Посилення творчого зв’язку економічної історії та економічної теорії в ХХ столітті

В останній чверті XIX століття в структурі продуктивних сил провідних європейських держав відбулися значні зміни. Стара енергетична база виробництва обновлювалась. На зміну паровій машині прийшов електродвигун, двигун внутрішнього згорання, парова турбіна. З'явилися нові галузі (хімічна, нафтовидобувна). Істотно вдосконалилася технологія в металургії, металообробці, легкій, харчовій та інших ланках промисловості. Різко зросли масштаби виробництва. Більш потужні й ефективні двигуни, поряд з конкуренцією, сприяли посиленню концентрації виробництва, капіталу і робочої сили. Господарські утворення окремих держав ставали все більш складними та інтегрованими системами. Ця обставина суттєво змінила напрямок економічної думки XX століття. Під впливом прискореного, динамічного розвитку суспільного виробництва вона все більше переходить від статичної констатації до дослідження динаміки господарських систем. Паралельний імпульс надходив також від економічної історії. У 20-50 рр. з'являються нові історико-економічні роботи присвячені детальному дослідженню розвитку економіки європейських країн (Д. Брентано «Історія господарського розвитку Англії» (1930), А. Бірні «Економічна історія Європи» (1930), В. Дорен «Історія господарства Італії» (1934), Е. Бааш «Історія економічного розвитку Голландії» (1949) та ін.). Виникають історико-економічні товариства, видаються журнали. В європейських університетах і в США читаються курси економічної історії. Істотний вплив у цей і в наступний період на розвиток наукових досліджень зіграли історико-економічні школи Німеччини, Франції, США. Представник німецької історичної школи Макс Вебер вперше дослідив зв'язки духовного фактора (протестантської релігії) з господарським життям («Протестантська етика і дух капіталізму», 1904). Історики-економісти Франції активно вивчали довгострокові динамічні процеси (Ф. Сіміан «Економічні коливання протягом тривалого періоду і світова криза» (1932), Л. Лабрус – «Нарис динаміки цін і доходів у Франції в ХVIст.», Ф. Бродель «Матеріальна цивілізація: економіка і капіталізм ХV-ХVIIIст.» та інші). Довготривалі цикли економічної кон'юнктури вивчали М. Д. Кондратьєв і Й. Шумпетер. Представники «нової економічної історії» в США (А. Конраді, Д. Мейер, Р. Фогель) продемонстрували можливості використання в ході наукових досліджень теоретичних моделей і пов'язаних з ними статистичних прийомів. Майже одночасно з цими процесами почалася реальна інтеграція історико-економічних, теоретичних і статистичних знань у фундаментальних дослідженнях з економічного росту США, Англії, Франції, Німеччини та інших країн.

Особливості розвитку господарських систем на межі ХIХ-ХХ століть і відображення цього процесу в економічній історії спонукало економістів-теоретиків до поглибленого вивчення дійсності. Одним з таких дослідників був Й. А. Шумпетер (1883-1950). Характерною ознакою його творчості стало чітке розуміння творчої ролі економічної історії в теоретично-економічних дослідженнях. Він підкреслював, що предметом дослідження цієї науки є унікальний історичний процес – процес розвитку виробництва. Економічна історія, на його думку, являє собою не тільки основу теорії, – вона визначає на кожному даному етапі особливості економічного мислення, розуміння взаємозв'язків економічних та неекономічних чинників.

Широкій історико-економічний кругозір Шумпетера значною мірою визначив і методологію та зміст його творів. У роботі «Теорія економічного розвитку» (1911) він відмовляється від властивого цілому ряду теоретиків статичного підходу до господарства і звертається до процесу розвитку економічної системи, дає характеристику його механізму. Шумпетер деталізував уявлення про внутрішньосистемні динамічні зміни, особливо підкреслюючи роль підприємця-новатора. У творі «Економічні цикли» (1939) він продовжує досліджувати динаміку виробництва, дає пояснення циклів, вказуючи на хвилеподібний характер упровадження технічно-технологічних інновацій. Останні розглядаються ним як сутнісна ознака машинного виробництва. Таким чином, він став одним з перших творців інноваційної теорії економічного розвитку. За напрямом і змістом своїх робіт Шумпетер особливо близько стоїть до проблематики предмета і методу сучасної економічної історії. Завдання останньої – інтегрувати найкраще з його уявлень про процес розвитку господарських систем.

У творчості іншого видатного представника західноєвропейської економічної думки – Д. М. Кейнса (1883-1946) історико-економічне знання також постають необхідним і важливим елементом дослідження. У роботі «Предмет і метод політичної економії», Кейнс відзначав, що економічна історія: 1) сприяє обґрунтуванню економічної теорії, 2) забезпечує ілюстрацію окремих теоретичних положень, 3) у необхідних випадках виступає у формі критики економічних теорій. Для самого дослідника особливо важливим виявився історико-економічний підхід. Саме він зіграв визначальну роль в його критиці класичної економічної теорії, яка, за його словами, «є особливим випадком можливих станів рівноваги». У вступі до «Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей» (1936, він пише з цього приводу таке: «Характерні риси цього особливого випадку не збігаються з рисами економічного суспільства в якому ми живемо і тому їх проповідування збиває зі шляху і веде до фатальних наслідків при спробі застосувати теорію в практичному житті». Кейнс розглядає економіку і властиві їй процеси в їх історико-економічній динаміці. У зв’язку з цим він вказує на один із суттєвих недоліків сучасної йому економічної теорії, в побудовах якої «часто криється припущення про статичний стан» господарства, що «вносить у нього значний елемент нереальності».

Кейнсіанське дослідження макроекономічних проблем і розуміння економічної ролі держави, у свою чергу, створювали сприятливі передумови для широкої інтеграції теоретичного знання в економічну історію.

Творчі взаємозв'язки економічної теорії і економічної історії простежуються і в працях теоретиків неолібералізму. Відомо, що він виник у 30-х роках XX століття майже одночасно з кейнсіанством. Неоліберали виступали за лібералізацію економіки, провідну роль приватної власності, свободу підприємництва, гнучке державне регулювання. Одним з видних представників цієї течії був Вальтер Ойкен – глава «Фрайбургської школи» (Німеччина). Головні ідеї його праці «Основи національної економії» (1947) сходять до історико-економічних фактів і критичного сприйняття ідей німецької історичної школи. Уявлення про розходження і переплетення мінової і централізовано-керованої економіки сформувалися на основі вивчення економічної історії Росії, Німеччини, Парагваю, Держави інків. Думка Ойкена про регулюючу роль держави як головного арбітра у вирішенні загальногосподарських проблем сходять до Ф. Ліста та представників німецької історичної школи. З останньою також тісно пов'язана його теорія господарського порядку – сукупності форм, в яких протікає господарське життя (порядки власності та планування, бюджету, грошового обігу, ринків, підприємництва, зовнішньоекономічних зв'язків). Поняття господарського порядку викристалізувалося в процесі критичного аналізу основних положень історичної школи і самостійних історико-економічних екскурсів Ойкена.

Іншим джерелом формування даного поняття була усебічно обґрунтована теза істориків-економістів (від Рошера до Шмоллера) про роль інституціонально-правових умов в економічній життєдіяльності суспільства. Якщо врахувати, що теорія господарського порядку стала методологічною основою концепції трансформації німецької централізовано-планованої економіки в ринкову, а потім у соціально-орієнтовану економіку, то творча взаємодія економічної історії і економічної теорії постане в новій небувалій раніше формі масштабних практичних результатів.

Плідний союз історико-економічних і теоретичних знань простежується також у науковій творчості сучасного представника «Чикагської школи» неолібералізму, лауреата Нобелівської премії Мілтона Фрідмена (1912). Правильність його монетаристської теорії була перевірена за допомогою історико-економічного дослідження «Історія грошової системи США 1867-1960» (1963). (Цю роботу М. Фрідман написав спільно з Анною Шварц). Саме тому він був переконаний, що помилковість економічної теорії можуть довести тільки історико-економічні факти. З цієї ж причини він підтверджував основні теоретичні положення своєї монетаристської теорії історико-економічними ілюстраціями. Його учень Ф. Коган написав книгу про гіперінфляцію в різних країнах на основі історико-економічних матеріалів. Історико-економічний підхід до процесів і явищ економічної дійсності сприяв утвердженню релятивного погляду Фрідмена на економічну теорію. Він підкреслював, що будь-яка теорія має перехідний характер. Можна припустити, що саме глибоке розуміння історико-економічного підходу, націленого на аналіз процесу розвитку, привело автора монетаристської теорії до розробки методологічних проблем економічних досліджень. В есе «Методологія позитивної економічної науки» він говорить про те, що теорія прояснює велике малим, при допомозі загальних і вирішальних елементів. При цьому, в дусі інструменталізму, він вважає, що вихідні теоретичні передумови можуть бути відносно далекими від дійсності (допущення про чисту конкуренцію, досконалої гнучкості цін та ін.) тільки б вони приносили результати, що витримують емпіричну перевірку. Такий підхід, певною мірою, зближує з контр-фактичними моделями американського історика-економіста Р. Фогеля. Але головне в тому, що і антитезиси Р. Фогеля та інструменталістські прийоми М. Фрідмана змушують нас думати про те, що евристичні підходи стають усе більш необхідними і що ідея істориків-економістів Одеського національного економічного університету про розробку прикладного розділу економічної історії – історико-економічної евристики є найважливішою міждисциплінарною проблемою. Можна сподіватися, що її формували спільними зусиллями істориків-економістів, управлінців, фахівців зайнятих у сфері економічної і галузевої теорії, статистичного аналізу, теорії систем принесе обнадійливі результати.

Усе сказане в розглянутій главі дозволяє зробити такі основні висновки:

1. Творча взаємодія економічної історії та економічної теорії являє собою довготривалий процес, що поступово посилюється.

2. У ході цього процесу, поряд з постійною локальною інтеграцією історико-економічних знань, періодично здійснювався їх масштабний синтез (у теоретичних розробках Ж. Тюрго, А. Сміта та Р. Джонса, К. Маркса, В. Ойкена).

3. У загальній економічній теорії і галузевих економічних науках економічна історія була носієм ідеї розвитку матеріального виробництва, пов'язаних із ним сфер і процесів, сприяла утвердженню наукового принципу розвитку.

4. Акцентуючи увагу на засадничій ролі матеріального виробництва в життєдіяльності суспільства, історико-економічні знання сприяли актуалізації проблем економічної теорії та поточної соціально-економічної практики.

5. Дослідження та узагальнення історико-економічного досвіду, його модифікована інтеграція в економічну теорію сприяли об’єктивізації, підвищенню рівня змістовності та внутрішньої інтеграції теоретичних знань.

6. Виступаючи у формі історико-економічного підходу, а потім у формі історичного методу дослідження, історико-економічні знання сприяли вдосконаленню методологічного рівня економічної теорії.

7. Економічна історія мала також певний вплив на теорію і методологію прийняття великих господарських рішень (врахування історико-економічного досвіду 20-30-х рр. XX ст. у післявоєнній Німеччині).

8. Відносно загальної економічної теорії історико-економічні знання виконували такі основні творчі функції:

а) обґрунтування теоретичних положень;

б) перевірки істинності теоретичних концепцій і гіпотез;

в) критики теоретичних висновків;

г) визначення історико-економічних границь дієвості економічних доктрин;

д) стимулювання розумової активності теоретиків;

е) трансформації уявлень про довготривалі процеси, що мають вихід у сучасність;

ж) трансформації уявлень про релятивність економічних явищ, процесів і теорій

з) співучасті у формуванні категоріального апарату;

і) постановки актуальних міждисциплінарних проблем (німецька історична школа про дослідження інститутів);

к) поглиблення знань про процес розвитку господарських систем;

л) співучасті у формуванні інтегрованих форм економічного аналізу (роботи з економічного зростання США, Англії, Франції, ФРН);

м) упровадження в економічну теорію і управлінську практику прийомів прикладного міждисциплінарного розділу економічної історії – історико-економічної евристики;

н) співучасть у формуванні інноваційних соціально-економічних ідей.

Слід зазначити, однак, що до останнього часу маловивченість творчих зв'язків економічної історії та економічної теорії, а також неповнота уявлень про творчі функції історико-економічних знань, при всіх позитивних тенденціях суттєво стримували розвиток процесу, що досліджується. Поряд з посиленням уваги до економічної історії, в останні десятиліття мала місце і зворотна тенденція – зневага до історико-економічних знань. Останнє сприяло поглибленню кризових явищ в економічної теорії, що суттєво затримувало її подальший прогрес.

Подолання ситуації, що склалася, в значній мірі пов'язане з подальшим посиленням творчих контактів економічної теорії та економічної історії, формуванням нових інтегрованих методів дослідження і нових форм знання. У зв'язку з цим, в економічній історії висуваються на перший план функції постановки актуальних міждисциплінарних проблем і евристично-спрямованого дослідження. Що стосується міждисциплінарних проблем, то серед них загальними і першочерговими для розглянутих наук є: проблема інтеграції структурних рівнів методу дослідження (методологічних установок філософії, економічної теорії, економічної історії, загальнонаукових методів); поглиблення трактовки процесу розвитку господарських систем, галузей, підприємств; розробка нового підходу до розуміння духовної складової економічного розвитку і формування уявлень про духовні продуктивні сили суспільства; постановка соціально-економічних завдань духовної реформації українського суспільства як необхідної умови трансформації його господарської системи в ринкову економіку.

На закінчення необхідно відзначити, що наведена інформація для студента (економіста, управлінця) є не тільки введенням у проблематику вдосконалення економічної теорії на основі інтеграції історико-економічних знань. Вона свідчить про те, що економічна теорія є системою, яка розвивається та постійно оновлюється, що ця тенденція відображає мінливість історико-економічної дійсності. І в даних умовах духовна система майбутнього фахівця, що включає знання, мислення, вміння та навички, почуття і досвід, не може залишатися застиглою. Її розвиток і, в першу чергу, систематичне збагачення знання і мислення є найпершою умовою підвищення інтелектуальної конкурентоспроможності.

[1] Цей ефект отримав також назву ефекту Пігу (Pigou effect) на честь представника кембриджської школи Артура Пігу, засновника теорії загального добробуту.