Допоміжні матеріали

Тема 4. Політична система суспільства. Держава у політичній системі суспільства.

1. Поняття «політичної система».

2. Структура політичної системи. Структура політичної системи за Девідом Істоном.

3. Функції та типи політичних систем.

4. Поняття держави, її ознаки, типи, теорії походження. Відмінність держави від інших суб’єктів політичної системи.

5. Типи держав. Функції держави.

6. Форми держави.

7. Принципи соціальної, правової держави як рух суспільства до політичної свободи.

Питання для самоконтролю:

1. Що являє собою політична система суспільства?
2. Назвіть та охарактеризуйте типи сучасних політичних систем.
3. Які підсистеми входять в політичну систему і яку роль вони відіграють в її функціонуванні?
4. У чому, на Вашу думку, відмінність закритої і відкритої політичних систем?
5. Назвіть ті країни, системи яких могли б бути віднесені до тієї або іншої з цих систем.
6. Які ознаки має держава?
7. Чим характеризується парламентська республіка?
8. Які риси у президентської республіки?
9. Що таке конфедерація?
10. Коли виникає інститут президентства?
11. Що означає соціальна держава?
12. Чим відрізняється унітарна форма держави від федеративної?

Допоміжні матеріали

Система політична–цілісна, упорядкована система відносин, норм, цінностей, ідей, дій, цілей, методів, ін-тів, пов’язаних із політикою, її виробленням, впровадженням чи впливом на неї; є однією з частин (підсистем) сукупної сусп. системи, взаємодіє з ін. її підсистемами: соц., екон., прав., культ. та ін. С.п. виникла з поділом сусп-ва на класи та появою д-ви. У процесі еволюції державно-організованого сусп-ва вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкр.-іст. хар-р і зумовлені рівнем екон., соц., духовного розвитку сусп-ва та ін. чинниками. Становлення та розвиток політ. систем обумовлений низкою змінних: зміною способу вир-ва; зміною в соц.-класовій структурі сусп-ва; політ. поляризацією сусп-ва; збільшенням чисельності суб’єктів політики; зростанням робітн. руху і створенням бурж. політ. партій, рухів; загально гуманітарним прогресом, пов’язаним із роллю ЗМІ, преси, мистецтв тощо; зростанням ролі ідеології ‒ світської та релігійної; глобалізацією проблем, що стоять перед людством.

Політ. систему сусп-ва досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування амер. теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу, який надає змогу уявити становище та умови дії політ. системи, прогнозувати наслідки схвалених політ. рішень. Амер. політолог Г. Алмонд розглядав С.п. як набір ролей, що взаємодіють. Моделі функціонування С.п. розробляли також Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та ін. Структура С.п. складає сукупність владних ін-тів, що пов’язані між собою та створюють стійку цілісність. Визначальним компонентом С.п. є д-ва, але крім неї до останньої, у С.п. сусп-ва входять законодавча, судова, виконавча системи, центральні, регіональні, місц. системи управління (самоуправління), політ. партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соц.-політ. рухи та ін. об’єднання. Гол. інституція політ. системи – д-ва – здійснює управління сусп-вом, охороняє його екон., соц. і культ. сфери. Взаємозв’язок між різними рівнями й гілками держ. влади, між д-вою та громадян. сусп-вом здійснюють політ. партії ‒ певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. За певних умов трудові колективи можуть стати політ. суб’єктами сусп-ва. Вирішальну роль у політ. житті сусп-ва відіграють політ. партії, громад. орг-ції та рухи, які мають на меті вирішення політ. проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та ін. добровільних об’єднань має статут із чітко визначеними завданнями у межах чиного законодавства. ЗМІ (мас-медіа) є також активним і самостійним елементом С.п.сусп-ва і в демокр. країнах відіграють роль четвертої влади; вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політ. й прав. норми. ЗМІ намагаються звільнитися з-під держ. і політ. диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтралітету. Інтереси певних соц. сил завжди домінують у викладі ЗМІ.

Специфіка функціонування будь-якого сусп-ва виявляється через ф-ції політ. системи: регулятивну, що виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політ. і прав. норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою; інтеграційну, пов’язана з виробленням політ. курсу д-ви, визначення цілей і завдань розвитку сусп-ва, орг-цією діяльності сусп-ва щодо виконання спільних завдань і програм; дистрибутивну (розподільницька) або ж така, що передбачає розподіл матеріальних благ, соц. статусів і привілеїв між ін-тами, групами й індивідами. Окремі соц. галузі/ф-ції вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соц. сфери і управління, які отримуються через систему оподаткування; реагування, що виявляється у здатності системи сприймати імпульси, що надходять із зовн. середовища. Вона набуває форми вимог, що висуваються до влади різними соц. групами; легітимізації, що виявляється в діяльності, спрямованої на узаконення політ. системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності суб’єктів політ. життя, офіц. держ. політики і сусп.-прав. норм; політ. соціалізації, що полягає у залученні людей до політ. діяльності в сусп-ві; артикуляції інтересів або ж у пред’явленні вимог до осіб, які виробляють політику; агрегування інтересів або ж узагальненні та впорядкуванні інтересів і потреб соц. верств населення; політ. комунікації, що припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурними елементами політ. системи, лідерами і громадянами; стабілізації, що виявляється у забезпеченні сталого розвитку сусп. системи загалом.

Класифікація (типологізація) С.п. здійснюється за певними ознаками, характеристиками, формами і типами. Ця практика була започаткована ще з часів Платона, який, взявши за основу класифікації форми політ. правління, вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Арістотель, запропонувавши шестичленну класифікацію С.п.: монархію ‒ тиранію, аристократію – олігархію, політію ‒ демократію. Марксизм, спираючись на соціально-класову природу сусп-ва, звів типологію С.п. до соц.-екон. формацій (рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична), в основі яких лежить спосіб вир-ва та форми власності на засоби вир-ва. Спираючись на структ.-функціон. підхід і взявши за основу класифікації тип політ. культури амер. дослідник Г. Алмонд запропонував наприкінці 50-х рр. ХХ ст виділяв такі типи С.п.:

1) англо-амер. тип, політ. культура якого спирається на цінності свободи особистості, добробуту, соц. безпеки, екон. лібералізму тощо; характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність.

2) континентально-європейський тип, що його вирізняє фрагментарність політ. культури, співіснування традиційних і нових культур (ФРН, Австрія, Швейцарія), нерівномірне розповсюдження і розвиток окремих субкультур; домінування елементів, притаманних англосаксонській політ. системі, поєднується з впливом традицій і структур, що успадковані з доіндустріальної епохи.

3) доіндустріальний і частково індустріальний типи, що також мають «змішану» політ. культуру, але водночас і вищий рівень насилля, нечіткий поділ влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях. Цей тип політ. систем склався у багатьох країнах Азії, Африки і Латин. Америки.

4) тоталітарний тип, який виключає політ. самодіяльність, жорстко контролює соц. комунікації і реалізує примусовий тип політ. активності.

Насправді не існує «чистого» типу С.п., оскільки всі вони є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певному сусп.-іст. часі і в певній природно-геогр. середовищі.

С.п. тісно пов’язана із соц. середовищем, у якому вона постає і розвивається, яке зумовлює певні способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Нині Україна перебуває в ситуації сусп.-трансформ. кризи, в умовах якої відбувається радикальна зміна її С.п.

Держава(англ. state – держава) – центр. та осн. ін-т політ. орг-ції сусп-ва, соц.-політ. механізм, що виникає в класовому сусп-ві з метою орг-ції і впорядкування соц. неоднорідного сусп-ва, вирішення конфліктних ситуацій, забезпечення відповідного рівня соц. стабільності системи, її цілісності та безпеки. Д. склалася у результаті закономірного розвитку сусп-ва, поділу праці, виникнення приватної власності й утвердження антагоністичних класів. Осн. ознаки Д.: 1) наявність чітко визначеної території, на яку поширюється її суверенітет; 2) народ, назва якого дає назву Д.; 3) влада, що здійснюється від імені народу органами публ. влади; 4) дипломатичне та міжнародно-правове визнання її ін. д-вами, внаслідок чого вона стає суб’єктом міжнар. права.

В умовах демократії з пріоритетом загальнолюдських інтересів над класовими Д. перестає бути машиною панування одного класу над ін., перетворюючись в ін-т виконання законодавчої ініціативи сусп-ва, що забезпечує ефективне функціонування його основних механізмів. Д. виконує внутр. і зовн. ф-ції. До перших належать: забезпечення функціонування сусп-ва як цілісного організму; максимальне задоволення потреб та інтересів соц. груп. Зовн. ф-ції полягають в захисті недоторканності кордонів, цілісності території, суверенітету, створення умов для розвитку міжнар. співробітництва у різних сферах.

Державна територія– визначена на основі норм міжнар. права частина земної поверхні, яка відділена від ін. д-в і відкритого моря держ. кордоном і перебуває під виключним суверенітетом конкр. д-ви. Д. т. є необхідним компонентом кожної д-ви разом із населенням і публ. владою. На своїй території д-ва здійснює повне територ. верховенство (або цілковитий і виключний суверенітет), сукупність вищої й єдиної влади, яка є однієї з невід’ємних частин державності. На власній території д-ва володіє загальними та виключними повноваженнями, які вона здійснює в межах приписів міжнар. права. Межами Д.т. виступають держ. кордони, які обмежують дії вищої держ. влади країни і норм, котрі вона встановлює внутр. законодавством. Кожна д-ва на своїй території самостійно встановлює адм.-тер. поділ та правовий режим різних частин території, включаючи правовий режим кордонів, територ. вод і повітряного простору над країною. Д.т. становить необхідну і матеріальну операційну базу для виникнення, існування і розвитку д-ви, життєдіяльності сусп-ва і виступає як ресурс особливого виду, на раціональне використання якого спрямовуються значні зусилля в загальнодержавному масштабі.

Д.т. характеризується такими параметрами, як розмір (площа), морфологія, конфігурація, глибина, протяжність держ. кордонів, особливості геогр. положення, визначеними типами природного ландшафту, ступенем господ. освоєння, здатністю виконувати роль природної основи життєдіяльності сусп-ва. Поняття «Д.т.» найчастіше визначають як обмежену частину твердої поверхні земної суші з властивими для неї природними, а також створеними внаслідок діяльності людини антропогенними властивостями та ресурсами. Властивості держ. території – це особливості, які відрізняють конкретну д-ву від сусідніх або просторово віддалених частин земної поверхні.

Виділяють природні й сусп. властивості Д.т. До природних належать природні умови, природні ресурси, характерні ознаки природного середовища. Серед сусп. властивостей найхарактернішими є ємність й освоєність території, демогр., соц. й екон. властивості. З погляду міжнар. права, найвагомішими особливостями Д.т. є її цілісність і недоторканість. Як засадничий принцип мирного співіснування д-в світу, він закріплений у Статуті ООН, Заключному акті Хельсінкської наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) і багатьох ін. міжнар.-прав. документах. Нині міжнар. правом заборонено насильницьке захоплення території ін. д-в, порушення держ. кордонів, використання їх територій без узгодження з ними. Однак деякі д-ви намагаються порушити усталені норми міжнар. права (напр., анексія території України – АР Крим Росією у березні 2014 р.).

До складу Д.т. у межах держ. кордонів країн світу входять: суша (суходіл), внутр. і територіальні води, підземні надра і повітряний простір, який знаходиться над сушею і водною територією. До її складу входять також екстериторіальні елементи (т. зв. умовна Д.т.): судна, літаки, космічні апарати, які несуть символ д-ви, морські трубопроводи і кабелі та ін. споруди, прокладені у відкритому морі або на його дні поза межами власне території д-ви, а також території посольств, консульств дипломатичних місій і представництв певної д-ви, на котрі поширюється її суверенітет.

Територія суверенної д-ви може збільшуватися або зменшуватися залежно від різних причин і подій. Розширення (збільшення) Д.т. відбувалося (відбувається, може відбуватися) різними способами: освоєння територій, що не мають господаря (напр., Росія приростала територіями Сибіру, Далекого Сходу та полярних широт із асиміляцією місц. населення); набуття території, котра належала ін. д-ві (шляхом завоювання під час війни, анексії, укладання мирної угоди (добровільне приєднання), цесії (укладання договору про передачу частини Д.т.), договору про оренду території, а також природним шляхом за рахунок збільшення площі суходолу (акреція). Деякі д-ви мають ексклави – частини Д.т., відділені від її основної території територією однієї або кількох д-в (напр., штат Аляска, відділений територією Канади від США або Респ. Нахічевань, відділена від Азербайджану територією Ірану, Вірменії і Туреччини тощо).

Д.т. країн світу класифікують за різними ознаками: розмірами території (дуже, великі або макро-країни, середні, малі, мікро-країни), конфігурацією (компактні, з ексклавами, з анклавами, витягнутої форми, складної конфігурації, з «коридорами»), особливостями геогр. положення території (внутріконтинентальні, острівні, півострівні, держави-архіпелаги, приморські), орографічними ознаками (рівнинні, гірські, пустельні) тощо.

Вивчення Д. т., її параметрів, якісних характеристик та особливостей має певне теор.-метод. значення, дає змогу сформувати просторове уявлення про конкретні країни світу. Важливе значення має вивчення особливостей суч. політ.-геогр. і геополіт. положення території д-в світу та ступеня їх впливу на сусп.-політ. і соц.-екон. розвиток, на всі сторони життєдіяльності сусп-ва й можливості участі д-в у світових політ. й екон. процесах, вироблення напрямів внутр. і зовн. політики.

Форма держави − сукупність способів (порядок) орг-ції, устрою та реалізації держ. влади, що виражають сутність д-ви. Категорія Ф.д. покликана констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв’язків, що характеризують д-ву як сусп. явище. У різних Ф.д. відображається сутність країни. Ф.д. − комплексне поняття, яке дає загальну уяву про держ. владу та характеризує її з точок зору форми правління, форми держ. устрою, держ. (політ.) режиму. Основними елементамиФ.д. є: форма (держ.) правління, що відображає публ. вимір д-ви; форма (держ., територ.) устрою, що відображає територ. вимір д-ви; форма (держ., політ., держ.-прав. та політико-правового) режиму, що відображає політ. вимір д-ви. Поняття Ф.д. як певної структури не означає довільної сукупності її елементів; воно відображає єдність, взаємозалежність елементів, у результаті чого виникає нова якість, не властива жодному з цих окремо взятих елементів.

Форма держ. правління − елемент Ф.д., який характеризує структурну орг-цію влади, порядок утворення та повноваження вищих органів держ. влади, їх взаємовідносин між собою, з ін. органами д-ви, з політ. партіями та соц. групами, населенням в цілому. Ознаки: характеризує порядок формування, структуру та терміни повноважень вищих органів держ. влади; визначає зміст принципу розподілу влади між вищими органами д-ви; характеризує компетенцію вищих держ. органів у процесі здійснення ними владних повноважень та їх взаємодію між собою, з ін. центр. і місц. органами влади, органами місц. самоврядування, політ. партіями, громад. орг-ціями, населення. Залежно від того, ким і як здійснюється держ. влада, як побудовані та діють органи влади, політ. наука вирізнює монархії та республіки.

Форма держ. устрою − елемент Ф.д., який характеризує територ. орг-цію влади, спосіб (порядок) поділу території д-ви на певні складові частини та співвідношення між ними. Ознаки: визначає принципи розподілу території д-ви на складові частини; характеризує управл. діяльність д-ви та орг-цію населення на її території; дає можливість реалізації прав і законних інтересів нац. меншин щодо самовизначення шляхом надання тій території, де вони проживають, певних пільг на самоврядування; характеризує взаємодію між центр., регіон. і місц. органами влади. Проявляється у простій і складній формах. До простої форми належить унітарна д-ва, а до складних − федерація і конфедерація.

Форма держ. режиму − елемент Ф.д., який характеризує політ. орг-цію влади, сукупність способів, прийомів, методів здійснення держ. влади у сусп-ві. Ознаки: характеризує можливість участі громадян в реалізації державновладних повноважень; забезпечує реалізацію прав і свобод людини і громадянина у процесі здійснення органами держ. влади своїх повноважень; характеризує співвідношення правових і організаційних (неправових) способів здійснення владних ф-цій; визначає відношення між владою і населенням; характеризує стан законності і правопорядку в д-ві. Залежно від методів та засобів держ. правління вирізняють демокр. і антидемокр. режими. Усі елементи Ф.д. взаємопов’язані. Ф.д. визначається нац. складом населення, територ. розмірами країни, іст. і культ. традиціями народу та ін. чинниками. Ф.д. не є раз і назавжди встановленою, вона постійно змінюється і розвивається

Монархія (грец. μοναρχία – єдиновладдя) – одна з форм держ. правління. Сутнісною характеристикою М. є концентрація, зосередження в руках одного особи – монарха – верховної влади, яка передається в спадщину. М. із точки зору монархістів – принцип верховної влади, що ґрунтується на виконанні монархом волі Бога, від якого надано йому влада. За цією ознакою монархісти відрізняють М. від республіки (де верховна держ. влада дається людині в результаті консенсусу – загальних виборів ) і аристократії (де верховна влада належить меншості шляхетних представників сусп-ва). Монарх для монархіста – в першу чергу моральний авторитет, а не юридичний. Відповідно, М. вважається «богоугодною» формою держ. устрою, в той час як республіка нерідко – «вигадкою диявола».

Розрізняють абсолютну (необмежену) і конституційну (обмежену) М. При абсолютній М. всевладдя глави д-ви не обмежене конституцією. Абсолютна М. характеризується наступними основними ознаками: зосередження законодавчої, виконавчої та судової влади в руках спадкового монарха; право монарха розпоряджатися податковою системою і держ. фінансами; наявність розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату, що здійснює від імені монарха управлінські, фінансові, судові та ін. ф-ції; централізація, уніфікація та регламентація держ. і місц. управління, територіального розподілу, наявність постійних армії і поліції; регламентація всіх видів служби та станового положення. Така форма правління майже зникла з арени сучасного політ. життя. При конституційній (обмеженій) М. влада монарха обмежена так, що в деяких, або у всіх сферах держ. влади він не володіє верховними повноваженнями. Правові обмеження на владу монарха можуть бути закріплені у вищих законах, таких, як конституція або статути, або в прецедентних рішеннях, винесених верховними судовими інстанціями. Суттєвою ознакою конституційної М. є те, що статус монарха обмежений не лише формально-юридично, а й фактично. Конституційні М. поділяються на два види: дуалістичні та парламентарні, залежно від ступеня обмеження повноважень глави д-ви. І в тих, і в ін., монарх ділить владу з парламентом, але в той час як у перших за ним залишається вся виконавча влада, у других вона здійснюється урядом, відповідальним перед парламентом. У дуалістичної М. звичайним юрид. способом обмеження влади монарха є постанова, що ніяке його повеління не має сили, поки воно не підтверджено відповідним міністром. При цьому міністри відповідальні лише перед самим монархом, і ним же призначаються або зміщуються. У таких д-вах обов’язок монарха підкорятися парламенту в законодавчій сфері забезпечується правом парламенту вотувати бюджет. Приклади дуалістичної М.: Кувейт, ОАЕ, Люксембург, Ліхтенштейн, Монако, Йорданія, Марокко. При парламентарної М. влада монарха не поширюється на законодавчу й виконавчу гілки влади. Законодавча влада перебуває у парламенту, а виконавча – в уряду, який утворюється на основі парламентської більшості, а отже, відповідальний перед органом, що його обрав, тобто парламентом, а не монархом. Монарх підзвітний законодавчим і виконавчим органам держ. влади. Тому всі видавані їм розпорядження підтверджуються главою виконавчої влади й лише після цього набувають чинності закону. Конституційними монархіями є сьогодні Велика Британія, Бельгія, Норвегія, Швеція, Данія, Голландія, Іспанія, Японія й деякі ін. Роль монарха в них, по-перше, чисто символічна. Він присутній на святкових заходах і церемоніях, персоніфікуючи символ єдності й згуртованості нації. По-друге, монархи, що стоять над парт. інтересами, виступають у політ. і громад. житті країни як верховні арбітри і з появою різних великих політ. проблем вони намагаються їх розв’язати шляхом консультацій з лідерами політ. партій, виступаючи значною силою соц.-політ. розвитку д-ви й сусп-ва.

Республіка (лат. res publica – справа громади) ‒ форма держ. правління, за якої верховні органи держ. влади обираються на певний термін, з окресленими законами повноваженнями, є поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову, громадяни мають особисті і політ. права. Найважливішою рисою Р. як форми правління є виборність глави д-ви, що виключає спадковий чи ін. невиборний спосіб передачі влади. Р. ‒ обов’язково д-ва: інші громади, хоча б і керовані на виборних засадах (міста, райони, провінції, графства тощо) не вважаються Р. З другого боку, Р.може бути і держ. одиниця, яка не володіє повним суверенітетом і входить до складу ін. д-ви (напр., Р. у складі РФ, Аджарія у складі Грузії, Каракалпакія у складі Узбекистану).

Республ. форма правління відома з найдавніших часів, з моменту виникнення самої д-ви. В античному світі класичним зразком Р. була Афінська Р.Багатьма рисами Р. володіли Новгородська і Псковська Р. на півн.-зах. Русі (XII -XV ст.). Їх система правління включала збори (зазвичай знатних) громадян – віче, посадників, а також виборного князя – військ. керівника. На півночі Центр. Європи ‒ у Фландрії і почасти в Німеччині ‒ виникали республ. громади з демокр. ухилом і більш м’яким режимом правління: тут позначалося переважання промислової буржуазії, що мала більше спільного з ремісниками, цеховими і міськими низами, ніж представники торгового і банк. капіталу середземноморських Р. Ці д-ви є ніби перехідними до сучасних демокр. Р., виникнення яких в Америці і Європі припадає на кін. XVIII ст. Слід також згадати про перші бурж. республіки – голланд. (XVI-XIX ст.) та англ. (1649-1660). У Франції перша Р. була проголошена в 1793 р. і існувала до 1804 р., остаточно республіканізм утвердився тут тільки в 1870-ті рр. Росія була оголошена Р. 3 вересня 1917 р. Німеччина стала Р. в результаті Листопадової революції 1918 р. Італія вибрала республ. форму правління на референдумі в 1946 р. Абсолютна більшість суч. д-в у світі є Р.: з 193 д-в – членів ООН такими є понад 140.

Р. властиві такі риси: існування одноосібного та колегіального глави д-ви ‒ президента і парламенту; парламент представляє законодавчу владу; завдання президента – очолювати виконавчу владу, але це характерно не для всіх типів Р.; виборність на певний термін голови д-ви й інших верховних органів державної влади. Так, президент і парламент повинні обиратися народом на певний термін; юрид. відповідальність голів д-ви. Напр., у більшості конституцій закріплене право парламенту на звільнення від посади президента за тяжкі злочини проти д-ви (імпічмент); у випадках, передбачених конституцією, право представляти і виступати від імені д-ви має президент.

Є три осн. різновиди республ. форми правління: президентська Р.(президент обирається непарламентським шляхом ‒ прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія, Іран, Ірак). Класичною президент. Р. вважають США. Глава д-ви (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом); парламентська Р.(глава д‑ви (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем’єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту. Приклади: Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина); Р. змішаного типу: парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська (типовою ознакою є поєднання елементів президентської та парламентської Р., сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи ін. назва змішаної Р. визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. Президент має право головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом. Класичним зразком змішаної республ. форми правління є Франція за конституцією 1958 р., а також Австрія, Румунія, Польща, Фінляндія, Україна та ін.

Соціальна держава – правова, демокра­тична д-ви з розвиненим громадян. сусп-вом і соц.. орієнтованою економікою,яка створює умови для реалізації основних прав людини, самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім’ї, створює умови для саморозвитку особи, інвестує в людський та соц. капітал, гарантує кожному прожитковий мінімум задля гідного людини існування й сприяє зміцненню соц. злагоди в сусп-ві, утверджує принципи соц. партнерства, забезпечує екол. безпеку. Таке визначення відповідає моделі соц. д-ви, яка активізує, стимулює людський потенціал і соц. ресурси.

Поняття С.д. тлумачиться неоднозначно і навіть для його визначення викори­стовується недостатньо диференційований ряд – «соц. д-ва», «соц. правова д-ва», «д-ва добробуту», «д-ва соц. послуг» тощо. Досі відсутні загальноприйнятні уявлення про ф-ції С.д. д-ви, механізми їх реалізації, її ін-ти, умови форму­вання та динаміку, а окремі теорії заперечують сам феномен С.д. У світ. науці й практиці, з одного боку, помітна криза концепта С.д., а з ін. – небажання відмовлятися від її запровадження, але модернізувавши, адаптувавши до умов глобалізації та соц.-екон., демогр., політ. викликів. Сучасні концепції С.д. віддзеркалюють нові тенденції сусп. розвитку, пов’язані з глобалізацією, специфікою ринкових умов, технолог. прогресом. Єдина цілісна теорія С.д. нині відсутня; відмінності у наук. підходах до її концептуалізації стосуються насамперед ступеня та меж держ. втручання, масштабів соціально-забезпечувальної діяльності д-ви. З одного боку, теоретиками С.д. доводиться доцільність її збереження, адекватність вимірам свободи при одночасному визнанні кризових явищ у практиці її функціонування. З іншого боку, С.д. оцінюють як неефективний ін-т соц. опіки та нагляду за громадянами, чинник обмеження індивід. свободи, зву­ження можливостей громад. сусп-ва, що суперечить вимогам конкурентної ринкової економіки, веде до деградації трудової моралі, зниження готовності до прийняття самостійних рішень.

Причинами кризи суч. моделей С.д., які зумов­люють потребу їх модернізації, є: соціальні (ослаблення впливу профспі­лок, реліг. громад, індивідуалізація стилів життя, втрата колект. ідентичності); ресурсні (перерозподіл енергоресурсів і енергетичні проблеми); економічні (глобалізація, інтернаціоналізація, вільний рух товарів та послуг, швидкий розвиток сектора послуг при скороченні традиц. сегментів індустріальної економіки); фінансові (вільний рух капіталу, інфляція, рецесія); проблеми на ринку праці (мобільність робочої сили, міжнар. конкуренція трудових сил, розвиток нових форм праці та неформальної зайнятості, міграційні потоки, зростання рівня освіти жінок і активізація їх кар’єрного росту); соціокультурні (висока цінність само­визначеності та індивідуальної свободи, зміна сімейної моралі); технічні (наук.-техн. і мед. прогрес); демографічні (зміна вікової структури населення); політичні (неоліберальна ідеологія, рекомендації впливових міжнар. експертних орг-цій); гендерні (подальша емансипація, зміна партнерських відносин і сімейних форм життя).

Сучасну С.д. характеризує криза, що супроводжується борговими та фіскальними проблемами, безробіттям, масовими акціями протесту з вимогами до д-в щодо підтримки соц. стандартів на певному рівні. Це спонукає до апробації нових модернізаційних проектів «виживання» С.д.: запобіжна модель; активізуючи С.д.; трудова д-ва; соціально-інвестиційна д-ва (д-ва соц. інвестицій) тощо. Консти­туційно закріплюються нові підходи, за якими С.д. забез­печує лише осн. потреби людини (інфраструктура, прожитковий мінімум, освіта, охорона здоров’я), а людина сама повинна дбати про себе та свою сім’ю. Один із активно дебатованих нині проектів – реформу­вання С.д. у д-ву солідарності, де був би баланс між правами й обов’язками громадян, їх свободою та відповідальністю; допомога д-ви надається лише тим, хто сам надає соц. допомогу.

Модернізація С.д. проявляється у поступовому відході від першочерговості соц. підтримки і спрямуванні зусиль д-ви на розвиток персональної ініціативи, активності працездатного населення, інвестування в соц. капітал. Змістом С.д. поступово стає створення умов для саморозвитку особистості, насамперед через трудову активність, стимулювання ініціативності та відповідальності громадян за забезпечення добробуту. Реформи соц. сфери відбуваються у напрямку звуження спектра дії С.д., стимулювання активності та відповідальності громадян за забезпечення добробуту, призупинення розширення соц. ф-цій (і відповідно держ. витрат), позаяк вони стають непо­сильними для державних бюджетів і неефективними, з точки зору потреб сусп-ва. Головним змістом С.д. поступово стає створення умов для саморозвитку працездатної особи. Центр ваги С.д. переноситься на сприяння виникненню якнайбільшої кількості ефективних робочих місць, сприяння самостійному підприємництву та ін. формам трудової активності громадян.

Загалом нині намітився спільний тренд у розвитку моделей С.д.: з одного боку, скорочення соц. програм, прагнення до підвищення їх екон. ефективності та віддачі, а з ін. – розширення соц. партнерства, децентралізація влади, посилення регіональних (усередині країни) і місце­вих органів. При цьому відбувається зміна ролі як д-ви, так громадя­нина: останній постає не лише як об’єкт соц. політики д-ви, а й як активний її суб’єкт, користувач і виробник соц. послуг.