В. МОНОМАХ ПОВЧАННЯ ДІТЯМ

Суспільно-політичні погляди братських шкіл. Серед найбільших братств виділяють Львівське, Київське та Луцьке. До Брестської унії братчики активно виступали не лише проти католицизму, але й проти консерватизму православного духівництва. Після унії, реформаційні моменти почали відходити на другий план.

Реформація в Україні тісно пов’язана з антиуніатською боротьбою та реформами православної церкви. Як приклад можна навести соціально-політичну програму Львівського Ставропігійського братства, у якій гостро критикувалися зловживання духівництва, особливо вищого, пропагувався принцип виборності духівництва громадами світських людей і підпорядкованості духовних осіб цим громадам, наголошувалося на необхідності ознайомлення широких кіл мирян, всупереч духівництву, з Біблією та богословськими творами. Для формування політичної думки тогочасного українства мала значення й безпосередня політична агітація братчиків у формі відозв, листівок, прокламацій, особливо напередодні унії та у перші роки після неї.

Видатними представниками братств, які зробили певний внесок у формування політичної думки, були брати Стефан і Лаврентій Зизанії. С.Зизаній у богословській формі намагався вирішувати гострі актувальні соціально-політичні питання. Мислитель закликав до активної боротьби із соціальною несправедливістю, боровся за свободу совісті, вимагав відокремлення церкви від держави. Л. Зизаній твердив про “самовладдя людини і волю, і розум” і тим самим продовжував раціоналістичні традиції. Людина, вважав він, “незбагненна се річ”,а тому він виступив проти приниження людської індивідуальності і захищав гуманістичну ідею, яка визнавала людину рівною божеству.

Одночасно з наростанням національно-визвольної боротьби І. Борецький та З. Копистенський наголошували на козацтві як реальній силі, котра здатна захистити народ від соціального та національного поневолення. З. Копистенський відстоював право козаків брати реальну участь в церковно-громадському та суспільно-політичному житті.

Скарга (Павенський) Петро(польс. Piotr Skarga; 02.02.1536, Груєц, Польща ‒ 27.09.1612, Краків, Польща) ‒ польс. катол. теолог, письменник-полеміст, діяч контрреформації в Речі Посполитій. Навчався у Краків. ун-ті. Здобув ступінь бакалавра (1554), був ректором Варшав. парафіяльної школи. Проповідник у Львів. кафедральному соборі (1563). Перебував у Римі (1569-1571), де вступив до ордену єзуїтів. Очолював Віленську єзуїтську колегію (1574-1579). У1579-1584 рр. ‒ перший ректор Віленської академії та ун-ту (Almae Academia et Universitas Vilnensis Societatis Jesu).

Основні праці: «Про єдність церкви Божої…» (1577), «Житія святих» (1579 р. витримали 8 видань за життя автора); «Сеймові промови» (1597), «Оповіді Соломона» (1597), «Брестський синод» (1597), «Божественне воїнство» (1618).

Історики характеризують С.як видатного оратора, проповідника своєї епохи, активного борця проти Реформації. Завдяки ораторському хисту завжди перемагав своїх опонентів в диспутах. Вів письмову полеміку з теологом кальвінізму А. Воланом; зміг навернути до католиц. впливового прибічника кальвінізму М. К. Радзивілла (Сирітку); брав участь в підготовці Брестської церковної унії. У творі «Про єдність церкви божої і про грецький від цієї єдності відступ» виступив як темпераментний полеміст, ніж тонкий дипломат: подавав історію сх. та зах. церков у чорно-білих тонах, усю провину за церк. розкол 1054 р. покладав на прибічників сх. церкви, яких закликав підкорятися верховній владі Папи римського. Друге видання цієї книги вийшло в 1590 р. і було адресоване королеві Сигизмунду ІІІ, якого С. закликав підтримати ідею церк. унії, у т.ч й за допомогою методів адмін. тиску та наверненням православних до унії.

Книга «Житії святих» (з додаванням житіїв місцевих святих і блаженних) мала велику популярність, про що свідчить її 8-разове прижиттєве перевидання і більше 20 видань в подальші часи. Вона була включена як обов’язкова в навч. програму єзуїтських колегій і шкіл, стала улюбленою книгою для читання жінок, молоді. Починаючи з цієї книги і продовжуючи «Сеймовими промовами», С. почав фронтальну атаку на ренесансну модель життя. Займався активною місіонерською діяльністю на сх. рубежах Речі Посполитої. Супроводив С. Баторія в облозі Полоцька в 1579 р., а після повернення міста відкрив там у 1581 р. єзуїтський колегіум; заклав єзуїтські колегіуми в Ризі і Дерпті (тепер ‒ Тарту, Естонія).

Майже до кінця своєї письменницької діяльності різко критикував пануючу в Речі Посполитій толерантність, закликав до анулювання акту Варшавської конфедерації 1573 р., засуджував шляхту, яка вводила у своїх маєтках протестантизм, і присвятив цій проблемі ряд брошур, виданих на рубежі XVI ‒ XVII ст. Стверджував, що під прикриттям постанови 1573 р. до д-ви проникають найрадикальніші представники Реформації. Діяльність С. підривала релігійний мир в країні. У 1588 р. С.став придворним проповідником короля Сигізмунда III Вази, який цінував його за видатний дар красномовства. С.був прихильником обмеження влади Сейму і розширення владних повноважень короля. У промовах і текстах таврував вади шляхти. Прагнув припинити шляхетську сваволю і обмежити утиски селян. Доводив необхідність об’єднання православної та католицької церков. Вважаючи, що реліг. союз усуне відособленість і ворожість між православними і католиками, створить умови для розвитку науки та освіти і зміцнить внутр. єдність і політ. могутність Речі Посполитої, став одним із ініціаторів Берестейської церк. унії (1596 р.). Брав участь в роботі Брестського собору, хід якого описав у творі «Брестський собор і його оборона».

С. – прихильник абсолютизму, через що налаштував проти себе впливові шляхетські кола. Не була прихильною до нього частина єпархіального духовенства, звинуваченого ним в прагненні до матер. благ і недостатній енергійності у боротьбі з протест. єрессю. Прибічники були у С. у середовищі політиків, що групувалися навколо коронного канцлера Я. Замойского, які інтереси д-ви ставили вище за інтереси катол. церкви. Політ. діяльність С. при королівському дворі з єзуїтами на чолі, призвела до загострення конфлікту між опозицією та королівською владою. У праці «Сеймові промови» виступав прибічником сильної централізованої д-ви на чолі з королем з абс. владою, супротивником численних привілеїв шляхти, різко критикував її анархізм і розбещеність, класовий егоїзм, засуджував сильне пригноблення селян.

На поч. ХVII ст. С. не переривав полеміки з прибічниками православ’я, а також із аріанами, яких вважав найнебезпечними ворогами католицизму. Не втрачав надії навернути протестантів до католицизму. За твердженням історика О. Халецького, центр. ідеєю праці «Про єдність церкви Божої» є укладення унії шляхом навернення «заблудшої» греко-православної церкви у римсько-католицьке лоно. Праця С. присвячувалася найвпливовішому православному магнатові Речі Посполитої князю В.-К. Острозькому. Так С. підштовхував князя до діяльності на користь унії. При написанні праці С. використовував значну кількість як зах., так і східнослов’янських літописів і хронік. Широке залучення джерел і полемічний талант С. швидко зробили його книгу надзвичайно популярною серед прихильників унії. Звинувачення автором православних священиків у богохульстві та симонії (придбанні за гроші церковних посад), відповідали реаліям і не могли бути спростовані. Православна сторона, попри спроби дати відповідь виявилася не готовою до дискусії.

За свідченнями сучасників, С. вирізнявся унікальним хистом проповідництва, тонким аналіт. розумом і величезною ерудицією. Присутні на його проповідях переживали велике потрясіння. У недоліках держ. устрою Речі Посполитої передбачав можливість її занепаду і втрати незалежності, що у кінці ХVIII ст. надало слави імені та працям С. як пророка, який передбачав крах д-ви. До образу С.як натхненного нац. пророка зверталися поети-романтики А. Міцкевич і Ц. К. Норвіда, художник Я. Матейко.

Смотрицький Мелетій(світське ім’я Максим; точна дата народження невідома і на думку більшості вчених припадає на 1577 р., с. Смотрич, нині Хмельницька обл. – 27.12.1633, с. Дермань, нині Рівненська обл.) – реліг. і культ. діяч, автор багатьох публіцистично-полемічних творів реліг. спрямування, автор першої слов’ян. граматики. Освіту отримав спочатку в Острозькій школі. Навчався у Віленській єзуїтській академії (1594-1600). Перебував за кордоном, слухаючи лекції в Лейпциг., Віттенберг., Нюрнберг. ун-тах (1594-1601). За кордоном отримав ступінь д-ра медицини. Повернувшись на батьківщину, жив у Мінську, Вільно, Києві. Заснував Мінське і Віленське правосл. церк. братства. Викладав, був ректором Київ. братської школи (1615-1618). У 1617 р. прийняв монарший постриг в Віленському братському монастирі під іменем Мелетія. З 1620 р. –архієпископ Полоцький, єпископ Вітебський і Мстиславський, архімандрит Святодуховського монастиря (Вільно). У 1624–1626 рр. здійснив мандрівку на Близький Схід. Після повернення на деякий час оселився в Києві, а у 1627 р. очолив Дерманський монастир на Волині, ігуменом котрого був до кінця життя.

Основні праці: «Антиграфи» (1608), «Тренос» (1610), Граматика словенська» (1618), поет. твір « Казання про чесний погріб пре чесного і превелебного мужа … о. Леонтія Карповича» (1622), «Суплікація» (1623), «Апологія» (1628), «Протестація» (1628), «Паренезіс» (1628), «Екзетезіс» (1629).

С.був сином відомого письменника-полеміста і просвітянина Г. Смотрицького. Його світоглядформувався в складних і суперечливих умовах, притаманних тогочасному духовному життю укр. народу, і породжених боротьбою між православ’ям і католицизмом, яка не лише не припинилась, а ще більше загострилась з укладенням у 1569 р. Берестейської унії. Свою публіцистичну і полемічну діяльність розпочав як полум’яний захисник православ’я і одночасно як критик православного духовенства з його невіглаством і користолюбством. Захист православ’я і заклик до очищення православної церкви від її вад і гріхів залишається основним мотивом полемічної публіцистики С. до середини 1620-х рр. Виклад поглядів С. достатньо повно міститься в одному з його ранніх творів під назвою «Тренос» (Плач), де автор картає єпископів, котрі перейшли в унію, закликає їх одуматися, але також критикує недолугість і зловживання православного духовенства. В полеміці з католиками С. виступає як енциклопедично освічена людина свого часу, цитує або згадує більш ніж 140 авторів – не лише церк. діячів, а й багатьох античних вчених і письменників, а також культурних діячів епохи Відродження. Емоційні випади С.в бік церк. кліру характеризують його позицію, підкреслюючи світську домінанту творчості письменника, котра полягала не стільки в закликах до перемоги православ’я за будь-яку ціну, скільки в пошуках засобів примирити «Русь с Русью», що в майбутньому привело автора в табір уніатів. Але в «Треносі» письменник ще вірить в можливість змін через самоочищення і прагнення до братства, любові, єдності і згоді, котрі здатні, на його думку, запобігти наближенню громадян. катастрофи.

Зі середини 1620-х рр. він все більше схиляється до унії, мотивуючи зміну своїх переконань необхідністю об’єднання церков, позаяк, на його думку, між ними немає істотних розбіжностей. Зміна поглядів і переконань призвела до переходу до унії спочатку таємно (1627), а потім відкрито (1628). Свою нову позицію С.виклав в творі «Паренезіс». У ньому він ще раз намагався переконати опонентів, що єднання зберегло б православну церкву від занепаду, а укр. народу повернула б стародавні права і таким чином сприяло б розвитку освіти і культури. На його думку, унія нічим не загрожує українцям і білорусам, а боротьба між уніатами і православними не варта того, щоб «ми, Русь, проклинали: батьки синів, брат брата, сини батьків». Вихід із кризової ситуації письменник вбачав в створенні власного патріархату під номінальним патронатом Папи Римського, але не як глави катол. церкви, а вселенського архієрея. «Стародавня на українських і білоруських землях не православна церква, а церковна єдність», – підкреслював він, переказуючи історію хрещення Русі і перші кроки його церк. інституцій. Цих саме поглядів С.дотримувався і в пізніх своїх працях.

Будучи талановитим реліг. публіцистом і полемістом, він водночас був палким прибічником просвіти і гуманізму. І, якщо полемічна публіцистика С. відповідала потребам часу, його «Граматика» служила справі просвітництва на терені України, Росії, Білорусії протягом всього XVII–XVIII ст.

Вишенський Іван (між 1545-50, Судова Вишня, тепер Льв. обл. − після 1620, Афон, Греція) − письменник-полеміст. Деякий час жив і, ймовірно, навчався у Луцьку та Острозі. І. Франко припускав, що В. підтримував К. Острозький (можливо, жив при дворі князя). У 70-х pp. XVI ст. В. постригся в ченці (перебував в Унівському монастирі), у 80-х рр., не змирившись із феодальним ладом Речі Посполитої, залишив батьківщину і відправився в Грецію, на п-в Афон, де став ченцем Афон, монастиря (на той час центр православ'я на Сході). Певний час мандрував «святими обителями», був ченцем Загреб. монастиря, а під кінець життя замкнувся в печері, де й помер. Перебуваючи за межами України, В. підтримував активний зв’язок із Львів. братством та острозькою групою полемістів − Г. Смотрицьким, С. Куколем (Зизанієм) та ін.

Основні праці: Творча спадщина В. налічує 16 праць. Найпомітніші з них були написані в 1580-90-х рр.: «Писание до всех обще, в Лядской земле живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», послання до кн. Острозького та єпископів, «Обличение диявола-миродержца», «Порада» та ін., які увійшли у збірку «Книжка».

У 1604 р. у відповідь на тривалі умовляння В. повернувся до України, відвідав в Уторниках свого афон. друга І. Княгицького, згодом Львів, де наразився на нерозуміння керівників братства, через що покинув місто, на рік поселився в Унівському монастирі, де у 1605 р. написав «Послание к старице Домникии», присвячене полеміці з впливовим членом братства Ю. Рогатинцем. Згодом переїхав до Манявського скиту до І. Княгицького, а в кін. 1606 р. повернувся на Афон «спасатися в пустынных местах». В Афоні В. пише «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін. Твори В. практично не друкувалися за життя автора й існували лише як рукописи. Публікацію праць здійснили такі діячі укр. культури, як М. Костомаров, С. Голубев, І. Франко, Г. Житецький та ін., завдяки яким В. відкрився читачеві як яскравий укр. полеміст XVI-XVII ст. В. уміло поєднував літературні форми церковних послань, діалогу та полемічного трактату. Його тексти характеризувалися емоційністю, сарказмом, сатирою, які використовувались у боротьбі із католицизмом та унією.

До питання Політична думка України у козацько-гетьманську добу.

Політичні ідеї Кирило-Мефодієвського товариства - утворене в середині 40-х рр. XIX ст. за ініціативою М. Костомарова, М. Гулака, В. Білозерського, також увійшли О. Навроцький, О. Маркович, П. Куліш, Т. Шевченко– усього 12 осіб, хоч у окремих дослідженнях кількість членів доводиться до 100 осіб. Практична діяльність кирило-мефодіївців здійснювалася у двох напрямках: 1) залучення нових членів; 2) поширення просвіти в народі. Оскільки товариство проходило етап організаційного оформлення, то його практична діяльність зводилася до складення різних проектів. Воно проіснувало з січня 1846 р. по березень 1847 р. За доносом усіх учасників товариства царська влада заарештувала, але у зв’язку із складною міжнародною ситуацією справу вирішили не розголошувати. Царська влада готувалася до поділу Туреччини, і йому було невигідно розкривати, що в самій імперії існує національно-визвольний рух, котрий прагне до створення всеслов’янської федерації. Покарання до членів товариства були досить м’які, напр., М. Костомарова на рік ув’язнили Петропавловській фортеці, П. Куліша – на чотири місяці в Олексіївськім ревеліні, а потім відправлено на службу у Вологді; найсуворіші покарання застосували до Т. Шевченка та М. Гулака.

Короткочасна діяльність товариства показала, що українство не зупинилося у спробах відновити свою участь у політичному житті. Хоч шляхи, які товариство проголосило для досягнення мети були напівполітичні (поширення національної освіти, солідарність), самі програмні документи товариства мали чіткий політичний характер, тобто товариство перетворювалося у політичну організацію, яка спробувала теоретично сформулювати українську ідею в дусі прогресу та свободи, відроджувала старі слов’янофільські ідеї в нових історичних умовах, конкретизуючи їх з боку українського національного інтересу.

Категоричною вимогою товариства була ліквідація кріпацтва, ставилися вимоги свободи слова, друку, науки, віри, загальної освіти та заміни постійної армії народною міліцією. Головним засобом досягнення своєї мети кирило-мефодієвці вважали мирну проповідь та поширення освіти, і це вважається слабким місцем їх програми. Вони відмовлялися від неморальних засобів своїх цілей, відкидали як засіб боротьби політичну революцію і визвольну війну.

Члени товариства шукали відповіді на гострі політичні та економічні питання в релігії. П. Куліш пов’язував національне та соціальне питання з християнством.

Українська суспільно-політична думка I половини XIX ст. на західноукраїнських землях.Національне відродження на початку століття в Галичині проходило під впливом галицького духовенства – М. Гарасевича, І. Могильницького, І. Лаврівського, О. Лодинського, І. Снігурського, вихованців львівської духовної семінарії – М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького. Національне відродження в Галичині мало в основному релігійний характер. Галицьке духовенство за характером було польським або німецьке за мовою, консервативним і аристократичним за поглядами; його світогляд отримав назву “рутенство”, рисами якогобули австрійсько-український уніатсько-попівський патріотизм, вірнопідданість, надмірна лояльність до центрального уряду, політична безхарактерність, громадський консерватизм, ворожість до нового, вільнодумства та ін.

З 30-х рр. XIX ст. ситуація почала змінюватися під впливом польської революційної пропаганди, романтизму, які закликали до об’єднання усіх народів під проводом Польщі у боротьбі з Австрією та Росією (т. зв. “полонофільство”). Наприкінці 40-х рр. полонофільство втратило вплив на галичан, відбувалося нове піднесення українського національного життя, особливо серед вихованців духовної семінарії. У 1837 р. студенти-теологи М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький видали першу книжку українською народною мовою “Русалка Дністрова”, яка показала єдність галицьких русинів з українцями зі сходу та відмінність їх від поляків та росіян. Їх починання мало скромний політичний характер, але навіть у такій формі викликало гострий спротив. Внесок “Русалки Дністрової” полягає у розбудженні до національного життя багатьох українців.

Одним із перших теоретичних обґрунтувань українства в Австрії є стаття Я. Головацького “Становище українців в Галичині”, де було розвинуто концепцію галицького австрофільства (в основі – теза про боротьбу галичан з поляками за отримання національно-політичної автономії в рамках імперії). У 1848 р. під час революційних подій ця концепція допомогла зберегти пануючий політичний лад; тоді ж галичани зуміли провести в перший австрійський парламент 36 депутатів. Галицькі депутати виступали за національно-політичну автономію або поділ Галичини на польську і українську частини.

Громадівці −учасникинапівполітичних гром. орг., які виникли наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові; самодіяльні, напівлегальні або й нелегальні орг. лібер.-демократ. інтелігенції. Громадівський рух ідейно був започаткований представниками Кирило-Мефодіїв. т-ва. Першою була громада, яка утворилася з таємного гуртка «хлопоманів» у Київ. ун-ті (В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький та ін.). Метою хлопоманів було ліквідувати царизм, кріпацтво, встановити демократ. республіку, поширення освіти, піднесення політ. свідомості українства, виступ за демократ. союз між слов’ян. народами. Громадівці започаткували течію др. пол. XIX ст українофільство. На рубежі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів припинив існування, а його члени разом із ін. студентами Київ. ун-ту (П. Чубинський, М. Драгоманов та ін.) утворили таємне т-во «Українська громада», яке почало пропаганд.-агітац. роботу в недільних школах. У середині 60-х рр. царська влада розгромила Г., але в 70-х рр. вони відродилися. «Громади» др. пол. XIX ст. об’єднували найкращих представників національної інтелігенції, гром. діячів, вчених, освітян, літераторів, студ. молодь (М. Драгоманов, М. Зібер, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, С. Подолинський, М. Ковалевський, І. Левицький (Нечуй) та ін.).

У центрі історіософських поглядів Г. − переконання, що головний зміст і спрямування істор. процесу визначає народ, тому головною темою ідейно-філос. пошуків стає народне життя, пізнання «народного духу» (визначення М. Костомарова), що є першоосновою істор. розвитку. Спочатку Г. обмежувалися здійсненням поміркованної програми, що зводилася здебільшого до культ.-просвітн. діяльності, але через гоніння з боку тодішнього політ. режиму відбулася політизація Г. Головною рушійною силою соц. змін Г. вбачали селянство, бо націон. вороги та соц. гнобителі цієї найчисельнішої верстви сприймалися як єдина сила, що заважала істор. поступу України. Тому націон. визволення сприймалося у зв’язку із соц. звільненням. Виходячи із цих філос.-етичних підстав, розпочався процес «ходіння в народ» та рух «хлопоманів». Найяскравішими представниками цього періоду були В. Антонович, В. Костомаров, Т. Рильський та ін. Незважаючи на гоніння та переслідування, культурницький рух в Україні все ж не припинявся, але його політизація набула соціаліст. спрямованості. «Громадівський соціалізм випливав із визнання індивіда фундаментом соц. й міжнар. порядку. Громади розумілися як своєрідні соц. молекули, що в своїй сукупності утворюють макротіло людства.

Уже в 70-х рр. ХІХ ст. Г. були твердо переконані, що справжнє вирішення націон. питання можливе лише шляхом революц. змін. Тому вони активно сприяли поширенню ідей соціалізму, який, на їхню думку, мав ліквідувати соц. і націон. гноблення, створити необхідні умови для рівності і вільного націон. розвитку.

Важливою особливістю творчості Г. є ідейно-політ. доктрина конституціоналізму; саме Г. першими в Рос. імперії створили теорет. підстави для розвитку громад. сусп-ва. Соц. ідеалом Г. виступає гармонійне сусп-во, особа та сукупність осіб, загальним мотивом поведінки яких є свобода, самостійність та відповідальність. Г. виступали виразниками ідеї федералізму. Саме через здійснення цієї ідеї вони бачили звільнення України від націон. та соц. гноблення. Федералізм виступав формою націон. самовтілення українців у федерації вільних народів як у межах тодішньої Рос. імперії, так і в загальнолюдській конфедерації.

Важливою філос. ідеєю г. є еволюціонізм. Представники цієї течії схилялися до еволюц. способу виходу із соціальних конфліктів, заперечували революцію, хоча в революції вбачали, насамперед, націон. звільнення. У вітчизняній науці висловлюються підходи, за якими Г. по суті створили першу істор. відому теорію ненасильницьго руху опору в Україні. Шляхом просвітництва та піднесення націон. свідомості вони прагнули створити передумови для розвитку вільної людини, яка через усвідомлення своєї внутр. свободи прийде до усвідомленого розуміння вільного розвитку всіх націй і народів. Ця теорія знайшла істор. втілення в роки укр. націон. революції 1917-1918 рр. та у роки діяльності укр. правозахисників за умов тоталіт. радян. режиму.

Г. створили гуманіст. націон. ідею, яка ставила за мету розвій націон. цінностей укр. народу та розвиток загальнолюдських цінностей. Г. надали концепт. змісту традиц. філос. обґрунтуванню ціннісних аспектів людського співжиття, створивши, таким чином, підґрунтя для подальшого розвитку процесів націон. самоідентифікації. Поширені серед укр. інтелігенції ідеї демокр. і конституц. реформ, слов’янофільства й укр. патріотизму визначили подальшу спрямованість теорет. пошуків творців укр. націон. ідеї.

Костомаров Микола(04.05.1817, слобода Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії — 07.05.1885, Санкт-Петербург) — історик, літератор, громад. діяч, ідеолог укр. націон. руху в Рос. імперії.

Основні праці: «Початок єдиної держави в давній Русі» (1870), «Петро Могила перед судом дослідників нашого часу», «Про козаків» (1878).

Вже у студент. роки, навчаючись у Харків. ун-ті, захопився історією та культурою укр. народу, зокрема, козацтвом, був одним із лідерів гуртка студентів, що займалися етнограф. та істор. студіями на місцевому ґрунті. Під впливом ідей європ. романтизму і рос. слов’янофільства формуються його уявлення про істор. і культ. самобутність укр. народу. Пізніше К. переїздить до Києва, де розгортається його активна громад. і наук. робота, зокрема, участь у діяльності таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847 рр.). К. вважають ідеологом цієї організації. З ним пов’язують авторство знайдених жандармами документів кирило-мефодіївців. Серед них чільне місце посідає рукопис під назвою «Закон Божий», відомий у вітч. філософ. та політ. думці як «Книги буття українського народу» (названий так за аналогією з твором А. Міцкевича «Книги народу польського та польського пілігримства»).

Осн. ідеями К. київ. періоду його життя були: повернення до єванг. принципів людського співжиття, слов’янська єдність та особлива місія укр. народу. Необхідність повернення до християн. цінностей він пояснює небезпеками європ. раціоналізму та прагматизму («егоїзму»), що знищує духовний і моральний фундамент відносин у родині й сусп-ві. У цьому сенсі К. виокремлює слов’ян. народи як такі, що зазнали меншого впливу новітніх атеїст. доктрин і загалом виявляли у своїй історії меншу схильність до загарбань, жорсткостей та інтелект. крайнощів (продовження тези Гердера про «голубину вдачу слов’ян»). Але й серед самих слов’ян. народів К. виокремлює народ найбільш реліг., покірний вдачею і близький до первинних засад духовності й моралі. Це – народ український, який, не маючи можливостей реалізувати свої природні нахили в часи жорстокі й несправедливі, століттями перебував під зверхністю чужинців. З цього виводить К. і особливу місію укр. народу як провідника для всього слов’янства до духовного відродження й більш справедливої політ. та соц. організації. Ця місія формулюється на основі єванг. принципу: «Камінь, що його занедбав будівничий, стане наріжним». Україну майбутнього К. бачив у новому союзі слов’ян. народів, побудованому на федерат. засадах без домінування одних народів над ін. і без асиміляції за єдиним зразком («нерозділимо і несмісимо – на взірець іпостасей Господніх»).

У числі ін. кирило-мефодіївців К. був 1847 р. заарештований і покараний річним ув’язненням, а потім засланням. Повернувся до активної наук. і громад. діяльності у 1858 році. В період лібералізації рос. сусп. і політ. життя очолив кафедру історії Санкт-Петербурзького ун-ту. Його лекції про роль народного начала в історії Рос. д-ви мають великий успіх. Одночасно з викладанням в першому ун-ті імперії К. разом із колишніми кирило-мефодіївцями П. Кулішем та В. Білозерським та ін. провідниками укр. руху займається виданням ж-лу «Основа» та бере участь у діяльності укр. культ.-просвітн. організацій того часу (т.зв. громад). У цей час оформлюються основні ідеолог. підходи К. до питань укр. і рос. історії та етнопсихології.

Доктринальну роль для подальшого розвитку укр. ідеї мала, зокрема, праця К. «Дві руські народності». У ній автор розрізняє укр. і рос. народи за усіма основними психолог., моральними, естет. характеристиками, з яких виводяться принципові відмінності в укладі родинного, сусп. і політ. життя. Передовсім, укр. громаду К. протиставляє рос. общині. Громада тлумачиться як добровільне об’єднання вільних індивідів, тоді як община заснована на підпорядкуванні прив. принципу колективному та функціонує на основі кругової поруки. Аналог. чином відрізняються демократ. засади укр. родини від жорсткої патріарх. основи рос. сім’ї. У політ. площині українці схильні будувати вільні союзи, засновані на рівноправності суб’єктів (від давньоруських міст-республік до козацьких формувань), тоді як росіяни звикли до централіз. утворень із необмеженою владою однієї особи. Одне зі зауважень, зроблених у цьому контексті К. щодо того, що, мовляв, така відмінність дозволяє українцями та росіянам вдало доповнювати один одного в держ. буд-ві, лягла також в основу теорії бездержавності укр. нації, що набула популярності серед частини українофілів у др. пол. XIX ст.

Основні істор. праці К. написані під впливом його історіософ. і сусп.-політ. ідей, що стало приводом для звинувачень у доктринерстві та ігноруванні тих фактів і явищ, які не вписуються в рамки наперед визначеної схеми або тенденції.

Драгоманов Михайло(Драгоманів; 06. (18).09.1841, Гадяч, Рос. імперія – 20.06. (02.07) 1895, Софія, Князівство Болгарія) – укр. публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громад. діяч. Народився у сім᾿ї дрібного шляхтича з козац. старшини. Навчався у Гадяцькому повітовому училищі (1849-1853), Полтав. першій чоловічій гімназії (1853-1859), де потрапив під вплив вчителя історії О. Строніна, який сповідував ідеї гуманізму й лібералізму. Після вступу до Київ. ун-ту (1859) Д. бере участь в громад. житті: стає одним із акт. організаторів і викладачів недільної школи на Подолі, виступає над труною Т. Шевченка (1861), на публічному бенкеті на честь М. Пирогова. Після заборони недільних шкіл став працювати у Тимчасовій педагог. школі для підготовки сільс. учителів, де викладав курс заг. історії. Після закінчення ун-ту (1863) викладав географію у Київ. другій гімназії. У 1864 рада Київ. ун-ту дозволила Д. працювати приват-доцентом. Один із ідеологів «Старої громади» ‒ народницької орг. київ. інтелігенції поч. 60-х рр. ХІХ ст. Доцент Київ. ун-ту (1865-1875). Після звільнення за політ. неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок укр. політ. еміграції (1876-1889 рр.). Проф. Вищої школи у Софії (зараз – Софій. ун-т, Болгарія) 1889-1895 рр.

Основні праці: «Пропащий час (Українці під Московським царством (1654–1876))» (1876), «Внутрішнє рабство і війна за звільнення» (1877), «До чего довоевались?» (1878), «Нарис української соціалістичної програми (Переднє слово до «Громади)» (1878), «Шевченко, українофіли й соціалізм» (1879), «Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)» (1883), «Вольный Союз - Вільна Спілка» (1884), «Либерализм и земство в России» (1889), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893) та ін.

Визначив осн. напрями і засади діяльності громади: «В культурі ‒ раціоналізм, в політиці ‒ федералізм, в соціальних питаннях – демократизм». Д. в теорет. плані і в розробці політ. стратегії тяжів до ідеалів громадян. сусп-ва. В його розумінні сусп-во мало складатися з вільних, екон. і соц. забезпечених індивідів, які повинні діяти на основі громад. ініціативи та асоціації, поєднання приватних і колективних інтересів та розв’язання суперечностей і конфліктів між ними на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, пошуку спільних цілей і завдань. Конституціоналізм є універс. засобом досягнення політ. свободи. Доповнив тлумачення конституціоналізму поняттям «політична свобода» як співпраця сусп-ва й особистості, що реалізується через народне представництво в центрі й самоврядування на місцях, і як загально демократ. свободи для особистості, такі як свобода слова, совісті, національності тощо; і як істинне народовладдя, що розвивається в середовищі самого народу.

Соціолог. теорії вченого ґрунтувалися на засадах європ. позитивізму та лібералізму. Як автор методу «логічної семантики» (аналіт. синтезу сусп. явищ), виступав за багатофакторний підхід до вивчення рушійних сил істор. процесу, враховуючи екон., політ. та культ. чинники.

З уявленнями Д. про сусп. орг. пов'язана його концепція національності, народу, нації. Для індивіда важливе творення духовних і матеріальних цінностей у рамках свого націон. сусп-ва, повноцінна участь у його діяльності, служіння його інтересам. Без націон. колективу неможливо уявити входження людини в сусп-во, його виживання та розвиток. Для нації обов’язком виступає плекання особисті, задоволення спільних інтересів своїх громадян, боротьба за гідне місце у світі.

Елементом політ. філософії Д., була його європоцентристська модель сусп.-політ. розвитку. Фольклорні студії справили суттєвий вплив на формування Д. принципових вихідних положень власної концепції істор. взаємин у трикутнику Україна ‒ Європа ‒ Росія протягом XVII-XIX ст. На думку вченого, Україна до XVIII ст. жила спільним із Європою життям. Намагався об’єднати українців на основі власної націон. історії, культури, спільних традицій.

За допомогою поширення протестантства, реформац. оновлення укр. сусп-ва, Д. намагався досягти одразу кілька цілей: нейтралізувати зовн. духовний контроль над українцями; створити нові форми сусп. руху, які дозволяли б ставити більш сміливі націон.-культ. та політ. завдання перед українством; зупинити процеси денаціоналізації, які відбувались під впливом Рос. правосл. церкви та протестант. Церков, що здійснювали проповідницьку діяльність рос., словац. та ін. мовами; підготувати ґрунт для нових світоглядних позицій. Пов’язуючи досвід формування протестант. Церков із масовими сусп.-політ. рухами, Д. вважав, що події в Україні будуть йти за загальноєвроп. істор. сценарієм, що боротьба за реліг. свободу, йтиме поруч із боротьбою за встановлення політ. свободи.

Абсолютизуючи переваги федералізму та федеративного принципу побудови д-ви, Д. з песимізмом ставився до можливостей побудови укр. націон. д-ви та вважав, що політ. свободу в Росії укр. нація може одержати шляхом не сепаратизму, а федералізації. Запропонована Д. система політ. реформування сусп-ва найповніше обґрунтована у творі «Історична Польща і великоруська демократія» і конституц. проекті «Вільний Союз ‒ Вільна Спілка».

Із поч. 1880-х pp. Д. змінює акценти у своїх працях на синтез політ. концепцій європ. лібералізму та соц. демократизму, осмислюючи їх з укр. погляду, з точки зору інтересів спільної визвольної боротьби бездерж. націй Сх. Європи. При цьому Д. намагається реалістично врахувати іст., політ., соц. та культ. реалії Рос. та Австро-Угор. імперії, міжнар. ситуацію. Останні роки життя запропонував власну версію нової політ. програми, що спиралась на ідеї націонал. демократизму, була суттєво доповнена елементами соц. доктрин західноєвроп. радикалізму.

Незавершеність його ідеолог. шукань і теорет. новацій дозволила дослідникам говорити як про суперечливість, так і про нереалізовані можливості подальшої еволюції поглядів Д., зокрема, у бік сприйняття ним ідеї укр. націон. державності.