Вільнодумство епохи Відродження та Нового часу

На розвиток вільнодумства епохи Відродження значний вплив мали досягнення природознавців Миколи Коперника (1473—1543), Джордано Бруно (1548—1600) і Галілео Галілея (1564—1642). їхні наукові досягнення відкривали нові горизонти в осягненні таємниць світобудови.

Особливе місце належить польському астроному і мислителю М. Копернику. У своїй праці «Про обертання небесних сфер» він не просто відродив давно забуту геніальну ідею геліоцентризму давньогрецького астронома Арістарха Самоського (III ст. до н. е.). Учений довів її та обґрунтував як наукову істину. Геліоцентрична теорія Коперника спростувала багатовікову геоцентричну традицію Арістотеля—Птолемея та стала відправною точкою розвитку нової астрономії, фізики, зокрема в працях Галілея, Кеплера, Ньютона та ін. Коперник також уперше реалізував принцип «не все бачене — достовірне».

Подальшого розвитку геліоцентрична теорія набула у творчості Дж. Бруно, який першим висловив ідеї про нескінченність природи і безкінечну множинність світів у Всесвіті, їх динамічну єдність і вічність. Виходячи з принципів пантеїзму, Бруно ототожнював рух і матерію, природу і світову душу (Бога). Визнаючи позитивність релігійного впливу на людей, він заперечував догматичне авторитарне втручання церкви у питання філософії і науки, проблеми суспільних відносин. Майбутнє людства пов'язував із «релігією розуму», яка мусить зайняти місце «релігії прозріння».

Геліоцентрична система Коперника набула нового підтвердження у працях Г. Галілея. Астрономічні відкриття Галілея (нерівність поверхні Місяця, сонячні плями, супутники Юпітера, фази Венери і т. ін.) доводили істинність передбачень давньогрецького філософа Анаксагора (приблизно 500 — 428 до н. е.) про єдність земних і небесних явищ. Геніальний вчений заклав основи класичної механіки, сформулював принцип відносності руху, ідею інерції, закон вільного падіння тіл, запропонував ідею матеріальної субстанції як єдиної незмінної основи природи. Галілей розвинув нову методологію науки, яка базується на експериментах.

Учений вимагав відкинути у наукових питаннях авторитет і у всьому сумніватися. У поглядах на релігію Галілей дотримувався теорії двоїстої істини, згідно з якою і наука, і релігія, кожна окремо, мають право на власну істину. Погляди італійського вченого поділяв його сучасник — англійський мислитель Френсіс Бекон (1561—1626), який закликав ґрунтуватися у дослідженні природи передусім на досвіді та експериментах, звільнятися від хибних уявлень та забобонів, не покладатися довірливо на усталені авторитети. Як єдину тверду основу пізнання поціновував розум і його співвітчизник філософ Томас Гоббс (1588— 1679), що критикував онтологічні докази буття Всевишнього та заперечував вродженість ідеї Бога в людини. У вільнодумстві XVII ст. помітну роль відігравав Б. Спіноза. Продовжуючи традиції пантеїзму, він прагнув до створення цілісної картини світу, базуючись на механіко-математичній методології. В основі філософської системи Спінози лежить тотожність Бога і природи як єдиної, вічної і нескінченної субстанції. Бог не стоїть над природою, він перебуває безпосередньо в ній як її іманентна причина.

Іманентне (лат. immanens — властивий чому небуть) — притаманна якому-небудь предмету, явищу, процесу певна внутрішня властивість (закономірність).

У розумінні Спінози в субстанції зливаються необхідність і свобода. Бог (субстанція) вільний, оскільки все, що він чинить, випливає з його власної необхідності. У природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує необхідність. Але людина має і свободу, яка полягає у єдності розуму і волі. Тому і масштаби реальної свободи індивіда визначаються мірою розумного пізнання. Основні вільнодумні ідеї Спіноза виклав у своєму «Богословсько-політичному трактаті».

Більшість вільнодумців цього періоду у процесі переосмислення ролі релігії в життєдіяльності людини виходили за межі традиційних релігійних систем. Вони намагалися не стільки «вдосконалити» існуюче релігійне вчення, як обґрунтувати нове. Прикладом такого прагнення є ідея «природної релігії», що була популярною в XVII— XVIII ст. Основна теза цієї теорії — зусиллями розуму необхідно відновити істинну «природну релігію», «чисту віру». Її прибічники виступали не проти релігії як духовного явища, а проти спроб церкви керувати всім і всіма. Вони аналізували сутність моралі та її зв'язок із релігією, роль і місце суспільства та держави в морально-духовному зростанні людини, обстоюючи свободу індивіда в актуалізації власних духовних потреб.