Особливості діяльності викладача ВНЗ
Уся історія навчання й виховання, крім найперших етапів розвитку людства та поодиноких щасливих винятків, як-от Афінська система освіти, позначена авторитарністю, недемократичністю, жорстокістю. Це має глибокі корені. У стародавній Спарті виховання було державною справою і неухильно контролювалося державою. Новонароджених дітей оглядали уповноважені державою особи. Здорових повертали батькам, з вадами і відхиленнями викидали у провалля. У державних навчально-виховних закладах хлопчиків привчали терпіти холод, голод, спеку. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування, у тому числі побиттям. Смерть від катувань вважалася достоїнством вихованця, відчай і плач — ганьбою для батьків і вихователів.
Українському студентові Падуанського університету Григорію Скибінському наприкінці XVII ст. відрубали руку тільки за те, що він, будучи православним, задля здобуття високої освіти прийняв уніатство, посмів студіювати науку в католицькому навчальному закладі, не належачи до католицької церкви. Проти прізвища студента-українця Павла Скопа, очевидно, через те, що був бідний, у списках того ж університету зроблена помітка "бидло рогате".
Лише окремі видатні теоретики, практики освітньої справи категорично заперечували насилля в педагогіці. Своєю діяльністю вони демонстрували та всіляко обстоювали, інколи навіть ціною власного життя (Януш Корчак), гуманістичну практику едукації людини. Серед педагогів-гуманістів насамперед згадуємо імена Я.А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, І.Г. Песталоцці, Л.М. Толстого, М.І. Пирогова, К.Д. Ушинського, Г.Г. Ващенка, Марії Монтессорі, В.О. Сухомлинського. Але наскільки все-таки педагогічна практика була звично жорстокою, що навіть такі педагоги-гуманісти, як Я. А. Коменський, М.І. Пирогове окремих випадках офіційно визнавали можливість і доцільність застосування фізичних заходів впливу до вихованців.
Антигуманними рисами освіти пройнятий і радянський період. Хоча декларативно фізичні покарання не культивувалися, проте в щоденній шкільній практиці були рутинним явищем. Стосовно ж педагогіки тотальної вимогливості, моральних репресій, психологічного насилля, світоглядного знущання, то ці явища мали масовий характер і санкціонувалися владними структурами. Елементи каральної педагогіки знаходимо і в провідних теоретиків виховної справи радянського часу, наприклад у А.С. Макаренка. Усе це, зрозуміло, не могло не перейти і в освітню практику незалежної України, яка будує відкрите, демократичне, громадянське суспільство і сповідує гуманістичну систему виховання. Інерція має велику силу, і покоління педагогів, вихованих на тоталітарно-авторитарних підходах, не можуть швидко переорієнтуватися, звільнитися від звичних стереотипів. Навчально-виховні заклади, у тому числі вищі, звично використовують методи й засоби авторитарної педагогіки. Ось кілька промовистих прикладів. На прохання студентки-інваліда відстрочити виконання курсової роботи викладач відповідає: "Я не можу цього дозволити, адже університет тобі видаватиме диплом, а не посвідчення про інвалідність". Щойно після тяжкої операції студент просить куратора звільнити його від участі в "трудовому семестрі", але останній лишається невблаганним: "Нічого не знаю, усі повинні відпрацювати". Звичним стало й те, що окремі педагоги використовують екзамен як можливість звести рахунки з недостатньо, на їх погляд, поштивим студентом.
Тож створення сучасної гуманістичної педагогіки вимагає й відповідного нового образу викладача. Яким саме бачиться викладач вищої школи, у чому полягає його місія, які вимоги висуває суспільство до нього? Ці питання не випадково перебувають у полі зору сучасної наукової думки й громадськості. Адже від їх вирішення певною мірою залежить кінцевий результат реформування вищої освіти в Україні.
Як відомо, викладачі ВНЗ належать до основних соціально-професійних груп, на які суспільство поклало надзвичайно важливі завдання: збереження і примноження культурних надбань суспільства й цивілізації в цілому; соціалізацію особистості на важливому етапі її формування, пов'язаному з професійною підготовкою.
Нагадаємо, що процес підготовки фахівців з вищою освітою становить високорозвинену багатоаспектну систему, основними функціями якої є:
1)продукування знань — наукові дослідження, упровадження їх у практику, експертиза; розробка нових навчальних дисциплін, освітніх програм, науково-методичного супроводу;
2)передання знань — навчальний процес у розмаїтті форм,
методів, засобів і освітніх технологій;
3)поширення знань — видання навчальних посібників, наукових монографій, статей; виступи перед громадськістю, участь
у наукових, навчально-методичних і культурно-просвітницьких
заходах регіонального, всеукраїнського і міжнародного рівнів;
4)формування в того, хто навчається, уміння й усвідомлення
необхідності навчатися упродовж усього життя.
Цими функціями визначаються головні складові викладацької діяльності: науково-предметна, психолого-педагогічна, культурно-просвітницька.
Викладач вищої школи має задовольняти такі вимоги: висока професійна компетентність — глибокі знання й широка ерудиція в науково-предметній галузі, нестандартне мислення, креативність, володіння інноваційною тактикою і стратегією, методами вирішення творчих завдань;
педагогічна компетентність — ґрунтовні знання педагогіки і психології, зокрема андрагогіки, медико-біологічних аспектів інтелектуальної діяльності, володіння сучасними формами, методами, засобами й технологіями навчання;
соціально-економічна компетентність — знання глобальних процесів розвитку цивілізації та функціонування сучасного суспільства, а також основ соціології, економіки, менеджменту і права;
комунікативна компетентність — культура усної та писемної форм літературної мови, володіння іноземними мовами, сучасними інформаційними технологіями, ефективними методами і прийомами міжособистісного спілкування.
До цього слід додати і високий рівень загальної культури — сформований науковий світогляд, стійка система національних і загальнолюдських духовно-моральних цінностей.
До безпосередніх функціональних обов'язків викладача вищої школи належать такі:
1. Підготовка навчальних курсів, їх методологічне і методичне забезпечення, вибір засобів інформаційної (аудіо, відео, комп'ютерної, телекомунікаційної та ін.) підтримки.
2. Створення навчальних, тренінгових і контролюючих програм, у тому числі комп'ютерних.
3. Авторська участь у підготовці навчальної літератури й навчально-методичних посібників.
4. Читання лекцій, проведення лабораторних, семінарських
та інших практичних занять, конференцій, рольових, ситуацій
них і ділових ігор тощо.
5. Організаційно-методичне забезпечення практики студентів
і участь у її проведенні.
6. Пошук і розробка нових педагогічних методів і освітніх технологій підвищеної ефективності.
7. Консультаційна та інша індивідуальна робота зі студентами.
8. Пошук джерел фінансування наукових досліджень і споживачів наукових розробок.
9. Планування, організація й виконання наукових досліджень
і конкретних практичних розробок.
10. Підготовка наукових, науково-популярних та інших ма
теріалів.
11. Підготовка розробок, які патентуються.
12. Реалізація виховних функцій у процесі групової та індивідуальної роботи зі студентами, під час неформального спілку вання з ними.
13. Неперервний особистісний і професійний розвиток, підвищення наукової та педагогічної компетентності й кваліфікації.
14. Володіння різними професійно необхідними практичними навичками.
У системі відкритої та гнучкої освіти особлива увага приділяється підготовленості викладача:
· до організації навчання на базі практики через дії та аналіз
цих дій;
· формування дослідницьких і творчих умінь;
· формування у студентів віри у власні можливості й у реальність професійних досягнень;
· вибору залежно від ситуації відповідної ролі, наприклад, V
експерта, консультанта, організатора, проектанта, порадника;
· організації студентів у робочі групи, а також до розподілу
обсягів навчального матеріалу й формування правил співпраці;
· підтримки соціальної інтеграції студентського колективу;
· застосування ефективних методик попередження й розв'язання міжособистісних і групових конфліктів;
· організації індивідуалізованого навчання (робота на
"рівнях", у групах, вирівнювальні заняття, комунікація зі зво-
ротним зв'язком);
· організації самонавчання студентів, зокрема підготовки їх
до самостійного користування текстовими й позатекстовими джерелами інформації;
· вироблення вміння індивідуального й групового прийняття рішень, а також розв'язування різних проблем перед прийняттям рішень;
· формування вмінь самостійного планування й адаптації до
змінних умов праці; розумового конструювання через операції по
рівняння, аналізу, висновків і верифікації, а також предметно-
маніпуляційного конструювання згідно з аналітичними, операційними і синтетичними стадіями поведінки при розв'язуванні
проблем;
· практичного застосування концепції різнобічного навчання й концепції індивідуалізованого навчання з урахуванням потреб студентів.
Для успішного виконання своїх функцій викладач має бути організатором, оратором, аналітиком, психологом, висококомпетентним фахівцем у своїй галузі, ерудитом в інших галузях знань. Також викладач повинен мати талант, природні здібності. Від нього вимагаються великі розумові, фізичні, часові й емоційно-вольові затрати. Викладач ВНЗ має бути творчою особистістю, оскільки підготувати майбутнього творчого фахівця може лише творча особистість.
Дата добавления: 2016-01-29; просмотров: 1155;