Виникнення та розвиток психології спорту

Психологія спорту - молода галузь наукових знань, проте вона має вже свою історію. Ще в 1897 році велосипедист і соціолог Норман Тріплет помітив, що велосипедисти швидше проходять дистанцію в гонці з суперником, ніж у гонці на час. Зустрівши заперечення, він провів експеримент у гонці на 25 миль, який повністю підтвердив його думку (різниця складала біля 5 сек.). За цим феноменом він закріпив назву "динамогенний фактор у лідируванні на гонках".
Саме поняття "психологія спорту" та деякі питання цієї галузі спеціальних психологічних знань уперше появились в одній із перших книг зі спортивної психології, яка була написана засновником сучасного олімпійського руху Пьєром де Кубертеном ще в кінці минулого століття. Книга мала описовий характер. У 1913 році на конгресі з психології спорту, організованому в Лозанні з його ж ініціативи Міжнародним олімпійським комітетом, вона одержала своє "хрещення". Проте справжніх наукових розробок проблем психології спорту тоді не існувало, не відбулось і визнання її як спеціальної галузі наукових психологічних знань. Цього і не могло бутичерез те, що спорт був ше слабо розвинений, питання психології спорту були предметом інтересу лише окремих учених. Все ж ініціатива Пьєра де Кубертена та Лозанський конгрес послужили деяким стимулом до вивчення проблем психології спорту.
Передумови становлення вітчизняної спортивної психології, як спеціальної галузі знань, були закладені на початку ХХ століття П.Ф. Лесгафтом, який виділив як основу вчення про фізичне виховання: єдність людської особистості, інтегративну роль руху, гармонійність розвитку, усвідомлене засвоєння рухів. П.Ф. Лесгафт не тільки виступав за використання фізичних вправ для розвитку психіки, а й надавав їм великого значення в розвитку людини взагалі та в розвитку її органів чуттів зокрема. Водночас він зазначав, що найуспішніше органи чуттів удосконалюватимуться тоді, коли для цього будуть використовуватися спеціально підібрані фізичні вправи. Такими вправами, на думку П.Ф. Лесгафта, можуть бути тільки природні рухи у вигляді найпростіших вправ з обтяженням, вправ у метанні в ціль, вправ у ходьбі, бігу тощо.
З цією метою він розробив відповідну систему застосування фізичних вправ. Найпростіші вправи з обтяженням призначались для розвитку точності визна-чення ваги, вправи в метанні в ціль - для розвитку точності окоміру, вправи в ходьбі та бігу - для вивчення просторових відношень і розподілу роботи в часі.
Розробляючи конкретні практичні рекомендації щодо розвитку органів чуттів способом фізичного тренування, П.Ф. Лесгафт виходив з глибокого психологічного аналізу фізичних вправ. Він зазначав, що фізичні вправи, як свідомі рухи, являють собою складний психічний акт.
П. Ф. Лесгафт спеціально не займався експериментальними дослідженнями в галузі психології спорту, але його теоретичні міркування щодо проблем фізичної освіти підростаючого покоління є цінним матеріалом і до сьогодні.
Не менше значення мали праці І.М. Сєченова, його теорія рефлекторної природи діяльності, його розуміння єдності внутрішніх (мозкових) механізмів та зовнішніх проявів психічної діяльності, які зводяться "…в кінцевому до одного лише явища - м'язового руху". Особливо цінними є ідеї І.М. Сєченова про управління рухами, регуляторами яких, як він писав, є думки та відчуття (особливо м'язове відчуття), ідеї про завчені дії (тобто навички), які найбільш підвладні волі, його геніальна характеристика волі як діяльної сторони розуму, моральних почуттів людини та ряд інших положень, що містяться як у фізіологічних, так і в філософських та психологічних працях.
Перші статті та книги П. А. Рудика, Т. Р. Нікітіна, О. П. Нечаєва, З. І. Чучмарьова, А. Ц. Пуні, М. Ф. Кострова в руслі майбутньої наукової дисципліни - спортивної психології - були надруковані в 1925-1930 рр. Перші наукові праці висвітлювали питання психологічного аналізу фізичних вправ і з'ясовували окремі закономірності процесу формування рухових навичок (П. А. Рудик, 1925). Розв'язуючи питання активізації методів вироб-ничого навчання, П. А. Рудик разом зі своїми співробіт-никами організовує широкі експериментальні дослідження для з'ясування психологічної структури рухової реакції. Результати цих досліджень доповнюються виданням окремої книжки про роль фізичної культури в розвитку пізнавальних психічних процесів та емоційно-вольової сфери людини (О. П. Нечаєв, 1926), публікацією даних експериментальних робіт, спрямованих на з'ясування впливу уроків фізичної культури на підвищення інтелектуальної активності школярів (З. І. Чучмарьов, 1928). У цей же період проводяться експериментальні дослідження психології спортивної діяльності, зокрема вивчення впливу змагань на психіку спортсменів-лижників (А.Ц. Пуні, 1929). Усе це стало базою для створення стрункої системи подальших експериментальних психологічних досліджень у процесі занять фізичною культурою та спортом. Тоді ж у державному центральному інституті фізичної культури в Москві створено науковий відділ, який очолив П. А. Рудик; одним із завдань відділу було планування наукових досліджень з проблем психології фізичного виховання та спорту з урахуванням зростаючих вимог практики фізичного виховання молоді.
На жаль, на визнанні пріоритетів світової спортивної психології виявилась досить незначна інформованість та практично повна відсутність особистих контактів спортивних психологів Заходу, Сходу та Нового світу в першій половині століття. Слід зазначити також, що й самі зарубіжні спеціалісти далеко не єдині у визначенні наукових пріоритетів спортивної психології.
За кордоном серед засновників спортивної психології частіше називають імена Коулмана Гріффіта та Джона Лоутера. Перший працював в 20-30-х роках психологом в Іллінійському університеті. У 1922 році він написав книгу "Психологія спортсменів". Деякі зарубіжні вчені називають його батьком сучасної спортивної психології. Другий з них - Джон Лоутер - також є автором однієї з відомих книг даної наукової дисципліни, яка була надрукована в 1951 році.
Як за кордоном, так і в нашій країні інтенсивний розвиток спортивної психології почався в 60-70-і роки ХХ століття. Вітчизняна спортивна психологія досить швидко завоювала головні позиції всередині країни та на міжнародній арені, що неодноразово відзначалось багать-ма вітчизняними та зарубіжними авторами. У той період заокеанські та західноєвропейські психологи спорту тривалий час проводили експериментально-описові дос-лідження, які не опирались на чіткі та ґрунтовні теоретичні позиції. Проте психологам спорту Англії, Італії, Німеччини, Японії, Америки, Росії, Болгарії, Угорщини, Чехії, України, Естонії, Білорусії вдалось накопичити обширний дослід-ницький матеріал, який дозволяв установити загальні психологічні закономірності динаміки перед стартових станів, рівня активації, тривожності, психомоторних функцій, мотивації, а також особливості особистості спортсмена, структури та динаміку спортивних груп.
Успіхи спортивної психології пов'язані з дослідження-ми О.В. Алексєєва, М.К. Волкова, Б. А. Вяткіна, Г.М. Гагаєвої, О.В. Дашкевича, Т.Т. Джамгарова, Ю.О. Коло-мейцева, А.А. Лалаяна, І.М. Онищенко, В.В. Плахтієнко, А.Ц. Пуні, А.В. Родіонова, О.А. Чернікової, М.А. Худадова та ін. У 1950 році А.Ц. Пуні захистив першу в історії психології докторську дисертацію на тему "Проблеми спортивної психології". Пізніше появляються монографії з психології спорту вищеназваних авторів. Почали видаватись збірники праць із психології спорту. У 1958 р. вийшов перший підручник з психології для інститутів фізичної культури, який написав П.А. Рудик. Спеціальний розділ підручника присвячено психології спорту.
Післявоєнний розвиток психології фізичного виховання та спорту характеризується все більшим зближенням її з практикою. Особливо активним це зближення стало після того, як радянські спортсмени вийшли на міжнародну арену, стали постійними учасниками Олімпійських ігор (1952 р.) та найсильнішими суперниками спортсменів усіх держав.
У 1965 році з ініціативи Італійської федерації спортивної медицини в Римі було організовано знову перший конгрес з психології спорту. Суттєвим актом стало створення санкціонованого конгресом Міжнародного товариства психології спорту (ІССП), яке вибрало постійний дієвий керівний орган та президента товариства. Цей акт підтвердив міжнародне визнання психології спорту.
ІССП активно здійснює свої функції. Після Римського відбулись ще три конгреси: в 1968 р. - у Вашингтоні, в 1973 р. - у Мадриді та в 1977 р. - у Празі.
З 1970 року видається офіційний орган ІССП - "Міжнародний журнал психології спорту".
Створення ІССП стимулювало утворення регіо-нальних об'єднань психології спорту. Так, в 1967 р. виник-ло Північноамериканське товариство психології спорту, в 1969 р. - Європейська асоціація психології спорту (ФЕПСАК). Потім у різні роки організовувались національні товариства спортивної психології в Канаді, Японії, Англії, Німеччині, Франції, Бразилії, Австралії та інших країнах.
Фахівцям у нашій країні добре відомі праці зарубіжних психологів спорту: М.Ванека, Е. Васілевскі, Б.Д. Кретті, І. Мацака, З. Мюллера, Б. Навроцкой, П. Рокушфалві, Г. Шіллінг, М. Яффі та ін.
У розвитку спортивної психології можна виділити три основних етапи.
Етап зародження характеризується реалізацією методологічних та експериментальних можливостей, які запозичені з загальної психології. У перших працях, які заклали основи становлення спортивної психології, чітко прослідковується прагнення до опису особливостей спортивної діяльності з позицій досягнень загальної психології. До того ж основний акцент було зроблено на описуванні складності спортивних дій в емоційному, вольовому та пізнавальному плані. Дещо пізніше почалось вивчення психічних явищ спортивної діяльності: перед-стартові та стартові психічні стани, психотренінг; специфіка сенсомоторного реагування, автоматизація рухових навичок. Розпочато вивчення психологічної специ-фіки деяких видів спорту. Унаслідок цього сформувались дві школи психологів спорту: московська та санкт-петербургська (ленінградська), які очолювали відповідно П.А. Рудик та А.Ц. Пуні.
Етап становленняспортивної психології може бути охарактеризований намаганням її діячів до забезпечення практики спортивної діяльності. Розроблялось широке коло питань, які спрямовані на впровадження психологічних досягнень у культуру підготовки спортсменів та команд, де поряд із загальнофізичною, спеціальною, технічною, тактичною була б особливо виділена психологічна підготовка. В руслі цієї ідеї були визначені психологічні основи фізичної, технічної, тактичної підготовки, особливості досягнення тренованості, спортивної форми, готовності до змагання, а також психологічні передумови успішності змагальної діяльності. Було запропоновано вивчення психологічних особливостей різних видів спорту та розвитку пізнавальних процесів. Вивчались і вікові особливості формування рухових навичок та психолого-педагогічні умови успішного засвоєння спортивної діяльності.
Етап сучасного розвитку спортивної психології характеризується поглибленням теоретичних основ наукових досліджень, зверненням до категорій діяльності та особистості спортсмена, особливою увагою до соціально-психологічних проблем спорту, у тому числі міжособистісних взаємостосунків, психології управління, психологічного моніторингу - регулярного спостереження за динамікою психіки. Розширюється коло досліджень, які реалізують комплексну та системну методологію, зміц-нюються міжнародні зв'язки психологів спорту.
Сьогодні психологія спорту ("спортивна психологія" за термінологією 2-го Міжнародного конгресу 1995 року в Москві) - повністю визначений та визнаний напрям психології.