Основні цілі, напрямки та методи державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки – це цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для ефективного функціонування ринкового механізму та мінімізації його негативних наслідків, а також вирішення складних проблем розвитку національної економіки, які не здатний розв’язати ринковий механізм.

Серед можливих стандартних цілей уряд кожної країни на певному історичному етапі повинен обирати пріоритети, бо цілі можуть суперечити одна одній.

Державне макроекономічне регулювання може переслідувати такі цілі:

– Мета економічного зростання. Вона досягається при зростанні реальних ВНП, ВВП (у тому числі розрахованих на душу населення) і передбачає стимулювання широкого впровадження досягнень НТР, ефективного використання матеріальних та людських економічних ресурсів, інвестицій у національну економіку, підвищення платоспроможного попиту населення тощо.

– Мета ефективної зайнятості. Вона передбачає боротьбу з циклічним безробіттям на основі фіскальних та монетарних заходів стабілізаційної політики; організацію перепідготовки жертв структурного безробіття (це аспект структурної політики держави); заходи, що спрямовані на створення нових робочих місць; забезпечення ефективної роботи служб зайнятості.

– Мета зростання економічної ефективності. Вона пов’язана з державним сприянням ефективному функціонуванню ринкових механізмів та компенсації їхніх вад, розвитку наукової та інноваційної діяльності, освіти, реалізації порівняльних переваг національної економіки для зміцнення її позицій у міжнародних відносинах.

– Мета стабільного рівня цін. Вона передбачає використання заходів фіскальної політики, що сприяють скороченню видатків уряду, фірм, населення, а також монетарної політики з зменшення грошової пропозиції. Ця мета у межах короткого періоду функціонування економіки суперечить меті підвищення рівня зайнятості та меті економічного зростання.

– Мета соціальної безпеки і соціальної справедливості. Вона стосується заходів, що зменшують соціальну напругу, пов’язану з нерівномірним розподілом доходів на базі дії ринкових механізмів, із протиріччями між економічними інтересами різних верств населення. Використовуються: прогресивне оподаткування особистих доходів та підтримка малозабезпечених верств населення, державне сприяння розвитку освіти та медицини й надання певних гарантій громадянам щодо отримання цих благ, соціальне страхування, можливості інституту соціального партнерства, який узгоджує загальнодержавні та групові інтереси (зокрема, у програмах економічного розвитку та в законодавстві, що стосується взаємовідносин підприємців та найманих робітників). Ця мета певною мірою суперечить меті підвищення економічної ефективності, бо перерозподіляє частку доходів найбільш успішних суб’єктів ринкових відносин тим, хто має низькі доходи з точки зору суспільних стандартів.

– Мета зміни ступеня і способу участі певної національної економіки у міжнародному розподілі труда. Вона пов’язана з підвищенням ступеня економічної безпеки країни, подоланням сировинної спрямованості експорту і високого рівня імпорту енергоносіїв з не диверсифікованих джерел; реалізацією порівняльних переваг національної економіки, використанням участі країни у світовому поділі праці для підвищення ефективності національного виробництва та зростання добробуту населення.

– Мета покращити стан природного середовища. Вона передбачає заходи державної політики, що зменшують негативні зовнішні ефекти економічної діяльності, пов’язані зі станом природного середовища, а також розробку та реалізацію спеціальних міжнародних, загальнонаціональних і регіональних програм природоохоронного напрямку.

Основні напрямки державного макроекономічного регулювання:

1. Формування правової бази для ефективного функціонування економіки.

2. Управління державним сектором економіки.

3. Фінансово-бюджетне та грошово-кредитне регулювання.

4. Макроекономічне прогнозування та планування.

5. Регулювання структурної перебудови економіки.

6. Регулювання науково-технічних та інноваційних процесів.

7. Соціальне регулювання.

8. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

9. Регулювання природоохоронної діяльності.

Законодавчо-правове забезпечення господарської діяльності передбачає визначення й охорону прав власності; створення рівноправних умов функціонування й конкуренції підприємств різних форм власності; гарантує дотримання контрактів; регулювання відносин між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами, а також відносин між державою і юридичними та фізичними особами. Законодавство повинно постійно розвиватися, удосконалюватися, щоб більш точно відповідати динамічним виробничим відносинам, прискорювати, а не гальмувати, економічний розвиток. Так, на прикладі України видно, що недосконалість законодавства, особливо податкового, сприяє гігантському зростанню тіньової економіки, що породжує багато складних соціально-економічних проблем.

Управління державним сектором економіки стосується виконання функцій з організації, планування, регулювання, кадрового забезпечення, контролю діяльності на державних підприємствах. Існує загальна тенденція до державних підприємств відносити такі, що цілком належать державі в результаті націоналізації, або такі, де держава є власником контрольного чи достатнього для блокування рішень пакета акцій (корпорації зі змішаною формою власності – державною та приватною). Безпосереднє державне управління найчастіше має відношення до галузей, що забезпечують чималі зовнішні вигоди, зокрема, галузей інфраструктури, які обслуговують усю національну економіку.

Розрізняють виробничу й невиробничу (соціальну) інфраструктуру. До виробничої інфраструктури відносять енергетику, транспорт, зв’язок, дороги, канали, водопостачання, каналізацію. До невиробничої інфраструктури відносять науку та її обслуговування, освіту, охорону здоров’я, спорт. Підприємства цих галузей часто низько прибуткові або навіть збиткові, вимагають великих капіталовкладень, що повільно окупаються, а фінансування науки може бути пов’язане з ризиком. Ось чому, якщо держава не може забезпечити виробництво продукції цих галузей у достатньому обсязі шляхом субсидування, укладання вигідних контрактів, пільгового оподаткування та кредитування приватних фірм, то вона бере дану галузь інфраструктури під свою опіку. Державні підприємства нерідко продають свою продукцію підприємницькому сектору за зниженими цінами, сприяючи підвищенню конкурентоспроможності цього сектора.

Фінансово-бюджетне та грошово-кредитне регулювання. Фінансово-бюджетне регулювання стосується державних фінансів, державного бюджету. Воно передбачає визначення джерел надходження та розмірів доходів центрального уряду, статей та обсягів державних видатків, регулювання дефіциту державного бюджету. Грошово-кредитне регулювання має на меті забезпечити економіку повноцінною та стабільною національною валютою, достатньою для функціонування та розвитку господарства. Воно передбачає емісію грошей, регулювання діяльності комерційних банків, встановлення розмірів облікової ставки та норми обов’язкових резервів, операції на відкритому ринку тощо.

Макроекономічне прогнозування та планування. Макроекономічне прогнозування відіграє дуже велику роль у визначенні найбільш ефективних напрямів впливу держави на економіку відповідно до цілей державної економічної політики. Воно означає науковий аналіз сучасного стану та перспектив розвитку національної економіки у цілому або її окремих елементів, розробку варіантів прогнозу (песимістичного, оптимістичного та середнього – найбільш вірогідного), пропозицію уряду рекомендацій для прийняття оптимальних рішень щодо державного регулювання та оцінку можливих наслідків реалізації цих рішень.

Макроекономічне планування у країнах із розвинутою ринковою економікою має індикативний (рекомендаційний) характер, планові завдання обов’язкові лише для підприємств державного сектора. План має вигляд прогнозу економічного розвитку, визначає пріоритетні напрями державної економічної політики, передбачає адміністративні та економічні заходи для координації дій суб’єктів виробничих відносин, чиїх економічних інтересів торкається план (у розробці планів беруть участь учені, представники підприємців і профспілок). Складаються короткострокові плани (на 1-2 роки), середньострокові плани-прогнози (на 5 років), довгострокові плани-прогнози (на 10-20 років). Індикативні плани успішно використовують Франція, Нідерланди, Швеція, Норвегія, Японія, Англія, ФРН, Італія та багато інших країн. На різних етапах розвитку цих країн плани дозволяли вирішувати такі важливі проблеми як модернізація виробництва, прогресивна структурна перебудова економіки, скорочення безробіття, стабілізація рівня цін, підвищення конкурентноздатності вітчизняних товарів, упровадження новітніх технологій, соціальний захист населення, розвиток соціальної інфраструктури тощо.

Регулювання структурної перебудови економіки. Це регулювання стосується таких різновидів структури економіки: відтворювальна (використання ВВП на відновлення основного капіталу, споживання та нагромадження); галузева (пропорції між підгалузями, галузями та міжгалузевими комплексами у виробництві ВВП); територіальна (регіони країни мають різні економічні умови розвитку, тому складаються певні співвідношення економічних регіонів та інших територіальних утворень у виробництві ВВП, яке відображає територіальне розміщення продуктивних сил); технологічна (співвідношення між технологічними укладами в економіці країни); зовнішньоекономічна (пропорції між експортом та імпортом товарів, послуг, економічних ресурсів). Регулюючи структурну перебудову економіки, держава намагається створити за всіма цими напрямками оптимальні пропорції, щоб національна економіка мала ознаки конкурентоспроможності на світовому ринку, а також соціальної орієнтованості. Слід відзначити, що країнам, які використовують для прогресивної структурної перебудови економіки індикативні плани, як правило, це вдається швидше, ніж іншим.

Регулювання науково-технічних та інноваційних процесів. Ця діяльність держави спрямована на створення сприятливих умов для наукової й проектно-конструкторської діяльності, селекції та впровадження найбільш ефективних нововведень у вигляді продуктів чи процесів.

Соціальне регулювання передбачає соціальний захист населення через державний перерозподіл доходів, зниження соціальної напруги, що пов’язана з надмірною диференціацією населення за рівнем добробуту.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності враховує необхідність визначення та переслідування стратегічних цілей країни у зовнішньоекономічних відносинах в умовах процесу глобалізації. Воно спрямоване на зростання та реалізацію конкурентних переваг національної економіки, підвищення ступеня економічної безпеки країни.

Регулювання природоохоронної діяльності. Державний рівень охорони природи передбачає покращення екологічних умов для проживання громадян, стимулювання раціонального використання та відтворення природних ресурсів.

Слід зауважити, що у різних розвинутих країнах ступінь втручання держави в економічні процеси значно відрізняється. У зв’язку з цим виділяють два основні види регулювання – економічний лібералізм та економічний дирижизм.

Економічний лібералізм (лат.–вільний) – система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму.

Економічний дирижизм (лат.–керований) передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Слід відзначити, що теоретичні основи дирижистського підходу до співвідношення державного і ринкового регулювання були створені Кейнсом та його послідовниками.

Таблиця 9.1