ТЕМА 13. ЦИКЛІЧНІСТЬ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

Економічний розвиток усіх промислово розвинутих країн характеризується циклічністю: спад, підйом, фінансовий крах, відродження, знову спад, знову відродження і так далі. Однак такий повтор здійснюється не за колом, а за спіраллю. Тому циклічність – форма прогресивного розвитку, а не тупцювання на місці.

Циклічність припускає відхилення економіки від стану рівноваги.

Існує три види змін:

1. Відхилення ринкового попиту від пропозиції товарів і послуг (може бути короткостроковим чи тривалим). Приклад короткострокового (миттєвого) відхилення: перед хлібним кіоском вишикувалася черга в очікуванні свіжого хліба, що знаходиться на шляху від хлібозаводу до кіоску. Це порушення рівноваги відновлюється миттєво, як тільки постачають хліб. За тривалого відхилення рівновага відновлюється протягом трьох-чотирьох років шляхом перепрофілювання виробництва. Наприклад, дефіцит автобусного парку в місті зникне після перепрофілювання танкового виробництва на виробництво автобусів.

2. Відхилення, пов'язане зі зміною попиту на устаткування, споруди тощо, усувається протягом 8-12 років шляхом переливу капіталу. Це так звані промислові цикли, досліджені Марксом, Енгельсом, Леніним. Умовно їх можна назвати циклами середньої тривалості. Термін у 10-15 років пояснюється таким же терміном служби основного капіталу. Масове відновлення основного капіталу призводить до пожвавлення економіки, що переходить у підйом і, у міру технічного старіння задіяної техніки, – до кризи.

3. Відхилення, пов'язане з переходом від одного технологічного способу виробництва до іншого, межі, якими позначають великі етапи людської цивілізації. Ці переходи призводять до зміни всіх складових елементів виробництва, заміни одного покоління працівників на інше чи їхньої істотної перекваліфікації (нагадаємо: технологічний спосіб виробництва – це засоби праці в єдності з матеріалами, технологіями, інформацією й організацією виробництва).

Виокремлення таких тривалих циклів (терміном у 40-60 років) пов'язано з ім'ям російського вченого Кондратьєва й одержало назву “довгих хвиль Кондратьєва”.

Між другим і третім відхиленням від рівноваги спільним є те, що вони пов'язані із сутністю технологічного способу виробництва, тобто з використанням певних наукових принципів суспільного виробництва. Відмінності: цикли середньої тривалості пов'язані з терміном служби машин. Протягом одного технологічного способу виробництва може змінитися кілька поколінь техніки, і цим поколінням будуть відповідати свої цикли. Але, зрештою, настає час вичерпання вдосконалювання техніки в межах існуючого –технологічного способу виробництва, настає час нового технологічного способу виробництва, нового “кондратьєвського” циклу, нової довгої хвилі.

Сучасний перехід до нового технологічного способу виробництва триває з 60-х років XX ст.

В економічній теорії по-різному пояснюють причини циклів:

– неокласичний напрямок розглядав кризи як випадкове, скороминуще явище;

– концепція недоспоживання пояснювала економічні кризи надвиробництва бідністю працюючих мас;

– наприкінці XIX ст. з'явилася кредитно-грошова концепція циклу, відповідно до якої кризи – це результат порушень у сфері грошового попиту та пропозиції;

– марксистська концепція вбачає причину кризи в протиріччях капіталізму, зокрема, в основному – між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення;

– кейнсіанська теорія пояснювала причини відхилення системи від рівноваги слабкістю ринкового механізму й давала рецепти для державного втручання в регулювання виробництва.

У сучасних економістів існує три підходи до визначення причин циклів. Перший підхід пояснює цикл зовнішніми (екзогенними) факторами. Другий підхід – внутрішніми (ендогенними) факторами. Третій підхід –синтезом тих та інших.

У першому підході головне – досліджувати зовнішні фактори. Зовнішні фактори – це явища, що відбуваються поза економічною системою. До них належать зміни в чисельності населення, винаходи й інновації, війни та інші політичні події. Зростання населення сприяє збільшенню виробництва й рівня зайнятості, що веде до підйому й буму. Зменшення чисельності населення дає протилежний результат. Корінні зміни технології (поява автомобіля, літака, комп'ютера) викликають вибух ділової активності й широке інвестування. Звідси – нові робочі місця й настання підйому в економіці. Політичні події по-різному впливають на ділову активність. Так, друга світова війна підштовхнула США до переозброєння, у результаті – велика депресія 30-х років змінилася післявоєнним підйомом. Навпаки, післявоєнна заборона для Японії мати збройні сили сприяла інвестуванню в економіку та призвела до “японського економічного дива”.

Головне в другому підході – вивчити внутрішні фактори. Внутрішні фактори – це явища, що відбуваються всередині економічної системи. До них належать: споживання, інвестування та діяльність уряду.

Вплив споживання: фірми прагнуть забезпечити покупця усім, що він хоче купити; у результаті споживчі витрати зростають, наймаються нові робітники. Таким чином, виробництво продукції, зайнятість й обсяг продажів зростають, економіка входить у фазу підйому. Коли ж споживчі витрати скорочуються, виникає зворотна ситуація, а отже, починається період спаду.

Вплив інвестування: вкладення в основні фонди створюють нові робочі місця, збільшуючи купівельну спроможність споживача, – це сприяє економічному підйому. Коли ж рівень інвестування падає, відбувається протилежне явище і настає спад в економіці.

Вплив діяльності уряду: вплив здійснюється двома методами – фіскальною політикою, тобто збором податків і їх витратами, і монетарною політикою, тобто регулюванням грошового обігу.

Третій підхід до визначення причин циклів синтезує внутрішні й зовнішні фактори. Автори цієї концепції вважають, що зовнішні (екзогенні) фактори дають первісний поштовх циклу, а внутрішні (ендогенні) призводять до пофазних коливань. Цей напрямок є найбільш продуктивним.

Сучасна теорія пов'язана з моделлю ділового циклу Самуельсона – Хікса. У ній цикл розглядається як результат взаємодії національного доходу (або ВНП), споживання й нагромадження капіталу. Такий зв'язок є стійким і виражається через мультиплікатор і акселератор. Самуельсон і Хікс вважають, що об'єднання принципу акселератора з мультиплікатором може відтворити такий самий цикл, як і в реальному житті. Припустимо, економіка прямує до повної зайнятості: ВНП збільшується, реалізація продукції здійснюється за зростаючих темпів. Тоді за принципом акселератора збільшення реалізації продукції веде до високого рівня інвестицій. А завдяки мультиплікатору підвищення рівня інвестицій сприяє подальшому зростанню ВНП. Економіка в цьому випадку перебуває у фазі підйому. Можливою є зворотна ситуація.

Висновок: принцип акселерації виявляє наступну залежність: зміна доходу веде до зміни інвестицій, що може викликати три варіанти економічного розвитку:

– постійне зростання;

– нерівномірне зростання;

– коливання (включаючи спад). Спад виникає тоді, коли величина чистих капіталовкладень стає від'ємною.

Економічний цикл характеризується періодами злетів і падінь ділової активності, що виявляються у різних формах невідповідності між попитом і пропозицією.

Картина циклу являє собою результат додавання коливань різних показників економічної активності: темп зростання ВНП, загальний обсяг продажів, загальний рівень цін, рівень безробіття тощо.

Основною властивістю циклу є коливання темпу зростання ВНП у часі, коли економічна система проходить чотири послідовні фази: спад (кризу), депресію (застій), пожвавлення, піднесення (бум, пік) (рис. 13.1).

Рисунок 13.1 – Промисловий (класичний) економічний цикл

Характеристика спаду (рецесії):

– спочатку ліквідуються запаси, потім скорочуються виробничі інвестиції;

– падає попит на працю;

– відбувається зниження чи уповільнення зростання товарних цін;

– спостерігається різке зменшення прибутків, слабшає попит на кредит, знижується процентна ставка.

Максимальне падіння – у точці максимального спаду. Рецесія – це спад обсягу національного виробництва, що триває 6 місяців і довше.

Найнижча точка спаду – депресія. Депресія – спад обсягу національного виробництва, що супроводжується високим рівнем безробіття і триває протягом декількох років.

Характеристика пожвавлення: починає оновлюватися основний капітал, модернізується виробництво, активізується інвестиційна діяльність, зростає сукупний попит, скорочується безробіття, зростає банківський відсоток за кредит. Відновлюється докризовий стан економіки.

Характеристика піднесення: дзеркальне відображення спаду, але усе викладене відбувається в протилежному напрямку. Економіка досягає найвищої точки розвитку (пік буму). Характеристика буму: бум – вершина ділової активності. Економіка працює на межі своїх можливостей. Інвестиції та витрати покупців є дуже високими. Стрімко зростає попит на товари й послуги, що призводить до підвищення рівня цін.

Ліквідуються запаси, підвищується попит на робочу силу. Усе це готує підґрунтя для наступної фази ділового циклу – спаду.

Будь-яка економічна криза виявляється в різкому порушенні ходу відтворення, що викликано незбалансованістю між виробництвом (пропозицією товарів на ринку) і потребами населення (платоспроможним попитом). При цьому можливою є ситуація, коли виробництво випереджає потреби, або коли платоспроможний попит випереджає виробництво. У першому випадку має місце криза надвиробництва, у другому – криза недовиробництва.

Перша економічна криза надвиробництва вибухнула в Англії в 1825 р. Потім кризи: у 1836 р., у 1841 р. (США), у 1847 р. (США, Англія, Франція, Німеччина), у 1857 р. (перша світова криза), 1873 р., 1882 р., 1890 р. У XX ст.: 1900-1901 р., 1907-1908 р., 1913-1917 р., 1920-1921 р., 1929-1933 р. (перевершила усі попередні, тому стала називатися “Великою депресією”), 1937-1938 р., 1948-1949 р., 1957-1958 р., 1970-1971 р., 1974-1975 р., 1980-1982 р. Для 90-х рр. XX ст. – початку XXI ст. характерними є структурні кризи: нафтові, продовольчі, енергетичні, сировинні, валютні.

Структурні кризи дуже впливають на загальний стан промислового виробництва, змінюють традиційну картину циклічного розвитку, згладжуючи чи загострюючи прояви циклічних криз.

Циклічний розвиток у сільському господарстві має особливості, що виявляються в аграрних кризах.

Основними формами прояву аграрних криз є: зростання нереалізованих запасів сільськогосподарських товарів, падіння цін на них, скорочення обсягу виробництва, зростання безробіття, падіння заробітної плати. На відміну від промислових аграрні кризи є більш тривалими й руйнівними і не мають циклічного характеру.

Країни з розвинутою ринковою економікою виробили методи боротьби з кризами надвиробництва. Основну роль у них відведено фіскальній і монетарній політиці, що здійснюють державні органи.

Найважливіші заходи антикризової політики в періоди бумів є такими:

1. У грошово-кредитній політиці: підвищення облікової (дисконтної) ставки, продаж державних цінних паперів на відкритому ринку.

2. У фіскальній політиці: скорочення витрат з держбюджету, підвищення податкових ставок.

3. У політиці заробітної плати й тарифів: зниження заробітної плати.

4. У політиці державних інвестицій: згортання державного будівництва.

Найважливіші заходи антикризової політики в періоди депресій:

1. У грошово-кредитній політиці: зниження облікової (дисконтної) ставки, купівля державних цінних паперів на відкритому ринку.

2. У фіскальній політиці: додаткові витрати з держбюджету, зниження податкових ставок.

3. У політиці заробітної плати й тарифів: підвищення заробітної плати.

4. У політиці державних інвестицій: поширення інвестиційних програм.

Висновки:

1.У період піднесення держава з метою запобігання “перегріву” економіки проводить політику стримування ділової активності.

2. У період спаду всі заходи держави спрямовані на стимулювання ділової активності.

Завдяки розробленим заходам регулювання загальна картина сучасного ринкового господарства перестала збігатися з традиційною схемою: усі фази циклу не мають тепер яскраво вираженого характеру і плавно переходять одна в іншу.

ТЕМА 14. ВІДТВОРЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ, ЗАЙНЯТІСТЬ І БЕЗРОБІТТЯ

14.1. Відтворення робочої сили. Посилення соціальної орієнтації економіки

Одним з визначальних факторів виробництва є праця.

Носій праці, тобто робоча сила людини, називається людським фактором.

Частина населення країни, що має здібності і можливості брати участь у праці, утворює трудові ресурси цієї країни.

Близьким до трудових ресурсів, але більш широким є поняття “трудовий потенціал”.

Трудовий потенціал – це частина населення країни, що утворює трудові ресурси, з урахуванням тих осіб, які потенційно можуть змінити трудові ресурси в той чи інший бік.

Три названі категорії, узяті разом, окреслюють з різних боків трудовий фактор країни.

На відміну від інших факторів виробництва праця має особливості. Головна з них полягає в тому, що праця невіддільна від людини, від її робочої сили, а тому має соціальний і політичний аспект. Саме ця обставина визначає різні підходи економістів до її дослідження. Так, у західній економічній літературі праця вважається товаром, на відміну від марксистської теорії, де товаром є не праця, а здатність людини до праці, її робоча сила.

Із сказаного вище випливає важливий висновок: оскільки товаром є не праця, а робоча сила, то й оплачується у формі заробітної плати не весь продукт праці, а лише його частина, необхідна для відтворення вартості робочої сили. Інша частина продукту праці безоплатно привласнюється капіталістом.

На відміну від марксистського класового підходу, у західних теоріях праця розглядається в основному з погляду організації її управління. Так, деякі дослідники виокремлюють ремісничий, технократичний, інноваційний види управління працею, які відповідають доіндустріальному, індустріальному та науково-технічному варіантам економічного зростання (табл. 14.1).

Ремісниче управління характеризується ручним виробництвом, наявністю поділу праці (наприклад, виробництво карети вимагало розділити працю між столярами, теслями й т. ін.), підпорядкуванням раніше самостійного робітника єдиній команді й дисципліні.

Таблиця 14.1 – Організація і управління працею

Технократичне управління припускає перехід від ручної праці до машинної, поглиблення поділу праці, тверді форми економічного примусу, виокремлення управлінської праці в самостійний вид діяльності. У ході зміни своєї матеріальної бази (удосконалення техніки) цей вид управління пройшов кілька етапів. Перехід до технократичного управління здійснився наприкінці XIX ст. – початку XX ст. та пов'язаний з ім'ям Ф. Тейлора.

Тейлоризм містить у собі методи, засновані на хронометражі кожної операції, яку виконує робітник. Відповідно до нього усувають марні рухи робітника й відбирають найбільш досконалі. Ці принципи роботи лягли в основу “наукової організації праці”.

Наступний етап технократичного управління пов'язаний з ім'ям Т. Форда.

Фордизм базується на поточно-конвеєрному виробництві, що задає темп роботи, знижує витрати, збільшує виробіток і, тим самим, – продуктивність праці.

30 – 40-ті роки XX ст. позначені включенням у технократичне управління психологічних і соціальних компонентів: соціального забезпечення, установлення мінімального рівня оплати праці, оплати понаднормових робіт, уведення техніки безпеки й інших. Значною мірою це було зроблено під впливом соціальних досягнень Радянського Союзу.

У 50 – 60-ті роки в технократичне управління впроваджується теорія “людських відносин”, яка доводить, що людям подобається самостійність у прийнятті рішень, відсутність дріб'язкової опіки, повага до них і їхньої праці. Відповідно до цього переглянуто режим роботи, підсилено залежність винагороди від результату роботи, упроваджено форми “участі робітників у прибутках” та ін.

Інноваційне управління пов'язують з переходом до нового технологічного способу виробництва, що вимагає залучення висококваліфікованого “людського ресурсу”, здатного самостійно приймати рішення, бути лояльним до фірми й забезпечувати високу продуктивність і якість роботи. Методи його застосування знаходяться в стані розвитку.

Для ефективного поєднання речовинних і особистих факторів виробництва виняткового значення набуває процес раціонального відтворення робочої сили.

Для того щоб процес виробництва був безупинним, необхідно систематично відновлювати витрачену робочу силу, тобто необхідно її відтворювати. Відтворення робочої сили включає наступні моменти:

– виробництво робочої сили й підвищення рівня її кваліфікації;

– розподіл і перерозподіл робочої сили між галузями й підприємствами;

– використання робочої сили.

Розкриємо послідовно названі моменти відтворення робочої сили.

Виробництво робочої сили включає:

– природний приріст населення, що заповнює збиток працівників, виховання дітей. Чисельність населення залежить від рівня народжуваності й смертності;

– відновлення витраченої в процесі виробництва енергії, задоволення потреб у харчуванні, одязі, житлі тощо;

– задоволення соціальних і культурних потреб, що пов'язані з включенням у відтворення робочої сили історичного і морального елементів;

– підготовка робочої сили й підвищення рівня її кваліфікації.

Охарактеризуємо тепер розподіл і перерозподіл робочої сили за професіями, підприємствами, галузями й районами (регіонами) країни. Можливими є застосування наступних форм розподілу робочої сили:

– набір робочої сили підприємствами;

– державний набір робочої сили;

– добровільне переселення;

– перерозподіл працівників через біржі праці (служби зайнятості) на інші підприємства, в інші галузі, райони, регіони країни;

– працевлаштування випускників середніх шкіл;

– розподіл випускників професійно-технічних училищ, технікумів та інших вищих навчальних закладів.

Важливим моментом відтворення робочої сили є її використання. При цьому існують два рівні використання робочої сили: у масштабі макроекономіки та у масштабі мікроекономіки.

З розвитком макроекономіки виникає необхідність організації раціональної зайнятості працездатних. Для цього потрібно постійно стежити за структурними змінами зайнятості й регулювати їх у макроекономіці. Сьогодні, наприклад, спостерігається процес скорочення питомої ваги працівників сфери матеріального виробництва і, навпаки, зростає частка працівників, зайнятих у сфері послуг і комерційних структурах.

Важливо правильно використовувати робочу силу та на мікроекономічному рівні або в межах окремих фірм і підприємств. Використання кадрів на фірмах і підприємствах відбувається відповідно до наступних принципів:

– відповідність чисельності працівників обсягу виконуваних робіт;

– відповідність кваліфікації працівників ступеню складності трудової функції;

– раціональна структура кадрів;

– максимальна продуктивність при використанні робочого часу;

– створення умов для постійного підвищення кваліфікації працівників.

Матеріальну основу відтворення робочої сили складає частина суспільного продукту, яка є фондом життєвих засобів. Фонд життєвих засобів необхідний працівникові для підтримки й відтворення його життя. Цей фонд працівник сам постійно повинен виробляти й відтворювати.

Фонд життєвих засобів містить у собі засоби, необхідні для:

– відновлення працездатності самого працівника;

– утримання його сім'ї;

– задоволення його соціально-культурних потреб;

– одержання освіти й підвищення кваліфікації.

Фонд життєвих засобів має натуральну й вартісну форми. За натурально-речовинною формою фонд життєвих засобів складається з матеріальних благ (предметів споживання і розкоші) і послуг (житлово-комунальне господарство, освіта, охорона здоров'я). У цьому фонді постійно зростає частка непродовольчих товарів (автомобілі, меблі, холодильники, телевізори). А в складі продовольчих товарів усе більшу питому вагу займають більш дорогі продукти харчування (м'ясо, молоко, олія, сир, ковбаса).

За вартістю фонд життєвих засобів визначається як сума вартості матеріальних благ і послуг, споживаних працівниками сфери матеріального виробництва і членами їхніх родин. Фонд життєвих засобів надходить працівникам виробництва у вигляді заробітної плати, прибутку на капітал, ренти з земельних ділянок, відсотків за вкладами, підприємницького доходу, дивідендів, доходів від особистого підсобного господарства, через суспільні фонди споживання.

У процесі використання фонду життєвих засобів люди вступають у відносини споживання. А ми потрапляємо в соціальну сферу суспільства. Споживання активно впливає на виробництво, визначає його цілі. Посилення соціальної орієнтації економіки вимагає вивчення відносин між людьми як із приводу виробництва засобів життя (засобів виробництва і предметів споживання), так і самого життя. У результаті будуть розкриті сімейні відносини. Їхня структура включає:

– механізм формування кінцевого попиту;

– напрямки підвищення якості товарів і послуг;

– напрямку поліпшення житлових умов;

– раціоналізацію розподілу домашніх обов'язків. Активізація відносин споживання, посилення соціальної орієнтації економіки є закономірним аспектом інтенсифікації виробництва.