Лекція II.1. Філософське розуміння природи світу

1. Проблема визначення природи світу. Сцієнтизм і антисцієнтизм.

2. Поняття філософської категорії. Категоріальний і некатегоріальний зміст поняття «буття».

3. Філософські категорії, за допомогою яких визначають природу світу. Матерія, свідомість.

4. Категорії матеріального й ідеального, їхні модифікації. Матеріалізм і ідеалізм.

Основні поняття:

Буття світу — Буття у світі— Час — Рух — Дух — Закон — Закономірність — Матерія — Причинність (каузальність) — Простір — Субстанція .

Перша з названих альтернатив пов'язана з усвідомленням ролі науки у людському житті.

Що є наука? Залежно від відповіді на це запитання представників сучасної філософської науки умовно можна поділити на тих, хто беззастережно вірить у могутність науки — сцієнтистів, і тих, хто розглядає її як соціальне зло — антисцієнтистів.

Вважають експансію науки в усі сфери суспільного життя однією з визначальних характеристик сучасності. Проте наслідки такої експансії вбачаються діаметрально протилежними.

З точки зору сцієнтистів, проникнення науки в життя робить його організованим, керованим, раціональним, доцільним. Саме ці якості розглядаються як основне надбання "сцієнтизації" суспільства. Науково-технічний прогрес не лише звільняє людину від природної залежності, але й створює передумови для її "інтелектуального звільнення" (Ж. Фураст'є).

Світоглядно-методологічною засадою сцієнтизму є впевненість, що лише за допомогою науки можна досягти раціоналізації життя. Звідси — абсолютизація ролі науки в усіх сферах людської діяльності; розгляд наукового знання (яке зводиться до "точного" знання, що його отримують за допомогою кількісних методів) як єдино необхідної й достатньої засади світогляду; елімінація із філософії — світоглядних, а з науки — філософських, "метафізичних" проблем.

На противагу цьому, антисцієнтисти переконані, що вторгнення науки у життя згубно впливає на традиційні цінності та ідеали, культивує бездуховність, міщанство, конформізм. На їхню думку, наука поступово відвойовує чимдалі значнішу частину "життєвого світу", тим самим позбавляючи його "автентичності", причетності до насущних світоглядних проблем людського буття. Статус автентичності мають лише емоційно забарвлені процеси. Так само, як сцієнтисти шукають "чисті" форми свідомості, антисцієнтисти прагнуть віднайти "чисті" форми переживання. Саме останні можуть врятувати людину від надмірної сцієнтизації, раціоналізації суспільства, від втрати людиною своєї особистості. Нівелювання людської особи, на думку автора концепції "одномірної людини" Г. Маркузе, — це прямий трагічний наслідок раціоналізації життя, що запроваджує наука.

Як бачимо, ця альтернатива акцентує увагу на суперечності між наукою і цінностями. Вказана суперечність у сприйнятті науки, і більш широко — суперечність між гуманітарною і науковою культурою, проникла у сучасну філософію науки завдяки працям німецького соціолога М. Вебера. На його думку, наука — лише засіб досягнення мети. Джерело її формування, а також цінності, що її обґрунтовують, перебувають поза наукою. Нині цей постулат зазнав деякої модифікації. Вона пов'язана з усвідомленням цінності самої науки і генеруванням нею власних цінностей. Веберова дихотомія ціле- і ціннісно-раціональної дії у філософії витлумачується як дихотомія двох способів утворення цінностей: на основі науки (сцієнтизм) і на основі поза-наукової сфери — філософії, мистецтва, буденного життя (антисцієнтизм). Тому останній є не лише поза- чи антинауковим, але й до деякої міри — постнауковим напрямом розвитку сучасної філософії саме як реакції на кризу принципів класичного раціоналізму. Антисцієнтисти не просто відкидають науку, а твердять про необхідність створення нової науки. Особливої популярності ця теза набула у філософів Франкфуртської школи.

Антисцієнтистську еволюцію поглядів на людське мислення можна зобразити як рух від філософсько-наукового до філософсько-художнього мислення (М. Гайдеггер), від наукового до художнього мислення (Т. Адорно), від естетичної свідомості до позасвідомого (Г. Маркузе). Іншими словами, від заперечення наукової філософії (Гайдеггер) до заперечення науки (Адорно) і до заперечення свідомості (Маркузе) — такий закономірний підсумок пошуку нових форм науки у рамках Франкфуртської школи.

Загалом спектр антисцієнтистських поглядів досить широкий. На одному його полюсі — академічні дослідження пізнього Е. Гуссерля та М. Гайдеггера, у яких причина кризи європейської духовності вбачається саме у засиллі сцієнтизму і натуралістично-позитивістського світогляду взагалі. На протилежному полюсі — численні постмодернові антисцієнтистські концепції Ж.-Ф. Льотара, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, П. Фейєрабенда, у яких піддано нищівній критиці "науковий шовінізм", що дискредитує інші форми пізнання світу людиною. У зв'язку з цим П. Фейєрабенд із притаманним йому екстремізмом, взагалі радить відокремити науку від держави, як це зроблено стосовно церкви.

В антисцієнтистському хорі помітним є й голос представників філософської антропології. Так, Г. Буркхардт, розвиваючи ідеї М. Шелера, звертає увагу на антропологію почуттєвості як осереддя людської екзистенції. Її нехтування призводить до викривлення природничо-наукової картини світу. Пізніше ця тема була продовжена М. Мерло-Понті і К.-О. Апелем, які віднесли тему тіла до царини антропології пізнання. Причому це не просто чинник, який слід брати до уваги, але й фундаментальний онтологічний момент, без котрого неможливе конституювання смислового поля пізнавальної діяльності людини.

Цікавою є також доля однієї з ключових антропологічних тем, а саме: дослідження спільнот, товариств тощо. Ця тема стала однією з провідних у сучасній західній антропології пізнання — починаючи від досліджень ролі наукових товариств у концепціях Т. Куна та П. Фейєрабенда і закінчуючи етнометодологією К. Кнорр-Цетіни та Й. Елкана і так званими case-studies (ситуативні дослідження) М. Мелкі та Дж. Гілберта та інших.

"Сцієнтизм — анти-сцієнтизм" — це суперечність, де одна протилежність не може існувати без іншої. Класичну філософію Нового часу за всієї орієнтації на науку неможливо назвати сцієнтистською, оскільки не існувало її розвиненої протилежності. Контроверза "сцієнтизм — анти-сцієнтизм" — то не просто протилежні підходи до науки, але й певна соціально-культурна та гуманістична дилема. Вона виявляє не лише суперечності між природничо-науковим і гуманітарним знанням, між науковою та гуманітарною культурою в цілому, але й соціально-антропологічні проблеми (технократизизм, відчуження людини, її "одномірність" тощо). Іншими словами, вона орієнтує на дослідження науки в соціально-культурному контексті. Саме він і дає змогу виявити джерела соціального оптимізму вчених XVII—XVIII століть і крайню занепокоєність учених наших днів.

Категорія буття та її філософський зміст. Основні форми буття.Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного.

Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.

Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його існування «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проб леми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями.

В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

- світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

- природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

- за об'єктивної логіки існування і розвитку світу, наявності різних форм свого існування, утворюється сукупна об'єктивна реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми:

- буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

- буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

- буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

- буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Поняття матерії в історії філософії.В історії філософії спочатку поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо).

Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають елементом і початком речей". Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р. Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Р. Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною. І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості. П. Гольбах визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення. На думку Г. Гельмгольца, матерія — це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини). Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше. Системність як фундаментальна властивість матерії визначає методологію сучасного наукового пізнання. Розрізняють такі структурні рівні матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Отже, в історії розвитку філософської думки поняття матерії проходить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.

Узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною.

Простір та час - форми існування матеріального світу. Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.

Такі філософи як Дж. Берклі і Д. Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г. Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І. Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться І. Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці.

Природознавство XVIII—XIX ст., визначаючи об'єктивність простору і часу, розглядало їх, слідом за І. Ньютоном, як щось відірване одне від одного і від матерії і руху. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час — таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинули старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності А. Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, є сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Загальна теорія відносності доводить, що плин часу і протяжність тіл залежать від швидкості руху цих тіл і що структура чотиривимірного континууму (три просторові координати і одна часова координата) змінюються залежно від скупчення мас речовини і породжуваного ним поля тяжіння. Тепер відомо, що із наближенням швидкості руху тіла до швидкості світла її протяжність зменшується і плин часу теж уповільнюється: відбувається своєрідне стиснення простору і часу. Як бачимо, ці наукові відкриття, а також відкриття неевклідової геометрії (М. Лобачевський, Б. Ріман) спростовують як ідеалістичні, так і метафізичні уявлення про простір і час. Сьогодні у нас немає підстав суб'єктивізувати уявлення про простір і час.

Фантасти і науковці нерідко вживають вираз "багатовимірний або одно- чи двовимірний простір". Реальний простір має три виміри (З координати), час — один (від минулого через сучасне до майбутнього). Сучасна наука визнає простір і час взаємозалежними і використовує поняття чотиривимірний просторово-часовий континуум. Поняття багатовимірний простір має сенс лише як позначення формально-логічних об'єктів (наприклад, залежність між різноманітними параметрами того чи іншого тіла тощо). Філософи і науковці XX ст. багато уваги приділяють дослідженню простору і часу, їхніх властивостей, зокрема структурованості, симетрії тощо.

Рух як спосіб існування матерії, форми руху матерії.Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як немає і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. Усім рівням організації матерії відповідають різні форми руху. У світі постійно присутній рух: рухаються усі речі, змінюються їх властивості і відносини, йде безперервний процес видозміни, перетворення, коливання між буттям і небуттям. Безмежна кількість зірок на небі, якими милуємося в ясну ніч, тільки здаються непорушними, у дійсності всі рухаються. Кожна зірка - це своєрідне сонце, навколо якого рухаються планети. Разом з іншими зірками і їх супутниками беруть участь в обертанні Галактики навколо її осі. Галактика, у свою чергу, рухається відносно інших галактик. За новою космогонічною гіпотезою Всесвіту, що розширюється, Всесвіт перебуває в безперервному русі до своїх нових станів. У кожній живій системі постійно проходять внутрішні процеси, пов'язані з пульсацією енергії, інформацією, споживанням, переробкою і засвоєнням їжі та ін.

Соціальні системи існують завдяки обміну інформацією, діяльності людей, взаємодії різних компонентів соціального організму. Існування будь-якого матеріального об'єкта можливе лише у взаємодії компонентів, що його утворюють. Атом існує за рахунок певної взаємодії між ядром і електронами. Організм існує завдяки взаємодії клітин і органів, з яких складається. Взаємодія проходить усередині об'єкта і з зовнішнім оточенням. Електрони, як відомо, входять до складу атома, але можуть стати складовими частинами молекул, із яких виникають макротіла. Існують внутрішні і зовнішні взаємодії. На певному етапі розвитку об'єкта вони приводять до зміни його властивостей і відносин. Зміни притаманні всім формам буття і складають його найголовнішу характеристику.

У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Усе, що існує у світі, перебуває у русі. Конкретні речі, властивості і відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія і рух нерозривно пов'язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух - це не одномірний складний і суперечливий процес. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень, речей, їх властивостей і відносин присутні моменти дискретної стійкості, що дозволяють при всіх змінах зберігати стійкість речі, її якісну визначеність. На протязі дня може багато разів змінюватися настрій, відчуття радості змінитися гнівом, мінятися думки і переживання, відбуваються безперервні зміни тіла.

Фізика елементарних частинок стверджує, що існування їх можливо лише як взаємоперетворення елементів системи. Вони існують і мисляться лише в русі, але разом з тим фізика наполягає і на тому, що в процесі цих перетворень зберігається певна своєрідність, незмінність елементарних частинок специфічної об'єктивної реальності. Обидва приклади приводять до висновку про існування спокою.

Спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Гірська річка не перестає бути річкою через те, що на її шляху зустрічається разом з порогами полога місцевість. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв'язку.

Перший тип руху здійснюється при збереженні якості речі. Але виникає питання: чи можна міркувати про сталість речі і робити висновок про її постійну зміну, тобто рух? Античний філософ Кратіл вважав, що мінливість речей не дозволяє робити про них якісь висновки, навіть назвати річ, можна тільки вказати на неї пальцем. І все ж є достатньо підстав вважати, що в процесі руху речі можуть зберігати специфічні властивості і характер відносин. Так, здатність магніту притягувати метали - внутрішня здатність даного предмета, хоч і залишається прихованою, поки нема таких речей, які могли б бути притягненими. У процесі взаємодії з іншими предметами магніт тривалий період зберігає свої властивості. Феодальне суспільство зберігало головну якість у сфері матеріального виробництва, духовного життя і культури.

Проблемі руху і його формам приділяв увагу Георг Гегель, послідовно проводячи думку, що речі мають сталі, власні означеності, що не знімаються відносинами з іншим речами: «Річ у собі - є річ, що володіє властивостями, і тому є багато речей, що відрізняються одна від одної не внаслідок якихось чужих їм відносин, а завдяки самим собі». І далі «Річ... зберігає себе у відносинах з іншими».

Другий тип руху пов'язанийз переходом з одного якісного стану речі або системи до другого якісного рівня організації матерії. Наприклад, розвиток суспільства від ранніх часів до сучасності, перехід у виготовленні знарядь праці від примітивних до комп'ютерного виробництва, перехід від неорганічної природи до біологічних рівнів організації.

Під формою руху матерії розуміється рух, зв'язаний з певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно пов'язані з конкретними структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратний, в основі якого лежить специфіка матеріального носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії.

Таким принципам відповідають певні форми руху матерії: Субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики).

Органічна форма руху - результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з'єднань, що привело до утворення органічних з'єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух складається із процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері.

Соціальна форма руху - вся різноманітність практично-предметної діяльності людини, вся система суб'єктивно-об'єктивних відносин, тобто відносин людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху - людина - розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований, усвідомлений характер.

Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити якісну своєрідність трьох форм руху матерії. Своєрідність виявляється в якісній специфічності кожної вищої форми руху по відношенню до нижчої. Це положення формулюється як принцип незведення вищих форм руху матерії до нижчих.

Принцип незведення означає визнання того, що в кожній вищій формі діють специфічні закономірності, які неможливо виразити закономірностями, притаманними нижчим формам руху. Наприклад, сутність життя не можна зрозуміти шляхом вивчення хімічних і фізичних закономірностей. Організму притаманні закономірності, які діють лише на рівні живого. Поняття пристосувальна діяльність відсутнє у фізиці і хімії, і його природа розкривається тільки у системі біологічних законів. На основі фізико-хімічних законів не можна зрозуміти і те, чому мавпа може пожертвувати життям заради врятування мавпеняти.

Між формами руху і різними структурними рівнями організації матерії існує зв'язок. У чому же виявляється органічний зв'язок?

По-перше, форми руху матерії, що розглядаються історично - це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху співпадає з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого до вищого. По-друге, кожна вища форма руху породжується простішою: вище включає нижче як одну із генетичних передумов, як свій власний момент. Біологи, наприклад, встановили, що рішення одного із найінтимніших питань біологічної науки (проблеми спадковості) залежить від хімії і що життя є хімія не тільки білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому числі нуклеїнових кислот.

По-третє, матерія – це субстанціональна основа руху. У кожному конкретному випадку специфічність тієї чи іншої форми взаємодії матеріальних носіїв значно визначається природою взаємодіючих елементів, що розкривається тільки через систему зовнішніх взаємодій з навколишніми тілами.

Категорії матеріального й ідеального, їхні модифікації. Матеріалізм і ідеалізм.Людина сучасного суспільства досить часто і, як правило, не замислюючись, вживає такі словосполучення: "матеріальне життя", "матеріальні умови", "матеріальний стан", "ідеальний світ", "ідеальний характер", "ідеальні відносини", "ідеальне подружжя" тощо. У нашому суспільстві, мабуть, уже виникла культурно-історична звичка, згідно з якою під матеріальним розуміють те, що можна відчути, а під ідеальним — те, що можна собі лише уявити. Матеріальне найчастіше ототожнюють з природою, економічним життям суспільства, процесом виробництва, а ідеальне — з тим, що має бути. Такі уявлення про матеріальне й ідеальне містять ряд малоусвідомлених суперечностей, на які світоглядна культура вже давно звернула увагу. Зазначимо, що цей брак теоретичної культури у нашого народу можна визнати за одну із вагомих причин кризового стану суспільного розвитку і світоглядної культури 80—90-х років XX ст.

Проблема визначення поняття "матеріальне" має тривалу історію, яка пов'язана переважно з історичним поступом природознавства і філософії. Усвідомлення наявності цієї проблеми відбулося тому, що люди, аналізуючи своє життя, дійшли висновку про його залежність від навколишнього світу, тобто про свою залежність від першооснов світу в цілому.

Визначаючи ці основи та їхні властивості, люди з необхідністю поставили перед собою завдання виявити, що є первинним у властивості людини мати свідомість. Слід зазначити, що поняттям "первинне" позначають те, що є основою іншого, без чого це інше не може існувати і нині. Визначаючи це первинне, його почали називати субстанцією, а конкретно-чуттєвий прояв субстанції — матерією.

Найяскравіше історія розвитку поняття матерії виявляється в історико-філософському аспекті.

У стародавній філософії, яка спиралася на зародковий розвиток природознавства, матерія розглядалася як основа світу, яка ніким не створена і ніким не може бути знищена, яка не має ні початку, ні кінця у просторі й часі. Давньогрецький філософ Фалес (625—547 до н. є.) є одним із перших, хто вважав началом усіх речей, тобто матерією, конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. Учень і послідовник Фалеса Анаксімандр першим в античній філософії дійшов до категоріального визначення матерії, назвавши її "алейроном". Алейрон, за Анаксі-мандром, — це щось безкінечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі. Античний філософ Геракліт пов'язує поняття матерії з поняттям логос, що у нього означає загальний закон буття, основу світу. Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приво­дить Геракліта до бачення начала всього існуючого у вогні. Все існуюче, зазначає Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Значним етапом у розвитку вчення про матерію була антична атомістична філософія, яку започаткували такі мислителі, як Левкіп (бл. 500—440 до н. є.) і Демокріт (460— 370 до н. є.). Під матерією вони розуміли атоми. Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми — це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин тощо. Та це тільки внутрішня суть атома, а він має й зовнішні властивості. Це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, косинисті, гачкоподібні, якореподібні, увігнуті, випуклі тощо. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне. Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею.

Арістотель (384—322 до н. є.) розуміє під матерією, по-перше, неозначену і безформну величину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелів-ська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Арістотеля вічна, має сенс існування тільки у зв'язку з формою. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чистою можливістю або потенціалом речі, а форма — реалізацією цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Значний крок у розумінні матерії був зроблений у філософії XVII—XVIII ст., що була тісно пов'язана з науковим дослідженням природи, яке прогресувало відповідно до потреб тодішнього виробництва. Саме в цей період на основі даних механіки, астрономії та математики було розвинуто атомістичні уявлення античних філософів. Французький філософ П. Гасенді, відроджуючи атомістичні погляди Епікура, вважав, що матерія — це множинність атомів, які мають внутрішній потяг до руху; англійський вчений І. Ньютон розумів матерію як сукупність атомів, наділених силами. На відміну від П. Гасенді, І. Ньютона, Р. Бойля, які висували на перше місце в розумінні матерії момент дискрет­ності, перервності будови, французький філософ і вчений В. Декарт у своїй фізиці самостійно висунув момент неперервності. Декарт ототожнював матерію з протяжністю і заперечував існування неподільних атомів і пустоти. Поза фізикою Декарт як дуаліст визнавав існування духовної субстанції. Переборюючи дуалізм Декарта, нідерландський філософ Б. Спіноза (1632—1677) розглядав протяжність і мислення як невід'ємні властивості (атрибути) єдиної матеріальної субстанції — природи, яка є причиною самої себе. Поняття матерії і природи у Спінози тотожні.

Французькі філософи-енциклопедисти XVIII ст. намагались пов'язати воєдино концепції "матерія — природа" і "матерія — сукупність механічних властивостей". П. Гольбах і Д. Дідро знаходять розуміння найважливішого недоліку всіх попередніх визначень матерії.

Матерія — це те, що відображається нашими відчуттями, а також те, що викликає ці відчуття, — стверджують вони. Для них стає очевидним, що оскільки всі властивості матерії неможливо звести до механічних, то це означає, що поняття "матерія" — це абстрактна категорія, яка відмежовує від усіх матеріальних предметів їхні найбільш загальні властивості і якості або найбільш загальні особливості законів їхнього розвитку. Але тоді самочинно виникає питання: що первинне — єдність у думці чи матеріальна єдність предметів?

Визнання матерії як найбільш загального початку речей, як чогось субстанційно-спільного у речах — це тільки один бік визначення матерії. Абсолютизувати це визначення — означає ототожнити абстрактне поняття матерії із самою матеріальною дійсністю. Усі ці проблеми неможливо було розв'язати, не поєднавши об'єктивно-діалектичного і тео-ретико-пізнавального визначення поняття матерії. Іншими словами, філософське поняття матерії може бути визначене тільки в межах відношення "людина — світ". Саме в цих межах матерія визначається як філософська категорія, яка позначає світ як об'єктивну дійсність, що подається людині суб'єктивно, існуючи незалежно від її свідомості.

Таке визначення ні в якому разі не можна розглядати як абсолютно завершену систему. Ця система відкрита, здатна довершуватись відповідно до нових досягнень світоглядної культури.

Проте слід зауважити, що таке визначення матерії справедливе тільки відносно чогось протилежного, якісно відмінного від неї. Єдиною якістю, яка відмінна від матерії, є свідомість. Адже, відображаючись у свідомості, матерія існує подвійно: як природний процес мислення і предмет, завдяки якому це мислення виникає.

Отже, об'єктивним змістом філософського поняття матерії є не "загальна ознака" існування поза свідомістю, а складний, суперечливий процес позначення свідомості буттям на шляху практичної діяльності людини. Свідомість є протилежністю матерії тільки як такої, що існує поза нами, діє на нас і є образом відображуваного.

Таким чином, у поняття матерії включається все те в картині світу, що перебуває в процесі постійної зміни і розвитку стосовно людини. А це конкретизує також і поняття об'єктивної реальності як існування того, що здатне відображатися завдяки свідомості.

Філософське поняття матерії виявляє насамперед таку властивість матеріальних предметів, як реальність. Матеріальне буття речей — це реальне існування, на відміну від ідеального, відображеного існування цих предметів у нашій свідомості, у відчуттях, уявленнях і поняттях.

Іншим моментом, який характеризує об'єктивний зміст філософського поняття матерії, є тілесність. Адже в основі процесу відображення, пізнання є матеріальна взаємодія зовнішніх предметів з матерією нашого тіла і суспільно-істо-рична діяльність людини стосовно перетворення світу.

Філософське визначення матерії вказує на можливість пізнання, корені якої сягають глибин об'єктивного характеру існування речей. Ця можливість виявляється у всезагальній якості матеріального світу — якості відображення.

Всезагальна якість відображення в людині виявляється як її особлива здатність — відтворення матеріального світу в ідеальних образах. В основі цієї здатності лежить специфічність діяльності людини. Людина свідомо, творчо випра-цьовує свій пізнавальний образ, перетворивши дані відчуттів. Пізнавальний образ є відображенням усвідомленим. Саме тому в процесі науково-теоретичного мислення людина завжди усвідомлює, що об'єктивний зміст знань (матеріальне) — явище нескінченно глибше і багатше, ніж усвідомлений зміст цих знань (ідеальне).

Такий аналіз розуміння матерії дає змогу зробити висновок: матерія — це все те, що здатне існувати об'єктивно, як протилежність свідомості, яка й відображає її (матерію) в ідеальних образах. Але для того, щоб відбувався процес відображення, має існувати історично конкретно визначений прояв матерії, який і визначається поняттям матеріального. Якщо поняття матерії вказує на об'єктивний характер здатності відображення, то поняття матеріального — на те, що це відображення має суб'єктивну форму, що результатом відображення матеріального є суб'єктивно існуючий його образ — ідеальне.

Матеріальне протилежне ідеальному, а ідеальне — похідне від матеріального. Матеріальне фіксує фундаментальну ознаку світу, вказуючи на основу його єдності, на єдине джерело походження й існування різноманітних явищ дійсності. Матеріальне є те, що не спричинене дією будь-яких інших, надматеріальних факторів і тому виступає абсолютно первинним, зберігаючись у всіляких перетвореннях речей.

Специфіка ідеального полягає в тому, що, відображаючи властивості матеріального, саме воно цих властивостей не має і що воно безпосередньо існує лише як необхідний момент, активна форма свідомої діяльності людини. Ідеальне, отже, є по суті тим же матеріальним, але в образному творенні людиною.

Такий розгляд матеріального й ідеального показує, що самі по собі матеріальне чи ідеальне не існують. Найголовніше — поняття матеріального й ідеального потрібні людині для того, щоб вона змогла у реально існуючому світі чітко зорієнтуватися: де конкретно існуючий предмет, де прообраз, а де образ цього предмета.

Поняття матеріального й ідеального відіграють важливу роль в організації життя людини і суспільства. Річ у тім, що людина завжди прогнозує своє життя, перебуваючи у стані пошуку майбутнього.

Виходячи з позиції єдності матеріального й ідеального, очевидним є те, що прогноз людини буде більш успішним тільки тоді, коли вона відштовхуватиметься від об'єктивної природи існування світу — від матеріального, водночас керуючись ідеальним як досконалим, довершеним образом, який відповідає обраному ідеалові.

Очевидно, що кожен має право на власне тлумачення матеріального й ідеального. Ми ж пропонуємо вам погляди, що переважають у науковців нашої країни.

Контрольні питання

1. Проаналізуйте зміст категорії „буття”.

2. Розкрийте еволюцію філософських поглядів на матерію.

3. Визначте основні форми існування матеріального світу.

4. Проаналізуйте особливості основних форм буття.