Релігійні напрями та течії

Попри єднальну силу Корану іслам не є монолітним. Його внутрішній поділ обумовлений кількома причинами. По-перше, в ісламі немає релігійної установи, рішення якої з релігійних питань мали б силу закону подібно до християнських Вселенських соборів. По-друге, єдиної, загальновизнаної у мусульманському світі богословської концепції теж немає. По-третє, іслам значно більше, ніж інші релігії, прагне до регулювання всіх аспектів суспільного життя, а відтак час від часу втягується в боротьбу політичних інтересів й амбіцій.

Історія ісламу наповнена конфліктами, в яких химерно перепліталися політичні й релігійні чинники, і не завжди можна було визначити, які з них домінували. А якщо до цього додати ще й відсутність в ісламському богослов'ї критеріїв щодо трактування істинності певного положення, що інколи спричиняло численні суперечки серед мусульман навіть з приводу основоположних питань віри (наприклад, поняття віри, єдинобожжя, сутності Бога тощо), то стає зрозумілим, чому іслам має кілька течій. Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська громада розкололася на три основні напрями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

Сунізм

Сунізм — релігійно-філософська система ортодоксального ісламу, що охоплює майже 90 відсотків мусульман, які називають себе ахль ас-суна (люди Суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Вони шанують не лише Коран, а й святість Суни, яка є сукупністю хадисів, тобто розповідей про висловлювання та діяльність пророка Мухаммеда.

Хадис (араб. — повідомлення) — розповідь про діяння і висловлювання пророка Мухаммеда та його однодумців, що склали зміст Суни.

Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів.

Халіф (араб, халіфа — спадкоємець, намісник) —духовний і світський глава теократичної мусульманської держави.

У сфері теології головна відмінність сунізму від шиїзму полягає в тому, що його прибічники не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу двоюрідного брата пророка Алі й право його нащадків на імамат — управління громадою. Світського і духовного главу повинні, на їх думку, обирати члени громади. Сунізму притаманні також свої особливості у деяких принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина.

Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири релігійно-правові мазхаби (школи). їх назви походять від імені їх засновників. Це ханіфіти, засновником яких вважається перс Абу Ханіфа Неман ібн Сабіт (700—767); малікіти, засновник — виходець із Медини Малік ібн Анас (715—795); шафіїти, засновник — виходець із Єгипту Мухаммед ібн Ідрис аш-Шафії (767—820) та ханбаліти — засновником є виходець із Багдада Ахмед ібн Ханбал (780—855). Усі школи регламентують мусульманські правові положення на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма.

Кияс — порівняння, або аналогія, з юридично подібними випадками — судження про не передбачені Кораном і Суною положення за аналогією з тими, які є.

Іджма (консенсус громади)—узгоджена думка мусульманських богословів-законників щодо певних релігійно-правових питань, які не передбачено Кораном або Суною.

Відмінність між мазхабами здебільшого і визначається їх ставленням до іджми та киясу. Так, малікіти вважають, що консенсус громади виражається в консенсусі вчених-богословів («улама»), а ханіфіти допускають індивідуальну інтерпретацію, якщо вона спрямована на благо громади. Шафіїти акцентують увагу на Суні та впевнені, що консенсус досягається тоді, коли існує узгодженість усіх обрядів. Індивідуальні судження заперечуються. Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівноправними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь-якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфінітського мазхабу. Вони живуть в Афганістані, Індії, Пакистані, Китаї, Туреччині, Сирії, Єгипті, Росії. Мусульманські громади в Україні також здебільшого є сунітськими.

Шиїзм

Це — другий за кількістю послідовників напрям в ісламі. Виник шиїзм (араб, ши'a — угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Особливо поширився в Ірані у VIII ст., сприйнявши при цьому деякі елементи віровчення і культу зороастризму, буддизму тощо. Сьогодні понад 90 відсотків населення Ірану є шиїтами.

Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі ібн Абі Таліба (двоюрідного брата Мухаммеда), яка домоглася обрання Алі халіфом. Маючи переконаність у тому, що Алі та його нащадки є єдиними законними спадкоємцями пророка Мухаммеда, шиїти визнають лише 12 імамів з усіх прямих потомків Алі. Дванадцятий законний імам («Махді — обіцяний»), на їх думку, народився у 873 р. Після смерті свого батька, одинадцятого імама Хасан бен Алі (Аськарі), він таємниче зник, та має ще з волі Аллаха з'явитися у ролі спасителя. Тоді нібито й настане час соціальної рівності й справедливості, а члени суспільства будуть мудрими й досконалими. Право самостійності з релігійних і правових питань шиїти зберігають за муджтахидами «таємного імама».

Як і в сунізмі, в шиїзмі Коран є «божественним одкровенням». Але вважається, що в основній його редакції немає аятів, які стосуються Алі ібн Абі Таліба. Тому тут Коран доповнюється ахбаром — Святим переказом. Обряди шиїтів мало відрізняються від обрядів сунітів. Та все ж вони мають певні особливості. Так, дотримуючись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, пов'язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свята на їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість переселення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вважається «таємний імам», а чинні владики виступають його представниками на землі.

Основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інституту верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна). Якщо для сунітів імам є головою світської і духовної влади, яка обирається і призначається людьми, то шиїтський імам є ним лише за своєю сутністю, завдяки таємничій еманації Божої благодаті, що переходить від одного імама до іншого. До того ж виняткове право на наслідування імамату шиїти зазнають тільки за нащадками Алі. Шиїзм не мав і не має однорідного релігійного вчення й структури. Сьогодні він представлений численними релігійними організаціями, серед яких — імаміти, шейхіти, езеліти, ісмаїліти, алавіти, зейдити тощо.

Окрім населення Ірану, шиїтського віровчення дотримується більше половини населення Іраку, значна частина мусульман Лівану, Йємену, Бахрейну. Окремі послідовники шиїзму є практично у всіх мусульманських країнах.

Хариджизм

Хариджизм — це третій напрям ісламу, що виник у середині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Хариджити (араб. харадж — виступаючий, повстанець) — ригористи (франц. rigorisme, від лат. rigor — твердість, суворість; непохитне додержання якихось принципів). Так, на їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм замало, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна поєднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не виконати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани-нехараджисти вважають, що милосердя Боже не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хариджити впевнені, що халіфом-імамом може бути будь-який повноправний член громади, який добре знає догмати ісламу і дотримується їх. Допускається, що громада може існувати і без імама.

Поширився хариджизм в арабському світі в VII— IX ст. Найбільшої ж могутності набув у IX—XII ст., коли м. Каіруан, розташоване у Тунісі, було їхньою столицею. Хариджити відігравали велику роль в ісламізації Чорної Африки, особливо народів Нігеру і Нігерії. У лоні хариджизму виникало багато різних течій: від крайніх екстремістів — азракітів, які вдавалися до переслідувань і навіть до вбивств мусульман, що не поділяли їхніх поглядів; до поміркованих ібадитів, представники яких нині мешкають на півдні Алжиру, в Тунісі, Лівії, Омані, на о. Занзибар тощо.

Резюме

• Іслам є наймолодшою світовою релігією тотального спрямування, яка охоплює всі моменти особистого і суспільного життя.
• Основними догматами ісламу є віра в єдиного Бога — Аллаха, вшанування засновника і головного пророка — Мухаммеда та Святого Письма —- Корану.
• Коран — найдавніший прозовий твір арабською мовою, який має 114 сур, що складаються з айатів.
• Бути правовірним в ісламі означає: 1) сповідувати віру та визнавати пророчу місію Мухаммеда; 2) виконувати щоденну п'ятиразову молитзу — намаз; 3) дотримуватися посту в місяць рамадан; 4) займатися благодійництвом на користь бідних та нужденних; 5) здійснювати паломництво до головної святині — Мекки.
• Мусульманський культ передбачає: омовіння (очищення), п'ятиразову молитву, систему релігійних свят, зокрема ураза-байрам, курбан-байран, мавлюд-ан-набі тощо.
• Іслам не створює власної моральної доктрини, а максимально пристосовує наявні норми моралі до всіх сфер життя: побуту, економіки, політики, освіти тощо.

Література

Абу Аля Ал Маудуді. Принципи ісламу. — Львів, 1995.
Васильєв П. История религии Востока. — М., 1999.
Ислам: происхождение, история, современность. — М., 1984.
Ислам: Энциклопедический словарь. — М., 1991.
Ісламська культура. — К., 1997.
Еремеев Д. Е. Ислам: образ жизни и стиль мышления. — М., 1990.
Максуд Р. Ислам.— М., 1998.
Маляк С. Ислам: Введение и подход. — Минск, 1996.
Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.
Плешов О. В. Ислам и демократия. — М., 1996.
Резван Е. А. Коран и его толкование: тексты, переводы, комментарии. — СПб., 2000.
Хаэрат М. Философия исламских учений. — М., 1991.
Ханиф С. Что должен знать каждый об исламе и мусульманах. — К., 1995.
Холл М. Адепты: Эзотерическая традиция Востока. — М., 1998.
Хаттаб X. Справочник мусульманской женщины. — К., 2000.
Хомейни P. M. Религиозное и политическое завещание. — М., 1999.
Шейх Ахмед Тамим. Истинный путь (основные сведения по исламу). — К., 1994.
Фрилинг Р. Христианство и ислам: Духовные борения человечества на пути самопознания. — М., 1997.

Вільнодумство

Релігія ніколи не була єдиним виявом духовності людини. На всіх етапах розвитку цивілізації вона мала своїх опонентів. З огляду на роздвоєність людської природи та здатність індивіда усвідомлювати як свою могутність, так і слабкість, як свою величну свободу, так і свою рабську покірність, як свою богоподібність, так і залежність від природної необхідності — такий стан є скоріше закономірним, аніж випадковим. Складна й суперечлива людська природа сприяла тому, що в усі часи були ті, хто не задовольнявся безапеляційними церковними догматами. Силою власного розуму у тривалих клопітких пошуках вони прагнули знайти власні відповіді на найскладніші питання. Ось чому у процесі історичного розвитку з'явилася така форма духовної культури, як вільнодумство.

Вільнодумство — ідейно-духовна течія, що визнає право людини на свободу мислення, вільне пізнання сутності світу, критичне ставлення до усталених поглядів і переконань.

Вільнодумство відображало прагнення людини вирватися із зовнішньої та внутрішньої духовної несвободи. Не було б його, не було б і розвитку релігії, людство не мало б того в своєму прогресі, що засвідчує силу, велич розуму і дії. Згідно з Біблією Бог, створивши людину за своїм образом і подобою, надав їй здатність оцінювати вільно, адже саме так діяв він під час творення світу. Тому ігнорувати вільнодумство як важливий здобуток у розвитку людського духу не можна.

Вільне мислення, вільна думка, вільнодумство — це у першу чергу самостійний пошук істини. Тому поняття «вільнодумство» не тотожне поняттю «антирелігійна думка», хоч і не позбавлене повністю критичного аспекту. Бо ж «критикувати», «боротися», «заперечувати релігію» ще не означає беззастережно «вільно думати». Звісно, що вільнодумство у будь-якій духовній сфері так чи інакше пов'язано з релігією. Але такий зв'язок не може мати і ніколи не мав суто антирелігійного спрямування. Уперше термін «вільнодумство» вжив англійський філософ Джон Локк (1632—1704) у 1697 р. Щоправда, ще Б. Спіноза проголосив право розуму на вільне мислення, заявивши, що кожна людина народжується вільною, а тому мусить і вільно думати. Все ж першим наповнив змістом цей термін англійський філософ Ентоні Коллінз (1676— 1729) у праці «Філософське дослідження людської свободи» (1713). Він розглядав вільнодумство як застосування розуму у пізнанні значення будь-якого положення, в контексті доказів «за» і «проти» відповідно до їх уявної сили чи слабкості.

Неможливо не згадати і французького філософа Рене Декарта (1596—1650). Його заклик до людського розуму «підвестися на власні ноги» в інтерпретації Коллінза набув нового сенсу. Як ідейно-духовна течія вільнодумство супроводжує людське суспільство протягом усієї його історії.