Розвиток взаємозв’язку економічної історії та економічної теорії у XVIII столітті

У в ХVІІІ столітті наступає новий етап взаємодії історико-економічної і теоретичної думки, пов'язаний з вченням фізіократів. Відкидаючи зовнішньоторговельні принципи меркантилізму, останні, як відомо, перенесли питання про джерело прибутку зі сфери обігу до сфери виробництва. Багатство, на їхню думку, створюється тільки в сільському господарстві, яке заслуговує всебічного стимулювання з боку держави. Визначивши об'єктом дослідження матеріальну діяльність, фізіократи вимушені були звертатися до її минулого. Здавалося б, це твердження спростовується головним твором засновника школи фізіократів Франсуа Кене (1694-1774) «Економічна таблиця» (1758). Дійсно, історико-економічне там нівелюється. Перед нами горизонтальний зріз існуючого порядку речей. Але, якщо ми візьмемо творчість Кене в цілому, то побачимо, що ряд основних положень, що знайшли відображення в «Економічній таблиці», були розроблені в спеціальних публікаціях на основі широкого залучення історико-економічного матеріалу. Прикладом може бути стаття «Фермери» (1757), підготовлена для «Енциклопедії» Д. Дідро, яка містить думку про провідну роль землеробства та необхідність його підтримки урядом. Функціональна роль історико-економічного відрізняється тут значною різноманітністю. Воно виступає у формі підсумкових висновків про тяжке становище сільського господарства, порівняльної характеристики історико-економічних фактів (вивезення зерна, ціни), даних про досвід господарського розвитку Англії, аналізу довготривалих процесів (рух цін за 30 років) і ін.

Важливо відзначити, що творча взаємодія історико-економічного і теоретичного зводиться до постановки конкретного економічного завдання – необхідності державної підтримки сільського господарства. Цей же висновок простежується і в статті «Зерно» (1757). Оглядаючи минуле, Кене вказує на сумнівність успіхів мануфактури і несприятливість тенденцій у розвитку землеробства. Для підтвердження теоретичних положень ним широко використовуються історико-економічні факти. Те ж слід сказати і про статтю «Населення» (1756). Треба відзначити все ж, що методологічна значимість історико-економічного, як носія ідеї розвитку автором «Економічної таблиці» залишилося не зрозумілим. Суспільство в цій праці постає як об'єкт, що функціонує, але не розвивається. Аналізоване сьогодення розглядається поза зв'язками з минулим та майбутнім. У результаті виникає уявлення про сталу «вічну, природну» капіталістичну форму виробництва. Саме цей недолік фізіократичній думки особливо підкреслив К. Маркс у «Теоріях додаткової вартості». Певною мірою цього недоліку вдалося уникнути другому видному представникові цієї течії А. Р. Ж. Тюрго (1727-1781). Основою його «Роздумів про створення і розподіл багатств» (1766) є історико-економічне, причому не у вигляді фактів або екскурсів, а у формі глобального уявлення про рух капіталістичного сільського господарства та притаманних йому ознак. Відносини між хліборобом-власником і найманим працівником, що виникли внаслідок відділення виробника від засобів виробництва, складаються протягом тривалого історичного періоду. Суспільний розвиток постає як складний багатоплановий процес, що підсилюється. Не можна не погодитися з авторами «Всесвітньої історії економічної думки», які пишуть з цього приводу наступне: «... почавши з простих моментів капіталістичного землеробства, Тюрго поступово ускладнює предмет дослідження, вводячи все нові та нові моменти. При цьому всі наступні міркування його покояться на попередніх. Поділ праці в землеробстві розширюється до суспільних масштабів, з'являється ремесло, яке дає заняття тим, кому не дісталася, обмежена в своїх розмірах, земля. Хлібороби – продуктивний, ремісники – клас, що утримується за рахунок інших. Між ними відбувається обмін продуктами... Потім виникає відділення земельного власника від хліборобської праці, з'являється наймана праця в самому землеробстві і т.д.»

Такий підхід не був випадковістю. У ХVШ столітті ідеї поетапного руху господарства все більше переплітаються з суспільними уявленнями про прогрес. У книзі «Підстави нової науки про загальну природу націй» (1725) Джамбаттіста Віко (1663-1744) відзначав, що суспільство пройшло такі стадії розвитку: 1) дикість, (бродячий спосіб життя та збиральництво), 2) перехід до осілості та будівництва жител, 3) обробка ґрунту, 4) концентрація земель у руках «шляхетних», посилення залежності плебсу і його соціальної боротьби, 5) розвиток торгівлі, 6) зростання міст. Віко вказує на розвиток державних форм і підкреслює роль плебеїв в їх зміні. В уявленнях про господарський аспект розвитку суспільства Віко йде від Ксенофонта і Арістотеля, Варрона і Лукреція Кара, Бодена та Пуффендорфа. Економіка, політика, суспільне життя у нього тісно пов’язані. Разом з тим, у поглядах на розвиток суспільства, порівняно з А. Рамеллі та А. Монкретьєном, Віко робить крок назад. Засновуючи свій твір, головним чином, на аналізі робіт древніх авторів, він не бачить перетворюючої ролі «механічних мистецтв», нових знарядь праці та винаходів. Пояснюючи перехід від дикості до «людського суспільства», він указує на вирішальну роль парного шлюбу, дружби, релігії. Проте знаменитий італієць одним з перших підкреслив історичну роль трудящих мас – плебсу, вказавши на значення його боротьби у процесі зміни одних державних форм іншими. Але думка про визначальну роль механічних мистецтв у розвитку суспільства не тільки не згасає у ХVШ столітті, але й у зв'язку з подальшими успіхами виробництва значно посилюється. У роботі «Про вдосконалення в мистецтвах» (1742) її повторює Давид Юм (1711-1776). На цій основі він будує свою схему періодизації, розрізняючи такі ступені розвитку господарства: 1) полювання і рибальство, 2) перехід до обробки землі, 3) відокремлення переробки сировинних продуктів землеробства, 4) мануфактура, 5) посилення обміну між землеробством і ремеслами.

Трохи раніше в «Персидських листах» (1721), Шарль Монтеск′є вказав на зв'язок розвитку ремісничого виробництва зі змінами політичного ладу. «Майже всі монархії, – писав він, – трималися тільки невіглаством у мистецтвах і руйнувалися тільки тому, що процвітання мистецтв досягало в них занадто великих розмірів. Прогрес ремесел відіграє суттєву роль у розвитку народів. Знаменитий «Дух законів» (1748) включає вже цілий ряд історико-економічних екскурсів. Окремі сфери господарського життя постають у поступальному русі. Увагу автора привертає історія грошового обігу, власності, торгівлі, господарського права, виробництва. Весь суспільний розвиток набуває форму закономірного процесу. До цієї точки зору підійшов Ж. Ж. Руссo (1712-1770). В основі його розуміння суспільного прогресу також лежать історико-економічні уявлення. Він розрізняв: 1) Природний стан первісних людей. 2) Придбання технічних навичок і знань. Виготовлення знарядь праці. Будівництво жител. 3) Відокремлення сім'ї. Появу власності, зіткнень і роздорів. 4) Виникнення соціальної нерівності. 5) Переворот, пов'язаний з утановленням двох «мистецтв»: обробки металів і землеробства, 6) Створення суспільного зв'язку. Формування держави.

Історико-економічні уявлення Тюрго до певної міри узагальнювали досвід попередників. Опосередковано про це свідчить його промова в Сорбонні 11 грудня 1750 («Послідовні успіхи людського розуму»), а також «Міркування про всесвітню історію». В останній роботі, розглядаючи поступове сходження суспільства, він виділяє ряд послідовних господарських ступенів: 1) Дикість і пов'язане з нею основне заняття – полювання. 2) Приручення тварин. 3) Перехід до землеробства. Пом'якшення звичаїв. 4) Поява механічних мистецтв, торгівлі, цивільного життя. Механічні мистецтва постійно вдосконалюються. «Вони повільно, але правильно готують більш щасливі часи». Таким чином, одна з фундаментальних думок Тюрго про взаємозв'язок розвитку суспільства з розвитком форм господарського життя, його теорія прогресу має широку історико-економічну підставу.

Не можна не підкреслити й таке. В. П. Волгін у роботі «Розвиток суспільної думки у Франції в XVIII столітті» відзначав, що в «характеристиці основних етапів господарського життя схема «Енциклопедії» нагадує схему Тюрго». Це, безумовно, не дає ще підстави говорити про прямий вплив, але дозволяє все ж зробити висновок про те, що і енциклопедисти також відобразили процес наростання потреб в історико-економічних знаннях. До цього підштовхували й об'єктивні процеси.

Поширення фізіократичного погляду на виробництво, як основне джерело багатства, підводило до думки, що економіка є основою життя суспільства, а її теорія – найважливішою областю людських знань. У навчальних закладах починається викладання узагальнених економічних відомостей, так званої камералістики. Вона читається: з 1730 р. – в університеті м. Упсала (Швеція), з 1751 р. – в Оксфорді, з 1752 р. – у Віденському колегіумі і т.д. Посилюється інтерес економістів до минулого. К. Томазіус говорить про вивчення економічного досвіду з метою створення розумних правил. Г. Цинкен підкреслює необхідність вивчення історії господарських занять в інтересах економічної практики. Все більше, як ми побачимо нижче, назріває необхідність у галузевих історико-економічних знаннях. На гребені цієї нової хвилі, в якій нерозривно злилися потреби господарської теорії та практики, знову спливає питання про історію господарства, як самостійної галузі знань.

Відомий енциклопедист Даламбер (1717-1783) у «Нарисі походження і розвитку наук» (передмова до «Енциклопедії») слідом за Ф. Беконом і Лейбніцем, висловлюється за необхідність виокремлення «історії мистецтв». Його думка гранично чітка: між іншими галузями знань «повинна бути виділена історія мистецтв (ремесел), що розповідає, як люди вживали дари природи, щоб задовольнити свої потреби». Даламбер немов угадує наступаючий, якісно новий період взаємодії між господарською практикою, теорією і галузевими історико-економічними знаннями. Цей період припадає на 60-90 рр. XVIII століття.

Зростання населення, поглиблення поділу праці та подальше розширення товарно-грошових відносин, створюють передумови для значних змін у сільському господарстві. У цілому ряді західноєвропейських країн у повну силу розгортається так звана аграрна революція. Здійснюється перехід до травопільної системи землеробства, вдосконалюються знаряддя праці, агротехніка, ростуть площі під кукурудзою і картоплею, знищуються общинні пережитки, поширюються штучні луки, стійлова відгодівля худоби і т.д. Ці зміни значно підвищують цінність господарських знань. Тільки у Франції в XVIII столітті було видано 970 томів сільськогосподарської літератури. Великою популярністю в Західній Європі користувалися роботи з теорії агротехніки таких авторів, як Джетро Талл (Англія), Жан Роз′є (Франція), Артур Юнг (Німеччина). З'являються періодичні видання, присвячені проблемам розвитку сільського господарства, ремесла і комерції. Виходить «Економічний магазин Данії і Норвегії», «Записки вільного економічного товариства», «Сільський житель», «Економічний магазин» у Росії, «Журнал економіки», «Журнал комерції» і «Ефемериди» у Франції. Виникають товариства сприяння розвиткові цілого ряду або окремих галузей господарства. 1756 року у Франції «Товариство допомоги сільському господарству, промисловості та торгівлі» організовує відомий економіст Гурне. Рік потому, аналогічні об'єднання виникають у Тулузі, Ліоні, Руані, Орлеані та інших містах. У 1757 р. спеціальна комісія по сільському господарству створюється в Данії. Через декілька десятиліть з'являється Філадельфійське товариство сприяння агрокультурі (1785) і Агрокультурна спілка в Південній Кароліні. Умови, що створилися, безумовно, позначаються на змісті літератури, що фіксує і пропагує господарський досвід. Усе більше виявляється тенденція переходу від простої реєстрації досвідних фактів до теоретичних узагальнень і паралельно їй, у структурі теоретичного, підвищується питома вага історико-економічного.

Крок за кроком, прогресує процес відокремлення галузевих історико-економічних знань. У кінці XVIII століття в Німеччині з'являються «Історія Оснабрюка» Ю. Мезера (1720-1794), а також «Історія німецького сільського господарства» К. Антона (1799). Ще в більш яскравій формі процес відокремлення проявився у сусідній Франції. Наявність великого феодального землеволодіння, малоземелля і посилене оподаткування селянства, черезсмужжя, примусові сівозміни, огороджування та інші явища створювали тут особливо напружену обстановку. Невирішеність цілої низки практичних проблем змушувала звертатися до історико-економічного досвіду, досліджувати процеси, що мають вихід у сучасність . Саме тому в 60-х роках XVIII століття тут публікується «Історія стародавньої агрокультури» Де Пласа. Трохи пізніше з'являються «Елементи землеробства» Дюгамель де Монсо з екскурсами в історію сільського господарства стародавнього Риму. У 1779 р. у Парижі видає книгу з історії сільського господарства Бютель Дюмон. Необхідність історико-економічних аспектів була пов'язана і з боротьбою, що розгорнулася за свободу хлібної торгівлі (екскурси про англійську хліботорговельну політику в книзі Ербера про хлібну поліцію, про хлібну торгівлю Франції до 1764 р. у журналі «Ефемериди» і т.д.). Тенденція до поступового посилення ролі історико-економічного в теоретичному і відокремлення галузевих історико-економічних знань спостерігалася і в сфері промисловості. Її загальною матеріальною основою були прогрес мануфактури. У творі Саварі де Брюлона вже чітко видно елементи теоретичного. Дається визначення мануфактури, уявлення про керівництво і урядове регулювання цього виду виробництва. Потім представлена його підгалузева структура з переліком товарів, що виробляються. Книга містить історико-економічні відомості про виникнення вовняних і суконних мануфактур в Англії. «Торг Амстердамський» Жан П'єра Рікара (1674-1728) дає просторову характеристику ремісничого виробництва в Голландії. Це один з етапів на шляху до історико-економічного. Масштабність і різноманітність занять породжують уявлення про досягнутий рівень, сприяють формуванню загальних понять про розвиток і підвищення зацікавленості до минулого. Цей інтерес найчастіше мав чисто практичні причини. Відомий громадський діяч, історик і один з перших російських істориків-економістів В.Н.Татіщев (1686-1750) у «Пропозиціях про розмноження фабрик» (1745) дає історико-економічний огляд політики Петра I в області ремісничого виробництва. Ретроспектива в даному випадку повинна була підтвердити необхідність заходів, що пропонуються. Залучення відомостей про розвиток мануфактурного виробництва в західноєвропейських країнах дає можливість В. H. Татіщеву визначити основні причини переваг Англії та Голландії над Іспанією і Францією («Уявлення про купецтво і ремесла» 1748). Виходячи з добутих аргументів, він звертається потім до історії заохочення ремесла в Росії і знову пропонує ряд заходів щодо його вдосконалення.

Розглянуті явища були характерні і для торгівлі. Зростання обсягів і масштабності товарообігу, ускладнення структури і форм організації цієї галузі стимулювали потребу в узагальненні досвіду та трансформації його в теорію. Історико-економічному в цьому процесі належала одна з визначальних ролей. Подібно сільському господарству і промисловості, одночасно тут відбувається активний процес виокремлення галузевих історико-економічних знань. У 60-80 х рр. ХVIII століття були опубліковані такі основні історико-економічні роботи: «Досвід історії торгівлі» (1764) Шлецера, «Історичний та хронологічний нарис торгівлі» (1764) Андерсона, «Філософська і політична історія про заводи та комерцію європейців у обох Індіях» (1770) Рейналя, «Історія англійської торгівлі з найдавніших часів до наших днів» (1776) Таубе, «Історико-політичне дослідження гільдій» (1782) Фірнгабера, «Історія німецької торгівлі та судноплавства» (1785) Фішера і т.д. Щоб з'ясувати головні особливості взаємодії історико-економічного і теоретичного, звернемося до тих творів, де вони ще не виокремлені, як, наприклад, у згаданій вже роботі про комерцію Саварі де Брюлона. Історичну передмову до свого твору він починає з твердження, що могутність держави і її слава залежать від комерції. Далі йде нарис розвитку торгівлі від стародавнього Єгипту та Фінікії до Ост-Індської компанії в Голландії. Історико-економічні дані покликані підтвердити тезу про суспільну значимість торгівлі, підкреслити її поступовий розвиток, пробудити у купецтва почуття причетності до цього грандіозного довгострокового процесу. З цією ж метою наводяться приклади успішних комерсантів (Якова Кера, Козьми Медичі), зазначається, що купецтво представляє провідну силу третього стану. В теоретичній частині роботи визначаються види комерції. Не важко припустити, що їх підставою є історико-економічне спостереження. Останнє, як і характеристика комерції окремих країн і регіонів, розраховане на практиків. Теоретичній характеристиці комерційних банків у книзі передує з'ясування їх походження. Нагадаємо, що твір Саварі вперше було видано на початку століття. Наступні десятиліття викликали значні якісні зміни як у самій торгівлі, так і в співвідношеннях історико-економічного і теоретичного, що стосуються цієї сфери. Це підтверджує, на наш погляд, книга Карла Гюнтера Людовіці «Нарис повної купецької системи», що побачила світ у 1756 році. Її структура складається з трьох частин: 1) окреслення повної купецької системи, 2) початкові підстави торгової науки, 3) історія торгівлі водним і сухопутним шляхом. У порівнянні з твором Саварі праця Людовіці відрізняється якісно новим рівнем теоретичного та історичного. «Я не думаю, – без натяків заявляє Карл Гюнтер, – що став би хтось оскаржувати моє задоволення, що я єсть перший, який настільки важливе, як і вельми потрібне купецтво, або купецьку науку, привів в порядну і з мистецтвом влаштовану систему. Ніхто до мене не думав, що загальна торгівля складається з трьох частин: 1) знання товарів, 2) торгової науки та 3) рахівництва або порядного тримання купецьких книг». Відносно цієї теоретичної системи історія торгівлі є, на думку автора, «великою вчителькою», так як «дає підставу до торгової науки» і дозволяє виробити загальні правила.

З нею безпосередньо пов'язано обґрунтування та поглиблене розуміння торговельної політики та торгової системи. Історія є важливою підмогою для тих, хто управляє торгівлею держави. Знання її необхідно купцям, які здійснюють масштабні комерційні операції, і дрібним торговцям як відомості про минуле «свого прожиткового стану». Торгова історія сприяє кращому розумінню низки поточних явищ і процесів, а також здійснює вплив на державне право. У другій частині роботи Людовіці призводить опис відомих йому історико-економічних праць, присвячених комерції. Матеріали, які в них містяться, ймовірно, були використані ним і в першій теоретичній частині твору. Про це свідчать сторінки про користь торгівлі, про міновий і покупний борги та ін.

Подібно сільському господарству, промисловості та торгівлі, потреби вдосконалення практики та подальшого розвитку теорії в галузі фінансів підсилюють їх союз з історико-економічним і створюють передумови для відокремлення історії фінансів. Це припадає на ту ж другу половину XVIII століття. З кінця 50-х років по 1804 р. були опубліковані такі основні роботи: «Дослідження і розгляд фінансів Франції з 1551 по 1721 рік» (1736) Ф. Форбонне, «Нотатки з історії фінансів» (1760) Бомона, «Німецька історія фінансів» (1701) Хюльмана, «Історичний розвиток німецького оподаткування з часів Каролінгів до наших днів» (1795) Ланга, «Досвід історії римських фінансів» (1804) Хегевиша і т.д. Усе більше уваги привертає історія цін (У. Флітвуд, Д. Сміт, Герберт де Сен-Мор). Розглянуті процеси дають підставу вважати XVIII століття періодом особливо активного формування історико-економічних знань і поступового посилення їх значимості в економічних науках.

Вплив розглянутого процесу простежується, на наш погляд, і в ході формування знань про розвиток суспільства. У 1767 році виходять роботи А. Фергюсона «Досвід історії громадянського суспільства» і Ленгле «Теорія цивільних законів або основні початки суспільства». Особливо сильно історико-економічне підґрунтя теоретичного виявляється у Адама Фергюсона. Господарство і власність, нерівність, громадянські установи у нього історичні. Невеликий розділ його твору присвячено історії «мистецтв». Автору відомий розподіл ремесел, «що відкриває джерела багатства». Фергюсон також говорить про прогресивний рух мистецтв, але бачить і його негативні наслідки. «Невігластво, – пише він, – є мати промисловості так само як і марновірства... Через це рукоділля найбільш процвітають там, де найменше приймається в раду розум, і де майстерня або робоча камера може без особливих зусиль уяви постати машиною, частина і якої суть люди». З розвитком вчення про державу, державне господарство, ускладненням останнього і посиленням потреб в інформації про його стан, прискорюється формування статистики. При цьому у Ахенваля статистичним описам передує історія. Шпренгель вважає нову науку історичним знанням. Якщо стара статистика розглядала тільки теперішній стан держав, то в кінці ХVIII – початку XIX ст. усвідомлюється її ставлення до відображення історико-економічного розвитку. Шльоцер відзначає, наприклад, що історія є поточна статистика, а статистика – застигла історія.

Новий етап у розвитку історико-економічних знань став однією з фундаментальних передумов формування якісно нового рівня теорії матеріального виробництва. У 1776 р., з'являється знаменита праця класика буржуазної політичної економії Адама Сміта (1723-1790) – «Дослідження про природу і причини багатства народів». Основою її змісту, як відомо, була розробка теорії трудової вартості, погляд на прибуток і ренту як вирахування з продукту труда робочого та хлібороба, розгляд капіталу як знаряддя експлуатації. Розуміння найважливіших категорій капіталістичного виробництва уявлялося безпосередньо пов’язаним з його серцевиною – працею. Такий підхід обумовлювався не тільки практичним освоєнням попередньої економічної думки (меркантилізм, вчення фізіократів) і реальними економічними процесами, що визначилися у 70-х рр. ХVIII століття (аграрні перетворення, початок промислового перевороту), але в значній мірі також історико-економічними даними про успіхи різних галузей і сфер господарства, зміцнілим історико-економічним переконанням про благотворний вплив промисловості та торгівлі на суспільний прогрес. Не випадково на початку своєї роботи Сміт констатує таке: «Народи, що досить далеко просунулися вперед відносно мистецтва, розуміння та кмітливості в застосуванні своєї праці, вживали вельми різні методи для того, щоб надати праці відомий характер і направлення…». Теза такого роду могла виникнути тільки на основі обширної історико-економічної інформації. Те ж слід сказати і про такі думки Сміта: «Торгівля і промисловість поступово приводили до встановлення порядку і нормального управління, а разом з ними й до забезпечення свободи і безпеки особистості. Чого б ніколи не могли б зробити при всій своїй примусовості феодальні установи, було поступово здійснено безшумною і непомітною дією зовнішньої торгівлі та мануфактур». Правда, в одному з місць у своєму творі, приводячи аналогічні висловлювання, він посилається на «Досвіди» свого друга Давида Юма, зокрема, на його «Досвід про торгівлю». Слід нагадати все ж, що Юм, який написав ще в 1742 р. есе «Про вдосконалення в мистецтвах», був однією з ланок у ланцюзі авторів, що час від часу повторювали ідею про прогресивний характер розвитку технічних мистецтв і комерції. Подібні історико-економічні міркування в XVIII ст., були і в інших авторів (Монтеск'є, Рейналь), добре відомих Сміту, як свідчить про це зміст книги.

Для нас важливо підкреслити таке: одна з найважливіших історико-економічних ідей, що поступово посилюється протягом ряду століть, глибоко ввійшла в тканину одної з найважливіших теоретичних праць політичної економії капіталізму. Це, безумовно, не єдиний факт. Структура історико-економічного в творі А. Сміта, крім цього, включає ще три основних аспекти: 1) використання історико-економічних робіт і творів, що містять історико-економічні відомості; 2) історико-економічні екскурси в текстах основних теоретичних розділів; 3) самостійні історико-економічні розділи. Що стосується першого аспекту, то тут спочатку необхідно відзначити, що всі використані джерела можна розділити на чотири основних групи: 1) присвячені історії цін; 2) ті, що містять відомості про ввезення дорогоцінних металів і умови оренди копалень; 3) ті, що розглядають історію міст і країн; 4) ті що досліджують розвиток торгівлі, праці, доходів.

У главі XI – Земельна рента (книга 1) автор використовує роботи Борлеса «Природна історія Корнуельса» і Фрезьєра «Подорож по південних морях», в яких містилися історико-економічні відомості про розміри рентних платежів в олов'яних і срібних копальнях. Дані підтверджували теоретичні положення про невисокий рівень ренти, що дістається землевласникові. У розділі третьому «Про коливання в співвідношенні вартості продуктів ...» цієї ж глави приводяться матеріали, взяті з твору У. Флітвуда «Хроніка цін» (1707). Огляд цін на пшеницю з 1202 по 1597 рр., що склав Флітвуд, Сміт використовує в якості додатка до І-ї глави. Аналіз цифрових даних, що характеризують довгострокову динаміку цін, дав можливість визначити тенденції в коливанні вартості срібла і вияснити його взаємозв'язки з цінами інших товарів. У цих же цілях використовуються історико-економічні факти з робіт Дюпре де Сен-Мора («Дослідження про ціни …», 1762), Герберта (Досвід про хлібну політику», 1762, Медженса («Додавання до «Всесвітнього купця», 1756), Рейналя («Філософська і політична історія про заводи і комерції європейців в обох Інідіях», 1770), Джона Сміта («Хроніка сільськогосподарська-торгова або записки про вовну, вовняні мануфактури і торгівлю», 1747), Мессанса («Дослідження про населення фінансових округів», 1766»). У третій главі «Виникнення і розвиток міст після падіння Римської імперії» (книга ІІІ) для ілюстрації умов існування громадян і шляхів виникнення мануфактури використовуються приклади, взяті з робіт Барді «Історичний трактат про міста і борги» та Санді «Громадянська історія Венеції». Розкриваючи вплив торгівлі міст на стан сільських місцевостей, автор звертається до історико-економічних деталей з «Історії Італії» Гвічардіні.

Глава перша п’ятої книги «Про витрати на громадські роботи і громадські установи» містить посилання на роботу А. Андерсона «Історичний і хронологічний огляд торгівлі» (1764), а в главі третій наводяться відомості про державний борг Великобританії з «Історії державних доходів» (1758) Послтуейта. Історико-економічні факти перерахованих і низки інших робот використовувались для обґрунтування теоретичних положень. У ряді місць А. Сміт особливо підкреслює якість вихідного історико-економічного матеріалу. Це знайшло відображення в його оцінці авторів окремих робот. «Єпископ Флітвуд і Г. Дюпре де Сен-Мор, – відмічав він, – є тими двома авторами, які, мабуть, зібрали з великою ретельністю і точністю ціни на різні предмети в старовинні часи». У другому місці Дюпре де Сен-Мор, Мессанс і Герберт названі «старанними і працьовитими збирачами цін на хліб». Із особливою повагою згадується «дуже сумлінний і обізнаний автор «Записок про вовну», високоповажний Джон Сміт».

Вплив окремих особливо змістовних творів, таких, як «Дух законів» Монтеск'є та «Філософської та політичної історії» Гійома Рейналя, створеної за участю Д. Дідро і П. Гольбаха, не зводиться до використання окремих історико-економічних фактів, а, як ми вже частково відзначили на початку, простежується на рівні методологічного підходу (трактування прогресивності розвитку промисловості та торгівлі, історичність низки економічних процесів та ін.). Більшість же відомостей, почерпнутих з джерел, є основою або підтвердженням теоретичних положень. Специфіка взаємодії історико-економічного особливо виразно простежується у І-ій книзі роботи А. Сміта. Поділ праці трактується там як наслідок обміну. Потім розглядаються гроші. За ними слідує вартість. Вже в цій схемі викладання кидається в очі не історичність послідовності перелічених категорій. Насправді їх логічні взаємозв'язки мають такий характер: поділ праці – обмін – вартість – гроші. Історико-економічне у Сміта, як бачимо, до певної міри умоглядне. Представлення про тимчасову послідовність економічних явищ уже є, але недостатність наукових розробок, присвячених ретроспективі, позначається на розумінні їх логічних співвідношень. Там же, де дозволяють вихідні дані, історико-економічні екскурси значно посилюють теоретичне. В тексті четвертої глави ряд сторінок присвячений походженню грошей. Їх історія викладається переважно в лінійному плані. Зміни функціонального простежуються слабо. Стихійний обмін товару на товар поступово призводить до виділення спеціальних общинних одиниць обміну (худоба, сіль, раковини). Пізніше для цієї мети використовуються металеві злитки. Виникає карбування монет. Гроші стають загальним знаряддям торгівлі. Виявлення причин появи грошей дає можливість зрозуміти їх необхідність і, значить, служити обґрунтуванню значущості цієї категорії. Крім того, воно дозволяє з'ясувати їх найважливіші функціональні ознаки як засобу обігу. Історико-економічне, таким чином, у своїх узагальнюючих кристалізаційних пунктах, породжує елементи теоретичного.

Розглядаючи заробітну плату, Сміт підкреслює, що в первісному стані суспільства, де відсутня приватна власність, весь продукт праці належав працівникові. З появою приватної власності на землю ситуація змінюється. Землевласник вимагає частку з продуктів праці, створеного трудівником. Останній матеріально залежить від власника, який в значному ступені визначає і заробітну плату. Те ж спостерігається в промисловості. Господар має значні переваги. Закон на його боці. Робочий протистоїть підприємцю. На цьому ґрунті виникають сутички. Тут історико-економічне служить спільною основою викладу. Воно дає можливість визначити умови і сутність однієї з найважливіших сторін суспільного життя – взаємозв’язку економічних і соціальних процесів. При цьому виявляються причини та особливості соціальних відносин роботодавця і робочого. Разом з тим, як і в попередньому прикладі, ми зустрічаємося з позаісторичним підходом до розглядуваної категорії. Зарплата виникає на певному етапі, але за сутністю не має своєї чіткої ретроспективи, і ця обставина трохи звужує і розуміння масштабності розглянутих соціальних процесів. Історико-економічне в даному творі виконує також функцію перевірки істинності окремих теоретичних положень. Так, засумнівавшись у висновку Мессанса про те, що кількість і вартість товарів ряду виробництв набагато більше в роки дешевизни, ніж у періоди дорожнечі, Сміт розглядає розвиток виробництва грубих вовняних тканин і приходить до висновку, що продукція мануфактур, що працюють на експорт, залежить від стану попиту зовнішнього ринку, від миру або війни, конкурентів і т.д.

У структурі політико-економічного історико-економічне часто виступає в ролі змістовних екскурсів або більш-менш розлогих нарисів. Глава XI «Земельна рента» (книга І) містить «Нарис коливання вартості срібла протягом останніх чотирьох століть» – досить об’ємне і змістовне дослідження, що направлене проти меркантилізму. Але це, так би мовити, кінцева мета. У тексті ж нарис безпосередньо пов'язаний з підтвердженням теоретичних положень, що характеризують співвідношення між попитом та пропозицією. Причому, перш ніж стати підтвердженням, ретроспективне було вихідним матеріалом аналізу. Таким чином, зв'язок історико-економічного і теоретичного в даному випадку ускладнюється і в процесі дослідження проходить такі етапи: а) вихідна історико-економічна основа, б) аналіз, в) поділ основи в ході аналізу на окремі теоретичні положення та приклад, що підтверджує їх; нерозривність взаємозв'язків цих частин; г) ставлення історико-економічного підтвердження і приватного теоретичного до теорії меркантилізму, що спростовується.

Структура історико-економічного в розглянутому творі А. Сміта включає також самостійні історико-економічні глави (книга ІІІ). Між ними, як ми побачимо, існують глибокі логічні взаємозв'язки, що дає підставу розглядати їх як комплекс проблем, підлеглий спеціальним завданням.

У главі другій «Про перешкоди розвитку землеробства в давній Європі після падіння Римської імперії» послідовно розглядається положення власності на землю, виникнення дворянства і залежного селянства, нераціональність праці кріпаків, поступовий перехід до половничества, а потім до фермерства. Положення селянства погіршується високими податками і нераціональністю землеробської політики феодальної держави.

У третьому розділі (ІІІ-ї книги) «Виникнення та розвиток міст після падіння Римської імперії» висвітлені зародження міст, їх боротьба з синьйорами за підтримки державної влади, успіхи розвитку торгівлі та мануфактури та ін.

Четверта глава («Як торгівля міст сприяла зростанню добробуту сільських місцевостей»), в основному, присвячена характеристиці позитивного впливу торгівлі та мануфактури на сільське господарство. У результаті цього відбувається економічний підрив господарства феодала і виявляється необхідність вимушеного переходу до оренди землі. Відносини між поміщиком і селянином змінюються. Феодал втрачає силу. Водночас розвиток торгівлі та промисловості сприяв і вдосконаленню управління, зміцненню свободи і безпеки особи. Здійснився важливий суспільний переворот.

Як бачимо, негативним процесам у сфері феодального землеволодіння протистоять позитивні процеси, що розвиваються в містах. З плином часу вони справляють істотний вплив на сільське господарство, що призводить до якісно нового стану соціально-економічної дійсності. Перед нами по суті одна з нових спроб підходу до господарства як єдиного цілого, в рамках якого існують причинно-наслідкові взаємозв’язки, складне переплетіння яких обумовлює динаміку всього макрооб’єкта. Можна сказати, що А. Сміт не тільки поставив, але до певної міри і приступив до вирішення проблеми пояснення переходу від феодалізму до капіталізму. Таким чином, був зроблений істотний крок на шляху історико-економічного аналізу глобального процесу розвитку. Одночасно виявилося, що стара ідея прогресивної ролі технічних мистецтв і торгівлі отримала новий аспект наукового обґрунтування. Вона як би вилучалась зі сфери відокремлених здогадок і констатації і переносилась в область історико-економічного аналізу. Тим самим було зроблено ще один наголос на суспільній ролі матеріальних факторів. Унаслідок зв'язку даних процесів наукова значимість історико-економічного як носія матеріалістичних тенденцій суттєво посилилась. Усе сказане свідчить про те, що історико-економічне (збагачене теоретичним) було піднято Смітом на таку висоту, з вершин якої вже проглядався і його подальшій багатосторонній прогрес і його абсолютно виняткова роль у розвитку політико-економічних знань у XIX столітті.

Що стосується функціональної ролі розглянутих глав відносно до смітівської теорії капіталістичного виробництва, то вона, на нашу думку, виявляється в таких основних формах:

1. Історико-економічне у спробі пояснити перехід від феодалізму до капіталізму по суті замінює ще не дозріле теоретичне, будучи одночасно його початковим щаблем.

2. Воно впритул підводить до думки про закономірності нової капіталістичної стадії розвитку матеріального виробництва.

3. Йому властива критична функція відносно феодального ладу і, отже, прагнення довести істинність теоретичних положень, що видвинуті.

4. Прагнення до глобального загальногосподарського історико-економічного аналізу, який поєднується, як ми бачили, з позаісторичним підходом до розподілу праці, зарплати, капіталу, продуктивності праці, виявляє особливості логічного на ранніх і різнорівневих стадіях асиміляції ним міцніючого історичного.

5. Історико-економічний аналіз матеріальних відносин, в умовах приватної власності доповнює, деталізує теоретичні положення з даного питання і, поряд з іншими фактами, свідчить про закономірності посилення міжнаукових зв'язків історії народного господарства і політичної економії.

6. Кожен з розглянутих розділів, по суті, присвячений дослідженню довготривалого історико-економічного процесу, що розвивається в межах господарства. З точки зору сучасних уявлень це, до певної міри, підтверджує думку про те, що між теоретично-осмисленою системністю і довгостроковими процесами про об’єкт існують глибинні взаємозв’язки.

Інтуїція дозволила Сміту зробити важливий, правда, мало усвідомлений крок і в цьому методологічному напрямку.

Сказане дає підставу зробити висновок, що в процесі взаємодії історико-економічного і теоретичного був досягнутий абсолютно новий рівень історико-господарських та теоретичних знань з широким спектром творчих функціональних можливостей.