікованого документа. Вона містить комп'ютерне збереження даних на диску та за допомогою інших форм збереження інформації, відновлення й поширення даних. До друкованих публікацій належать: статті в професійних або комерційних журналах, дипломні роботи, дисертації, газетні статті, брошури, мікрофільми, фотографії, дані, що зберігаються на комп'ютерному диску, виробничі каталоги, рекламна інформація.

Другою можливою перешкодою для патентоздатності є публічне використання, котре визначається як будь-яке використання винаходу, що відбувається без будь-яких обмежень або зобов'язань таємності перед винахідником. Компанія втрачає змогу дістати патентні права на нову технологію, якщо вона привселюдно використовує її або дозволяє іншій компанії використовувати її без обмеження, до подачі заявки на патент.

З іншого боку, компанія може використовувати цю нову технологію потай або дозволити іншій компанії використовувати її, наклавши на неї обмеження таємності.

Приклади публічного використання: демонстрація прототипу групі потенційних партнерів; надання споживачеві зразків нового товару; випробовування споживачами нового товару; спроби продати товар, що підлягає патентуванню; поширення рекламних брошур, які описують винахід; показ фотокопій або фотографій перспективним покупцям; детальне обговорення винаходу під час комерційних показів; контрактна пропозиція, що деталізує винахід; поширення зразків; продаж товару, виготовленого за допомогою захищеного патентом способу, навіть якщо цей спосіб не є привселюдно відомим.

У більшості країн патентне законодавство висуває суворі вимоги щодо новизни та патентоздатності. У цих країнах заздалегідь не припускається будь-яке публічне розкриття до подачі патентної заявки, на відміну від патентного законодавства Сполучених Штатів, що надає винахідникові 12-місячний пільговий період для подачі патентної заявки після публічного використання або продажу. Дні країни надають коротший термін після розкриття змісту патентної заявки, інші - взагалі не надають такого пільгового терміну, більшості країн будь-яке публічне розкриття до подачі патентної заявки автоматично унеможливлює одержання іноземних патентних прав.

Іноді виникає ситуація, коли дві компанії незалежно одна від одної розробляють ту ж саму нову технологію. Якщо жодна компанія не знає про розробки іншої, то кожна з них може подати ну заявку на свою технологію, заявляючи її як свою власну. Однак патентне законодавство допускає надання тільки одного патенту один винахід. Отож лише одна компанія одержить патентні права. В Україні патент дістане та компанія, яка першою подасть заявку на винахід до патентного відомства. У США патентне відомство вирішує, яка з компаній першою винайшла цю нову технологію і привласнює першість у винаході тій компанії, яка доведе, що її винахід зроблений раніше, ніж у конкурентної компанії.

Іноді передчасне ненавмисне розкриття винаходу до подачі заявки в патентне відомство, не відоме цьому відомству, може послужити приводом для того, щоб виданий патент на винахід був оскаржений конкурентом за критерієм новизни та був скасованим.

Ось приклад. Громадянин Великої Британії свого часу зробив винахід на віндсерфінг (дошка з парусом). У встановленому порядку він подав заявку на винахід до патентного відомства й згодом отримав на нього патент.

Фірма, що займалася виробництвом і продажем спортивного інвентарю, ознайомившись із патентом, побачила в ньому великий комерційний потенціал. Вона звернулася до винахідника з пропозицією продати їй права на цей винахід. Винахідник відмовився від пропозиції, мотивуючи це тим, що планує розпочати свій бізнес на основі винаходу. Тоді фірма вирішила оскаржити патент за критерієм новизни. Ретельні дослідження доступних джерел інформації не дали бажаного результату. Винахід справді був новим. Але одного разу до агентів фірми випадково потрапив відеозапис, зроблений аматорською камерою самим винахідником, на якій було зафіксовано, як його син-підліток катається на віндсерфінгу, зробленому з прасувальної дошки, яку він позичив у матері. На плівці також було зафіксовано інших людей, які були в той час на пляжі, а також дату зйомки, що була більш ранньою, ніж дата подачі заявки до патентного відомства. На цій підставі суд визнав, що критерію новизни не виконано, і відомство скасувало патент.