Боротьба України проти орієнтального російського деспотизму.

Перехід до епохи Просвітництва в Європі.

Період європейської історії, який обмежувався буржуазними революціями в Англії і Франції характеризувався комплексом ідей, суспільних настроїв, форм культурних пріоритетів, який увійшов у людську пам’ять під назвою "Просвітництва". За визначенням Канта "Просвітництво — це вихід людини із стану свого неповноліття, в якому він перебуває за власною виною. Неповноліття є нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого". І далі — "май мужність користуватися власним розумом: такий, отже, девіз Просвітництва".

Особлива роль в історії європейського Просвітництва належить Англії, оскільки саме вона була його батьківщиною і у багатьох відношеннях ініціатором. Надзвичайно складні процеси в галузі соціально-економічного розвитку, викликані буржуазною революцією, пов’язані з ними духовні пошуки просунули Англію значно далі більшості європейських країн на шляху історичного розвитку. Не випадково вже у ХVIII ст. всі основні течії англійської суспільної думки знайшли своє продовження і розвиток на європейському континенті. Насамперед слід відзначити ранній розвиток сучасного парламентаризму з властивими його правовими способами політичної боротьби і вирішення суспільних суперечностей. Величезне значення мало підвищення рівня культурної і політичної освіти широких верств населення. Цьому сприяли високий рівень грамотності і особливо швидке зростання преси.

На характер англійського Просвітництва вплинули також його взаємовідносини з релігією і церквою. Англіканська церква не протиставляла себе Просвітництву, його визначні діячі за рідким виключенням дотримувались догматів Християнства, не впадаючи, однак, в надмірне благочестя. Англіканська церква давно отримала незалежність від римської курії і очистилась від таких атрибутів католицизму, як інквізиція і орден єзуїтів. Та обставина, що інтереси Просвітництва і церкви в Англії ніде не зіштовхувались мало надзвичайно позитивне значення для культурного розвитку країни. Це дозволяло зберігати певну рівновагу між традиційними цінностями, охоронцем яких виступала церква, і новаторськими, що несло Просвітництво.

В основних рисах політична програма англійського Просвітництва була сформульована філософом Джоном Локком. Як і багато інших мислителів ХVII ст. він вважав, що виникненню держави передував природний стан. Це був стан повної свободи і в розпорядженні майном і особистістю. Перехід від природного стану до громадянського суспільства був результатом суспільного договору. Але цей договір передбачав перерозподіл лише владних функцій і не супроводжувався значними змінами у становищі людей. Держава мала керуватись тим же законом природи, який регулював стосунки людей у природному стані, і тому не могла зазіхати на невідчужувані права громадян. Передбачався спеціальний конституційний механізм, що не допускав перевищення державою своїх прерогатив. Це розподіл влади на законодавчу (в особі парламенту), виконавчу (суди, армія) і "федеративну", яка б відала взаєминами з іншими державами (король, міністри). Крім того сповзанню держави до деспотизму мав запобігати і принцип законності, згідно з яким "ні для жодної людини, що перебуває у громадянському суспільстві, не може бути зроблено винятку із законів цього суспільства".

Конституційні ідеї Локка значною мірою знайшли свою втілення у політичному ладу Англії, у тому вигляді, у якому він оформився у перші десятиліття після "славної революції" 1688 р. У цьому ладу реалізувався класовий компроміс буржуазії і дворянства, який підвів риску під їх конфліктом середини ХVII ст. Англійська конституція закріпила основні права і свободи громадян, представницьке правління, релігійну терпимість, недоторканість власності. Тим самим вона створила правові передумови соціального прогресу, включаючи зростання підприємницької активності, підвищення добробуту, дальше розширення прав і свобод. Все це повною мірою відповідало цілям Просвітництва, тому діяльність просвітителів не наштовхувалась в Англії на такі могутні перешкоди, як у більшості країн європейського континенту.

Гетьманування Мазепи. Українсько-шведський союз.

Для України ці перші кроки розвитку Просвітництва в Англії майже повністю співпадають з гетьмануванням Івана Мазепи. У багатьох рисах свого суспільно-політичного та економічного розвитку вона демонструвала готовність йти аналогічним шляхом. І для цього були достатньо серйозні передумови, закладені зрушеннями, що були викликані Визвольною війною 1648-1654 рр. Однак після драматичних подій 1706-1709 рр. ці перспективи були перекреслені деспотичною і нівеляційною політикою російського царизму, який спирявся на кріпосницьке соціально-економічне підґрунтя.

Після "Руїни" доба Мазепи — це час політичного, культурного та економічного відродження України. Основною метою політики гетьмана було сконсолідувати українські землі та встановити сильну автократичну владу. У своїй основі до 1708-1709 рр. І.Мазепа не був ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоча й прекрасно орієнтувався у драматичному перебігу українсько-російських взаємин. Він вважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Б.Хмельницького, бо такою була політична тогочасна реальність, і разом з тим, здійснити з її допомогою головні українські національні завдання щодо Польщі і Туреччини (Криму). У цьому контексті Мазепа був державним діячем європейського масштабу, який, скажімо, подібно Бісмарку ставив собі виразну мету об’єднання розірваних частин своєї батьківщини.

Слід зауважити, що жоден гетьман, крім Б.Хмельницького, що передчасно помер, не тримав так довго булаву, як Мазепа. Досягнувши довірся Москви, він отримав можливість здійснювати власну політику в Україні.

Більш спокійна обстановка в Лівобережній Україні сприяла розвитку економіки і зокрема міського життя. У 1666 р. тут налічувалося близько 90 міст, де проживало понад 20% населення. 57 міст і містечок було у 1662 р. на Слобожанщині. Міста, які вже користувалися магдебурзьким правом — Київ, Ніжин, Переяслав, Стародуб, Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп, Погар, Мглин, Козелець, Остер, Полтава — одержали відповідне підтвердження царськими грамотами. Розвиток міст сприяв розширенню торговельних зв’язків України. В останні десятиріччя ХVII ст. відновлюються її безпосередні економічні контакти з рядом європейських країн, що були порушені в ході воєнних дій. Українська сировина, сільськогосподарські продукти через Вроцлав, Гданськ, Ригу потрапляли до Німеччини, Англії, Голландії, Швеції. Значні за обсягом торговельні операції українські купці здійснювали у Полиці, Литві, Криму, Молдавії, Туреччині. Зросла роль Росії у торговельному обороті України. Головним центром торгівлі Лівобережжя стає Стародуб, де торговці становили 12% населення. Зростав обмін на внутрішньому ринку України, і зокрема ярмаркова торгівля.

Визвольна війна 1648-1654 рр. дала поштовх розвитку ряду галузей промислового виробництва. На чернігівському Поліссі на базі болотних руд наприкінці ХVII ст. діяло близько 100 невеликих залізоробних "заводів" продуктивністю 500-700 пудів сиродутного заліза на рік кожний. Істотно зросло у цей час селітроваріння. Дальшого розвитку в Україні набуло також млинарство, солеваріння, виробництво сукна, паперу та інші галузі. Найбільш поширеною галуззю стало винокуріння.

Властиве епосі Просвітництва визнання індивідуального права кожної людини переслідувати свій власний інтерес давало могутній поштовх до розвитку інтенсивних колонізаційних процесів. В Європі вони особливо активно були започатковані Англією у світовій акваторії. Українці здійснювали землеробську колонізацію, яка набрала масового характеру на Лівобережжі, її південні регіони заселяли переселенці з Правобережжя, спустошеного турецькими, татарськими і польськими загарбниками. Загальний ріст населення Лівобережної України до 1,5 млн. чол. сприяв розвитку усіх галузей сільського господарства традиційно розвинених у цьому краї. Наприкінці ХVII ст. розпочалась нова колонізація Правобережжя, яке досить швидко відроджувалось економічно завдяки інтенсивній господарській діяльності козацтва.

В ході Північної війни І.Мазепа зумів зайняти Правобережжя і наблизити його устрій до суспільного ладу, який утвердився в Гетьманщині. Однак наміри Мазепи і більшості старшини зберегти Гетьманщину як самостійний політичний організм суперечили самодержавно-централістичній і бюрократичній системі, затверджуваній Петром І.

Уніфікація всіх частин імперії, якої прагнув російський царизм, не залишала у ній місця для автономної України з її традиціями козацького демократизму і прагненням до незалежності. Петро І відверто нехтував інтересами України, самовладно розпоряджався її економічним та військовим потенціалом, ігноруючи прийняті Російською державою зобов’язання відповідно до попередніх договорів. Ця тенденція посилилась з початком у 1700 р. Північної війни, у якій Росія прагнула здобути узбережжя Балтійського моря для безпосередніх зв’язків з європейськими країнами.

Все це привело до усвідомлення Мазепою необхідності зміни свого ставлення до російського уряду та його політики щодо України. Як свідчить М.Костомаров, протягом 1707 р. занепокоєна вища старшина збиралася у генерального обозного Ломиковського та полковника Апостола, обмірковуючи можливість українсько-шведського союзу і спираючись на традицію Хмельницького і Виговського, підштовхували до цього свого гетьмана. Однак Мазепа тривалий час тримав свої наміри у глибокій таємниці з тим, щоб не викликати підозрінь у Петра І.

Проте така конспіративність мала й свій негативний бік для здійснення Мазепою своїх планів, оскільки звужувала соціальну опору його акції. Для більшості населення України, яке впродовж багатьох років вбачало у гетьмані покірного виконавця політики Росії, звістка про його перехід на бік Карла ХІІ виявилася повною несподіванкою. Залишивши у Батурині 10 тис. козаків під проводом полковника Чечеля, щоб не допустити у місто російську армію, Мазепа з п’ятитисячним загоном з’явився у шведському таборі.

Петро І надзвичайно вміло використав непопулярність усієї попередньої соціально-політичної лінії гетьмана. У своїх маніфестах він звернувся насамперед до селян і козаків, обіцяючи їм різного роду полегшення і звинувачуючи Мазепу, який нібито проти валі царя обмежував їх права. Православному духовенству було наказано проклинати Мазепу як єретика. Страшного розгрому зазнав Батурин, населення якого було вирізане, а місто спалене. За наказом Петра І у травні 1709 р, царські війська зайняли і зруйнували Запорізьку Січ — ненависне для російського самодержавства вогнище боротьби українського народу за незалежність, проти кріпосництва.

Страшний терор, запроваджений урядом над усім, що було в Україні пов’язане з Мазепою та його діяльністю, наклепи, інсинуації призвели до того, що в свідомості ряду поколінь Мазепа став винуватцем тієї катастрофи, яка випала на долю нашого народу після 1709 р. Разом з тим з усіх українських діячів саме ім’я Мазепи знайшло чи не найширший відгомін у світовій літературі і мистецтві. Вольтер і Байрон, Меріме і Віктор Гюго, Словацький і Рилєєв, Чайковський та Ліст, Бетховен і Верне — ось далеко не повний перелік імен, для яких життя Мазепи, сповнене романтики, драматизму, контрастів величі і падіння, стало джерелом творчого натхнення. Ця суперечність відбиває трагізм особистої долі гетьмана, який є однією з найважливіших постатей української історії.

Як би не оцінювалась політична діяльність Мазепи, абсолютно незаперечна його величезна заслуга у розвитку української культури, яка переживала бурхливий розквіт на межі ХVII-ХVIII ст. Мазепа, який блискуче володів латиною, кількома європейськими мовами, був майстром барокового поетичного слова, бібліоманом, одним з найбільших меценатів в українській історії. Його ім’я в цьому плані стоїть поряд з іменами Володимира Великого та Ярослава Мудрого, князя Костянтина Острозького і Петра Могили.

Сучасний дослідник О.Субтельний зазначає, що у ряді соціально-політичних і економічних структур Східної Європи, подібних до Гетьманщини, виникли конфронтації між національними елі тами та їх чужоземними суверенами. Так, лідер лівонської шляхти Йоган фон Паткуль прагнув за допомогою саксонського курфюрста і короля Польщі ліквідувати владу Швеції над Лівонією; Станіслав Лєщинський за допомогою шведів хотів захистити "шляхетські вольності" від саксонського абсолютизму; Дмитро Кантемир — господар Молдавії прагнув визволитися з-під влади османського султана з допомогою Петра І; Ференц Ракочі — лідер угорської шляхти, спираючись на підтримку Франції, намагався усунути владу Габсбургів в Угорщині. Порівняння діяльності Мазепи з сучасними йому політичними діячами, які виступали охоронцями традиційних прав та привілеїв своїх країн перед абсолютистськими проявами їх чужоземних монархів, дають можливість більш глибоко зрозуміти і визначити його місце в українській історії.

Уклавши навесні 1711 р. договори з Швецією і Туреччиною, Орлик із 16-тисячною армією та допоміжними татарськими силами вирушив на Правобережну Україну. Дійшовши до Білої Церкви, він, однак, не зміг її здобути. Кримський союзник виявився фатальним для Орлика, як і для всіх його попередників. Татари почали жорстоко спустошувати Правобережжя, забирати в полон населення. Це призвело до остаточної втрати Орликом підтримки широких верств народу і краху надій утвердитись в Україні. В еміграції П.Орлик активно доводив необхідність створення загальноєвропейської коаліції проти Росії з метою визволення України. Після його смерті завдяки зусиллям сина гетьмана — Григорія Орлика, який досяг високого становища у Франції (граф і генерал-лейтенант французької армії), українська проблема ще тривалий час була предметом уваги європейської дипломатії.

Мазепа був відомою постаттю в Європі. Вже про його вибори на гетьмана писала майже вся європейська преса. Французький дипломат Фой де ля Невіль, що познайомився з гетьманом у Москві, згадував про нього: "Цей принц — не звичайна собі людина, але дуже відома особа, він досконало говорить латинською мовою. Сам він козацького роду".

При ньому характерно, що для більшості зарубіжних діячів Мазепа є монархічним володарем України, незважаючи на її залежність від Москви. Так, визначний англійський журналіст і письменник, автор "Робінзона Крузо" Даніель Дефо писав: "Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади, й у всякому відношенні був рівний, якщо в даних обставинах не перевищував короля Августа". Мазепа був цілком свідомий цього і вважав себе "мало менше польського короля". Голландський професор університету Христофор Келаріус, перебільшуючи титул гетьмана писав про Мазепу як про "імператора". Шведський полковник К.Г.Клінгспор у своїх споминах зазначав: "Мазепа був великим чоловіком і його ім’я було відоме далеко поза межами країни, якою він володів".

Мазепа був людиною високої освіти і культури. Загальну освіту отримав у Києво-Могилянській Академії. Відвідав Францію, де був прийнятий у Луврі з нагоди Піренейського миру. Також був в Італії, Німеччині та Голландії. Він добре володів польською, німецькою, італійською, знав французьку, голландську, татарську мови. Щодо латини, то всі без винятку його сучасники-іноземці відзначали блискучі знання і здатність вільно спілкуватися нею, "навіть дискутувати з отцями єзуїтами".

Західноєвропейська преса час від часу друкує різноманітну інформацію про українського гетьмана, звертаючи увагу на його військові здібності, високу освіченність та ін. Лейпцизький щомісячник "Europäische Fama"(Європейська слава) у 1706 р. видрукував надзвичайно прихильну біографію Мазепи з портретом. В ній особливий наголос робився на воєнні подвиги гетьмана. Ці звістки в європейській пресі почастішали особливо від часу особистої участі Мазепи у воєнних акціях Північної війни, коли козацька армія перейшла на Правобережжя для допомоги польському королю Августу.

Про це є інформація навіть в американській пресі, зокрема в одній з найстаріших газет "The Boston News Letter", яка писала 15 серпня 1704 р.: "славний Мазепа, що командує козацьким військом, в склад якого входить 19.000 вибраних козаків та обоз артилерії з 36-ти гармат, з’єднався з королем Августом недалеко Яворова. Цей князь (Мазепа) здобув два сильні замки від князя Любомирського". У 1707 р. Мазепі було надано гідність князя священної Римської імперії, що знову прикувало увагу європейських дворів до його особи.

Постійно цікавилася постаттю Мазепи французька преса. Цікаво, зокрема, що "Газет де Франс", вказуючи на похід гетьмана на Правобережжя писала: "Гетьман Мазепа продовжує свій похід, але цей вождь такий таємничий, що не можна дізнатися, що саме він думає". Французькі часописи передали увесь драматизм подій, пов’язаних із знищенням Батурина. На їх перших сторінках рясніли такі заголовки, як "страшна різанина", "руїна України", "морд жінок і дітей мечем", "усі мешканці Батурина без різниці статі й віку вимордовані", "так поступають нелюдяні москвини", "уся Україна в крові, Меншиков показав страхіття московського варварства".

Надзвичайно цікаві спогади про Мазепу і Україну залишили французькі дипломати Жан де Балоз (посол у Москві), Жак де Компредон (посол у Швеції), Жан де Бонак (посол у Швеції і Польщі), Жак Безенваль (спеціальний посол до Карла ХІІ і Ст.Лєщинського). Надзвичайно уважно стежив за подіями в Україні і сам Людовик ХІV. У своїх листах до Безенваля він досить скептично поставився до переходу Мазепи на бік Карла ХII, зогляду що з останнім була лише частина козацької армії. Він писав також: "Мені здається, що Мазепа не зробив відповідних заходів, щоб забезпечити свої багатства, коли переходив до шведського короля... Він не повинен був залишити москвинам так багато добра й поживи".

В середині ХVIII ст. в зв’язку із загальноєвропейським піднесенням в правлячих колах європейських держав все більше зростало усвідомлення необхідності модернізації економічної і політичної системи. Це загальноєвропейське явище, яке у той чи інший ступінь охопило переважну більшість феодальних держав Європи, отримало назву "освіченого абсолютизму". Його суть полягала в тому, щоб не міняючи по суті державних форм абсолютної монархії, в межах цих форм, зверху здійснювати реформи в економічній, політичній, культурній галузях, спрямовані на модернізацію, усунення найбільш одіозних, застарілих, гальмуючих рух вперед проявів феодального ладу. Реформи "освіченого абсолютизму" насамперед диктувалися назрілими потребами перетворення усього європейського континенту на засадах нової соціально-економічної формації — капіталізму.

Необхідність змін, причому необхідність об’єктивна все більше усвідомлювалась мислячими людьми тієї епохи. Моральним стимулом таких реформ була ідеологія Просвітництва, найбільш яскраво представлена у Франції, яка закликала усе піддавати суду розуму і перебудувати суспільство на розумних засадах. Для французьких просвітителів саме буржуазна Англія і Голландія були еталоном для наслідування (Вольтер, Монтеск’є). Ще одним доказом, який сприяв переконанню у необхідності реформ зверху для зміцнення власної держави був приклад петровської Росії. Невипадково саме Вольтер, головний проповідник ідей "освіченого абсолютизму", бачив у Петрі І зразок того ідеального монарха, який своєю владою може перебудувати країну на засадах розуму. Від государя-філософа, вихованого на ідеях Просвітництва, Вольтер чекав скасування найбільш одіозних пережитків феодалізму, покровительства освіченості і боротьбі із забобонами і релігійною нетерпимістю. Для Вольтера "добрий, освічений монарх" з його реформами був ніби містком до обмеженої монархії, до конституціоналізму. Свій ідеал він бачив у Генріху IV, Людовику ХІV, а у його часи — у Фрідріху II і Катерині II. Таким освіченим монархом він вважав і Петра І.

Ідеологія "освіченого абсолютизму" була підготовлена політичною думкою в різних країнах, насамперед теоретиками абсолютизму. Видне місце посідає тут Самуель Пуфендор, теоретик природного права, який висунув думку про государя як про першого слугу держави, прийняту згодом Фрідріхом ІІ і Йосифом ІІ як основний принцип "освіченого абсолютизму". Ідея релігійної терпимості відстоювалась Лейбніцем і т.д.

Представники української освіченості відіграли надзвичайно важливу роль у здійсненні Петровських реформ. Зокрема Феофан Прокопович став першим представником нового руху — секуляризації наук та громадської думки. Його "Правда воли монаршей" стала підвалиною російського самодержавства. І це робив той, хто за блискучої доби Мазепи ідею "Київ — другий Єрусалим" протиставляв ідеї "Москва — третій Рим".

Якщо "освічений абсолютизм" прагнув перебудувати старе суспільство, зміцнюючи необмежену владу монарха з допомогою цієї влади, то представники освіченого дворянства вважали необхідним, спираючись насамперед на Монтеск’є, модернізувати стару представницьку феодальну станову систему, зробити саме її знаряддям перетворень суспільства.

Освічена аристократія найбільш гучно змусила говорити про себе в Польщі, а також у Швеції. Ідеї переходу влади до освіченої аристократичної олігархії можна зустріти і в державах, де утвердився абсолютизм, в Росії, габсбурзьких володіннях, насамперед, у нескореній Угорщині. Тут освічена аристократія намагалась протиставити свою альтернативу "освіченому абсолютизму", виступаючи як опозиція.

Фактично таку роль відіграла нова українська аристократія за часів гетьмана Кирила Розумовського (1750-1764). Він домагався від російського уряду повернення Україні тих прав, які вона втратила після виступу І.Мазепи. Реформи судівництва Чуйкевича зрівняли усіх осіб і станів перед судом; розмежували цивільні, кримінальні межові справи у судах першої інстанції і встановили суд найвищої інстанції — Генеральний суд. Судці мали обиратись із середовища козацької старшини. Рада старшин була прообразом генеральних штатів, сеймів. Гетьманський палац у Глухові був збудований за зразком англійських королівських палаців. Планувалось також будівництво університету в Батурині. За висловом українського історика Оглобліна, "то була епоха, що з повним правом може бути названа ім’ям Розумовського. Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури і мистецтва. Маєстатична постать останнього гетьмана старої України... який поводився як справжній володар, його далекосяжні династичні плани, блиск глухівської гетьманської резиденції, грандіозний план відновити українську столицю в Батурині, з його "национальными строениями", проект заснувати там перший університет в Україні, яскраві твори української національної історіографії... утворення поважного кола української патріотичної інтелігенції — все це було відповіддю старої Гетьманської України на ту навалу московського імперіалізму, яка невблаганно сунула на Україну, загрожуючи її державній автономії і кінець-кінцем — існуванню української нації та її культури".

Запитання і завдання:

1. Що таке політика меркантилізму і як вона вплинула на розвиток соціально-економічних і політичних відносин в країнах Європи.

2. У чому полягала спільність суспільних перетворень в Англії і Україні в результаті революцій в обох країнах.

3. Охарактеризуйте сутність європейського вектору зовнішньої і внутрішньої політики гетьмана І.Виговського.

4. Підготуйте відповідь на тему “Західноєвропейські джерела про добу “Руїни””.

5. Що спільного в колонізаційних процесах, які здійснювались англійцями і українцями наприкінці XVII-початку XVIII ст.

6. Як відбилась доба Просвітництва в Україні під час гетьманування І.Мазепи.

7. Охарактеризуйте реакцію європейського світу на виступ І.Мазепи, його внутрішню і зовнішню політику.

Рекомендована література:

1. История Европы. – Т.4. – М., 1994.

2. Н.Дейвіс. Європа. Історія. – К., 2001.

3. Г.Вейс. История цивилизации . Новое время. XIV-XIX вв. – Т.3. – М., 1998.

4. Д.Наливайко. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. – К., 1998.

5. Д.Наливайко. Козацька християнська республіка (Запорізька Січ у західноєвропейських пам’ятках). – К., 1992.

6. Д.Дворнік. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. – К., 2000.

7. Г.Нудьга. Українська дума і пісня в світі. – Кн..2. – Львів, 1998.

8. В.Голобуцький. Запорозьке козацтво. – К., 1993.

9. В.Степанков. Українська революція 1648-1676 рр. у контексті європейського революційного руху XVI-XVII ст. //Український історичний журнал. – 1997. - № 1.

10.I Sevcenko. Ukraine between East and West. – Edmonton, 1996. – Toronto.

11.Т.Мальків. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1689-1709. – Мюнхен, 1988.

12.І.Кулінич. Українсько-німецькі зв’язки. – К., 1969.

13.Т.Мальків. Україна в звітах англійського посла в Москві 1705-1710 //Український історик. – 1973. – т.9.

14.О.Субтельний. Мазепинці. – К., 1994.

15.І.Борщак. Мазепа, Орлик, Войнаровський. – Львів, 1991.

16.О.Оглоблин. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк, Київ.., 2001.