Його участь у загальнонаціональному русі в Україні.

Радикалізм антипольских рухів в Україні.

Однією з передумов зростання антипольских настроїв в Україні було посилення експлуатації селян з боку феодалів. Експорт хліба з України в країни Європи, охопив Волинь і Галичину, а далі поширився на Київщину. Важливим стимулом у цьому процесі було зростання цін на хліб, що й вело до інтенсифікації визиску селян. Вже в перші десятиліття ХVII ст. через Гданський і Ельблонгський порти щорічно вивозилось 13 млн. пуд. українського хліба і ще 5 млн. пуд. іншими шляхами. Ці процеси супроводжувались збільшенням повинностей і податків.

Всупереч незрівняно сприятливішим обставинам життя київсько-брацлавського селянина порівняно з його волинським, а особливо галицьким братом, саме Брацлавщина й Київщина невдовзі стануть вогнищем соціальних конфліктів. Причини цього бачаться не стільки в економічних реаліях, чи надмірних утисках селянської маси, скільки і в специфічній ментальності хліборобів степової зони. Освоївши власною працею землі й води небезпечного краю, колоністи не допускали думки, що це не їхня, санкціонована Божим правом власність. З іншого боку, життя віч-на-віч з татарином виробляло незалежність і відвагу, споріднену з козацькою. Тому навіть легкі спроби запровадити кріпосницько-панщинні порядки, звичні для внутрішніх регіонів держави, викликали тут бурхливу реакцію як замах на волю. А тим часом підданський режим польського типу не міг помалу не проникати і на пограничні землі хоча б тому, що, як уже зазначалося, чимала їх частина потрапила у безпосередню власність польського панства, для якого незалежність простолюду була явищем дивним і протиприродним.

Іншим фактором, що підживляв опір селян спробам поставити їх у підданське становище, була близькість козацького світу. Так зване покозачення селян — це привид небезпеки, що зависає над шляхтою кресових воєводств уже від початку ХVII ст. Кожний переселенець-колоніст так чи інакше мусив бути воїном, тож особисто незалежне козацтво, яке мешкало на цих же теренах поруч з селянами, обробляючи землю, мало чим відрізнялося від селян. А оголосити себе козаком, перемістившись з хутора в одному старостві на хутір в іншому, було не так і складно. Тим-то ревізори порубіжних королівщин, не знаючи, як кваліфікувати чималі групи населення, прикладають до них у 20-30-х роках досить дивний як для державних документів термін — непослушні. Таких непослушних чи то селян, чи то козаків за люстрацією 1622 р., наприклад, у 25 хуторах Переяславського староства було понад тисячу порівняно з 280 послушниками. У Черкаському старостві непослушних на хуторах мешкало теж понад тисячу, а в Богуславському — на 12 хуторах жило лише кілька послушних селянських родин. На небезпеку злиття селянства з козаками ще в 1605 р. вказував князь Януш Острозький, закликаючи вжити термінових заходів, щоб хлопи наші... до козаків не приставали. Досягнути цього так ніколи і не вдалося, а особливо після того, як з 1625 р. територія шести південних староств була офіційно визнана резиденціями козацьких полків: Білоцерківського, Канівського, Корсунського, Переяславського, Черкаського і Чигиринського. Це сприяло настільки щільному переплетенню козаків і селян, що годі було думати про їх послідовне адміністративне розмежування — спроба упокорити панщиною селянина стала дорівнювати ризикованій спробі натягнути ярмо на негнучку козацьку шию.

Одночасно відбувається наступ на права міщанства, посилюється національно-релігійний гніт. Українське населення зазнавало обмежень в торгівлі, обкладалося додатковими податками тощо. Все це зумовлювало радикалізацію антипольських настроїв українського городянства. Надзвичайно масштабними були перші збройні виступи міщан у Києві, Житомирі, Каневі, Черкасах, Корсуні та менших містах. Саме Київщина стає основним вогнищем виступів міського населення у першій половині ХVII ст.

В цей час особливо активізується процес покозачення трудового населення міст. В люстрації Київського воєводства (1616 р.) вказується на те, що в Переяславі було 300 будинків "слухняних" міщанських і 700 козацьких, які не виконують жодних повинностей, в Голтві — відповідно 30 і 200, в Каневі — 160 і 1346, в Черкасах — 150 і 800. Подібна ситуація була і в містах південно-східної України. Так, населення м. Лубни в 1623 р. ділилося на "громаду" і "товариство". Над першим начальствував Федір Бушович, а над товариством старшим був "отаман війська запорозького" Степан Жук.

На кінець першої чверті ХVII ст. більшість міщан Подніпров’я вже не корилася владі феодалів (покозачилася). Про цих міщан люстратори Київського воєводства пишуть коротко: "Не бажають бути залежними", а люстратори 1622 р. уточнюють: "Не віддають жодних повинностей, створюють собі різні прибутки як на полях, так і на річках". Таким чином, процес покозачення населення України, в тому числі і міщан, набував великого розмаху, що свідчило про піднесення антифеодальної і визвольної боротьби і створювало загрозу магнатсько-шляхетському пануванню на Україні. В королівській інструкції на сеймики в грудні 1625 р. вказувалося: "В деяких містах і містечках... вся влада в козаків".

Невідомий сучасник подій, який добре знав справжнє становище, що склалося на Україні, писав: "Значною мірою сваволя збирається з міст".

Селянсько-козацькі повстання 20-30-х років

і західноєвропейський контекст.

Після Хотинської війни в Україні піднімається нова хвиля антифеодальної і визвольної боротьби. Літописець С.Величко свідчить, що після Хотинського походу "от многих козаков Украинских занесени апелляции й жалоби на панов Польских й старосток их, о чинених без них в домах их утисках, разорениях, бедствиях й побоях женам й матерям их, принуждая их до всяких работизн панских".

Посиленню визвольної боротьби в Україні сприяла та обставина, що за рішенням королівської влади (жовтень І621 р.) із 40-тисячного козацького війська, яке повернулося з-під Хотина, тільки 3 тисячі козаків залишалось в реєстрі, а так званим випищикам наказувалося негайно повернутися в підданство до колишніх панів і старост. Королівські комісари прагнули "без оголошування домовитися з Сагайдачним і військовою старшиною" про такий гранично урізаний реєстр і щорічну плату в 40-60 тис. злотих і, пообіцявши їм королівську милість та "особливі від нас подарунки", добитися, щоб ті на певний час зберігали в повній таємниці постанову комісії. Але здійснити таку постанову королівська влада не змогла, оскільки значні сили козацького війська після повернення з війни самовільно розмістилися в шляхетських і королівських маєтках Київського та Брацлавського воєводств і являли собою серйозну збройну силу, "ні в чому не хотять підлягати панам та урядникам". Крім того, вже в жовтні 1621 р. в інструкції, переданій козаками королівським послам, вони вимагали: 100 тис. злотих щорічної плати, окрему винагороду за Хотинський похід, надання права проживати в шляхетських маєтках, ловити рибу, стацій в містах та ін. Відмова правлячих кіл виконати ці вимоги викликала новий спалах антифеодальної та визвольної боротьби в Україні. Тому вже в січні 1622 р. король Сигізмунд ІІІ у листі до козацького полковника Русновського наказує розпустити військо й не "свавільничати" в Київському воєводстві. Про опір властям виписаних із реєстру козаків, а також селян і міщан свідчить королівська інструкція сеймикам (червень 1622 р.), де повідомлялося про козацьку "сваволю". В цей же час, всупереч королівській забороні, активізуються морські походи козаків проти Туреччини та Криму.

Про становище, що склалося в Україні, повідомляв у Ватикан у 1622 р. папський нунцій в Польщі Іоанн де Торрес: "Усе робиться для того, щоб зламати опір православних, але перепоною є козацтво — народ войовничий і смілий... їх 60 тисяч чоловік".

Магнат Є.Збаразький сповіщав короля в липні 1625 р., що козаків "явно і таємно підтримує майже все населення Київської землі і Білої Русі, а також міста". Про посилення народного руху в Україні йдеться в королівській інструкції на сеймики в 1625 р., в якій вказувалося, що повстанці "зазіхають на життя і майно невинних людей (читай: панів). Вся Україна під їх владою, шляхтич у своєму будинку не вільний, в містах і містечках... вся влада в козаків..."

Результатом загального незадоволення було козацько-селянське повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла. Воно не принесло вирішальної перемоги жодній із сторін. Було укладено т.зв. Куруківську угоду, що привела до збільшення козацького реєстру (6000). Однак після цього тиск польської влади в Україні посилився ще більше. Причому утисків, обмежень і свавілля не уникнули і реєстровці. В результаті Куруківська угода не тільки не притупила антипольські виступи, а, навпаки, сприяла розгортанню нового етапу боротьби. Ситуація загострилась настільки, що наприкінці 1629 р. на територію Східної України, головним чином у Київське воєводство, знову було введено частини т.зв. кварцяного війська. Але воно не могло попередити вибуху тотального протесту, який переріс у збройне повстання. І знову лідером його були запорозькі козаки. У квітні 1630 р. 10 тис. загін запорожців під проводом енергійного і талановитого ватажка Тараса Федоровича (Трясила) вирушив з Січі "на волость". Відомо, що він був воєначальником найманих австрійським імператором козацьких загонів, що брали участь у Тридцятилітній війні. Досвід набутий у ній дуже прислужився у визвольних змаганнях в Україні. Саме під час гетьманства Тараса Трясила з’являється козацька кавалерія, яка починає відігравати важливу роль поряд з пішими військами. У битві під Переяславом (червень 1630 р.) козаки завдали відчутної поразки коронному війську. Однак дальшого продовження виступ не отримав. Нова угода привела до збільшення реєстру (8000).

У 30-х роках ХVII ст. польські магнати ще більш зміцнили свою могутність у Східній Україні. Основою їхньої сили і впливу були величезні земельні володіння у Подніпров’ї та в інших місцях. Апетити магнатів дедалі зростали. Пани прагнули заволодіти також землями реєстрового козацтва, вважаючи, що для придушення заворушень і для захисту від нападів татар і турків досить об’єднаних сил їхніх величезних надвірних загонів шляхти і кварцяного війська, розквартированого в Україні. У зв’язку з цим на сеймі 1636 р. магнати почали наполегливо вимагати розпуску реєстру. Свідок тих подій Пясецький писав з цього приводу: "Різні польські пани, ставши в київських землях — головному зосередженні козацтва — власниками величезних маєтків, придбаних за гроші або ж шляхом королівського дарування, прагнули збільшити свої прибутки, а отже, намагались умовити сенат і короля знищити залишки козацьких прав, які, на думку панів, заважали здійсненню їхніх намірів".

Проте король і уряд відмовились виконати цю вимогу, бо, з одного боку, не бажали втратити таке дешеве військо, як реєстрове козацтво, а з другого — не хотіли допустити подальшого посилення магнатів. Магнатська сваволя тривала. І637-1638 рр. були періодом нового вибуху селянсько-козацького повстання (лідери Павлюк, Остряниця, Гуня). Виступ зазнав поразки.

Щоб винищити в народних масах України "дух свавілля", поляки вдавались до найжорстокіших тортур. Вони поруйнували дощенту цілі села й містечка, позбавляючи людей осель, вбивали і нівечили їх, незважаючи на стать і вік. "Польські і литовські люди, — записував 1638 року білгородський воєвода зі слів українських переселенців, — їх (козаків) християнську віру нехтують і церкви божі руйнують, а їх вбивають і дружин їхніх і дітей, збираючи докупи, спалюють, палять і порох, насипавши їм у пазуху, і груди у жон їхніх різали, і подвір’я їхні й хати грабували і знищували".

Отже, Україну, що зазнала такого страшного кровопролиття, було, на думку панів, "вгамовано". Потоцький оголосив козакам свої умови. В основу їх було покладено так звану "Ординацію війська Запорозького реєстрового", прийняту ще між повстаннями 1637 і 1638 років під час Варшавського сейму (березень-квітень 1638 року). Ця ординація була безпрецедентною за жорстокістю репресій щодо козацтва. Вона знищувала "на вічні часи всі пільги, прибутки, право на самосуд і на обрання старшин", призначала замість реєстрового гетьмана комісара, вибраного сеймом за рекомендацією коронних гетьманів, до того ж обов’язково з числа осіб шляхетського походження.

Всі без винятку повстання ХVI і першої половини ХVII століть зазнали поразки. Та незважаючи на це, українське козацтво становило провідну національну верству, яка визначала національно-політичне життя України. Не втрачала свого особливого значення й та частина української шляхти, яка не порвала зв’язків з національним рухом. Беручи участь в сеймовій боротьбі Речі Посполитої, вона збагачувалась необхідним політичним досвідом, який згодом знадобився при формуванні української державності. В цей час українська церква, підтримувана козацтвом та ще маючи такого видатного діяча як Петро Могила, поступово відновлювала свої позиції.

Україна готувала нову війну проти панської Польщі. Вона назрівала в той час, коли розбрат і протиріччя серед панівного класу Речі Посполитої дедалі більше посилювались.

Селянсько-козацькі повстання відбувались в період важливих змін в соціально-економічному житті країни. Вони засвідчували зародження нової (буржуазної) моделі суспільних відносин (яка з ХVІ ст. активно утверджувалася у .Західній Європі, зокрема Нідерландах, Англії, Франції тощо), що вела до заміни середньовічної цивілізації. Інші процеси вели до зміцнення найвідсталіших підвалин феодального суспільства, зокрема кріпацтва в його найбільш брутальній у Європі (за винятком Московії) формі. З кінця ХVІ ст., в умовах надзвичайно інтенсивної колонізації південно-західних, південних і східних земель, відбувається стрімке зростання у цих регіонах чисельності міст і містечок. Всього ж, за підрахунками науковців, на середину ХVII ст. їх налічувалось близько 700-1000 і в них проживало щонайменше 20% податкового населення. Незважаючи на те, що переважна більшість міст і містечок мали землеробське спрямування (як, до речі, в Німеччині, Нідерландах та Англії), а їх заснування часто диктувалося потребами оборони, вони сприяли розвитку ремесел і торгівлі. В цілому ж на середину ХVII ст. уже налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей (у середніх за розмірами містах працювали ремісники 20-30 спеціальностей).

Хоча за рівнем розвитку промисловості і торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії й Нідерландів, все ж на цей час вже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва (залізорудний, папероробний, винокурний, пивоварний, лісопильний, соляний, поташний, селітровий та інш.). Отже, окремі галузі промисловості стояли на порозі мануфактурної стадії розвитку капіталістичних відносин.

Особливо виразно подих нової цивілізації проявився, на відміну від Німеччини й Нідерландів, не в розвитку промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві Півдня України, що в якійсь мірі віддалено нагадувало ситуацію в Англії (на думку російських вчених М.Барга та В.Лавровського, процес становлення буржуазних відносин у кінці ХVІ — на початку ХVII ст. відбувався найбурхливіше в землеробстві). Сприятливі природно-кліматичні умови, наявність величезного фонду неосвоєних земель, традиційна слабкість державної влади відіграли важливу роль у формуванні тут переважно шляхом займанщини протягом ХVІ — першої половини ХVII ст. якісно нового типу господарства — козацького, яке за своєю суттю було фермерським. Це був вільний труд на вільній землі невіддільний від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис. У середніх і заможних козацьких господарствах часто вдавалися до використання вільнонайманої праці. Вони відзначалися високою економічною ефективністю. Отже, козацький стан на практиці реалізував споконвічні мрії європейського селянства на терені від Португалії до Московії.

Внаслідок того, що даний регіон України перебував в епіцентрі Великого кордону (рубежу між європейською і неєвропейською цивілізаціями), охопленого полум’ям безперервної боротьби з татарсько-турецькими завойовниками, козакам доводилося зі зброєю в руках постійно захищати сім’ю, домівку й результати важкої, але вільної праці. Водночас життя змушувало протистояти натиску з боку державного механізму Речі Посполитої, магнатів та шляхти. Так у горнилі "самопала й плуга" виковувалася відмінна від пересічного українського селянина, користуючись термінологією А.Гордона "сукупна історична особа", наділена волею, розумом, здатністю не лише сприймати, а й генералізувати ідеї й діяти самостійно.

Козацтво виявило великі потенційні можливості й динамізм у процесі самоорганізації не лише власного стану, а й у становленні нових суспільних відносин. До середини ХVII ст. завершується формування основних суспільно-політичних принципів "козацького устрою", що відзначалися своєю демократичністю. Вони передбачали: заперечення феодальної залежності і станової нерівноправності; рівність у праві володіти землею й сільськогосподарськими угіддями, займатися промислами й торгівлею; вільний вступ до козацьких лав будь-кого, незалежно від станової чи національної приналежності; право участі в органах самоуправління тощо.

Опустивши "ідею свободи з небес на землю", козацтво спромоглося виробити на цій основі кодекс "козацьких прав і вільностей" — неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, які визначали його статус у суспільстві. Він не визнавався державним правом Речі Посполитої. Козацьке право забезпечувало свободу від феодальних повинностей і податків, можливість мати власну адміністрацію і, нарешті, володіти землею. І саме ця різновидність "фольклорного права" стає суспільним ідеалом для селянства, свідомості котрого властиве стереотипне уявлення про козака як людину, вільну від будь-яких обов’язків перед паном і державою (крім військового), але яка користувалася особливими імунітетними правами (особиста свобода, право на володіння землею, своя юрисдикція тощо). Зауважимо, що жодна революція не обходилася без утопічного й міфологічного елементу в ідеології й соціальній психології її учасників. Не випадково з кінця ХVІ ст. прагнення селян і феодальне залежних міщан до здобуття "козацьких прав і вольностей" (покозачення) стає загальноукраїнським явищем. За даними гетьмана Івана Петражицького, у березні 1632 р. чисельність козаків уже досягала 60 тис. осіб.

На відміну від російського козацтва, українське, переживаючи бурхливий процес становлення, стало виконувати також історичну місію національного речника українського народу, набуваючи функції носія української державності. Внаслідок цього Південний регіон стає територіальним ядром формування національної держави: тут розвиваються козацьке самоуправління, судочинство, військова організація, а з другої половини 20-х рр. — полково-сотенний територіальний устрій. У 1625 р. польський король Сигізмунд ІІІ змушений був визнати, що "зовсім призабувши віру й підданство, козаки вважають себе окремою Річчю Посполитою... Вся Україна (центральна і південна частини Київського і південно-східна частина Брацлавського воєводства) в їх руках, шляхтич невільний у своєму домі, у містах і містечках й.к.м. все управління, вся влада у козаків, вони привласнюють юрисдикцію, встановлюють закони". Дякуючи контактам з інтелігенцією і духовенством, в козацькому середовищі зароджується усвідомлення ідеї спадкоємності між князівською Руссю і Україною, кристалізується прагнення визволитися від іноземного поневолення.

З іншого боку, на відміну від інших європейських країн, де ліквідація особистої кріпацької залежності в її найважчих формах передувала буржуазним революціям, в Україні з кінця ХVІ ст., внаслідок розвитку фільварково-панщинної системи господарства, вона різко посилюється й набирає цинічно-образливої форми. На середину ХVII ст. там панщина вже сягала 2-3 (східна частина Подільського воєводства) або 3-5 (західноукраїнський регіон) днів на тиждень. Елементи панщинно-кріпацького ладу проникають у південні та східні регіони України, де проживали ще не закріпаченні селяни і козаки. І якщо, наприклад, в Нідерландах визріло глибоке протиріччя між динамічним характером внутрішнього розвитку та інерцією існуючих структур і установ, то в сфері соціально-економічних відносин України воно виникло між розвитком козацького типу господарства, яке було найпередовішим у тогочасній Європі, й наступаючою найбільш відсталою в Європі фільварково-панщинною системою господарства, що базувалася на кріпацтві.

Не можна обійти мовчанкою того факту, що Українства революція спалахнула, набрала найбільшого розмаху й організованості, а також найдовше тривала в регіонах, де сформувався козацький стан і зберігався прошарок незакріпачених селян (центральні і південні райони Київського, східні райони Подільського воєводств, Брацлавське воєводство). Подібне становище мало місце під час революції в Нідерландах і Великої Французької революції кінця ХVIII ст.: найінтенсивніша боротьба точилася в районах, де найбільше збереглися позиції селянського господарства і селянської власності на землю.

Французький історик І.Берсе, вивчаючи народні рухи у Франції XVII-XVIII ст., дійшов важливого висновку: "бунтівники" ніколи не ставали ініціаторами подій, їхні дії завжди були відповіддю на агресію зовні з боку держави, церкви, аристократії. Подібним чином розгорталася соціальна і визвольна боротьба в Україні з кінця ХVІ ст. до середини XVII ст. Її вістря спрямовувалося проти наступу панівного стану, католицької церкви, державних структур Речі Посполитої.

Французькі історики соціально-економічного напрямку, з’ясовуючи природу народного насильства, слушно звернули увагу на роль притаманного народній свідомості міметизму (наслідувальності), що проявлявся під час виступів у копіюванні державного репресивного механізму. Ця закономірність мала місце і в Україні. Чим жорстокіше влада розправлялася з учасниками рухів (вперше польські жовніри вчинили масову розправу над обеззброєними повстанцями та їхніми сім’ями у Солоницькому таборі у 1596 р.), чим нестерпнішими ставали визиск і знущання з боку панів й орендарів (переважно євреїв), тим більші насильства вчиняли повстанці над своїми гнобителями. Як справедливо відзначав Я.Дашкевич, методи національно-визвольної боротьби диктує нація-гнобитель; ступінь і характер пригноблення визначають рівень та інтенсивність боротьби пригноблених.

Реформаційні ідеї відіграли важливу роль у розвитку революції і Німеччині, Нідерландах та Англії. Не варто ігнорувати їх роль і у визріванні ідеологічних передумов Української революції. По-перше, специфічні форми реформаційного руху були притаманні братствам, які сприяли розвитку освіти й культури. По-друге, чимало православних полемістів у своїй діяльності використовували елементи реформаційної ідеології. По-третє, Реформація стала важливим провідником ренесансно-гуманістичної європейської думки, що поширювалася в Україні, По-четверте, протестантські громади приділяли помітну увагу розвитку освітньої справи, зокрема вивченню рідної мови. У зв’язку з цим є підстави стверджувати, що ідеологія Реформації позитивно вплинула на процес розвитку національної самосвідомості українців, почуття патріотизму, підготувавши таким чином ґрунт для розробки національної державної ідеї, оскільки, за словами українського історика Ф.Сисина "руська (українська) знать інкорпорованих до Польщі земель так і не дала політичної програми для руського (українського) національного існування".

Отже, правомірно розглядати причини Української національної революції як складову частину визрівання процесу соціальної і визвольної боротьби, що охопила ряд європейських країн у 40-70-х рр. ХVII ст. Так, у 1640 р. розпочалася революція в Англії; в цьому ж році спалахнули всенародне повстання португальців проти іспанських поневолювачів і "війна женців" у Каталонії за збереження автономії. В 1647 р. розгорнулася антиіспанська боротьба в Південній Італії та Сицилії, в ході якої Неаполь проголошено республікою. Високою була соціально-політична напруга у Данії; визрівали Фронда у Франції та масові селянські повстання в Австрії, Московії, Швеції, Швейцарії тощо. Їх головна причина полягала в тому, що середньовічна цивілізація все більше втягувалася в період кризи, яка супроводжувалася зародженням і розвитком нової цивілізації.

Тридцятилітня війна і участь у ній українського козацтва.

Тридцятилітня війна І6І8-І648 рр. не була лише внутрішньонімецькою війною, як її традиційно тлумачила німецька історіографія, — фактично це був великий всеєвропейський конфлікт, котрим так чи інакше, в тій чи іншій мірі були зачеплені всі країни континенту, і Україна не була серед них винятком.

Тісно зв’язана з австрійськими Габсбургами й папським Римом, шляхетська Польща вже у 1619 р. тактично виступила на їх боці. Коли в тому ж році чехи та їхній союзник, князь Трансільванії Бетлен Габор, обклали Відень, Сигізмунд ІІІ послав на його країну загони лісовчиків, наслідком чого було те, що Бетлен Габор поспішно повернувся, а Чехії через деякий час був нанесений нищівний удар у битві при Білій горі, який потягнув за собою втрату незалежності на триста років. Разом з тим під час Тридцятилітньої війни Польща прагнула використати військову силу козацтва не тільки в своїх інтересах, але і в інтересах Католицької ліги. Як відомо, серед лісовчиків, посланих на Трансільванію, було немало козаків, їхні загони входили до складу й інших польських військ, які діяли на території Сілезії і Моравії. Наприкінці 20-х рр. польській уряд, діючи заодно з австрійцями, намагався організувати вторгнення запорожців у Трансільванію, яка активно виступала проти Католицької ліги. З тим, щоб залякати Бетлена Габора, віденський двір на початку 30-х рр. поширював чутки, що на допомогу імператору йде двадцятитисячне козацьке військо. З козацьких загонів складалася також значна частина війська, зібраного Польщею наприкінці 20-х рр. в Прибалтиці для війни з Швецією, і, до речі, з табору під Мальбургом у 1629 р. вони вимагали відновлення прав православної церкви.

В свою чергу, Валленштейн та інші полководці Католицької ліги прохали Сигізмунда ІІІ, щоб він слав їм запорожців, а не польських гусарів. "Валленштейн вимагає десять тисяч запорожців", — писав Бєлєцький литовському канцлеру Яну Сапєзі у грудні 1630 р. "Поляки обіцяють десять-дванадцять тисяч гусарів, але я вважаю, що краще одержати від них козаків", — повідомляв Валленштейну радник імператора Квестенберг 16 жовтня 1632 р., на що знаменитий полководець у відповідь вимагав прискорити їх набір. Одночасно Валленштейн заявляв імператору Фердінанду ІІ, що він відмовляється від польських гусарів, і наполягав на тому, щоб до його війська терміново вербували козаків. Під кінець того ж року Квестенберг звітував Валленштейну, що бургграфу фон Дона, який відбув до Польщі, віддано наказ "будь-якою ціною набрати шість тисяч козаків і прислати їх до Відня".

І хоч новий польський король. Владислав ІV, який зійшов на трон у 1632 р. й почав проводити незалежну від Австрії політику, заборонив ці набори, вони продовжувались й далі. Як повідомляли імператору Фердінанду II в липні 1635 р., вербувальні пункти знаходилися в Любліні й "руському Львові", куди прибували козаки, охочі вступити на австрійську службу. Козацькі загони з’являлися на театрі воєнних дій і грали примітну роль в проведенні деяких військових операцій полководців Католицької ліги; згодом загони козаків почали з’являтися і у військах противної сторони, зокрема шведських і французьких. Загалом же це окрема масштабна тема, до якої не раз зверталися українські дослідники, але їх обмежувала недоступність матеріалів, що зберігаються в архівах і книгозбірнях різних країн Західної Європи. Нарешті, ця тема знайшла широке висвітлення у тритомному виданні "Участь українських козаків у Тридцятилетній війні" О.Барана і Г.Гаєцького, вчених з української діаспори.

Не вдаючись до широкого висвітлення названої теми, наведемо окремі епізоди участі запорозьких козаків у Тридцятилітній війні на терені Німеччини та інших країн Західної Європи. У 1635 р. із завербованих козаків був створений корпус, який уклав відповідну угоду з австрійським урядом. Цей корпус, очолюваний Павлом Носковським, через Чехію і Південну Німеччину направився в Рейнську область, де діяв проти французької армії. Далі його воєнні дії розгорталися на території Люксембургу, нинішній Бельгії і Північно-Східної Франції, куди козаки робили блискавичні рейди, які дезорганізовували тили французької армії і вносили сум’яття в її ряди. Козаки цього корпусу відзначилися в ряді битв, воюючи в складі армії фельдмаршала Геца. На цьому ж театрі Тридцятилітньої війни діяли й інші козацькі загони, які ще раніше були завербовані австрійським урядом. Про битву, яка відбулася біля міста Івоа в Люксембурзі між французами й козацьким загоном Тараського, докладно розповіла "Газетт де Франс", один з найдавніших часописів Європи, в № 81 за 1633 р.

"Граф де Суассон, — розповідає газета, — кілька днів тому провів розвідку біля міста Івоа в Люксембурзі. Це місто має важливе значення, і його губернатор, на прохання жителів, вирішив взяти участь в обороні. Губернатор (австрійський) мав чотири тисячі козаків з польської кінноти, якими командував Тараський. Козаки отаборилися за чверть милі від міста. Дізнавшись про це, граф де Суассон, що стояв у Брієль-Барі, наказав своїм військам зібратися 30 квітня в місті Музон. Туди прибули тисяча двісті кіннотників, чотириста чоловік з інфантерії і вісімсот швейцарців. Козаки, згуртувавшись під своїми прапорами, вислали триста кіннотників, які атакували дві французькі сотні. Після півгодинної баталії козаки відступили до свого табору. Сором першої поразки змусив їх атакувати знову. Вдруге вони пішли у наступ більшими силами, але, не домігшись успіху, були змушені втекти за малу річку. Вони зазнали великих втрат. Після цього другого виступу козаків французи перейшли річку з таким завзяттям, що їхній авангард притиснув ворогів до гори. Там загинуло багато людей з одного й другого боку Тоді чотири тисячі козаків напали на французів з жахливим галасом; наші люди, що не звикли до цього, так злякалися, що кинулися тікати й відступили до болота на другому березі річки. Старшини трималися міцно, але, залишившись без війська, вони б, певно, пропали, якби не сміливість і розумна тактика графа де Суассона. Козаки втратили понад чотириста людей і три прапори, в тому числі й прапор їхнього полковника Тараського. Але найбільше вони соромились того, що втратили сім казанів. Козаки рятують їх за всяку ціну, бо хто втратив казан на війні, той мусить здобути новий казан у бою. Було захоплено особистий багаж полковника Тараського, а також шістсот коней. Другого дня козаки захотіли взяти реванш і наблизилися до міста Фюме, однак їхній наступ було відбито".