Проблема людської сутності. Сутність і екзистенція. Поняття особистості

Проблемність людського буття полягає у тому, що можна мати людський організм, проте не бути людиною повною мірою. Людські якості не з’являються в людині автоматично, природнім шляхом. Тому для становлення людини як людини потрібні наступні умови:

- включення людини в соціально-культурні процеси;

- оволодіння людськими способами діяльності;

- вміння самостійно мислити та адекватно оцінювати життєві ситуації;

- виведення людського мислення на рівень творення духовного світу.

Поняття «сутності людини» характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які проявляються в її природі.

Для позначення власне людського способу буття використовують термін «екзистенція», тобто відображення специфіки людського існування. Цей термін позначає те, чого немає без людини, те, що людина вносить у світ своїм способом буття. Сюди відносять:

- Не пряме, природне, а опосередковане культурою, знанням ставлення до дійсності;

- Трансенденція (вихід за межі, процесування через щось) – неприлученість ні до чого остаточно, прагнення до вдосконалення, зміни та ін.;

- Свобода, тобто не запрограмованість, наявність вибору типу поведінки;

- Людська індивідуальність, неповторність, унікальність;

- Єдність людського начала взагалі – через форми спілкування, навчання, свідомість – розуміння себе частиною людства.

Існують три точки зору на те, що ж домінує в людині, які її начала.

1. духовна сутність людини. Характерна для релігійних та езотеричних вчень. Справжня сутність людини не має відношення до емпіричного світу. Дух панує над плоттю.

2. розумна сутність людини. Ця версія сформувалась в період Нового часу. Розум – особлива самостійна субстанція, людина від тварини відрізняється саме розумом. Саме він є умовою щастя і прогресу.

3. соціокультурна сутність, предметно-діяльна. Праці Маркса. Людина – не пасивна істота, вона активно пристосовує природу до своїх потреб. Створює другу природу, окультурену – культуру.

ЛЮДИНА, ІНДИВІД, ОСОБИСТІСТЬ

Щоб зрозуміти і людину, і суспільство треба знати взаємозв'язки, що складаються між ними у конкретних історичних умовах. Проблема взаємозв'язку особистості та суспільства є одним із найголовніших аспектів основного питання філософії — ставлення людини до навколишнього світу.

Особистість— це перш за все людина. Але не просто людина, а окремо взятий представник людського роду, який означується поняттям "індивід". Отже, особистість — це людина, індивід. Але він являє собою одночасно і соціо-природну, і соціальну істоту. А це означає, що одиничний, окремий представник людського роду втілює в собі єдність індивіда соціобіологічного та індивіда соціального. Скажімо, природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні особливості її нервової системи, мозку являють собою біологічну суть індивіда. Участь же даної людини, наприклад, у суспільно-політичному житті характеризують її вже як суспільного індивіда.

Отже, індивід — це окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні якості. Поняття ж особистості акцентує увагу на соціально значущих рисах людського індивіда. Якщо сказати коротко, то особистість — це суспільний індивід, якому притаманні соціально значущі риси, що утворюють стійку систему.

Соціально значущих якостей у індивіда багато. Особистість же являє собою певну цілісність, систему багатоманітних якостей, рис індивіда. Система ж ця динамічна, рухлива і в той же час відносно стійка. У ході історичного розвитку індивід може набувати одні та втрачати інші соціальні якості, але є якості і непроминущі.

Особистість, таким чином, являє собою системну якість. Вона здобувається індивідом у практичній діяльності, зокрема у праці та в спілкуванні з іншими людьми. Індивід тільки тоді стає особистістю, коли його, так би мовити, залучено до суспільних відносин, до спілкування з людьми. Тому поняття особистості треба розкривати через практичну діяльність. Така діяльність являє собою основу формування та розвитку особистості. Чим повніше ми вивчаємо спілкування між людьми, міжособові стосунки, тим глибше пізнаємо суть та структуру кожного, хто вступає в ці стосунки.

Людський індивід, у даному випадку особистість, має величезну кількість взаємопов'язаних суспільно цінних рис. Серед них — розум, мудрість, емоції, воля, рішучість, навички, вміння, установки, переконання, інтуїція, здатність до самонавіювання, самооцінки, наслідування, ризиковість, любов, ненависть, пристрасть, імпульсивність тощо. Ці якості мають як природні, так і соціально значущі риси.

Щодо моральних якостей особистості, то вони носять тільки соціально значущий характер. Із численних моральних якостей можна виділити гуманізм, людяність, доброту, милосердя, совість, терпимість, ідейність, патріотизм, принциповість, ввічливість, добрі манери, працелюбність, єдність слова та діла, уважність, подвижництво, самозрече-ність, благородство, великодушність, скромність, вдячність, честь, свідомість, сором'язливість, переконання, миролюбство, смисл життя, справедливість, почуття нового, вірність, відповідальність.

Кожна із численних якостей даного індивіда може істотно відрізнятися від відповідної якості іншої людини, скажімо, за ступенем своєї розвинутості. Усі як позитивні, так і негативні соціально значущі якості є продуктом впливу суспільства, соціальних спільностей, окремих людей на дану особистість, а також продуктом самовиховання. Сформовані ж суспільством і самою людиною її якості справляють величезний вплив на розвиток як суспільства, так і самої особистості. Саме тому ці риси, якості особистості називаються соціально значущими.

Зазначений набір соціально значущих рис індивіда, які у кожній особистості певним чином комбінуються, взаємно посилюють чи послаблюють одна одну, являє собою системну якість. Подібна своєрідність особистості, її неповторність, сукупність її соціально значущих відмінностей від інших людей становлять індивідуальність. Індивідуальність – це відмінність кожної конкретної особи від іншої в залежності від інтелекту, характеру, темпераменту, потреб, інтересів, здібностей, схильностей. Звичайно, всі ці прояви індивідуальності певною мірою спираються на природну основу, на анатомо-фізіологічні задатки людини. Але вони формуються, удосконалюються у процесі суспільної практики, спілкування з іншими людьми, засвоєння індивідом соціального досвіду.

Таким чином, індивідуальність являє собою таку системну якість, яка виражає неповторну, оригінальну єдність природних та соціальних рис людини.