Додаткові (окрім підручника) матеріали

Тема 6. Політичні партії та партійні системи. Інші типи об’єднань громадян

1. Походження і сутність політичних партій

2. Функції та типи політичних партій

3. Типологія партійних систем

4. Формування партійної системи України. Правовий статус політичних партій в Україні.

5. Відмінності політичних партій від інших типів об’єднань громадян.

Завдання для самостійної роботи:

1) Проаналізуйте динаміку формування політичних партій від часу зародження багатопартійності.

2) Опрацюйте Закон України «Про політичні партії в Україні» http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2365-14

http://ddr.minjust.gov.ua/uk/ca9c78cf6b6ee6db5c05f0604acdbdec/politychni_partiyi/ - перейти за посиланням для ознайомлення зі списком зареєстрованих на сьогодні партій. На сьогодні налічується 297 партій

Питання для самоконтролю:

1. Що являє собою політична партія?

2. Які функції виконує політична партія?

3. Назвіть основні типи політичних партій?

4. Що таке партійна система?

5. Які типи партійних систем Ви знаєте?

6. У чому відмінність між політичними партіями та громадськими організаціями?

Додаткові (окрім підручника) матеріали

Політична партія – політ. орг-ція, яка прагне впливати або повністю контролювати політ. владу, шляхом отримання політ. посад на виборах для своїх представників, з метою досягення власних специф. або ідеолог. цілей та/або особистої користі. Важливим визначальним аспектом П.п. є наявність назви, яка служить як для самоідентифікації групи, так і, що значно важливіше, для її ідентифікації в очах виборців. Наявність офіц. назви дозволяє відрізнити П.п. від різноманітних угрупувань, які координують зусилля своїх членів на виборах для одержання влади, але при цьому приховують від виборців сам факт координації, прагнучи уникнути колективної політ. відповідальності.

Одним із перших широке визначення П.п. запропонував англ. політ. діяч та філософ XVIII ст. Е. Берк. «Партія, – писав він, – є орг-цією людей, об’єднаних із метою просування спільними зусиллями нац. інтересу, що керуються деяким специф. принципом, відносно якого всі вони досягли згоди». Суч. розуміння партії з відповідними типолог. ознаками почало формуватися у ХІХ – на поч. ХХ ст. Цікавою є позиція нім. дослідника В. Хасбаха, який розглядав партію як «союз людей із однаковими політ. поглядами і цілями, які прагнуть завоювати політ. владу з метою використання її для реалізації власних інтересів».

Виділяють кілька підходів з яких можна інтерпретувати поняття П.п. в різноманітних галузях соц. і гуманіт. наук. У філос.-етичному розумінні встановлено т. зв. «органічне» поняття П.п. як природної форми об’єднання людей у різноманітні фракції та групи, яке відбувається на основі будь-якого принципу і спрямоване на реалізацію спільних завдань. У соц.-іст. аспекті П.п. можна розглядати як усталений структурний елемент сусп. системи, як колект. форму орг-ції та інституціоналізації соціально-класової активності, чинник формування та вираження громад. думки та ідеолог. уподобань різноманітних соц. груп. Для цього використовують категорії наук про сусп-во або співставлення феномену П.п. з д-вою, тобто практично виключаються з розгляду або відсуваються на другий план державно-правові елементи поняття П.п. У політолог. значенні поняття П.п. є елементом держ.-політ. системи, тісно взаємопов’язаний з держ. і правов. ін-тами.

Фр. соціолог Р. Кейроль вважає П.п. орг-ціями, які встановлюють взаємозв’язок між ін-тами влади та громадян. сусп-вом. На думку австр. політолога В. Мюллера, у суч. демокр. д-вах П.п. існують, тому що: 1) вони зменшують витрати у виборчих, парламентських та урядових питаннях; 2) з їхньою допомогою вирішується проблема колективної участі у політиці.

У політ. науці, як правило, визначають два осн. підходи до аналізу П.п.: 1) «макропідхід», при якому на широкому емпіричному матеріалі, що прагне охопити все розмаїття нац. форм, досліджується феномен П.п. із метою створення заг. теорії; 2) прикладний «мікропідхід», при якому П.п. аналізуються як конкретні суб’єкти політ. процесу з відповідними часовими та просторовими параметрами.

У широкому розумінні П.п. є орг-цією політ. хар-ру (що передбачає боротьбу за владу), виражає інтереси певного класу або соц. прошарку, об’єднуючи найактивніших його представників у б-бі за досягнення поставленої мети. Гол. мета П.п. – завоювання влади. Для її реалізації П.п. повинна мати програму дій, план перетворення сусп-ва, чіткі принципи своєї орг-ції (статут), а також володіти певними організаційними структурами як у центрі, так і в регіонах. Орг-ції П.п. повинні існувати не номінально, а реально, проявляючи себе в проведенні масових політ. акцій, спрямованих на вирішення певного тактичного завдання або досягнення програмної мети П.п.

У рамках «мікропідходу» виокремлюють кілька підходів до розуміння сутності П.п. Перший підхід складають визначення, в яких зроблено акцент на зв’язок П.п. із виборчим процесом. Обумовлено це, ймовірно, тим, що в багатьох країнах П.п., яка відмовляється від участі у виборах, автоматично перестає бути парламентською П.п. і позбавляється дотації д-ви. На цій основі висунення кандидатів у законодавчий орган проголошується невід’ємною рисою будь-якої П.п. Найвідомішим представником цього напряму був італ. дослідник Дж. Сарторі. Науковець прагнув дати мінімальну дефініцію, яка включала б лише необхідні властивості П.п. Сформульоване ним визначення звучить так: П.п. – це будь-яка політ. група, яка має офіц. назву, бере участь у виборах і здатна шляхом участі у виборах (вільних або невільних) висувати своїх кандидатів на держ. посади.

П. Меркл вважає, що П.п. – це політ. утворення, яке рекрутує і соціалізує нових членів, вибирає лідерів через внутр. процеси представництва та виборів, а також вирішує внутр. суперечки. Подібні погляди має і амер. дослідниця К. Лоусон, на думку якої, П.п. – це орг-ція індивідів, яка намагається продовжити шляхом виборів повноваження народу чи його частини для спеціальних представників цієї орг-ції, щоб здійснювати політ. владу урядових установ і стверджувати при цьому, що така влада буде здійснюватися від імені цього народу.

Другий підхід пов’язується з особливостями структури П.п., тривалістю їх існування, різними чинниками їхньої «соц. стійкості» тощо. Цей підхід можна охарактеризувати як структурний. Саме до нього можна віднести одного із найбільш авторитетних дослідників П.п. М. Дюверже, який розумів П.п. як об’єднання людей, які мають свою особливу структуру, прагнуть до здобуття установ д-ви і влади та мають таку внутр. орг-цію, яка поєднує парт. лідерів у центрах правління з їх прихильниками на політ. арені.

Третій підхід розглядає політичні партії виключно під кутом зору їх функціональних особливостей, а також місця та ролі в політ. системі сусп-ва. На думку представників цього підходу, підхід з точки зору виконуваних ф-цій є найоптимальніший. Так, проф. паризького Ін-ту політ. наук Ж.-Л. Кермонн пропонує таку дефініцію: «Політична партія – це організовані політ. сили, які об’єднують громадян однієї політ. тенденції для мобілізації думки з певної кількості потреб і для участі в органах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог».

Партологія – напрямок політ. науки, що займається вивченням феномену політ. партії. У дослівному перекладі «партологія» – наука про партії (лат. рars – частина та logos – вчення). Зародження партології пов’язується з формуванням масових партій та їхнім аналізом науковцями. Теор.-методол. засади вивчення політ. партій закладено в працях Дж. Брайса, М. Вебера, Р. Міхельса, М. Острогорського. Ці вчені розробили основи наук. розуміння політ. партій, базовий понятійно-категоріальний апарат майбутньої П.

Фундатором сучасної партології є фр. науковець М. Дюверже. У праці «Політичні партії» (1951), він не тільки продовжив, а й логічно завершив низку досліджень з політ. соціології, підготовлених його попередниками. У праці всебічно розглядається питання походження політ. партій, подається об’єктивна оцінка їхнього місця та ролі в демокр. сусп-ві, сформульовано найважливіші закономірності впливу виборчої системи та парламентаризму на їхній розвиток, визначено критерії класифікації партій і парт. систем.

Об’єктом партологіїє партія як феномен сусп. життя. Довгий час партія досліджувалась як ін-т, що не протиставляв себе д-ві та громадян. сусп-ву. М. Дюверже зазначав, що при всіх змінених з часом зв’язках між ними, партія залишається найвпливовішим механізмом, який забезпечує чуттєвість д-ви до сусп. інтересів. За артикуляцією та агрегуванням інтересів різноманітних груп та категорій населення, партія є універсальним ін-том, достатньо вагомим за своєю політ. роллю, за умови якщо вона користується електоральною підтримкою та бере участь у здійсненні влади.

Предмет партології– закономірності та механізми створення, розвитку та функціонування політ. партій. У партологіївиділяється кілька напрямків – аналіз генези партії (виникнення та еволюція), визначення місця і ролі політ. партій у системі громад. об’єднань, вивчення теорій політ. партій та парт. систем в історичній ретроспективі, місце і роль політичних партій у політичній системі суспільства та їх базові характеристики, вивчення внутрішньо- та зовнішньоорганізаційних чинників діяльності політичних партій та партійних систем, основних тенденцій розвитку політичних партій і партійних систем тощо.

У партологіїсформувалось два аналіт. підходи – теоретичний і прикладний. Теоретичний пов’язаний із формуванням загальної теорії партій як універсальної концепції, яка займається вивченням суті партій, їхніх функцій, структури, типології тощо. Прикладний аспект досліджує механізми діяльності партій (політичний, організаторський, ідеологічний, внутрішньопартійний), їхньої участі у виборчому процесі, боротьбі за прихильників, голоси електорату.

Партологія є одним із найдинамічніших напрямків політичної науки, що пов’язується зі зміною ролі партій у суспільстві й обумовлюється низкою чинників. Свідченням цього також є зміна концепції серед партологів від партійної до позапартійної демократії.

Багатопартійність – інститут представницької демократії, що формально закріплює процес створення, функціонування та розвитку певної к-сті партій; визначає хар-р їх взаємодій, особливості міжпарт. конкуренції, рівень політ. впливу партій на сусп-во. Багатопартійність безпосередньо пов’язаний із такими поняттями як політ. партія, парт. система, багатопартійність, які, в свою чергу, допомагають розкрити зміст даного ін-ту. Наявність багатопартійності свідчить про те, що відбувся процес закріплення політичних (партійних) відносин у правових нормах і політичній свідомості суспільства; формалізовані та впорядковані процеси взаємовідносин партій, держави, і громадян. суспільства. Якість багатопартійності визначається рівнем політ. інституціоналізації, а саме легальністю та легітимністю політ. партій і парт. систем, а рівень інституціоналізації багатопартійності є детермінантою рівня та якості демократизації держави.

Розвиток багатопартійності значною мірою визначається взаємозалежністю парт. та вибор. систем. М. Дюверже («Політичні партії», 1951) виявив, що: 1) режим пропорц. представництва безпосередньо пов’язаний з багатопартійністю та з наявністю переважно стабільних партій; 2) мажорит. голосування у два тури є свідченням багатопарт. системи з т. зв. «м’якими» партіями, схильними до альянсів; 3) мажорит. голосування в один тур веде до дуаліст. системи з чергуванням при владі великих незалежних партій.

На формування багатопартійності впливає також існуючий політичний режим. Якщо тоталітарний режим передбачає встановлення жорсткої однопарт. системи (або співіснування партії-гегемона і партій-сателітів), то авторит. режим не виключає існування багатопартійності (навіть формальної). Натомість багатопартійність не є прямим свідченням демокр. режиму. Впровадження демокр. ін-тів і зразків політ. поведінки нерідко має лише зовн. формальний хар-р, слабкий вплив партій на сусп-во. Тому на процес орг.-політ. становлення багатопартійності поряд із інституційними суттєво впливають соц.-культ. чинники.

Теорет.-методол. цінність Б.полягає, насамперед, у визначенні міжпарт. взаємовідносин, що дозволяє виокремити: к-сть партій, які активно борються за владу; характер міжпарт. відносин; сформованість парт. структур; співвідношення партій із різним політ. статусом тощо. Для дослідження процесів багатопартійності важливе значення має характер взаємин партій і держави. Останнім часом очевидною є тенденція їх симбіозу в багатьох країнах. У результаті з’являється новий тип партій – т. зв. картельні партії (Р. Кац, П. Меїр, К. Деттербек та ін.), з появою яких політ. цілі стають більш егоїстичними, а сама політика перетворюється на професію, міжпарт. комунікації розвиваються в руслі можливості ефективно та кваліфіковано керувати державою. Динаміка розвитку багатопартійності у сучасних демократіяхдемонструє рух партій від громадянського суспільства до держави, а самі партії стають частиною держ. апарату.

Розвиток та функціонування багатопартійності зазнає суттєвих змін, спричинених сусп. трансформаціями. Йдеться про повсюдне опанування мас. партіями виборчого ринку з одночасними змінами якості самого електорату. Партії поступово втрачають здатність чітко структурувати свій електорат, адресатом виборчих змагань стає не представник певної соціальної групи, зорієнтований на ідеол. принципи партії, а просто виборець. У такий спосіб політична боротьба здебільшого точиться у електоральному середовищі і загострюється під час виборчої кампанії.

Наявність певної кількості партій ще не означає наявності багатопартійності. За М. Дюверже, багатопартійність нерідко ототожнюють із відсутністю партій, маючи на увазі їх нестабільність і відсутність зв’язку з громадян. сусп-вом. Перевагою сформованої багатопартійностіє створення системи стримувань і противаг як всередині парламенту, так і в урядових структурах. Крім того, багатопартійність сприяє виробленню демокр. засад, а саме: легальної боротьби за владу на підставі загального виборчого права; створенню парламентської більшості, легітимної опозиції тощо. Загалом багатопартійності є ретранслятором інтересів громадянського суспільства до органів держ. влади; індикатором відповідності політичного устрою країни демократичним стандартам; механізмом зміцнення та вдосконалення політичної системи.

Партійних систем типи – типологія сукупності взаємозв’язаних політ. відносинами партій певної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення держ. курсів та складає підсистему пол. системи, що об’єднана заг. підходами до вирішення найважливіших політ. проблем. Різновиди П.с.т. можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв: загальносистемних та суто політ. критеріїв класифікації. Залежно від можливості заміни правлячої партії іншою, партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні. Неальтернативні П.с.т. притаманні країнам із недемокр. режимом і характеризуються відсутністю б-би за владу між пол. партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає кілька різновидів: однопартійна, обмежена багатопартійна, гегемоністська.

Амер. політолог А. Лейпхарт на підставі аналізу парт. життя у 21 країнах світу виділив сім типів суперечностей, за якими можна виділити П.с.т.: 1) соц.-екон., які стосуються визначення парт. пріоритетів щодо держ. чи приватної власності, сильної чи слабкої ролі уряду в екон. регулюванні, підтримки чи опозиції щодо перерозподілу сусп. продукту від багатих до бідних, розширення чи зменшення соц. допомоги; 2) релігійні ‒ ставлення до релігійних орг-цій і реліг. цінностей (Ізраїль, Японія, Австралія); 3) культ.-етнічні ‒ відстоювання тих чи ін. етн. груп (Бельгія, Канада, Швейцарія, Швеція, Фінляндія); 4) між містом і селом ‒ репрезентації інтересів сільс. або міськ. населення (напр., Швейц. народна партія ‒ партія, яка виражає здебільшого інтереси селян); 5) щодо підтримки режиму ‒ опозиції або захисту існуючого режиму (мало місце у 1945‒1980 рр. у тих країнах, де діяли комуністичні партії, ‒ Франції, Італії, Японії); 6) у міжнар. політиці ‒ ставлення до процесів інтеграції і глобалізації; 7) індустріальні та постіндустріальні ‒ ставлення до традиц. цінностей епохи індустріалізму і постіндустріальних цінностей ‒ партисипітарної демократії (політ. режим, в якому єдине джерело влади ‒ народ) та інвайронменталізму (теорія управління соц.-екон. розвитком і довкіллям, яка вважає людство частиною біосфери).

Класифікація амер. дослідника Дж. Сарторі, не тільки розрізняє партійні системи за кількістю функціонуючих у політ. системі партій, а й враховує хар-р їх взаємодії, ступінь політ. впливу на сусп-во загалом і політ. систему, зокрема. Виділено сім парт. систем. 1) Однопартійнійсистемі властиве конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного і держ. апарату, заборона утворення ін. партій. Така система існувала у фашист. Італії та Німеччині, а також у кол. СРСР. Нині вона існує в КНР, Півн. Кореї, на Кубі, в Іраку та деяких країнах Африки (Кенія, Сомалі, Лівія). 2) Гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності парт. конкуренції, наявністю кількох партій, які мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Така система існувала у соціаліст. країнах Сх. Європи у др. пол. XX ст. 3) Система домінування передбачає довготривале (протягом кількох термінів парлам. виборів) керівництво д-вою однієї партії, яка має достатню парлам. більшість для формування уряду. Ця система існувала у Швеції, де у 1932‒1976 рр. та у 1982‒1991 рр. правила Соціал-демокр. робітнича партія, і в Японії, де Лібер.-демокр. партія у 1955‒1994 рр. незмінно формувала уряд. 4) Двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних політ. партій, одна з яких перебуває при владі, а ін. ‒ в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Велика Британія і США. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великої Британії, змінюючи одна одну при владі, переважають у політ. системах цих країн. 5) Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парлам. й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну. 6) Система поляризованого плюралізму, призводить до загострення б-би між політ. силами, передбачає наявність парт. центру, що формує уряд і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала в різні роки у Франції, де роль парт. центру виконували соціалістична партія (ФСП) та об’єднання на підтримку республіки (ОПР), лівої опозиції ‒ комуністи (ФКП), а правої ‒ неофашисти (НФ), а також в Італії, де гол. роль належала християн. демократам (СДПІ), роль лівої опозиції ‒ комуністам (ІКП), правої ‒ італ. соц. рухові ‒ нац. правим силам (ІСР ‒ НПС). 7) Атомізована система характеризується наявністю багатьох маловпливових, малочислених партій та багатьох позасистемних політ. сил. Вона поділяється на системи крайнього плюралізму й авторитарної псевдопартійності. Перша система існувала у посткомуніст. країнах й частково збереглася у деяких із них (Україна, Росія, Казахстан). Друга система властива деяким країнам Латин. Америки, коли існує багато партій, між якими точиться гостра б-ба, а реальна влада перебуває у руках військ. верхівки.

Найчастіше у світ. політ. практиці використовується парт. система поміркованого плюралізму, із 3-5 партіями, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворювати правлячу коаліцію. Відтак вони змушені йти на досягнення угод, компромісів щодо формування уряду згідно з к-стю завойованих депутат. мандатів у парламенті та органах місц. самоврядування.

Окремі види партій:

Екстремістська партія (англ. extremist party — крайня партія) — політична партія, що сповідує екстремізм; добровільне організоване об’єднання громадян, діяльність якого спрямована на захоплення влади шляхом повалення чи радикальної зміни основ існуючого конституційного ладу, розпалювання конфліктів за допомогою тероризму, пропаганди і культивування ідей дискримінації і насильства в суспільстві; угрупування, метою якого є захоплення влади насильницькими методами. Основні ознаки екстремістської партії: утопічність ідеологічних засад, нетерпимість, антидемократичний характер, спрямованість на руйнування існуючого політ. (конституційного) ладу, біполярний світогляд і насилля.

За місцем у ідейно-політичному спектрі екстремістські партії поділяють на праві та ліві. Праві екстремістські партії виступають за антиегалітаризм, критикують марксизм і «норми моралі» у суспільстві, пропагують реваншистські ідеї «повернення до старого порядку». До правих екстремістських партій належать неонацистські, неофашистські, націонал-більшовицькі політ. партії (Німецький Народний союз, Ліга Півночі (Італія), Націонал-більшовицька партія (Росія)). Ліві екстремістські партії діють на засадах революційності, критики капіталістичних суспільств. До них належать анархісти, троцькісти, леніністи, сталіністи, маоїсти (партія Червоного прапора (Венесуела), Революційна комуністична партія (Бразилія), Робітнича партія Албанії).

Європартія(лат. pars/partis — частина) — політична партія Європейського Союзу, що діє на супранаціональному (наддержавному) рівні, складається з національних партій, відповідних представників у політичних інтитутах ЄС, бере участь у формуванні керівних органів ЄС, отримує фінансування від ЄС, виступає як чинник інтеграції в рамках ЄС, сприяє формуванню європ. свідомості та вираженню політичної волі громадян Союзу. Сучасні політичні партії ЄС пройшли еволюцію від партійних груп через партійні федерації до консолідованих, ідеологічно сформованих та організаційно оформлених Європартій. Цьому сприяли такі процеси: підсилення самої євроінтеграції, залучення нових членів до ЄС; зміни в європейському законодавстві, які передбачали проведення прямих виборів із 1979 р.; після підписання Єдиного Загальноєвропейського Акту (1986) парламент став брати участь у законодавчому процесі та отримав можливість офіційно робити пропозиції щодо зміни законів; після підписання Маастрихтського договору (1992) загальноєвроп. політ. партії були визнані впливовим політичним інститутом, який отримує відповідне фінансування.

Для того, щоб партія була визнана на європ. рівні, до неї висуваються вимоги: партія повинна бути представлена депутатами Європарламенту, національних чи регіональних парламентів або зібрань у як мінімум ¼ держав-учасниць, або набрати не менше 3% голосів виборців під час останніх виборів до Європарламенту в кожній із як мінімум ¼ держав-учасниць; дотримання Європартіями демократичних принципів як у внутрішній, так і у зовнішній діяльності; повага принципів, на яких ґрунтується ЄС (ідеї свободи, демократії, прав і основних свобод людини та правової дкржави). Релевантними на сучасному етапі розвитку ЄС є такі Європартії: Європ. народна партія, Партія європ. соціалістів, Європ. ліберально-демократична і реформістська партія, Європ. партія зелених, Альянс європ. консерваторів і реформістів, Партія європ. лівих та ін.

Інтернет-партії— одна з новітніх форм політ. партій. Зареєстровані в Україні, Російській Федерації, Іспанії. Членами Інтернет-партій є переважно фахівці у сфері інформаційних технологій, хакери. Створення Інтернет-партії є одним із різновидів політичного тролінгу. Як політ. сили, Інтернет-партії декларують прагнення створити привабливі інвестиційні умови в країні та вийти на вищий рівень розвитку економіки та сучасних інформаційних технологій. В основному висувають популістські гасла, орієнтуючи свою політичну діяльність на е-демократію, навколо якої вибудовуються усі політ. цілі й ідеї, об’єднання населення за допомогою мережі Інтернет, спрямування усього потенціалу користувачів Інтернету на суспільно-корисні справи. Декларують «новий» вид рівності ― стирання меж між містом і селом, молоддю й літніми людьми, багатими та бідними. Тролінг Інтернет-партій полягає у провокаційних обіцянках: якісно покращити життя громадян за допомогою сучасних технологій; захистити персональні дані та свободу користувачів Інтернету; забезпечити реальні можливості кожному громадянину бути почутим; фільтрувати усі політ. рішення за допомогою мережі Інтернет; забезпечити повну свободу висловлювання власних думок; комп’ютеризація всієї країни; ліквідація бюрократії в негативному її розумінні, перехід на цифрові носії та відхід від паперової тяганини; безкоштовні курси користувачів персональних комп’ютерів й іноземних мов для всіх громадян України за рахунок бюджету; зменшити кількість податків до одиниць; заборонити реалізацію генно-модифікованих продуктів і под. В Україні партія такого типу (Інтернет-партія України) була створена у 2007 р. на чолі з хакером Д. Голубовим; Вейдер Дарт був висунутий як кандидат на президентських виборах 2014 р.

Націоналістичні партії (лат. natio — нація, народ + фр. partie — частка, частина) — юридично оформлене об’єднання людей, товариство/спільнота, що акцентує на цінностях певної нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності у державотворчому процесі.

Створення перших націоналістичних партій тісно пов’язані з будівництвом держав-націй, виникненням індустріальних (ХІХ ст.) і значною мірою постіндустріальних суспільств (ХХ ст.), усвідомленням часткою соц. спільноти своїх загальних національних ознак на підставі етнічної, культурної, релігійної приналежності, а також уявлень про походження, територію мешкання, мову, своєрідну специфіку психології та рис характеру членів цієї спільноти.

Націоналістичні партії використовувалися як важливий компонент агресивної екпансіоністської політики держав-націй (гітлерівська Німеччина, Італія часів Б. Мусоліні, мілітаристська Японія під час Другої світової війни).

В історії України відома низка організацій, які сповідували націоналістичну ідеологію, напр., «Братство тарасівців», «Українська Військова Організація», «Група Української Національної Молоді», «Легія Українських Націоналістів», «Конгрес Українських Націоналістів», «Свобода» та ін.

Націоналістичні партії країн Європи об’єднані в «Альянс європейських національних рухів» (утворений у Будапешті 24.10.2009 р.). Сюди відносяться: «Республіканський громадський рух» (Іспанія), «Національний фронт» (Бельгія), «Брит. національна партія» (Велика Британія), «Йоббік» (Угорщина), «Триколірне полум’я» (Італія), «Партія Свободи (VP) — Майбутнє Фінляндії» (Фінляндія), «Національний фронт» (Франція), «Націонал-демократи» (Швеція), «Партія національного відродження» (Португалія), «Свобода» (Україна).

«Партія влади» — у вузькому сенсі — це політ. партія, що за результатами парламентських перегонів отримала право формування уряду одноосібно або через участь у коаліції. У широкому сенсі, «Партія влади» — це політична партія, що за кадровим змістом і характером діяльності щільно асоціюється із чинною владою.

У вітчизн. політологічній науці та практиці поняття «Партія влади», зазвичай, уживається у негативному сенсі — як явище типове для недемокр. режимів. У такому випадку «Партія влади» «Партія влади» відрізняється жорсткою партійною дисципліною й ієрархічною побудовою, що нерідко ґрунтується на сімейно-кланових відносинах. Із одного боку, «Партія влади» виступає опорою владної верхівки, а з ін. — її представники, їх оточення часто користуються незаконними перевагами як-от: отримання незаслужених держ. нагород, привілеї для власного бізнесу, неконтрольований допуск до нац. ресурсів (фінансово-економічних, енергетичних, інформаційних та ін.), використання адмін. ресурсу та под. Сприятливе підґрунтя для затвердження «Партії влади» створюють одноосібне домінування у парламенті, тандем із очільником держави, недієздатність опозиції, відсутність громад. контролю, корупція, апатія та роз’єднаність сусп-ва і под. Водночас міцність П.в. як власне об’єднання громадян напряму залежить від стабільності владної верхівки, криза на рівні якої неодмінно відображається на структурі партії.

Образ «Партії влади» широко представлений на пострадянському просторі, зокрема, в Україні в різні періоди роль «Партії влади» відігравали Народно-демократична партія, Соціал-демократична партія України (об’єднана), блок «За єдину Україну» та Партія регіонів.