З історії розвитку логопедичної допомоги дітям
Становлення основ логопедичної допомоги відбувалося поступово і на всіх етапах розвитку людства залежало від економічного, соціального, культурного рівнів розвитку суспільства. Так, у Стародавньому Єгипті, Греції, Римі, пізніше – і в Київській Русі людям з порушеннями мовлення надавали допомогу в той час як у середньовічній Європі їх знищували, спалюючи на вогнищах. Допомога людям з порушеннями мовлення мала своєрідний історичний шлях: від елементарних форм, заснованих на засобах медичного втручання, що були притаманними для стародавніх єгиптян, індусів, греків і римлян, до розробки педагогічних засобів корекції мовленнєвих порушень, які застосовувалися у Київській Русі, згодом – у Росії та Україні.
Перші відомості про мовленнєвий розлад, пов’язаний з фізичною травмою, дійшли до нас з давньоєгипетського медичного папірусу Едвіна Сміта, який було знайдено у 1862 р. в одній з фівінських могил 17 ст. до н. е. В папірусі є посилання, що він – копія більш давнього трактату, датованого 30 ст. до н. е. Отже, вже стародавні єгиптяни звертали увагу на порушення мовлення та причини, що їх спричинили, однак у документі не зазначалося про засоби допомоги особам з цими вадами.
Стародавні індуси в одній із частин давньоіндійського трактату "Веди" – "Аюрведах" (розділ VI) – подавали детальний опис двох пластичних операцій (в сучасній термінології – хейлопластика та уранопластика). Цей факт є першим описом надання медичної допомоги людям, які страждали на мовленнєві розлади внаслідок фізичних ушкоджень (розщеплень губи та піднебіння).
У Стародавній Греції людину із психофізичними вадами знищували, оскільки вони були тягарем для суспільства. До людей з порушеннями мовлення ставилися інакше: їхні вади не заважали їм бути воїнами (це єдиний критерій, за яким визначали корисність кожного чоловіка для держави). Водночас усвідомлювалася необхідність вивчення причин мовленнєвих порушень.
Так, однією з найперших (близько 484 - 425 рр. до н. е.) є згадка Геродота про мовленнєву ваду, який описував своєрідне мовлення Кіренського царя Батта (він говорив швидко, незрозуміло, спотикався, пропускав звуки та склади). Сьогодні це порушення має назву баттаризм (воно є похідним саме від імені царя Батта). Існує й інша думка: нібито спочатку було описане порушення мовлення з назвою "баттаризм", а Кіренський цар мав його і тому отримав прізвисько "Батт".
Найбільш повні та системні описи мовленнєвих вад знаходимо у працях давньогрецького лікаря і природодослідника, основоположника античної медицини Гіппократа (459 – 377 рр. до н. е.). Він характеризує мовленнєві вади, які пояснює втратою голосу, втратою мовлення, недорікуватістю, нерозбірливим мовленням, заїкуванням, та дає поради щодо методів лікування тих чи інших порушень. Проте все лікування зводилося лише до пускання крові. Важливим для зародження основ логопедичної допомоги було те, що Гіппократ рекомендував при діагностуванні та прогнозуванні будь-яких хвороб звертати увагу, передусім, на стан слуху і мовлення хворого.
У Стародавньому Римі ставлення до осіб з обмеженими психофізичними можливостями не відрізнялося гуманністю від Стародавньої Греції – їх також знищували. Однак робилися певні спроби надати допомогу саме людям з вадами мовлення. Звернути увагу варто на Авра Корнелія Цельса (30 - 25 рр. до н. е. – 40 - 45 рр. н. е.), який у своїх працях залишив відомості про параліч язика, приростання його кінчика до нижньої частини ротової порожнини, а також вказував на методи лікування цих вад – підрізання язика.
Іншому лікареві та природодослідникові Клавдію Галену (близько 130 - 200 рр. н. е.) належить заслуга розмежування розладів голосу та мовлення. Він зазначав, що голосові розлади є наслідком "страждань" гортані та її м’язів, а мовленнєві порушення – наслідком ураження язика, зубів, губ, твердого та м’якого піднебіння, вуздечки язика. Крім того, Гален зазначав, що окремі мовленнєві порушення пов’язані з ураженням ЦНС.
Отже, характерним для Єгипту, Індії, Китаю, Греції та Риму в стародавні часи є медичний підхід стосовно подолання мовленнєвих порушень. На той час педагогічним методам і засобам виправлення вад мовлення не приділялося достатньої уваги. Проте надбання стародавньої медицини у лікуванні мовленнєвих розладів сприяли зародженню основ логопедичної допомоги.
Стосовно допомоги особам з порушеннями мовлення (недорікуватістю, заїкуванням), то у XVIII ст. окремі спеціалісти (сурдопедагоги, артисти, лікарі) робили спроби виправити ці вади. Отримувати таку допомогу могли лише заможні люди. На початку XIX ст. почали відкриватися приватні клініки для глухонімих і заїкуватих, спеціальні школи, де навчалися діти з вадами мовлення.
Проблеми розвитку основ логопедичної допомоги людям у Росії та Україні, яка в той час входила до складу Російської імперії, присвячено дослідження А. Безлюдової. З1880 по 1825 рік вона виділила чотири етапи.
І етап (1800 - 1860) – вивчалися мовленнєві порушення емпірично.
ІІ етап (1861 - 1880) – мовленнєві порушення вивчалися теоретично.
ІІІ етап (1881 - 1900) – прагнення до цілісного розгляду кожної з форм мовленнєвих патологій з урахуванням етіології, механізмів, симптоматики, перебігу та методів подолання.
ІV етап (1901 - 1925) – системність та диференційованість вивчення мовленнєвих порушень. До вивчення порушень мовлення сформувався міждисциплінарний підхід (анатомія, фізіологія, педагогіка тощо), який враховував вплив різноманітних чинників.
До революції 1917 року в Україні не існувало державної логопедичної допомоги дітям з порушенням мовленнєвого розвитку. Після 1917 р. логопедичну допомогу визнали необхідною – почали створюватися спеціальні кабінети, де лікували заїкуватість у дорослих. На жаль не враховувались інші види мовленнєвих розладів, не надавалася логопедична допомога дітям.
На початку 30-х рр. логопедична допомога в Україні, зокрема у Харкові, набула нових форм: лікували не лише заїкуватість, а й інші вади мовлення, надавалися консультації школярам-логопатам, малюкам дошкільного та перед дошкільного віку, відбувалося обстеження дітей у школах, дитячих садках. Уперше в Україні тут було відкрито спеціальний дитячих садок для логопатів та проводилася логопедична робота в загальних і допоміжних школах.
Різноманітні форми логопедичної допомоги сприяли розвитку нових методів діагностики мовленнєвих вад, визначенню процесів виникнення та розвитку окремих видів мовленнєвих розладів. На початку 30-х рр. логопедія виокремилась як галузь дефектології. У цей період в Україні розгорнулася значна робота щодо здійснення загального обов’язкового навчання глухих, сліпих і розумово відсталих дітей та організація підготовки дефектологів для спеціальних закладів освіти.
З 1 січня 1940 р. в кожній допоміжній школі вводилася посада вчителя-логопеда, для дітей загальноосвітніх шкіл організовувалися логопедичні пункти (всього 15): Київ – 4; Харків – 4; Сталіне – 1; Дніпропетровськ – 1; Одеса – 2; Ворошиловград – 1; Запоріжжя – 1;% Полтава – 1. Логопедія як окрема дисципліна була введена в навчальні плани різноманітних педагогічних закладів, на базі яких готували та підвищували кваліфікацію вчителі загальноосвітніх і спеціальних шкіл. А у 1941 році, з початком війни, в Україні припинилась підготовка вчителів-дефектологів.
У післявоєнні роки в Україні відновилася підготовка вчителів-логопедів і розпочалася робота по розробці теоретичної концепції розгортання диференційованої системи спеціального виховання та навчання дітей із психофізичними вадами. Склалися сприятливі умови для виділення сурдопедагогіки, тифлопедагогіки, олігофренопедагогіки, а згодомі логопедії в самостійні науки. Все це сприяло розробленню теорії і практики навчання і виховання дітей з порушеннями інтелекту, зору та слуху.
З відбудовою народного господарства, підвищенням соціокультурного рівня громадян України проблема спеціального навчання з порушенням мовленнєвого розвитку ставала нагальнішою; розгорталася робота, спрямована на реорганізацію системи спеціальної освіти дітей з вадами психофізичного розвитку, включення до цієї системи закладів для дітей з вадами мовлення. На цьому етапі почали робитися перші кроки в розвитку системи логопедичної допомоги дітям. На початку 50-х років логопункти відкривалися не лише на базі шкіл, а й при дитячих поліклініках, пізніше – при диспансерах, яслах та будинках дитини, які обслуговували дошкільників та молодших школярів. У цей час в Україні гостро відчувалася потреба у створенні школи для учнів, які не встигали в навчанні внаслідок таких мовленнєвих вад, як порушення письма, читання, вимови. Саме ці обставини були однією з причин другорічництва серед дітей масової школи. Досить активною щодо виявлення дітей з вадами мовлення була діяльність І. Дьоміної, М. Савченко та ін. Виникла необхідність відкриття спеціальних закладів для дітей з вадами мовлення.
Дата добавления: 2016-02-20; просмотров: 2477;