Збереження лікарської таємниці.

Делікатність, такт і увага, з якими лікар ставиться до кожного хворого, повинні бути істотно доповнені, а точніше, посилені суворою конфіденційністю, повним нерозголошенням відомостей, котрі отримав або дізнався лікар від хворих і про хворих. Це стосується всієї інформації особистого, інтимного та будь-якого іншого порядку. В кожному лікарському кабінеті, в кожній ординаторській неприпустима "передача" або "обмін" такими відомостями про хворих. На консиліумі або консультаціях обговорюється тільки суто медична програма та інформація стосовно конкретного хворого, а якщо неможливо обійтися без особистих, сімейних відомостей чи таємниць, то учасники консультації або консиліуму використовують їх тільки безпосередньо із професійною метою і надалі ні в якому разі не розголошують.

Як у поліклініці, так і в стаціонарі анамнез доцільно збирати в окремій кімнаті. На обходах, оглядах, консиліумах у загальних палатах не рекомендується проводити будь-яке обговорення клінічних даних. Обмін думками між лікарями проводиться в ординаторській, кабінеті завідувача відділення тощо.

Дуже важливо, щоб медичні відомості про хворих: анамнез або дані про перебіг і прогноз захворювання у конкретних хворих, про результати патологоанатомічних або будь-яких інших лабораторних та інструментальних діагностичних досліджень, операцій, маніпуляцій, реанімаційних заходів тощо не виходили за межі медичного закладу, не "просочувались" (часто в перекрученому вигляді) до сторонніх людей, до широкого загалу. Це є законодавчою нормою.

Неприпустимо й поширення таких відомостей медичними працівниками у колі своєї сім'ї, друзів, знайомих, сусідів та ін.

Відомі випадки, коли медичні працівники розповідають вдома своїм близьким, знайомим про події у лікарні, про ускладнення або трагічні наслідки захворювання. У розповідях інколи аналізуються помилки, які були допущені лікарями в процесі ведення хворих і догляду за ними. Деколи лікарі, не ознайомившись докладно з первинною документацією хворого, вдаються до негативних коментарів у зв'язку з висновком патологоанатома, довідками про смерть та ін. Отже, практика свідчить, що джерелом великої кількості нарікань і скарг на роботу медичних закладів буває саме таке "просочування" й перекручення службових професійних даних і відомостей.

У процесі спілкування з хворим перед лікарем відкривається його внутрішній світ. Довірившись лікареві, хворий має не лише юридичне, а й моральне право на увагу до своєї особистості, на збереження його таємниці.

Однак питання про лікарську таємницю не може мати однозначного, категоричного вирішення. Зарубіжні лікарі до цього питання вже давно підходять з інших, надто прагматичних позицій. Там вважається, що безнадійному хворому необхідно говорити тільки правду про його стан. Підставами для такого підходу є ніби то інтереси самого хворого, який знатиме про дійсний свій стан і таким чином протягом відведеного йому долею часу для життя скоріше вирішить свої особисті справи, владнає питання спадщини тощо.

І справді, в практиці зустрічаються хворі (досить рідко), яким можна сміливо повідомити точний діагноз. Це переважно сміливі, вольові, врівноважені й помірковані люди. Відомості про свій фатальний кінець вони сприймають спокійно, зважено, оцінюють сенс прожитих років, будують найближчі свої плани. Потрібне лікарське вміння, писав І. А. Касирський, зуміти "не приголомшити" хворого непотрібною правдою про його стан. Це вельми дискусійне й суперечливе питання. У більшості випадків така правдива інформація для хворих є згубною, глибоко ранить їхнє серце, створює ситуацію повного душевного дискомфорту і безвихідності становища.

Збереження лікарської таємниці - один із основних, фундаментальних морально-етичних принципів медицини. Інформація, отримана лікарем, поділяється на декілька видів: байдужа для хворого і суспільства, але потрібна для лікаря в процесі його спілкування із хворим; не байдужа для хворого, але індиферентна для суспільства; однаково цікава і для хворого, і для суспільства через те, що деякі патологічні стани вимагають додаткових заходів з охорони здоров'я і життя оточуючих.

У кожному конкретному випадку лікар, керуючись основними положеннями принципу збереження лікарської таємниці, зобов'язаний розібратись: які відомості необхідно приховати і стосовно якого кола пацієнтів.

Порушення цього принципу можливе за таких ситуацій: 1) коли хвороба може призвести до тяжких наслідків у сім'ї, для оточуючих, наприклад, у разі захворювання на сифіліс; 2) коли хвороба загрожує суспільству в цілому, наприклад, у разі захворювання на СНІД.

Моральним орієнтиром у поведінці лікаря в складних ситуаціях, які виникають у процесі лікарської діяльності, є ствердження пріоритету цінності людського життя, цінності здоров'я.