З історії розвитку логопедичної допомоги дітям. В основі методів логопедичної науки лежать принципи розвитку, системного підходу, розгляду мовленнєвих порушень у взаємозв’язку мовлення з іншими сторонами

В основі методів логопедичної науки лежать принципи розвитку, системного підходу, розгляду мовленнєвих порушень у взаємозв’язку мовлення з іншими сторонами психічного розвитку.

Принцип розвитку полягає в тому, що замість фіксації і опису мовленнєвих порушень, які має дитина на даний момент, необхідно встановити, якими паталогічними факторами викликані ці зміни та простежити динаміку їх розвитку. Утруднення в артикуляції звуків мовлення викликають різні недоліки вимовляння. Нечіткість артикуляції може призвести до відставання в оволодінні звуковим складом слова, а це, в свою чергу, до аграматизмів у писемному мовленні. Крім того, нечіткість артикуляції призводить до обмеження мовної активності.

Принцип системного підходу відтворює складну структуру мовленнєвої функції, яка включає звукову, вимовляльну сторону мовлення, фонематичні процеси, лексику і граматичну будову.

Нині в Україні спостерігається тенденція до зростання мовленнєвих вад у дітей. Це обумовлено погіршенням екологічних і соціально-економічних умов життя. Хоча мовлення є найпізнішою філогенетично сформованою психологічною функцією та вона однією з перших реагує на несприятливі умови розвитку організму, тим самим сигналізуючи про ушкодження нервово-психічного стану здоров’я дитини. Умови життєдіяльності організму, його взаємодія з оточуючим середовищем, режимами руху, діяльністю є важливим індикатором багатьох психічних процесів.

Загальновідомо, чим вища рухова активність дитини, тим інтенсивніше розвивається її мовлення. Мовлення – один з основних елементів у рухово-просторових вправах. Ритм віршів, приказок, прислів’їв сприяє розвитку координації, загальної і тонкої мимовільної моторики. За допомогою віршів виробляються правильний темп мовлення, дихання, мовленнєвий слух, пам’ять.

Коли дитина опановує рухові вміння та навички, одночасно розвивається й координація рухів. Формування рухів відбувається за участю мовлення. Точне динамічне виконання вправ для ніг, тулуба, рук, голови розвиває досконалість рухів артикуляційного апарату. Особливо тісно це пов’язано зі становленням мовлення, розвитком тонких рухів пальців рук. Не знаходячи потрібного слова для пояснення, людина починає допомагати собі жестами. І навпаки. Дитина, яка зосереджено зайнята письмом, малюванням, допомагає собі, невимушено висунувши язика. Досвідчений дослідник дитячого мовлення М. Кольцова помітила, що рухи пальців рук пов’язані з мовленнєвою функцією. Відомо, що однією з перших форм спілкування первісних людей були жести. Розвиток функцій руки і мовлення у людини відбувається паралельно. Отже, є всі підстави розглядати кисть руки як орган мовлення (як і артикуляційний апарат). З цього погляду проекція руки є ще однією мовленнєвою зоною мозку.

У дітей з вадами мовлення спостерігається виражена загальна моторна недостатність різного ступеню, а також відхилення в розвитку рухів пальців рук, оскільки ці рухи тісно пов’язані з основною функцією. В зв’язку з цим в системі навчання та виховання дітей з вадами мовлення передбачаються корекційно-виховні заходи в даному напрямі.

Логопеди і вихователі практикують під час занять спеціальні вправи.

Можна говорити про людей, які мають незначні (НВМ) або важкі вади мовлення (ВВМ).

Недостатня сформованість усного мовлення поєднується з недорозвиненням фонематичного аналізу та синтезу, що призводить до ускладнення засвоєння навичок читання та письма. Недорозвинення мовлення часто поєднується з неврологічними та психопатологічними порушеннями.

За даними Є. Мастюкової виділено найхарактерніший з них гіпертензійний-гідроцефальний синдром – синдром підвищеного внутрішньочерепного тиску, який проявляється у порушенні розумової працездатності, довільної діяльності, поведінки, у швидкому виснажуванні, перевтомі від будь-якої діяльності, підвищеній збудливості, роздратованості, рухливій розгальмованості. Такі люди погано переносять жару, духоту, поїздки у транспорті, скаржаться на головний біль і запаморочення.

У людей із ВВМ під час неврологічного обстеження часто спостерігаються нерізко виражені рухові порушення. Вони характеризуються змінним тонусом, некоординацією рухів, недостатньо диференційованою моторикою пальців рук тощо. При цьому обстеження вищих психічних функцій часто виявляє недоліки окремих видів гнозису та праксису. У більшості осіб з ВВМ спостерігаються специфічні стійкі помилки під час читання та письма. Дослідженнями Р. Лалаєвоі встановлений взаємозв'язок ступеня та виду порушення читання і письма зі станом усного мовлення.

З історії розвитку логопедичної допомоги дітям

Становлення основ логопедичної допомоги відбувалося поступово і на всіх етапах розвитку людства залежало від економічного, соціального, культурного рівнів розвитку суспільства. Так, у Стародавньому Єгипті, Греції, Римі, пізніше – і в Київській Русі людям з порушеннями мовлення надавали допомогу в той час як у середньовічній Європі їх знищували, спалюючи на вогнищах. Допомога людям з порушеннями мовлення мала своєрідний історичний шлях: від елементарних форм, заснованих на засобах медичного втручання, що були притаманними для стародавніх єгиптян, індусів, греків і римлян, до розробки педагогічних засобів корекції мовленнєвих порушень, які застосовувалися у Київській Русі, згодом – у Росії та Україні.

Перші відомості про мовленнєвий розлад, пов’язаний з фізичною травмою, дійшли до нас з давньоєгипетського медичного папірусу Едвіна Сміта, який було знайдено у 1862 р. в одній з фівінських могил 17 ст. до н. е. В папірусі є посилання, що він – копія більш давнього трактату, датованого 30 ст. до н. е. Отже, вже стародавні єгиптяни звертали увагу на порушення мовлення та причини, що їх спричинили, однак у документі не зазначалося про засоби допомоги особам з цими вадами.

Стародавні індуси в одній із частин давньоіндійського трактату "Веди" – "Аюрведах" (розділ VI) – подавали детальний опис двох пластичних операцій (в сучасній термінології – хейлопластика та уранопластика). Цей факт є першим описом надання медичної допомоги людям, які страждали на мовленнєві розлади внаслідок фізичних ушкоджень (розщеплень губи та піднебіння).

У Стародавній Греції людину із психофізичними вадами знищували, оскільки вони були тягарем для суспільства. До людей з порушеннями мовлення ставилися інакше: їхні вади не заважали їм бути воїнами (це єдиний критерій, за яким визначали корисність кожного чоловіка для держави). Водночас усвідомлювалася необхідність вивчення причин мовленнєвих порушень.

Так, однією з найперших (близько 484 - 425 рр. до н. е.) є згадка Геродота про мовленнєву ваду, який описував своєрідне мовлення Кіренського царя Батта (він говорив швидко, незрозуміло, спотикався, пропускав звуки та склади). Сьогодні це порушення має назву баттаризм (воно є похідним саме від імені царя Батта). Існує й інша думка: нібито спочатку було описане порушення мовлення з назвою "баттаризм", а Кіренський цар мав його і тому отримав прізвисько "Батт".

Найбільш повні та системні описи мовленнєвих вад знаходимо у працях давньогрецького лікаря і природодослідника, основоположника античної медицини Гіппократа (459 – 377 рр. до н. е.). Він характеризує мовленнєві вади, які пояснює втратою голосу, втратою мовлення, недорікуватістю, нерозбірливим мовленням, заїкуванням, та дає поради щодо методів лікування тих чи інших порушень. Проте все лікування зводилося лише до пускання крові. Важливим для зародження основ логопедичної допомоги було те, що Гіппократ рекомендував при діагностуванні та прогнозуванні будь-яких хвороб звертати увагу, передусім, на стан слуху і мовлення хворого.

У Стародавньому Римі ставлення до осіб з обмеженими психофізичними можливостями не відрізнялося гуманністю від Стародавньої Греції – їх також знищували. Однак робилися певні спроби надати допомогу саме людям з вадами мовлення. Звернути увагу варто на Авра Корнелія Цельса (30 - 25 рр. до н. е. – 40 - 45 рр. н. е.), який у своїх працях залишив відомості про параліч язика, приростання його кінчика до нижньої частини ротової порожнини, а також вказував на методи лікування цих вад – підрізання язика.

Іншому лікареві та природодослідникові Клавдію Галену (близько 130 - 200 рр. н. е.) належить заслуга розмежування розладів голосу та мовлення. Він зазначав, що голосові розлади є наслідком "страждань" гортані та її м’язів, а мовленнєві порушення – наслідком ураження язика, зубів, губ, твердого та м’якого піднебіння, вуздечки язика. Крім того, Гален зазначав, що окремі мовленнєві порушення пов’язані з ураженням ЦНС.

Отже, характерним для Єгипту, Індії, Китаю, Греції та Риму в стародавні часи є медичний підхід стосовно подолання мовленнєвих порушень. На той час педагогічним методам і засобам виправлення вад мовлення не приділялося достатньої уваги. Проте надбання стародавньої медицини у лікуванні мовленнєвих розладів сприяли зародженню основ логопедичної допомоги.

Стосовно допомоги особам з порушеннями мовлення (недорікуватістю, заїкуванням), то у XVIII ст. окремі спеціалісти (сурдопедагоги, артисти, лікарі) робили спроби виправити ці вади. Отримувати таку допомогу могли лише заможні люди. На початку XIX ст. почали відкриватися приватні клініки для глухонімих і заїкуватих, спеціальні школи, де навчалися діти з вадами мовлення.

Проблеми розвитку основ логопедичної допомоги людям у Росії та Україні, яка в той час входила до складу Російської імперії, присвячено дослідження А. Безлюдової. З1880 по 1825 рік вона виділила чотири етапи.