Реакція в Європі на події в Україні.

В кінці січня 1648 р, запорозькі козаки, очолювані Б.Хмельницьким, вигнали із Запорозької Січі урядовий гарнізон. Звідси козацький гетьман розіслав універсали по всій території України із закликом до боротьби. Прапор повстання було піднято. 6 травня 1648 р. біля Жовтих Вод польські війська зазнали першої поразки. В середині травня, наздогнавши польську армію в районі Корсуня, після запеклих сутичок козаки завдали їй нищівної поразки й захопили в полон польських командувачів — М.Потоцького і М.Калиновського. Для Речі Посполитої це було тим більшим ударом, що 20 травня 1648 р. помер король Володислав ІV і вона опинилась без глави держави, коронної армії та обох гетьманів. Правлячі кола Польщі були змушені приймати екстрені заходи до скликання "посполитого рушення" — загальної мобілізації шляхти.

Відлуння переможних залпів козацьких гармат рознеслося по всій Україні й стало сигналом до масового загальнонародного повстання. Повсюди селянські, козацькі загони знищували польську шляхту, управителів, орендарів; селяни оголошували себе вільними козаками, запроваджували козацькі порядки.

Спроби окремих магнатів, таких як князь Ярема Вишневецький, зупинити поширення повстання звірячими розправами над мирним населенням, не дали результатів. Упродовж липня 1648 р. після жорстоких боїв воєводства Київське, Брацлавське і східна частина Подільського фактично були звільнені з-під влади Польщі.

Тим часом Хмельницький з основними силами залишався під Чигирином, який він зробив гетьманською резиденцією. Тут була розпочата величезна робота, спрямована на організацію й упорядкування козацької армії, яка швидко збільшувалася за рахунок погано озброєних та невишколених селянських загонів.

Восени 1648 р. між сторонами поновилися воєнні дії. Розв’язка, однак, наступила дуже швидко у битві під Пилявцями (Волинь). Польська армія, керована одразу трьома регіментарями — магнатами Д.Заславським, М.Остророгом, О.Конєцпольським (Хмельницький іронічно називав їх "перина", "латина", "дитина") не зуміла учинити скільки-небудь серйозний опір війську Хмельницького. Протягом трьох днів (11-13 вересня) вона була розсіяна, її рештки в паніці тікали до Львова. Саме туди й спрямував свою армію козацький гетьман. Не бажаючи руйнувати старовинне українське місто, він задовольнився контрибуцією у 200 тис. злотих, зняв незабаром облогу і рушив до Замостя.

Перед козацькою армією лежала, здавалось, незахищена Польща, яка залишилась без збройних сил, короля і гетьманів. Однак Хмельницький не розвивав далі воєнної активності. Він чудово розумів, що перенесення воєнних дій на територію етнічної Польщі призвело б до консолідації всіх верств Речі Посполитої, яка на той час була однією із найсильніших держав Європи і ще мала значні ресурси. Подальше просування козацьких військ неминуче призвело б до втручання у боротьбу великих європейських держав на боці Польщі. Неабияким фактом, що спонукав Хмельницького зупинити дальше просування, була позиція впливової частини старшини, яка керувалася своїми вузькими становими інтересами, не бажала розширення масштабів повстання і передбачала обмежити його Подніпров’ям, розраховуючи закріпитися на річці Случ. Крилата на той час у козацькому середовищі фраза "Отак, ляше, по Случ наше" — стала своєрідним вираженням цієї програми. Та й сам Хмельницький, напевне, не стояв на той час до кінця на позиціях соборності і повної державної незалежності всіх українських, земель. До цього слід додати, що становище української армії ускладнювалося внаслідок тривалого виснажливого походу, погіршення постачання зброєю, продовольством, амуніцією. У козацькому таборі під Замостям спалахнула чума, що забрала життя багатьох козаків, серед яких був один з лідерів найбільш радикального крила повсталих Максим Кривоніс. Хмельницький припинив воєнні дії, одночасно намагаючись активно впливати на хід елекції нового короля Речі Посполитої. На противагу магнатському угрупованню Східної України він підтримав кандидатуру їх супротивника Яна-Казимира, брата померлого Володислава ІV. Отримавши звістку про його обрання і рішення сейму прийняти його мирні пропозиції, Хмельницький зняв облогу Замостя і рушив у Подніпров’я.

23 грудня 1648 р. Київ радісно зустрічав козацьку армію і її вождя, який урочисто в’їхав у стародавню столицю України-Руси. Хмельницького вітало вище православне духовенство на чолі з єрусалимським патріархом Паїсієм, який титулував його "світлішим князем", київським митрополитом Сильвестром Косовим і печерським архімандритом Йосипом Тризною. Викладачі і студенти славнозвісного Києво-Могилянського колегіуму вийшли назустріч гетьману з декламаціями барокових віршів і промов, називаючи його "Мойсеєм, спасителем і визволителем і тому Богданом названим". З міських гармат і старого замку на Киселівській горі салютували на честь переможців. Саме після повернення до Києва і зустрічей з православним духовенством, представниками української шляхти — носіями традицій старокиївської державності, Хмельницький відкрито висловив свої політичні прагнення – звільнити з-під влади Польщі всю територію України "по Львів, Холм і Галич". Однак на шляху досягнення цієї мети гетьману і його найближчому оточенню належало пройти довгий і складний шлях.

Західна Європа якоюсь мірою була "підготовлена" до вибуху 1648 р. в Україні, але його розмах, його катастрофічне для Польщі наростання стали несподіванкою, що приголомшувала. Правда, початок повстання й перші успіхи запорозьких козаків не привернули особливої уваги, — подібні вісті з України були в той час вже досить звичним явищем. І тому, очевидно, нунцій Д.Торрес про битву при Жовтих Водах повідомляв у Ватикан стисло і в досить-таки недбалому тоні: "Кажуть, що козаки, які повстали проти республіки (Речі Посполитої) числом в сорок тисяч... вирубали два полки республіки, а шість інших полків об’єдналися з козаками". Але незабаром тон нунція Торреса різко змінився, його реляція від 8 вересня 1648 р. вже вся пройнята тривогою і нервозністю: "Спершу здавалося, що можна не надавати важливого значення бунту козаків проти цього королівства, але він розгорався все більше, і дійшло вже до того, що якщо Господь нам не допоможе, боюся, станеться така катастрофа, яку нелегко виразити в словах". Реакція Торреса на початковий етап Хмельниччини, різка зміна тону в ній досить характерні для того, як реагували спостерігачі в Західній Європі на розгортання подій в Україні.

За слушним спостереженням чеського історика Л.Гераскіма, всю Європу дуже вражало й те, що "пригноблений народ, який не мав своєї держави, регулярної армії, який постійно зазнавав руйнівних нападів турецько-татарських ханів, успішно воює з сильним ворогом і завдає йому поразку за поразкою". І справді, битви під Корсунем і Пилявцями, під Збаражем і Зборовом у Європі були сприйняті як свого роду сенсації століття, — адже шляхетська Польща, як зазначалося, небезпідставно вважалася тоді однією з найсильніших держав на континенті.

Про Визвольну війну українського народу вже в 1648-1649 рр. в країнах Заходу з’явилося багато брошур, памфлетів і "летючих листків". Можна сказати, що кожна її значна подія викликала появу цих публіцистичних видань, в яких знаходили вираження різні погляди, але переважали прошляхетські і прокатолицькі, що в немалій мірі було наслідком ідеологічної активності шляхетської Польщі та її спільників на Заході, зокрема, Ватікану, який зайняв непримиренно ворожу позицію щодо повсталого українського народу. Події в Україні систематично висвітлювали також тогочасні часописи різних країн, зокрема французькі "Газетт де Франс" ї "Еспьйон де Кур де Пренс Кретьен", англійські "Меркюр Англе" і "Модеріт Інталідженсер", німецька "Франкфуртен Пост-Цайтунг", голландські газети тощо. Ці та інші часописи містять велику інформацію про Визвольну війну 1648-1654 рр. як у вигляді коротких повідомлень і депеш, так і у вигляді реляцій та нарисів про її окремі визначні події. Багату й систематичну інформацію про Визвольну війну давала французька преса, зокрема широко відома у той час "Газетт де Франс". За свідченням І.Борщака, який знайомився з публікаціями цієї газети, вона "може послужити кращим джерелом для того, щоб день за днем прослідкувати за подіями, які відбувалися в Україні в другій половині ХVII ст. Щодо епохи Хмельницького, то не було жодного номера цієї газети без новин з України".

Досить докладно і найбільш співчутливо висвітлювала Визвольну війну українського народу преса революційної Англії. Так, газета "Меркюр Англе" у випуску за 12 грудня 1648 р. вмістила докладний опис битв під Корсунем і Жовтими Водами, де, як тут говориться, шляхетська республіка "впала в пил і кров під ноги козаків". Постійний і співчутливий інтерес до подій в Україні виявляла інша англійська газета, "Модеріт Інтелідженсер", яка проголошувала себе незалежною, а фактично виступала органом партії левеллерів, однієї із найзначніших партій Англійської революції середини ХVII ст. Майже в кожному номері вона давала докладні повідомлення про боротьбу українського народу під проводом Хмельницького, його переговори з турками, Москвою і т.п. І можна тільки пошкодувати, що всі ці матеріали ще досі не введені в науковій обіг.

Про рецепцію Визвольної війни в Західній Європі не можна говорити як про явище цілісне, на ній позначалися позиції, яких дотримувалися різні держави щодо подій в Україні. І ці позиції великою мірою залежали від поділу західноєвропейських держав на два ворогуючі табори, католицький і протестантський. Зрозуміло, що держави католицького табору вороже ставилися до повсталого українського народу і, співчуваючи "нещастям Польської Корони", прагнули надавати їй всіляку підтримку. Особливу активність виявляв у цьому папський Рим, дуже занепокоєний перемогами Б.Хмельницького. В реляціях нунція Торреса за 1648-1652 рр. про дії польсько-шляхетських військ постійно говориться як про "наші невдачі" й "наші перемоги", а "справа польського короля" повністю ототожнюється з "справою католицької церкви". Наляканий успіхами українського народу в його визвольній боротьбі, папа Інокентій X порівнював козаків з гуситами і закликав католицькі держави надавати всіляку допомогу Польському королівству. Дипломатія папського Риму докладала немало зусиль до того, щоб організувати об’єднаний виступ, справжній хрестовий похід католицької Європи на "козаків-схизматиків", але здійснення цих планів не допускала складна політична ситуація на континенті, передусім різке послаблення католицького табору після поразки в Тридцятилітній війні.

Іспанія на той час уже остаточно вступила в смугу безнадійного занепаду, до того ж її останні сили поглинала боротьба з Францією. В тяжкому становищі була й Австрія, з якою Польща з часів Сигізмунда ІІІ перебувала в особливо тісних політичних зв’язках. Австрійські Габсбурги бажали зберегти політичний вплив у Польщі, але при всьому тому не могли відповісти посиланням військ на її неодноразові волання про допомогу. Після Тридцятилітньої війни їх імперія переживала великі економічні і політичні труднощі: більшість земель була розорена, державна скарбниця спорожніла, селяни й городяни піднімали бунти, до того ж в Чехії все ще залишалися шведські війська і в разі прямого втручання Австрії у "війну поляків з козаками" шведський уряд не загаявся б кинути їх на Відень, бо інтересам Швеції не відповідала перемога Польщі в названій війні та зміцнення її союзу з Австрією.

Однак це не означає, що Австрія обмежувалася лише моральною підтримкою Польщі, надто вже вона була зацікавлена у тому, щоб вберегти від катастрофи свого політичного союзника. Не наважуючись проте на відкрите воєнне втручання, імперія Габсбургів розгорнула гарячкову дипломатичну діяльність на користь Польщі, а поряд з цим надавала їй приховану військову допомогу. Вже в 1648 р. вона дозволила одному з претендентів на польський престол, своєму ставленику Карлу-Фердинанду, набирати в своїх володіннях, в Сілезії, вояків для походу проти козаків, і нунцій Торрес повідомляв папській курії, що цей претендент готує десятитисячне військо. В організації допомоги Польщі особливу активність виявляв Оттавіо Пікколоміні, один з кращих австрійських полководців у Тридцятилітній війні; не задовольняючись вербуванням найманців, він наполягав на прямій австрійській інтервенції проти українського народу. Численні німецькі генерали й офіцери опинившись не при ділі після закінчення Тридцятилітньої війни, горіли бажанням рушити в похід на козаків. Генерал Трухзес, колишній поплічник Валленштейна, писав Пікколоміні 13 травня 1649 р.: "Війна в Польщі з козаками й татарами не є звичайною війною, і я наважуюсь звернутися до Вашої Екселенції з благанням дати мені полк, який я поведу на допомогу польському королю".

Як відомо, наприкінці квітня 1649 р. віденський двір поступився наполяганням Пікколоміні і позитивно вирішив питання про пряму допомогу польському королю Яну-Казиміру. Водночас це була відповідь на офіційне звернення польського двору на початку квітня того ж року до Риму, Іспанії, Австрії, Росії і Трансільванії з проханням надати допомогу у війні з козаками або хоча б дотримуватися нейтралітету. Однак у вирішальний момент Габсбурги все-таки не наважилися втрутитись у війну, причому на скасування імператором Фердинандом ІІІ попереднього рішення в неабиякій мірі вплинула інформація про силу козацького війська. Даремно лютував Пікколоміні; імператор обмежився тим, що мовчазно дозволив набирати для Польщі вояків у своїх володіннях.

Цієї ж лінії активної політичної підтримки Речі Посполитої і надання їй непрямої військової допомоги імперія Габсбургів дотримувалася й на подальших етапах Визвольної війни українського народу.