І. Розвиток європейської політичної системи.

Тенденції суспільно-політичного розвитку в Західній Європі і Україні у другій половині ХVII — початку ХVIII ст.

І. Розвиток європейської політичної системи.

Тривалі війни другої половини ХVII — поч. ХVIII ст. сприяли дальшому розвитку абсолютизму. Внаслідок не бачених досі воєнних витрат, зростання чисельності постійних армій, ставало дедалі важче покривати витрати, чому досить часто протидіяли станові зібрання, які не погоджувались з введенням нових податків. У цих умовах зміцнення централізованої влади монарха було необхідною передумовою ведення успішної зовнішньої політики і підтримування соціального порядку в середині країни.

Залишаючись феодальними за своїм характером і тому покликані бути охоронцями феодальних привілеїв, європейські монархії не могли не враховувати об’єктивної необхідності переходу до більш раціональної і рівномірної податкової системи. Ця суперечність внутрішньої політики абсолютизму вирішувалась в той чи інший бік в залежності від конкретного співвідношення сил, політичних традицій та багатьом інших факторів, які забезпечували відносну незалежність державної влади і можливість переходу до бюрократичної системи управління.

При цьому слід мати на увазі, що зростання буржуазії ще потребувало опіки з боку національної монархії, хоча разом з тим функція монарха як охоронця феодалізму повсюдно залишалась дієвою. Монархія у більшості абсолютистських країн мала справу з такими буржуа, які у своїй масі ще не протиставляли себе старому ладу, а навпаки самі мріяли врости у феодальну систему і отримати феодальні привілеї.

Розвиток капіталізму в межах державних утворень, що склалися, обстановка постійної зовнішньополітичної напруги, необхідність захисту національної буржуазії у боротьбі з іноземною конкуренцією, постійна потреба всіх держав у твердих грошах і кредиті — все це породжувало активне втручання монархій в сферу економіки і привело до засвоєння ними ряду принципів, що згодом були об’єднані терміном "меркантилізм". Меркантилізм був скоріше зведенням конкретних практичних засобів накопичення, ніж продуманою економічною теорією; поряд з ним були широко поширені і уявлення про необхідність свободи торгівлі для її процвітання, тому різні повороти політики абсолютизму визначались не теоретичними міркуваннями, а конкретною практикою.

Періодом найбільшого розвитку меркантилізму була доба Людовіка ХІV, який вступив на престол ще дитиною (1643 р.), а почав самостійно керувати державою у 1661 р. Після цього його царювання тривало ще 54 роки, захопивши 15 років ХVIII століття. Ці півсторіччя недаремно називають "віком Людовіка ХІV". Всередині Франції це буж доба найбільшого розвитку монархічного абсолютизму, коли, здавалось, вся країна жила життям свого "короля-сонця", вся нація зосереджувалась у його особі і держава ніби втілювалась в особі володаря (держава це я). Економічним підґрунтям держави була політика меркантилізму, яка почала впливати не лише на внутрішнє життя, але й на міжнародні відносини, не тільки проводилась на практиці, але й знайшла теоретичних проповідників. Головним її представником в той час був міністр Кольбер, система якого знайшла своїх прихильників і у багатьох інших країнах.

Ця політика ґрунтувалась на принципах максимальної автаркії і перетягування запасів дзвінкої монети з інших країн і вимагала постійного державного стимулювання відстаючих галузей. Уряд заохочував організацію мануфактур, пов’язаних із заснуванням нових галузей виробництва або нових технологій, надаючи їм різні привілеї і монополії. Особлива увага приділялась будівництву воєнного флоту і галузям, що обслуговували армію і флот; саме тут створювались великі державні мануфактури. Засновувались великі торговельні кампанії на таких напрямках, де досі французи взагалі практично не торгували (Ост-Індська кампанія, Північна кампанія), або де треба було забезпечити французьку колоніальну монополію (Вест-Індська кампанія).

У 1665 р. Кольбером був розроблений план перетворення соціальної структури французького суспільства, пов’язаний з ідеєю необхідності заохочення корисних для монархії професій (торгівці, землероби, ремісники, військові) і всіляко скорочувати кількість професій, що відволікали від цих корисних, занять (фінансисти, юристи, ченці).

На розвиток меркантилізму вплинула також Англія ХVII ст. З кінця ХVI ст. тут почали з’являтися трактати написані у дусі меркантилізму. Однак найважливіше значення мав навігаційний акт Кромвеля, згідно з яким лише англійці на суднах метрополії мали право привозити в колонії й вивозити звідти будь-які товари; заняття промисловістю і торгівлею в колоніях було заборонено не англійським підданим. Ця постанова завдала відчутного удару голландській торгівлі, оскільки Голландія мала великий комерційний флот і займалась переважно посередництвом між різними країнами.

Процес розвитку європейської системи не можна собі уявити без взаємовпливів досвіду різних країн. Політична система французької монархії Людовика ХІV справила безпосередній сильний вплив на П’ємо: пізніше на бурбонську Іспанію, абсолютистські порядки у Данії, Швеції. Лише буржуазні Англія і Голландія могли бачити джерело своєї сили у принципах протилежних абсолютистським, однак усі феодальні господарі Європи повинні були враховувати, що відставання у монархічній централізації загрожує поставити їх країни у невигідне становище порівняно з випереджаючими їх сусідами. Як побачимо далі, це повною мірою відчула й Україна у процесі формування характеру влади гетьмана як голови новоствореної держави.

Слід зауважити, що короткий період 1649-1660 рр., який характеризувався початком єдинодержав’я Людовика ХІV, був водночас періодом розквіту англійської республіки. Англія в цю епоху відігравала визначну роль у міжнародних відносинах завдяки високому мистецтву зовнішньої політики Олівера Кромвеля, яке вивело Англію у становище, якого вона досі ніколи не займала. Він став "першою людиною" не лише в Англії, але й, на думку багатьох тогочасних політиків в усій Європі. Причому визнання його першорядної ролі у міжнародній політиці надійшло від самого Людовика ХІV, який зауважив про англійського лідера — "Це найсильніша людина в Європі". Успішні війни з Голландією та Іспанією, вигідні договори з Францією, Данією, Швецією призвели Англію до високого престижу. Кромвелю приписували грандіозні плани створення протестантського союзу для боротьби з Габсбургами, допомогу венеціанцям проти турків, завоювання обох Індій і т.д.

Разом з тим, звертає на себе увагу те, що він не зумів зміцнити внутрішній устрій держави, зіткнувшись з ворожим ставленням тих суспільних верств, які займали впливове становище при монархії і пасивно здійснювали опір небажаному для них політичному ладу. Поряд з консервативною опозицією роялістів і пресвітеріан виникла радикальна опозиція із середовища самих індепендентів. Це були т.зв. "левелери", або "урівнювачі", які бачили у відміні королівської влади і палати лордів лише перший крок до перебудови держави на цілком нових принципах. Вони були захисниками якнайширшої індивідуальної свободи і найбільш послідовними прихильниками народовладдя. Свобода совісті, рівність усіх перед законом з гарантіями особистої недоторканості (суду присяжних) мали бути невід’ємними правами громадян. Поряд з цим левелери висунули програму соціальних перетворень, спрямованих на ліквідацію залишків феодалізму, утвердження вільної і повної земельної власності, повної громадянської рівності. Таким чином левелери вимагали демократичного устрою держави із забезпеченням особистої свободи з боку законодавства і суду. Головним виразником їх прагнень був Джон Лільберн.

В січні 1655 р. Кромвель розпустив парламент, вважаючи, що він настроєний до нього вороже і побоюючись, що має намір позбавити його права наданого самим Богом і визнаного за ним народом. Позбавивши парламент влади Кромвель однак був вимушений ділитися нею з генералами армії, серед яких було чимало честолюбних і властолюбних елементів. Саме в цей час у країні почалось бродіння, висловлювались наміри реставрації короля, знову піднялись роялісти і Кромвель був вимушений придушувати повстання, що починались. Вся Англія була поділена ним на десять округів, і на чолі кожного з них був поставлений генерал-майор з широкими повноваженнями, що дозволяли йому тиранічне правити своєю областю.

Таким чином, в результаті переможної буржуазної революції склався політичний лад, однією й характерних особливостей якого був олігархічний характер влади в центрі і на місцях. Т.зв. "політична нація", що сформувалась внаслідок високого майнового цензу (лише вона мала право участі у виборах) призвела до зосередження влади в центрі і на місцях в руках вузького прошарку великих власників.

Ця особливість склала характерну рису ранньобуржуазної держави, до якої з повним правом можна зарахувати і Україну часів Хмельниччини. Другою її визначальною рисою був компроміс з дворянством, що мала значний політичний і воєнний досвід порівняно з буржуазією, яка переважала у сфері торговельній і грошовій.

Нарешті визначальною особливістю ранньобуржуазгої держави була її відкрито репресивна роль по відношенню до народних "низів". Законодавче виключення останніх з "політичної нації" доповнювалось нещадним придушенням будь-яких проявів протесту з боку пригноблених.

§ 2. Боротьба за збереження української державності після смерті Б.Хмельницького.

Козацька державність створена Б.Хмельницьким багато в чому повторювала ситуацію в республіканській Англії. Правда суттєвою відмінністю формування буржуазних відносин в обох країнах було те, що в Англії це відбувалось в результаті "огороджування" селян і переселення їх у міста, в Україні формування буржуазії відбувалось за рахунок переселення безземельного люду на Запоріжжя. Саме тому боротьбу за прогресивні перетворення в Англії та Нідерландах очолила міська буржуазія, а в Україні козацтво.

Вище зазначалось, що в Україні було ліквідоване велике феодальне землеволодіння, на зміну якому прийшли порівняно невеликі садиби середньої та дрібної шляхти, козаків, вільних селян і міщан. Землю у власність отримало 80% сільського населення, в результаті дрібні селянські господарства стали на шлях капіталістичного фермерства.

Схожими були форми управління. В Україні склалася полкова і сотенна система: вся територія держави була поділена на полки (області) і сотні (райони). У мирний час полковники і сотники виконували адміністративні функції, під час воєнних дій — формували полк як військовий підрозділ і командували ним у боях. Вищим керівним органом стала козацька рада — своєрідний парламент. Гетьман зосередив в своїх руках максимум військової і адміністративно-виконавчої влади.

Англія часів Кромвеля, як вже зазначалось, була поділена на 11 округів на чолі з генерал-майорами. Вищим керівним органом країни був парламент; Кромвель отримав титул лорда-протектора, який фактично як і український гетьман мав необмежені права на одноособові рішення. Обидва прагнули зробити свою владу спадковою і після них керівниками держав проголошуюсь їх синів — Юрія Хмельницького і Ричарда Кромвеля. Однак ні один, ні другий не виявили належних державних здібностей і не зуміли продовжити успішно справу батьків.

Про спільність процесів в обох країнах свідчить і розстановка політичних сил. В Англії бачимо партію великої буржуазії і дворянства — пресвітеріан, ідепендентів (незалежних) — виразників інтересів середніх прошарків буржуазії і нового дворянства, партію левелерів (урівнювачів) і дигерів (копачів), лідери яких Лільберн та Уінсіенлі виступали з ліворадикальним позицій.

В Україні українських "пресвітеріан" очолював генеральний писар (канцлер) Іван Виговський, який намагався утвердити політичні та економічні позиції української шляхти і старшини шляхом конфедеративного союзу з Польщею та Литвою. Близькими до нього були Ю.Немирич, І.Гуляницький, Лісницький, Тетеря та ін. Іншу групу складали Іван та Василь Золотаренки, Я.Сомко, Д.Многогрішний та ін., які ту ж саму мету прагнули вирішити з допомогою Москви.

Лідерами українських "левелерів" були полковники М.Кривоніс, Д.Нечай, М.Гладкий, М.Пушкар та ін. Вони мали й своє теоретичне підґрунтя, зокрема, в особі Івана Вишенсьюго, який пропонував знищити королів та єпископів; згодом київське чернецтво висунуло Єпіфанія Славинецького, який відстоював ідеали християнського комунізму.

Сам Хмельницький, як і Кромвель, був лідером українських "індепендентів", близькими до нього були І.Богун, П.Дорошенко. Хмельницький прагнучи соціальної рівноваги в країні, як і Кромвель, рішуче поборював опозиційні рухи як правих так і лівих угрупувань. Так, він рішуче придушив виступ Гладкого, який спробував оголосити себе гетьманом після Берестечка. Разом з тим він кілька днів тримав закутого у ланцюги І.Виговсьюго, дізнавшись, що той агітує за вільну елекцію гетьмана, що порушувало династичні плани Хмельницького. Однак, як і Кромвелю, українському гетьману не вдалося закріпити розпочату ним справу і об’єднати різнорідні соціальні сили єдиною метою — будівництвом нової української держави.

Європейський вектор зовнішньої і внутрішньої політики І.Виговського. "Велике князівство Руське".

Юрій Хмельницький не був такою яскравою і сильною особистістю, як його батько, який своїм авторитетом й фактично необмеженою владою стримував різнорідні складові нової правлячої верстви. Зразу після смерті Богдана старшинська козацька олігархія, для якої зразком був польський шляхетський республіканізм, почала активні дії. Після деяких попередніх її маневрів на козацькій раді у Корсуні (жовтень 1657 р.) було ухвалено передати гетьманську булаву Івану Виговському.

Новий гетьман спочатку продовжував політику Хмельницького. У ході Корсунської ради було оформлено шведсько-український союз, який забезпечував приєднання західноукраїнських земель до козацької держави. Планувався також перехід до України Берестейського воєводства та інших земель Литовського князівства до р. Березини. Однак практичних результатів цей союз не дав. Виступ Данії проти Швеції змусив останню вивести свої війська з території Польщі. Курфюрст бранденбурзький, задовольнившись тим, що Польща відмовилась на його користь від усіх прав на Прусію, почав намовляти до союзу з Річчю Посполитою й уряд Виговського.

Тим часом внутрішнє становище в Україні ускладнилося. Зміцнення української шляхти, її впливу на політику держави, тяжіння до великих землеволодінь призвели до загострення соціальних конфліктів. Серед рядового козацтва визріло незадоволення старшиною, яка разом з владою дедалі активніше прибирала до своїх рук кращі землі і перетворювалась у замкнену привілейовану касту. До незадоволених приєдналося Запоріжжя і так звані дейнеки, або "люди ніякі", "денеякі", тобто найбідніші, декласовані верстви тогочасного українського села, їх лідерами були полковник полтавський Мартин Пушкар, який сам прагнув булави, і запорізький кошовий Яків Барабаш.

Царський уряд, удаючи із себе арбітра між обома сторонами, фактично підтримав опозиційний рух проти Виговського, сподіваючись примусити його дати згоду на введення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію Південної Білорусії та припинення стосунків із Швецією. Загострення суперечностей з Москвою штовхнули Виговського та його оточення на тісніші контакти з Польщею, У середовищі певних кіл козацької старшини утверджувалась ідея федеративною зв’язку з Польщею, при якому Україна зберігала б повну політичну незалежність.

Зміна політичного курсу Виговського у бік Польщі визначилась у кінці 1657 р. У травні наступного року Виговський розгромив Пушкаря і Барабаша під Полтавою. Царські війська, які мали зайняти головні міста України, відступили за московський кордон, лише боярин В.Шереметєв увійшов до Києва з досить сильним загоном.

Придушивши наступ Пушкаря, Виговський розвинув енергійну дипломатичну діяльність з метою конкретизації умов договору з Польщею. 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено унію України з Польщею і Литвою, яка дістала назву Гадяцької. її натхненником був Ю.Немирич. Згідно з нею Річ Посполита повинна була перетворитися на федерацію трьох держав, об’єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою Великого князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам всіх земель, а виконавча зосереджувалась у руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свій судовий трибунал, фінанси, монету. Кількість козацької армії повинна була становити 30 тис., до неї долучалось 10 тис. регулярного найманого війська. В усіх трьох державах мала бути скасована унія, православна церква зрівняна у правах з римсько-католицькою, а у спільному сенаті діставали місця православні митрополит і єпископ. Одним з пунктів угоди було заснування в Україні двох університетів, колегіумів, гімназій та інших шкіл. Запроваджувались свобода друку і слова навіть у справах релігійних.

До Гадяцької угоди схилилась більшість козацької старшини, вище духовенство на чолі з київським митрополитом Діонісієм Балабаном, а також волинська і подільська шляхта. Однак у широких масах українського народу, в середовищі рядового козацтва, поворот до державного об’єднання з Польщею викликав гостре незадоволення. Народ вбачав у Польщі запеклого ворога, добре пам’ятав звірства магнатів і шляхти, що робило нездійсненим на перший погляд досить привабливі пункти Гадяцької угоди.

Політика Виговського означала війну з Росією. Навесні 1659 р. стотисячна російська армія під проводом князів Трубецького і Ромадановського вирушила в Україну. Під Конотопом її затримав ніжинський полковник Григорій Гуляницький, який протягом трьох місяців витримував облогу міста і дав змогу Виговському зібрати значні сили, до яких, крім козаків, входили також наймані війська сербів, німців, волохів, загони татар, з якими було поновлено союз, а також відділ польських військ на чолі з Андрієм Потоцьким. У липні 1659 р. російська армія була повністю розгромлена під Конотопом. Тридцятитисячний загін, очолюваний князем Пожарським, був ущент знищений. Трубецькой відступив до кордону, в Путивль.

Однак використати успіх Виговський не зміг. Запорізький кошовий Іван Сірко підняв проти нього все Запоріжжя, вдарив на Крим, боярин Шереметєв і князь Борятинський відбили усі спроби Данила Виговського здобути місто. Проти Виговського виступив рад полковників переяславський — Тиміш Цицюра, ніжинський — Василь Золотаренко, паволоцький — Іван Богун, Яким Сомко та ін. Військо Виговського було розгромлено майже на всьому Лівобережжі. Одночасно на півдні, де підняв повстання І.Сірко, було проголошено гетьманом Юрія Хмельницького. У цій ситуації Виговський звернувся за підтримкою до козацької ради, яка була скликана 11 вересня 1659 р. у містечку Германівці на Київщині. Проте ворожа йому партія добилася усунення Виговського від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Виговський був змушений тікати в Польщу.

Тим часом російська армія на чолі з Трубецьким зайняла майже все Лівобережжя і увійшла в Переяслав. Сюди прибув і Юрій Хмельницький. На козацькій раді, оточеній з усіх сторін 40-тисячним військом він був обраний гетьманом. Царський уряд використав ситуацію для зміцнення позицій російського самодержавства і обмеження суверенності України. Продиктовані Трубецьким нові "Переяславські статті" значно урізали автономію козацької держави.

Новий, фактично нав’язаний силою, договір не приніс стабілізації становища в Україні. У раді відмовилась взяти участь група полковників, які виступали проти орієнтації як на Польщу, так і на Російську державу. Серед них паволоцький полковник Іван Богун, брацлавський Михайло Зеленський, подільський Остап Гоголь, чигиринський Курило Андріїв, київський Василь Бутрим. Незадоволення старшини було висловлене в Чигирині на нараді полковників, де були зачитані нові "Переяславські статті". Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба в перспективі вела до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних і політичних здобутків періоду Хмельниччини. У середовищі козацтва посилився розбрід, виникло кілька угруповань з різними політичними орієнтаціями.

У такій ситуації почалися воєнні дії між Польщею і Росією, які фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні.

В ході подальшого розвитку революції українці продовжували рішуче боротися проти як відновлення польського панування, так і встановлення московського. Як повідомляв обозний коронний Анджей Потоцький королю восени 1659 р., українська старшина вважала за найдоцільніше "не перебувати ні під в.кор.м., а ні під царем; сподіваються вони цього досягнути, обманюючи і лякаючи в.кор.м.царем, а царя в.кор.м." У 1662 р. наказний гетьман Лівобережної України Яким Сомко виношував наміри звільнитися від московської залежності ("з холопства визволитися і жити за своїми звичаями"). В кінці листопада 1666 р. один з польських шляхтичів писав з Бара: "Все Військо Запорізьке і не менше хлопство Подністровське шукали різних способів, аби могли позбутися польського панування".

Джерела свідчать, що в другій половині 60-х — першій половині 70-х рр. гетьман П.Дорошенко докладав максимум зусиль для того, щоб добитися створення під протекцією Порти удільної Української держави в кордонах від р. Вісли й міст Перемишля й Самбора на Заході і до Севська й Путивля на Сході ("куди лише заходять імена та церкви Руські"), Київський митрополит Й.Тукальський під час проведення одного з диспутів у 1669 р. наголосив, що ми, українці, "можемо бути вільними". В середині квітня наступного року польський підканцлер А.Ольшевський у листі до люблінського воєводи підкреслював наміри П.Дорошенка "вчинити народ Руський удільним і незалежним краєм". І ця ідея виборе над національної незалежності продовжувала жити в серцях українських патріотів й, незважаючи на несприятливі геополітичні обставини, окремим гетьманами в останній чверті ХVII — на початку ХVIII ст. робилися спроби її реалізації.

Політика Петра Дорошенка. Спроби посилення гетьманської влади в період гетьманування Д.Многогрішного та І.Самойловича.

Саме Петро Дорошенко ще раз після Б.Хмельницького зробив спробу об’єднати розірване тіло України в єдину державу. У січні 1667 р. у м. Андрусеві Польща і Москва уклали перемир’я на 13,5 років. Зазнавши нищівного розгрому під Конотопом і Чудновом, Росія на тривалий час виявилась нездатною цілком опанувати Україною. Не могла цього досягнути і Польща, виснажена війнами на кілька фронтів. У результаті Україна була поділена між обома державами по Дніпру: лівобережна частина відійшла до Росії, правобережна — до Польщі. Київ на два роки залишався за Росією, а потім мав відійти до Польщі. Запоріжжя повинне було перебувати під контролем обох держав.

Відповіддю на Андрусівське перемир’я було загальне обурення в Україні. Фактично протягом найближчих 50 років зазначений кордон не існував. Поділ України розв’язав руки Дорошенкові, який активізував боротьбу за звільнення Правобережної України від польського ярма. У вересні 1667 р. енергійний гетьман Правобережної України на чолі 27 тис. козаків, разом з кримською ордою вів активні дії проти поляків. Він успішно блокував військами польського гетьмана Яна Собєського поблизу Підгайців. Однак запорозький кошовий Іван Сірко знову напав на Крим і примусив хана Керім-Гірея залишити свого союзника, чим паралізував державотворчі наміри Петра Дорошенка. Український гетьман повинен був визнати зверхність польського короля і задовольнитись тим, що коронному війську заборонялось вступати на козацьку територію.

Проте Дорошенко не залишав намірів об’єднати Україну, плануючи здійснити це у слушний момент з допомогою Туреччини. Його прагнення відновити єдину козацьку державу по обох берегах Дніпра сприяло зростанню популярності гетьмана в усій країні. Він запропонував цареві утвердити протекторат над усією Україною, яка мала поширити свої державні кордони аж до Перемишля і Ярослава, включивши Львів, Галич, Володимир. Інакше кажучи, Дорошенко намагався скасувати "Московські статті" 1665 р. і Андрусівську угоду. Однак царський уряд побоювався об’єднаної міцної козацької держави на чолі з таким здібним політиком і віддав перевагу існуючій ситуації.

У тривалій боротьбі за єдність України П.Дорошенко був змушений поступитись деструктивним силам. Після тривалих війн Росії, Польщі і Туреччини за Україну було укладено "Трактат про війчний мир" (1686) між Польщею та Росією. Польща визнала за Росією Лівобережну Україну, Київ з невеликою смугою між річками Стугною та Ірпенем, а також Запоріжжя. Північна Київщина, Волинь, Галичина залишились за Польщею, Поділля — за Туреччиною (у 1699 р. відійшло до Польщі). Середня Київщина з містами Ржищев, Терехтемирів, Канів, Мошни, Черкаси, Чигирин тобто традиційна козацька територія, серцевина козацької держави, мала бути незаселеною. Обидві сторони зобов’язувались взаємодопомагати у боротьбі з Туреччиною і Кримом.

Самойлович, котрий, як міг, протидіяв укладенню угоди коштом цілісності України, відверто висловлював своє незадоволення. Пройшло лише чверть століття після смерті Богдана Хмельницького, і створений ним український державний організм опинився у стані тяжкої кризи. Поділля і Брацлавщина, більша частина Київщини перетворились у безлюдну пустелю, без будь-яких ознак соціально-політичного життя. Тільки на території Київського Полісся почала відроджуватись козаччина, ватажком якої був енергійний Семен Палій,

Усі посади в козацькій державі з початку визвольної війни були виборними. Однак центральна влада намагалась ліквідувати виборний принцип і призначала на свій розсуд не тільки полковників, а часто навіть й сотників, що посилювало єдиновладдя гетьмана. Саме від нього залежало призначення на вищі старшинські посади, надання маєтностей і різного роду винагород за "військові заслуги". Ось чому вже від Хмельниччини козацька старшина веде боротьбу — приховану і явну — проти зміцнення гетьманської влади, прагнучи встановлення олігархічного правління.

Позиція старшини знаходила підтримку російського уряду, який намагався обмежити автономію України і владу гетьмана. З цією метою кожного разу при виборах нового гетьмана вносились відповідні зміни у так звані Статті Богдана Хмельницького, які з 1654 р. визначали зміст української державності, характер стосунків з Москвою. Крок за кроком російський уряд збільшував, кількість воєвод у містах України, які втручались в місцеве управління і податкову політику, обмежував прерогативи гетьманської влади, зокрема ліквідував право зносин України з іноземними державами, заохочував козацьку старшину через голову гетьмана апелювати безпосередньо до уряду і т.д. У Коломацькі статті, зокрема, було внесено пункт, який позбавляв гетьмана права відбирати надані раніше маєтки, підтверджені царськими грамотами. Одночасно захищалися станові права та економічна міць козацької старшини.

Проте, незважаючи на певні обмеження влади гетьмана російським урядом, вона залишалась значною у вирішенні питань внутрішнього життя України. Прагнучи зміцнити свою особисту владу, гетьмани створюють наймане військо, безпосередньо їм підпорядковане. У 1668 р" Многогрішний організував так званий компанійський полк. Після його ліквідації у 1672 р., в основному за наполяганням старшини, цей полк знову був відновлений при Самойловичі. За І.Мазепи було створено п’ять полків піших сердюків та п’ять полків кінних компанійців по 600-1000 чоловік у кожному, що становили наймане військо при гетьмані.

Певна протидія гетьманській влади політичним амбіціям старшини не перешкоджала останній неухильно перетворюватись у привілейовану верству і відокремлюватись від маси рядового козацтва.

Збільшення і економічне зміцнення нової козацької аристократії посилилося під час гетьманування Самойловича, а свого розквіту досягло за часів І.Мазепи. Цьому, зокрема, сприяло введення у війську організації так званих бунчукових товаришів, тобто своєрідної почесної гвардії при гетьмані із синів старшини, які звільнялись від полкової служби, перебували під гетьманським бунчуком і підлягали лише гетьманській юрисдикції. Аналогічно у полках до "значка" (штабу полку) приписувались "значкові товариші", які звільнялись від сотенної служби. Звичайно, аристократичні тенденції в старшинському середовищі викликали незадоволення рядового козацтва, що, як і селянство, терпіло від економічного тиску, а часом і прямого насильства нових можновладців.

Західноєвропейські джерела про добу "Руїни".

Найбільш докладне і яскраве висвітлення знайшли в західноєвропейських історико-літературних джерелах турецькі війни на Україні в 70-80-х рр. ХVII ст. Прелюдія цих подій, які виявилися для України трагічними, — прийняття Петром Дорошенком, гетьманом Правобережної України, протекторату турецького султана, — була зафіксована Расіном у підготовчих матеріалах до його праці про історію правління Людовика ХІV.

Загалом звістка про цю подію була сприйнята в Західній Європі не без подиву, оскільки вона не в’язалася з усталеним уявленням про українських козаків як "християнських рицарів", непримиренних ворогів турків, котре склалося ще наприкінці ХVІ — на початку ХVII ст. І тому навіть Отевіль (Гаспар де Тандр), який відзначався тверезим підходом до політичних справ і подій, характеризував "союз козаків з турками" як "несподіваний і неприродний", зазначаючи разом з тим, що турки скористалися ним для пограбування багатої країни.

Вже перші спроби контактів Дорошенка з турками були зафіксовані європейською дипломатією і викликали занепокоєння в ряді країн. В 1666 р. Д.Корнаро, венецький посол у Відні, неодноразово доповідав дожеві, що турки збираються вступити на Україну з наміром "об’єднати її з Молдавією і Валахією в одну провінцію з Османською імперією", У грудні 1666 р. козаки Дорошенка атакували польське військо під Стіною та Браїловим і знищили його, що було справжньою катастрофою для шляхетської держави. Король Ян Казимир спішно видав наказ про посполите рушення і водночас звернувся по допомогу. Про всі ці події розповідав збірник "Театр Європи", повідомляла про них "Газетт де Франс" та інші західні часописи. У зв’язку з діями Дорошенка в Європі чекали появи турків на Україні, і "Газетт де Франс" у лютому-березні 1667 р. неодноразово писала, що їхній напад на Річ Посполиту — лише питання часу.

Події на Україні привернули увагу великого німецького вченого й філософа Г.В.Лейбніца. Про це свідчить його трактат "Про єгипетський похід короля Франції", який був написаний у 1672 р. і лишався неопублікованим до початку XX ст. У ньому молодий Лейбніц детально розробив план розгрому Османської імперії, де основна роль відводилась Франції, яка мала вторгнутися в Єгипет і заволодіти ним. Як допоміжні фактори "походу короля Франції" план Лейбніца включав, по-перше, повстання пригноблених турками християнських народів, а по-друге — воєнні дії інших європейських держав від Іспанії до Росії. Значну увагу тут він приділяє запорозьким козакам, виявляючи обізнаність з їхньою роллю в боротьбі з турецькою агресією.

Найповніше війни з турками на Україні описані в "Мемуарах" та історичній праці Ла Круа. Причину цих війн він бачив у тому, що "козаки та їхній правитель (leur Prince) Дорошенко, неспроможні більше терпіти гніт їх законного монарха (польського короля), вирішили віддатися під протекцію іншого, турецького султана".

В широкій історичній перспективі висвітлені турецькі війни на Україні у творі Еразма Франциска. Розуміючи історію як своєрідний театр, грандіозний і повчальний, цей бароковий автор розпочинає свій виклад з характеристики учасників конфлікту, приділивши при цьому особливу увагу козакам. Досить докладно і в цілому слушно розповідає він про походження козаків і про їхній соціальний статус у Речі Посполитій, про їхню військову організацію і війни з турками й татарами, про їхні повстання проти польсько-шляхетського панування і Визвольну війну під проводом Хмельницького. Подібно до інших західних істориків того часу, він теж шукає в ній зав’язку і пояснення складних та заплутаних подій української історії другої половини ХVII ст.

Для Еразма Франциска центральною постаттю української історії цього періоду теж стає Дорошенко, і він послідовно розповідає про дії і боріння гетьмана десь по 1676 р. Трактує він його як честолюбного політичного діяча і воєначальника, який прагнув об’єднати Україну й самовладно правити нею.

Разом з тим у багатьох західноєвропейських пам’ятках того часу знайшло відображення жахливе розорення України, сумнозвісна Руїна. Тут особливо слід виділити "Мемуари" Божо, що вийшли в Парижі 1699 р Як вважають сучасні дослідники, їх автором був Ф.П.Деларак, секретар королеви Марії Казимири й агент Яна Собєського, який бував на Україні в першій половині 80-х р. Його зарисовки Руїни — це достовірні свідчення очевидця, спостережливого й обізнаного в східноєвропейських справах, який до того ж не без співчуття ставився до українського народу.

Ще донедавна, говорить в "Мемуарах" Божо, Україну "за розміром території й чисельністю населення можна було б назвати великим королівством; за кількістю великих міст і багатствами землі це щедра, родюча й розкішна країна, справжня "земля обітована", на думку поляків які звуть її краєм, де течуть молочні ріки в медових берегах". Стисло розповівши про війни, які точилися на Україні в 60-70-х рр. ХVII ст., автор констатує: "Внаслідок всіх цих тривалих злих примх долі країна була вщент зруйнована й перетворена на широку пустелю".