Нетарифне регулювання

Найбільшою розмаїтістю елементів відрізняються методи нетарифних обмежень експорту та імпорту, що класифікуються у світовій практиці за більш ніж 100 позиціями, які закладаються в базу даних, що дозволяє зберегти термінологію, використовувану торговими правилами більшості держав. Нетарифні обмеження - це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішні ринки. Мета цих заходів - не тільки посилення конкурентних умов країни-імпортера, але й захист національної промисловості, охорона життя та здоров'я населення, навколишнього середовища, моралі, релігії та національної безпеки.

Зараз у міжнародній практиці заходи щодо нетарифних обмежень, відповідно до класифікації ГАТТ, представлені п'ятьма групами:

Ø Перша з них відображає участь держави в зовнішньоторговельних операціях (способи, на яких вона базується, угоди, договори і т.п.).

Ø Друга - поєднує митні й адміністративні імпортні формальності, включаючи методи оцінки митної вартості та країни походження товару, форми товаросупроводжувальних документів і вимоги до їх оформлення, товарну класифікацію тарифів.

Ø Третя група складається зі стандартів та вимог, пов'язаних з нормами безпеки для національних споживачів і екології із санітарно-ветеринарними нормами, упакуванням і маркуванням товару.

Ø Четверта група - кількісні й валютні обмеження імпорту та експорту.

Ø П'ята - обмеження імпорту та експорту, засновані на принципах забезпечення платежів - імпортні депозити, зміна дисконтної ставки, прикордонний податковий режим і ковзні збори.

Весь комплекс перерахованих заходів реалізується шляхом фінансового впливу й використання інструментів адміністративного регламентування, про які буде сказано далі. Перший напрямок забезпечується системою різних зборів, податків та мита, що стягуються при ввозі товару. Нерідко загальна сума таких зборів значно перевищує розміри встановлених митних тарифів, крім того, вони часто не мають вигляду фіксованої ставки (ковзні імпортні податки й компенсаційні імпортні збори на сільгосптовари), змінюючись у залежності від стану кон'юнктури й економічної політики держави, що ускладнює становище експортера й позбавляє його можливості прогнозувати подальші витрати на оформлення вантажу в країні-імпортері.

Фіксовані збори, податкове обкладання і мито мають як специфічний, так і комбінований характер, підвищуючи переважно внутрішню ціну імпортного товару, при цьому індикативна оцінка не прогнозується. Серед них варто назвати внутрішні спеціальні податки й змінне мито на імпорт, що діють у періоди підвищення світових цін на внутрішні аналогічні товари; антидемпінгове і компенсаційне мито (податки на витрати) на товари конкретних імпортерів і для компенсації пільг та субсидій внутрішнім експортерам-виробникам (наприклад, компенсаційні збори країн ЄС з імпорту продовольства), а також прикордонні податки та збори на оформлення й переміщення вантажу через кордон.

Сучасні методи адміністративного регламентування імпорту, що різною мірою застосовуються практично всіма державами, надзвичайно різноманітні. Це - різного роду кількісні й вартісні обмеження, спрямовані на скорочення обсягів чи рівня імпортних постачань окремих товарів з будь-якого джерела або обмеження їх надходження від конкретного постачальника. Вони ж, у свою чергу, включають різноманітні види заборон, квотування, ліцензування, контингентування, розпорядження митних органів, технічні норми й правила безпеки, добровільне самообмеження постачань, антидемпінгові заходи.

Адміністративні інструменти, що з'явилися на початку XX ст. зі збільшенням участі в зовнішній торгівлі великих фірм і монополій, у стабільних умовах розглядаються як додаткові заходи, що мають тимчасовий характер, при недостатній ефективності економічних важелів. Однак у період економічного спаду і розбалансованої економіки вони стають головними інструментами регулювання зовнішньоторговельних відносин з іншими державами.

Заборони імпорту та експорту являють собою вимушені заходи, визнані міжнародною практикою. Вони мають принципові особливості, виступаючи у відкритій і завуальованій формі. Відкрита форма - це насамперед повна заборона торгівлі, заснована зазвичай на рішеннях ООН. Різновидом заборон виступають також часткові заборони безумовного характеру на імпорт конкретних товарів, здатних завдати шкоди різним сферам життєдіяльності держави. Умовні заборони застосовують у випадку недотримання постачальником імпортної продукції встановлених національних правил і норм. Крім постійно діючих використовуються також сезонні й тимчасові заборони на ввіз. До завуальованих заборон можна віднести обмеження на захід іноземних суден у внутрішні води, з продажу окремих товарів у роздрібній торговій мережі країни.

Відповідно до встановленого ГАТТ правил, заборони на ввіз і вивіз товарів установлюються при наявності дефіциту чи, навпаки - при необхідності його запобігання на внутрішньому ринку. Для цього в багатьох країнах визначені спеціальні вимоги до товарів, що підлягають забороні, і прийняті відповідні закони, що передбачають захист споживачів і санкції до постачальників за їх порушення.

Традиційними методами кількісного нетарифного обмеження в міжнародній торгівлі є:

Ø квотування,

Ø ліцензування,

Ø контингентування.

Квотування - це лімітування розміру імпорту за допомогою:

- Глобальної квоти, на частку якої припадає 2/3 усіх випадків, встановлює обсяг імпорту у вартісних чи натуральних показниках на визначений період. Загальна величина допустимого квотою імпорту по країнах не розбивається.

- Індивідуальної квоти передбачає розмір імпорту для конкретних країн. Як критерій при розподілі індивідуальної квоти беруться до уваги зустрічні зобов'язання держав по імпортуванню товарів певної країни. Такі зобов'язання закріплюються торговими угодами і набувають характеру двосторонньої квоти на договірній основі.

- Сезонної квоти встановлюють обмеження розмірів імпорту сільгосптоварів на визначену пору року.

- і інших видів обмежень у, тому числі, обмеження імпорту без обліку тимчасового періоду, що представляють не конкретизовані квоти.

Квотування вводиться для збалансованого розвитку зовнішньої торгівлі і платіжних балансів, регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, виконання міжнародних зобов'язань і досягнення взаємовигідної домовленості на міжурядових переговорах.

Ліцензування в міжнародній торгівлі відрізняється великою розмаїтістю і являє собою обмеження у вигляді одержання права чи дозволу (ліцензій) від уповноважених на те державних органів на ввіз певного обсягу товару. У ліцензії може також установлюватися порядок ввозу чи вивозу. Ліцензування тлумачиться в міжнародній практиці як тимчасовий захід, що здійснюється на основі контролю тих чи інших товарних потоків. Воно практикується у випадках тимчасового обмеження небажаних обсягів імпорту.

Об'єктивними обставинами, що спонукують до ліцензування зовнішньоторговельних операцій, є необхідність раціонального використання іноземної валюти. Тим самим досягається вирівнювання зовнішньоторговельного і платіжного балансу. У випадку відсутності мита чи неефективності його впливу використовують до ліцензування з метою захисту внутрішнього ринку, а також для виторгу зустрічних поступок і нарешті, як дискримінаційні дії. При цьому, будучи тимчасовою мірою, ліцензування не вимагає перегляду раніше укладених міждержавних торгових угод.

З моменту появи ліцензійного режиму в закордонній практиці, ініціатором якого виступила Франція в 1931 р., процес скорочення списку імпортних товарів, що ліцензуються, набув незворотного характеру. Однак практично в будь-якій західній державі цей список містить декілька десятків тарифних позицій, кожна з який представлена списком відповідних товарів.

Основними видами ліцензій, застосовуваних у сучасній закордонній практиці, виступають:

Ø Генеральна ліцензія - постійно діючий дозвіл фірмі на право імпорту певних товарів з перерахованих у ній держав без обмеження обсягу й вартості. Іноді в ліцензії вказуються товари, заборонені до ввозу. Генеральні ліцензії зі списками товарів регулярно публікуються в офіційних виданнях.

Ø Індивідуальна ліцензія видається як разовий дозвіл на одну торгову операцію з конкретним видом товару (іноді двома-трьома видами, але однієї і тієї ж товарної групи). У ній вказуються також відомості про її одержувача, кількість, вартість і країну походження товару. Вона є іменною, не може передаватися іншому імпортеру й має обмежений термін дії (як правило, до 1 року).

Досить рідко використовуються відкриті індивідуальні ліцензії на ввіз необмеженого обсягу товару. Передбачається також видача автоматичних ліцензій, що спрощує процес видачі: імпортер, подаючи заявку на ліцензію, автоматично одержує дозвіл на ввіз товару. За допомогою цих ліцензій держава має можливість здійснювати нагляд за імпортними потоками і ходом зовнішньоторговельних операцій. Крім названих існують також неавтоматичні ліцензії, тобто практика одержання дозволу на імпорт у якості попередньої, не обумовленої конкретно, умови. Такі ліцензії вільно не надаються і використовуються для обмеження імпортера в тих випадках, коли квоти заздалегідь не встановлені.

Складовим елементом ліцензування є контингентування, тобто встановлення державою централізованого контролю над вивозом і ввозом за допомогою обмеження номенклатури товарів у межах установлених кількісних чи вартісних квот на фіксований період часу. Нагляд за видачею квот ведеться також за допомогою надання ліцензій. Незважаючи на те, що контингентування завжди було під забороною ГАТТ (винятки складали випадки подолання важкого зовнішнього фінансового становища чи у випадку усунення дефіциту платіжного балансу), воно широко використовується окремими державами, у тому числі й високорозвиненими, що посилаються на винятковість якоїсь ситуації.

Правда, у цих країнах контингентування охоплює порівняно невелике коло товарів (чорні метали, медикаменти, продовольство, текстиль, найважливіші види сировини). Однак «контингенти» значно впливають на обсяг і структуру зовнішньої торгівлі, а також на ціни, забезпечуючи їхнє зростання і приносячи великі прибутки тим компаніям, які виробляють чи продають товар, що є об'єктом обмеження. Варто відрізняти контингенти від тарифних контингентів, що дозволяють увіз визначеної кількості товарів за зниженим тарифним митом чи безмитно, випадаючи тим самим з поняття нетарифного обмеження.

Крім традиційних кількісних обмежень імпорту значного поширення одержала порівняно нова форма - «добровільне» самообмеження постачань, що являє собою неофіційну домовленість (під погрозою застосування з боку імпортера більш жорстких санкцій) між експортером та імпортером про обмеження ввозу окремих товарів на ринок імпортера у вигляді скорочення обсягів, щорічного приросту чи зниження цін. Прикладом може служити оголошене Японією в 1989 р. «добровільна» відмова від збільшення експорту автомобілів у США, термін якої минув тільки в 1994 р.

Різновидом обмежень, передбачених угодами міжурядових організацій, виступають неконкретизовані кількісні обмеження, форма застосування яких індивідуальна. Наприклад, угоди про упорядкування збуту, про обмеження непрямого імпорту в країні ЄС (Договір країн ЄС) чи обмеження в рамках міжнародної торгівлі текстильними товарами, що передбачає двосторонні домовленості щодо кількісного обсягу конкретних категорій текстильних виробів.

У числі заходів нетарифного обмеження в закордонній практиці значаться спеціальні вимоги до імпортних товарів, встановлені з метою дотримання безпеки й охорони екологічного середовища, роль яких сьогодні значно зросла. Вони мають кілька різновидів:

Ø Першийявляє собою заборону чи обмеження імпорту товарів і матеріалів, що забруднюють навколишнє середовище (хімічні товари, отрути, кам'яне вугілля і нафта з високим змістом сірки).

Ø Другийвключає розширення протекціоністських заходів по відношенню до промислового устаткування, транспортних засобів та інших видів продукції, експлуатація яких призводить до забруднення атмосфери й повітря. У зв'язку з цим наприклад, у більшості країн Західної Європи з 1992 р. були встановлені жорсткі норми допустимого рівня шуму для літаків і вантажного транспорту, складу вихлопних газів для автомобілів, обов'язковість оснащення нафтоналивних танкерів подвійним дном і приймально-розвантажувальними пристроями, що запобігають потрапляння нафти в воду тощо.

Ø Третій пов'язаний з якістю товарів. Він захищає інтереси споживачів, оберігаючи їх від збитку, викликаного дефектом товару, і від можливої шкоди при вживанні. Це стосується насамперед імпорту побутової електротехніки, медичних препаратів і приладів, харчових продуктів, дитячих товарів і т.д. Багато країн прийняли закони (наприклад, Директива ЄС 1991 р. і документи по контролю 1993 р.), що передбачають суворі санкції по відношенню до постачальників імпортних товарів, що зобов'язують їх інформувати покупця в інструкціях, при маркуванні чи на етикетці про всі можливі ризики, пов'язані зі споживанням товару. Наприклад, імпортовані товари в США повинні бути марковані написами, що не змиваються, англійською мовою. Як нове обмеження виступає вимога, застосовування імпортерів багатьох товарів, що передбачає можливість полегшення утилізації останніх, зокрема, шляхом вторинної переробки. У зв'язку з цим одержала поширення спеціальна "екомаркування" на упаковці товарів у вигляді визначених символів («зелений дельфін», білий лебідь і т.д.) Виконання зазначених вимог забезпечується системою державних контролюючих установ, що підтверджують відповідність нормам конкретними документами. У більшості країн діють специфічні санітарно-ветеринарні норми, насамперед щодо імпорту сільськогосподарських продуктів, харчових товарів, предметів парфумерії і т.д., обмеження, що встановлюють на використання у виробництві зазначених різних товарів-барвників, добавок, чи наприклад, використанні гормонів при вирощуванні худоби.

Розбіжності в національних і фірмових стандартах, а також системах виміру при виробництві й оцінці їх параметрів цілеспрямовано використовуються державами для створення нетарифних бар'єрів проти імпортної продукції та забезпечення інтересів національних виробників. Цей захід стосується близько 1/3 товарів світової торгівлі. Один з таких заходів - вимога країни пайової участі, що імпортує, у національному виробництві конкретних товарів. Наприклад, США зобов'язують іноземні компанії, що постачають на американський ринок автомобілі, зокрема японські, розширити використання комплектуючих частин американського виробництва, робочої сили й послуг у сфері реклами.

Конкурентна боротьба на світовому ринку породила специфічні заходи нетарифного обмеження і, насамперед, антидемпінгові, котрі часто використовуються країною-імпортером для тиску на експортерів інших країн з метою захисту свого ринку від іноземної продукції. Основним критерієм демпінгу (відповідно до визначення комісії ЄС) є порівняння фактичних цін завезених товарів із внутрішніми цінами на ці ж товари в країні експортера й установлення факту продажу товару за штучно заниженою ціною. Іншими словами, величина демпінгу визначається як різниця між експортною ціною і ціною, прийнятою за базу порівняння. Прикладом демпінгу може служити ввіз товару постачальником, чия держава звільнила його від податку на експорт, що дозволило йому знизити ціну. Антидемпінгові заходи зводяться до стягування з експортера компенсації за збиток вітчизняному підприємцю, зазвичай на користь останнього, часто у вигляді додаткового мита.

Ставка антидемпінгового мита встановлюється в кожному випадку індивідуально. Встановлення такого мита не має автоматичного характеру: воно стягується тільки після розслідування на предмет підтвердження факту демпінгу і, що важливо, - виявлення економічного збитку підприємцю країни, що імпортує. Тимчасові антидемпінгові мита є свого роду попередженням про можливість прийняття більш суворих заходів щодо експортера. Постійні виглядають найбільш серйозним заходом, що спричиняє значні втрати експортера, а можливо, і його відхід з ринку. Існує також прийняття експортером зобов'язань щодо дотримання мінімального рівня цін чи обмеження кількості товару, що постачається.

Однак, проблема антидемпінгових заходів у світовій практиці продовжує залишатися досить складної, а способи боротьби недостатньо ефективними. Так, серед десятків протидемпінгових і компенсаційних позовів, що надходять щорічно в Міністерство торгівлі США й у Міжнародну торгову комісію, мають місце справи про незгодну з вироком, про правила, що легко обійти, про бездіяльність органів у реалізації рішень. Це призводить до небажаних економічних наслідків. Наприклад Мексика, яка не створила власної телевізійної технології, постачає на американський ринок 70% імпортованих телевізорів за заниженими цінами тільки тому, що вона обійшла мита на кольорові кінескопи, уведені США для боротьби з демпінгом товарів з Японії, Кореї, Сінгапуру й Канади.

Претензії з боку західних держав до винуватців демпінгу приховують велику погрозу, насамперед уведенням кількісних обмежень щодо таких експортерів. Ініціаторами антидемпінгових обвинувачень, як правило, виступають національні виробники конкретної продукції.

Примусові методи конкуренції на світових ринках так само засуджуються і суворо караються у багатьох країнах, як «Обмежувальна ділова практика», що порушує правила шляхом нав'язування умов своєму партнеру, змови між постачальниками чи покупцями про розподіл ринків, установлення цін, використання експортером дискримінаційних цін і комерційних умов і т.д. Основними формами боротьби з обмежувальною діловою практикою і заходами для захисту конкуренції в багатьох державах виступають законодавчі акти антимонопольного регулювання.

Відповідно до міжнародних правил, розпорядження митних органів повинні зводитися до мінімуму вимог і процедур і однаковою мірою пред'являтися до товарів і транспортних засобів різних країн, не створюючи додаткових перешкод для зовнішньої торгівлі. Водночас, національне законодавство більшості країн передбачає, що проходження вантажу і транспортного засобу від місця перетинання кордону до місця наступного митного оформлення повинне проходити під митним контролем. Причому, незалежно від того, підлягають вони митному обкладанню чи ні. Митні органи при перетинанні кордону можуть вимагати тільки документи, необхідні для ідентифікації транспорту й вантажу, тобто транспортні й товаросупроводжувальні, не ставлячи обов'язкової умови перекладу їх на свою мову.

Митне оформлення вантажу здійснюється з метою випуску товарів на внутрішній ринок чи на експорт і включає такі операції:

Ø представлення митної декларації і доданих до неї документів, їх перевірку і прийняття;

Ø представлення товарів митниці для огляду;

Ø нарахування і сплату мита, зборів;

Ø випуск товарів з митниці.

Ці процедури забезпечуються прикордонними митницями чи їх установами, розташованими усередині митної території держави.

Декларування вантажів означає пред'явлення митного документа, і є обов'язковою процедурою оформлення. Пред'явником митної декларації - декларантом - може бути не тільки власник товару, але також транспортний агент, митний брокер та інші особи, уповноважені розпоряджатися вантажем, коло яких визначене національним законодавством.

Митна декларація є документом, що містить відомість про переміщуваний через кордон вантаж і підставу для пропуску його через державний кордон при ввозі, вивозі чи транзитному перевезенні. Форми вантажної митної декларації в різних країнах мають відмінності, однак Конвенція Кіото з гармонізації митних процедур, що була розроблена і схвалена Радою з митного співробітництва (РМС), передбачає зазначення деяких обов'язкових відомостей. Зокрема, зведень про декларанта, імпортера (експортера), консигнатора, види транспорту, про характеристику товару (країна походження і призначення, число місць вантажу, його маркування і вага), тарифної позиції товару (код у товарній номенклатурі митного тарифу), митній вартості й ставки мита, а також перелік доданих документів. Для її заповнення застосовуються міжнародні уніфіковані цифрові коди країн, товарів, транспортних засобів, що дозволяє використовувати автоматизовану систему обробки митних документів з метою спрощення і прискорення цього процесу.

Наступною процедурою митного оформлення є прийняття митної декларації, тобто визнання її як основного документу митного оформлення, з подальшою реєстрацією і присвоєнням порядкового номера. Підставою для визнання достовірності декларації (відповідно до Конвенції Кіото) служать дані перевірки, що засвідчують точність тарифної позиції, достовірність і дію зазначених ставок мита і податків, ідентифікацію транспорту, кількість і цінність вантажу, справжність доданих документів. Граничний ліміт часу на таку перевірку визначений у 4 години. Після прийняття декларації процес митного оформлення може закінчиться випуском товару митницею, додатковою перевіркою декларації з залученням інших документів чи митним оглядом.

Митний огляд, тобто фізична інспекція товару, необхідний для визначення відповідності товару його опису в поданих документах. Перед випуском товару для внутрішнього споживання чи на експорт, що є завершальною операцією оформлення, здійснюється сплата мита і зборів.

Як інші заходи нетарифного обмеження застосовуються: контроль за експортно-імпортними постачаннями і рівнем цін, вимоги про виплату авансового мита, імпортні депозити (грошова безпроцентна застава, внесена імпортером на спеціальний рахунок у банку) як умова на імпортну операцію і т.п., правила і практика яких сприяють збільшенню вартості імпорту чи обмеженню можливості одержання для нього необхідних валютних засобів.

Ступінь впливу нетарифних обмежень на зовнішньоторговельні процеси не піддається кількісній оцінці, тому що цей вплив не має явно вираженого характеру. Однак, за висновком західних експертів, частка використання кількісних обмежень у загальній сукупності нетарифних заходів займає до 30 %, стільки ж - податкові заходи (внутрішні й прикордонні збори і податки), дещо менше - технічні норми і правила - до 25%.

За загальною кількістю наявних у міжнародній практиці методів нетарифного обмеження першість належить США, потім Японії та західноєвропейським країнам.

Сукупність елементів системи нетарифних обмежень у зовнішній торгівлі в західній практиці представлена на рис. 2.6.