ДОПОМІЖНІ ФРАГМЕНТИ

Тема 3. Розвиток політичної думки в Україні.

1. Пам’ятки політичної думки Київської Русі.

2. Політична думка перехідного періоду.

3. Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави.

4. Політична думка України у козацько-гетьманську добу.

5. Вітчизняна політична думка XIX ст.

6. Українська політична думка першої половини XX ст.

Питання для самоконтролю:

1. У чому зміст морально-правових та релігійних уявлень про суспільство періоду Київської Русі?

2. Як вплинуло запровадження християнства в Київській державі та його вплив на процес розвитку української політичної думки?

3. Які головні правові ідеї в Пактах й конституції законів та вольностей Війська Запорізького ( Конституції Пилипа Орлика )? Чому, на Ваш погляд, Конституція Пилипа Орлика вважається такою, що випередила свій час?

4. Які риси монархічно-гетьманської концепції В. Липинського?

5. Який внесок професорів Києво-Могилянської академії у розвиток політичної думки України?

6. Яким є зміст політичної концепції Кирило-Мефодіївського товариства?

ДОПОМІЖНІ ФРАГМЕНТИ

Політична думка Київської Русі дійшла у вигляді літописів, концепцій політичних діячів, учених, полемічної літератури. У X-XII ст. з’явилися перші літературні твори: “слова”, “повчання”, “проповіді”, які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також “патерики”, “житія святих”, що складалися для поширення християнства та прославляння князів, бояр, монахів. Вони містили відомості про соціальні відносини, політичне життя, побут і культуру того часу й опосередковано віддзеркалювали настрої народу, сповненого ненависті до чужинців-загарбників і до феодально-боярського свавілля. Першими пам’ятками східнослов’янської державності вважають “Літопис Аскольда”, “Велесові книги”, “Руську Правду”. У суспільно-політичній думці Київської Русі висувалися ідеї об’єднання удільних князівств навколо престолу великого київського князя, самостійності та незалежності Русі тощо.

Після хрещення Русі основними концепціями суспільно-політичної думки були концепція “богоугодного володаря” і концепція “князівського одновладдя”. Представники концепції “богоугодного володаря” (ігумен Феодосій) пояснювали історію та усі явища тільки з теологічних позицій, вони стверджували про правомірність домінування в державі “духовного проводу”. Представники концепції “князівського одновладдя” (митрополити Іларіон та К. Смолятич) опиралися на принцип великокнязівського централізму. Саме проблема взаємовідносин світської та духовної влади була центральною серед політичної проблематики.

До найзначніших преставників політичної думки Київської Русі відносяться Володимир Мономах, Нестор-літописець, митрополит Іларіон.

Іларіон(990-1088) — митрополит Київський та всієї Русі, перший митрополит слов'янського походження, оратор і письменник, церк.-політ. діяч давньої України. Затверджений Константинопольським Патріархом. Причислений до лику Святих. День пам'яті: 28 серпня за старим стилем та 3 листопада (21 жовтня за старим стилем). Походив із родини нижньогородського священика. Був серед юнаків, яких Володимир Святославич після прийняття християнства велів навчати книжковій премудрості при Десятинній церкві. Священик придворної церкви Св. Апостолів у княз. с. Берестовім під Києвом. Уже в ці роки вів суворий подвижницький спосіб життя. Викопавши собі печеру на березі Дніпра, часто залишався у ній для таємної молитви. Удосконалював освіту у Константинополі. Перебування в столичному місті збагатило його вільним володінням грец. мовою і широким кругозором, зокрема історіософ. баченням минулого і сучасного йому світу, в якому Київ. Русь посідала дедалі вагоміше місце.

Основні праці: «Найдавніший літописний звід» (996 або 1037-1039), «Молитва» (1055), «Сповідання віри» (1045?), «Слово на оновлення Десятинної церкви» (1041?), «Слово про закон і благодать» (1049).

«Слово про закон і благодать» І. виголосив у присутності Ярослава в день збігу свят Благовіщення та Пасхи навесні 1022 р. Всесвітня історія, відповідно до церковної традиції, трактується у ньому як реалізація одвічного Божого провидіння, а суть її полягає у поступовому залученні народів, визнаних рівними, до світу християнства. Іларіон із гордістю оглядає славне минуле язичницької Русі, вітає її вступ у коло христ. народів і пишається тим почесним місцем, яке вона тут посіла. Відповідно до православного філос. вчення про виділення божественного світла в сферу зовн. мороку, київський мислитель визначає старозавітний «закон» і євангельську «благодать» як його послідовні кроки, як шлях людства від гріхопадіння через підпорядкування заповідям Бога до свободи. Закон повинен визначати поведінку людей на тій стадії розвитку, коли вони ще далекі від досконалості, і готувати людство до сприйняття божественної благодаті, яка, як повнота істини, любові, краси і волі, — вища за закон. У порівняннях, що характеризують закон і благодать, очевидна перевага благодаті над законом, зокрема: спершу тінь — потім істина, рабиня Агар — вільна Сара, світло місяця — сонячне сяйво, нічний холод — сонячна теплота. Отже, благодать – християнське віровчення, викладене у Новому Заповіті Біблії – Іларіон вважає вищим авторитетом у розвитку людства. У своєму творі ім’я князя Володимира митрополит ставить в один ряд із апостолами Петром, Павлом, Іоанном Богословом і Марком та уподібнює його Константину — рим. імператору: «Подібний ти до великого Константина, рівний розумом, рівний христолюбством, рівний честю служителям його… Тож подібний тому єси, з ним однакової слави і честі достойний».

І. входить у найближче оточення Ярослава, виступає ідеологом його політики та стає центр. постаттю в утвореній у Києві при кафедральному Софійському соборі - своєрідній академії, яка розгорнула широку просвітницьку і наук. роботу. Він керував створенням бібліотеки при Софійському соборі й роботою переписувачів і перекладачів. Глибокі знання І., риторичні й письменницькі здібності, а також відома всім праведність визначили висунення його великим князем у 1051 р. на посаду митрополита — глави давньоруської церкви. Це сталося у період загострення відносин між Руссю і Візантією, звідки до Києва присилали митрополитів. І. очолював Київську митрополію кілька років, доки конфлікт із Візантією був улагоджений.

У листопаді 1053 р. І. склав свої митрополичі обов'язки та постригся у монахи Києво-Печерського монастиря. Прийнявши чернецтво під іменем Никона, уже похилого віку І. у 1072–1073 рр. опрацював і доповнив складений ним раніше перший літописний звід. У 1074 р., після смерті преподобного Феодосія, братія обрала Никона своїм ігуменом. Та на цьому посту він був недовго. Вступивши у конфлікт із Великим князем Ізяславом Ярославичем, розгніваним тим, що в Печерському монастирі без його відома прийняли постриг двоє людей із його найближчого оточення, ігумен був змушений піти в далеку Тмутаракань на Керч. протоці. Тут на самоті дожив до глибокої старості, і в 1088 р. помер столітнім старцем. Життя було з честю доведене до кінця, увінчане шляхетним умиротворенням старості. Створена Іларіоном концепція вітч. історії стала підґрунтям ідейного самоусвідомлення давньоруського сусп-ва і значною мірою су­ч. розуміння ранніх етапів вітч. історії.