Лекція II.2. Людська свідомість. Свідомість і мова

1. Сутність людської свідомості. Психофізична проблема. Свідомість і мислення.

2.Свідомість і мова.

3. Мова й інші знакові системи. Види мов.

4. Теорія лінгвістичної відносності.

Основні поняття:Душа — Знання — Ідеальне — Ідеологія — Інформація — Норма — Суспільна психологія — Суспільна свідомість — Свідомість — Сутнісна сила людини — Творчість — Ціннісний орієнтир .

Філософські вчення про дух, душу, свідомість.Людина не в змозі бути в світі, існувати інакше, ніж через посередництво свідомості. Свідомість – універсальний “замісник” всього, з чим людина має справу, тобто світ даний їй не сам по собі, а завдяки свідомості. Нам добре відомо, що все, що ми знаємо про світ, дано нам через свідомість. Перед нами завжди постає не самий предмет, а предмет в мінливих модусах свідомості, суб’єктивний спосіб буття явища. Ще до того, як ми приступаємо до пізнання світу, він вже певним чином зрозумілий нам - розкладений, класифікований, оцінений, витлумачений.

В історії філософії дуже широко використовували поняття “дух” та “душа”. Так, в давній Греції поняття “дух” (нус, пневма, логос) мислились як найбільш тонкий субстрат з певними ознаками предметності. Згадаємо, у Арістотеля дух, розум (нус) стає найважливішим поняттям – він є першодвигуном космосу та його формоутворюючим началом; душу він розглядав як активне цільове начало (“форма”, “ентелехія”) живого тіла, невід’ємне від нього. Зазначимо, що на ранніх стадіях розвитку філософії не було строгого розрізнення свідомості та матеріальних явищ. Вперше така відмінність була визначена софістами та Сократом, а вже з Платона починається традиція розглядати світ об’єктивних ідей (ідеальний світ), відокремлених від світу речей, як субстанцію, тобто першооснову цього світу.

На відміну від античних космологічних знеособлених тлумачень духу, біблейсько-християнська традиція представляла Дух, перш за все, як абсолют та особисту волю, тобто як Бога, який створив із нічого світ та людину. В теїстичних концепціях Середньовіччя душу описували по-різному. Вважали, що душу створено духом, а сам дух - вічний та нестворений. Душа кожної людини – суто індивідуальне явище. Між душею та духом існує зв’язок, який проявляється в духовності або бездуховності. Якщо душа запліднена духом, то людина духовна, якщо ж душа відірвана від духу, то, навпаки, бездуховна.

Були розроблені різні моделі зв’язку душі і духу в тілі людини. Розум розглядався як атрибут Бога, в людині залишалася лише крихітна іскра божественного розуму. Так, за Августином, всі знання закладені в душі, котра живе та рухається всередині Бога. Душа є носієм наших думок та відчуттів. Вважалось, що душевність людини забезпечується такими формами як тілесна чуттєвість, емоційність, воля та інтелект, а духовність супроводжується розвитком совісті, інтуїції та здібністю містично перебувати в тих чи інших сферах духовного буття.

У філософії Нового часу отримують розвиток раціоналістичні розуміння духу, перш за все, як розуму (так званий мислячий дух Декарта і Спінози). Інтелектуальну сторону духу особливо активно розробляли представники німецької класичної філософії. Так, Шеллінг представляв всю природу лише як момент духу, а Гегель побудував філософію світового духу, який виражав себе через систему розвитку логічних категорій. Він розглянув проблеми свідомості (суб’єктивного духу) через призму історизму, активності, співвідношення чуттєвого та логічного, індивідуального та соціального.

В ірраціоналістичній філософії дух протистоїть розуму: дух – це або воля (Ф. Ніцше, А. Шопенгауер), або інтуїція (А. Бергсон, М. Лосський) .

Загалом в європейській філософії виділяють три сторони свідомості: предметну, тобто свідомість, що спрямована на світ оточуючих нас речей, предметів, подій; самосвідомість - спрямовану на саму себе, весь час усвідомлюючи саму себе як щось інше, ніж зовнішній світ; і свідомість як потік безпосередніх переживань (часто називається душею).

В предметній свідомості та самосвідомості ми маємо справу з ідеями, поняттями, з моделями оточуючого світу, з уявленнями про самого себе. Тут цікавою є ідея інтенціональністі. Це така властивість, завдяки якій наша свідомість спрямована на об’єкти та процеси в світі. Інтенціональними є наші сприйняття та думки, а також такі прояви свідомості як намір та надія, любов та ненависть. Через дух людина піднімається над природою, створює інший, ідеальний світ, пізнає закони Всесвіту.

Що ж до душі, то вона займається зовсім іншими справами. Душевне життя – це особлива сфера прояву свідомості. Про світ душі не можна сказати, ні де вона знаходиться, ні як довго вона існує в своїх проявах, бо вона всюди і ніде, завжди і ніколи. Відкрив цей рівень свідомості як потік переживань французький філософ А. Бергсон. Основна його ідея – це ідея тривалості - психологічного суб’єктивного часу, котрий суттєво відрізняється від статичного часу науки. Головна риса цього часу – неподільність і цілісність. В ньому неможливо виділити окремі моменти, він передбачає постійне взаємопроникнення минулого і теперішнього, постійну творчість нових форм, розвиток та становлення. Свідомість, за А. Бергсоном, це не сукупність станів, а процес, в якому не можна виділити нічого сталого.

Важливим моментом в розумінні проблеми свідомості є наявність принаймні трьох основних своєрідних позицій з цього питання: свідомість є космічне утворення; свідомість – це властивість живих організмів; свідомість –атрибут людини.

Перша позиція представлена релігійними течіями. Свідомість – це надлюдське божественне явище, яке визначається і як живе тіло космосу, і як ефір (особливо тонка енергія), і як інформаційне поле космосу (робляться спроби обґрунтувати взаємодію розуму людини з “космічним розумом” через метод “трансцендентальної медитації”).Наприклад, деякі сучасні дослідники переконують нас, що з теорії відносності А. Ейнштейна та квантової теорії випливає зв’язок Всесвіту та свідомості людини з потойбічною реальністю. Так, в теорії М. ТалботаВсесвіт – це гігантський розум, а мислення – це результат взаємодії полів, які організують матерію.

Друга позиція представлена в соціобіології, котра вивчає біологічні механізми соціальної організації, які притаманні людині та тварині. Для соціобіологів свідомість – це біологічні реакції збереження, які властиві людині та тварині. Кінцеві причини мотивів, цілей, відчуттів – біологічні. Теза соціобіологів про єдину сутність свідомості людини та психіки тварин залишається недоведеною.

Третя позиція розглядає свідомість як атрибут людини: вона невід’ємна від діяльності людини, виникає в процесі праці, розвивається та збагачується під впливом розвитку культури та практики. Свідомість розвивається як знання, як здатність людини виділяти себе з оточуючого світу та протиставляти себе йому, як людська здатність ідеального відтворення дійсності, вища функція мозку відображати дійсність у вигляді образів та моделей світу.

Структура свідомості, самосвідомість та рефлексія.Свідомість як вища форма психічного відображення дійсності структурно організована, представляє собою цілісну систему, яка складається із різних елементів. В структурі свідомості, перш за все, слід виділити такі елементи, як знання та переживання. Йдеться, насамперед, про відчуття, сприйняття, уявлення, поняття, мислення. Розглянемо ці елементи свідомості.

Відчуття – це найбільш елементарна форма чуттєвості. Сприйняття – це цілісний та структурований образ, складений з декількох відчуттів. Уявлення – це образ раніше сприйнятого або створеного уявою явища. За твердженням фахівців, інформаційна здатність органів відчуттів ранжується так: зір, дотик, слух, смак, нюх. Але видів відчуттів більше, ніж органів чуття, бо деякі відчуття виникають в результаті взаємодії різних органів чуття. Окрім відомих видів відчуттів (зір, дотик та інші), виділяють ще вібраційні, температурні, больові, органічні (відчуття процесів, які відбуваються в тілі людини). Сприйняття передбачає синтетичну діяльність мозку.

В структуру свідомості входить і мислення, яке, в свою чергу, здійснюється на рівні розсудку та розуму. За І. Кантом, розсудок - це здатність мислити в певній незалежності від чуттєвих вражень. На рівні розсудку мислення свідомо відволікається від розвитку, взаємозв’язку понять і розглядає їх як щось стале, незмінне. Розсудок ще пов’язують з буденним мисленням та здоровим глуздом. Як стверджував І. Кант, здатність до судження – це відмітна риса так званого природного розуму. Відсутність такої здатності є те, що називають дурістю, і проти цього недоліку немає ліків. Мова йде про те, що у людини або є природна здатність до судження, або вже її непоправно немає. І тоді можна стати лікарем, вченим, політиком, але не можна стати розумною людиною.

Особливість розуму пов’язана зі здатністю об’єднання протилежностей та виявлення корінних причин явища. На рівні розуму знання носять найбільш глибинний та узагальнений характер. За І. Кантом, розум - це здатність до самого високого узагальнення, синтезу знання; це здатність виробляти поняття та давати принципи. Розумовадіяльність людини обумовлена її інтелектом, тобто здатністю: отримувати,зберігати, перетворювати та видавати інформацію; виробляти нові знання; приймати раціональнообґрунтовані рішення; формулювати цілі та контролювати діяльність по їх досягненню.

Вищою ступінню розуму є мудрість. За Демокритом, “від мудрості отримують наступні три результати: дар добре мислити, добре говорити та добре діяти”.

В структурі свідомості величезну роль відіграють пам’ять, емоції, воля, віра, сумнів, ідеал.

Пам’ять – це здібність людини відносно швидко відтворювати раніше вироблену інформацію. В психології відрізняють короткострокову та довгострокову пам’ять, об’єм першої в сотні тисяч разів менший, ніж другої. Існують особливі прийоми розвитку пам’яті, які ґрунтуються на повторенні інформації та її узагальненні. В процесі згадування людина має справу з уявленнями. Виділяють репродуктивну уяву, яка відтворюється відповідно з раніше відомим, та продуктивну (творчу) уяву, яка приводить до створення нових, оригінальних образів. Продуктивна здатність уяви за своєю природою є творчою. Ми, люди, вже тому творчі істоти, що приводимо в дію продуктивну здатність уяви. Фантазія, мрія – це теж форми уявлень.

Безпосереднє переживання значимості явищ та ситуацій виступають як емоції. Існують позитивні емоції: задоволення, радість, захоплення, любов - та негативні: острах, жах, страх, ненависть, горе тощо. Емоційний світ людини (або душа) дуже складний, детально його вивчає психологія. У філософії найбільш змістовно цей світ емоцій вивчає ірраціоналістична філософія. Взагалі на емоції людини впливає увесь досвід її життя. Відомо немало випадків, коли коротка звістка, часто висловлена одним словом, викликала смерть людини.

Серед різноманітних форм свідомості людини важливе значення має воля як свідома саморегуляція суб’єктом своєї діяльності, яка проявляється як цілеспрямованість, рішучість, самовладання. За І. Кантом та Й. Фіхте, воля є джерелом здійснення моральних принципів, основою практичної діяльності людини. За А. Шопенгауером та Ф. Ніцше, воля є ірраціональний імпульс буття, його саморозгортання; у них воля практично виноситься за межі свідомості.

В світі ціннісних орієнтацій людини велике значення відіграє віра як можливість надчуттєвого досвіду. І. Кант підкреслював, що віра не зводиться до діяльності розуму, про неї не можна дати звіт виключно на мові понять. Віра – це той міст, який пов’язує людину зі світом. Це обов’язкова характеристика особистості, вона потребує віри в себе, віри, яка переходить у впевненість в своїх можливостях. Віра, як ціннісний феномен, має свої градації, але вищою її ступінню є ідеал як максимально цілісний образ бажаного майбутнього. Зрозуміло, що зміст ідеалу залежить від життєвого досвіду суб’єкту, його освіченості, рівня культури.

В розвитку структури свідомості значну роль відіграє самосвідомість – це пізнання та оцінка людиною самої себе. Самосвідомість - поняття більш широке, ніж поняття самопізнання, тому що, окрім пізнання самого себе, воно передбачає також емоційно-ціннісне та діяльно-регулятивне відношення до самого себе. Самосвідомість людини в ранньому дитинстві обмежена усвідомленням меж свого тіла, потім наступає усвідомлення себе як діючої особи, відбувається усвідомлення своїх психічних властивостей, а далі - усвідомлення і своїх моральних якостей.

Самосвідомість людини тісно пов’язана з феноменом рефлексії – роздумами особистості про саму себе, коли вона вглядається в потаємні глибини свого внутрішнього життя. Рефлексія за своїм рівнем може бути різною – від елементарної самосвідомості до глибоких роздумів над сенсом свого буття та його моральним змістом. Пізнаючи себе, людина вже ніколи не залишається такою ж, якою була раніше.

Розвиток свідомості відбувається на базі позасвідомого. Так, робота людської пам’яті, багатьох операцій мислення здійснюється автоматично. Людина може думати про щось проти своєї волі. Свідомість може бути присутньою у позасвідомих формах духовної активності. При цьому свідомість в багатьох випадках може взяти під контроль спонтанні дії та впливати на них (наприклад, подолати жах). Жодна довільна дія людини не буває на усіх етапах свого здійснення однаково ясно усвідомленою. Позасвідоме проявляється в імпульсивних діях, коли людина не віддає собі звіту в своїх вчинках .

Сфера надсвідомого відноситься до процесу духовної творчості. Якщо позасвідоме (підсвідоме) зовсім позбавлене свідомих елементів, то надсвідоме базується на свідомому.

Свідомість та мозок. Проблема ідеального.Заслуговує на увагу питання про співвідношення свідомості та мозку. Ніхто не буде заперечувати того факту, що свідомість залежить від мозку, від ступені його організації. І хоча мозок людини досить активно досліджується нейрофізіологією, все ж цей субстрат свідомості (орган думки) - велика загадка. Наприклад, обидві півкулі нашого мозку зовнішньо виглядають майже однаково (ліве, як правило, трошки більше), але виконують вони різні функції. Права частина відповідає за функцію образного сприйняття світу, ліва – за абстрактне мислення. Цікаво, що, якщо хірургічним шляхом розсікти мозолисте тіло (частину нервової тканини, яка з’єднує обидві півкулі), то кожна з них починає працювати самостійно як цілий мозок. Відомі випадки, коли люди народжувались з розділеними півкулями і при цьому були нормальними людьми.

Безумовно, що свідомість не існує поза діяльністю мозку людини, але виникає питання: як пов’язаний процес мислення з процесами всередині мозку, фізичними за своєю природою, як взаємодіють фізіологічні процеси з психічними? Сам процес роботи мозку – це нейродинамічний, фізіологічний, біоелектричний, біохімічний процес, результатом якого є свідомість. Явища ж свідомості – це передусім образи, інформація про об’єкти зовнішнього світу. Сприйняття столу, наприклад, - це образ зовнішнього предмету, тобто певна інформація про нього. Образи нематеріальні, тобто не мають фізичних характеристик. Вони – ідеальні. Фізіологічні процеси, які відбуваються в мозку, являються носіями образу чогось, якогось предмету, але самі ці процеси не є образами. Мозковим носієм образу є код, збуджена нервова клітина, яка існує фізично (об’єктивно), але переживається суб’єктивно. Коли людина отримує образ предмета, вона не знає, що відбувається в її мозку. Вона отримує лише результат цих внутрішніх процесів у вигляді ідеального об’єкту.

Відмітимо, що в природі самого по собі ідеального немає. Існування ідеального обмежене виключно формою людської діяльності. В постановці проблеми ідеального виділяється одне суттєве питання, а саме: який взаємозв’язок між свідомістю та ідеальним? Свідомість – ідеальна. А якщо сказати навпаки, що ідеальне – це і є свідомість, то чи буде таке твердження відповідати дійсності? Одні філософи вважають, що ідеальне – це актуалізована мозком інформація, це здатність особистості мати інформацію в чистому вигляді та оперувати нею. Тобто ідеальне - це психічне явище. Інші філософи не погоджуються з таким тлумаченням ідеального і розглядають цю проблему в іншій площині. Передусім, проблема ідеального завжди була аспектом проблеми об’єктивності знання, тобто тих форм знання, які обумовлені не примхами особистої психіки. Наприклад, математичні теорії, логічні категорії, моральні імперативи, тобто ті явища, котрі для усіх дані як об’єктивні, незалежні від індивіда, від його душі, а також від конкретних речей. Ці явища в античності були позначені як ідеальні взагалі. Ще Платон виділив ці явища та позначив їх поняттям ідеї. Вони не просто стан людської психіки, а являють собою універсальні, загально-значимі зразки-схеми, які протистоять окремій душі. Можна сказати, що це - особлива дійсність (норми мови і закони держави, і норми мислення), яку Платон виділив в окрему категорію “ідеального”.

Якщо під ідеальним розуміти все те, що має місце в індивідуальній психіці, свідомості, голові окремого індивіда, а все інше розглядати як матеріальне, то це очевидна помилка. Ми переконані, наприклад, що книжка, монета, прапор, театральна вистава – це зовнішні для свідомості явища. Але чи можемо ми сказати, що, наприклад, балет “Лебедине озеро” - це матеріальне явище? Мабуть, ні. Тому що балет, перш за все, це уявлення в тому смислі, що в ньому явлено щось інше, але тільки не нейродинамічні процеси, які відбувались в голові П. Чайковського. Це світ уявлень, а не дійсний світ.

Об’єктивність ідеальної форми – це упертий факт, над яким тисячоліття ламають голови мислителі. Тому й ідеалізм – це твереза констатація об’єктивності ідеальної форми, тобто факту її незалежності від волі та свідомості людини. Якби це було не так, то ідеалізм Платона, Гегеля був би якоюсь дивною оманою.

Біологічні передумови виникнення свідомості з можливості перетворилися на дійсність завдяки включенню в антропогенез соціальних факторів, головні з яких — праця, колективний спосіб життя та членороздільна мова. Вище було показано вирішальну роль у цьому практичної діяльності.

Але не менше значення мала й поява мови. Мова така ж давня, як і свідомість. Сутність мови виявляється в її двоєдиній функції: бути засобом спілкуван­ня і знаряддям мислення. Мова— це сам процес спілкування, обміну думками, відчуттями, побажаннями, цілепокладаннями і т.п. За допомогою мови думки, емоції окремих людей перетво­рюються з їх особистого надбання в суспільне, в духовне багатство всього суспільства. Завдяки мові продукти свідомості І форми свідомості є загальнозначущими явищами, їх можна засвоювати від попередніх поколінь і передавати наступним. Таким чином, свідомість об'єктивується у формах матеріальної і духовної куль­тури людства. Будучи суспільною за своїм походженням і сутніс­тю, свідомість реалізується через свідомість окремих індивідів.

Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка визначає спосіб і характер самої практичної дії.

Людина одержує інформацію не тільки за допомогою звичайої мови, а й штучних мов різних знакових систем (мова математики, кібернетики, система символів, азбука Морзе і т. п.). Знак— це матеріальний предмет, який виконує в спілкуванні роль представника чогось і використовується для одержання, збереження, перетворення та передачі інформації. Знакові системи виникли і розвиваються як матеріальна форма, в якій реалізується свідомість, мислення, інформаційні процеси в суспільстві, а в наш час і в техніці (особливо в комп'ютерній). Вихідною знаковою системою є звичайна, природна мова.

Лінґвісти́чна відно́сність — концепція, тісно пов'язана з лінґвістичною філософією та герменевтикою що має за свою основу твердження про існування у кожній мові відмінних ознак, які є характерними лише для неї і не зустрічаються у інших мовах. Як наслідок, існування у кожній мові подібних особливостей, є прикладом індивідуальності, унікальності та певної відчуженості носіїв цієї мови як семантичної системи від носіїв інших систем. У той же час, оскільки семантика є способом вираження певного змісту, усе сказане вище про мову є водночас справедливим і про мислення, світогляд та світосприйняття педставників культури, у межах якої мова існує. Теорія лінгвістичної відносності є однією з варіацій гіпотези Сепіра-Ворфа.

Контрольні питання

1. Охарактеризуйте зв’язок між поняттями: “свідомість”, “дух”, “душа”.

2. Проаналізуйте різні підходи до розуміння проблеми свідомості.

3. Дайте характеристику основних структурних елементів свідомості.

4. Викладіть Ваше розуміння проблеми ідеального.

5. Охарактеризуйте зв’язок свідомості з мовою.

6. Проаналізуйте суспільно-історичну зумовленість людської свідомості.

7. Дайте характеристику суспільної свідомості, її форм та рівнів.

8. Проаналізуйте, в чому полягає відмінність між індивідуальною і суспільною свідомістю.