Поняття соціальної політики. Об’єкти і суб’єкти соціальної політики

Загальноприйнятого визначення соціальна політика ще не отримала.

В. А. Скуратівський пропонує наступне визначення: “Соціальна політика – це система управлінських, регулятивних, організаційних рішень і дій, а також цілеспрямованої діяльності суб'єктів, що сформувалася в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку та знаходить втілення в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини в суспільстві” [64].

Є. І. Холостова визначає соціальну політику як сукупність ідеологічних уяв суспільства та держави щодо цілей соціального розвитку і діяльності, спрямованої на досягнення соціальних показників [74].

У роботі І. Г. Зайнишева [50] соціальна політика розглядається як складова частина внутрішньої політики держави, втілена в її соціальних програмах, як регулятор відношень у суспільстві в інтересах і через інтереси основних соціальних груп населення.

Поняття соціальної політики, визначене різними авторами, має спільні риси, пов'язані з низкою заходів як уряду, так і інших організацій, спрямованих на підвищення життєвого рівня та задо­волення потреб як найменш захищених груп, так і населення в цілому.

Виходячи з історичного досвіду, слід зазначити, що соціальна політика носить конкретний історико-еволюційний характер. Кожній суспільно-економічній формації притаманний свій тип соціальної політики.

При визначенні поняття “соціальна політика” не приділяється уваги важливому напрямку сьогодення, новій світовій ідеології – глобалізації сфер соціального буття: економіки, політики, соціальної сфери тощо.

Сутність поняття глобалізації стосовно соціальної політики, соціально-трудових відносин та соці­ального захисту слід розуміти як трансформацію діяльності у сфері соціальних відносин, набуття нею наднаціонального і транснаціонального характеру, який проявляється в міграційних процесах, міжнаціональному перерозподілі доходів, скороченні державами коштів на соціальні цілі [55].

Таким чином, узагальнюючи різні підходи, можна визначити, що соціальна політика – це соціально орієнтована система дій та заходів, здійснюваних як на національному, так і на міжнаціональному рівнях, спрямована на забезпечення права кожного громадянина на достатній життєвий рівень. Основою цієї системи повинна бути чітко визначена стратегія економічного розвитку та фінансової стабілізації.

Метою соціальної політикиє створення умов для розвитку і оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого соціального потенціалу людини, особистості.

Об'єктом соціальної політикиє людина з її матеріальними та соціальними потребами, особливо слід наголосити на окремих особах або групах осіб, які потребують певної соціальної підтримки (немічні, хворі, інваліди, непрацездатне населення, пенсіонери, діти-сироти та інші соціально вразливі верстви населення).

Суб'єктами соціальної політикиє реалізатори соціально спрямованих заходів: держава, суспільство, політичні партії, громадські організації тощо.

Головним суб'єктом соціальної політики є держава.

Роль держави як суб’єкта соціальної політики полягає в створенні соціальних гарантій, в формуванні економічних стимулів для участі в суспільному виробництві.

Соціальна політика є функцією державної відповідальності за використання громадських ресурсів, регулювання приватної діяльності, підтримку приватної та колективної по­ведінки з метою максималізації соціальної вигоди та умов життя населення.

Держава як координуючий суб’єкт соціальної політики виконує функції гаранта, регулятора, захисника, контролера тощо.

По-перше, держава є гарантом прав та свобод громадян, що є крайнє важливим при реалізації людиною свого трудового потенціалу. Держава гарантує забезпечення основних потреб громадян на рівні встановлених законом державних соціальних стандартів і нормативів (прожитковий мінімум, мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат).

Встановлюючи правові рамки, які захищають права працівників, держава виступає як незалежний регулятор соціально-трудових відносин.

Держава повинна здійснювати свою регулятивну діяльність щодо соціального розвитку за допомогою створення відповідних економічних, соціально-політичних і духовних передумов для розширення соціального по­тенціалу як суспільства в цілому, так і кожної людини.

Держава здійснює фінансове регулювання місцевого самоврядування з метою забезпечення надання державних соціальних гарантій на основі нормативів витрат. Цільова державна підтримка здійснюється з метою вирівнювання можливостей окремих територіальних громад щодо забезпечення надання державних соціальних гарантій.

Держава захищає соціальні права грома­дян, зокрема право на соціальний захист, що включає право на за­безпечення в разі по­вної, часткової або тим­часової втрати працез­датності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них об­ставин, а також у ста­рості та в інших випад­ках, передбачених за­коном.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний моніторинг (контроль) у сфері застосування та фінансового забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів. За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій в порядку, що визначається законами.

Контроль за дотриманням законодавства про державні соціальні стандарти і нормативи та державні соціальні гарантії здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування із залученням громадських організацій та незалежних експертів.

1.6. Інструменти й інститути соціальної політики

Людина, котра живе в суспільстві, постійно відчуває на собі його вплив завдяки таким соціальним інститутам, як держава, ринок, сім’я.

Держава є одним із політичних соціальних інститутів як історичних форм організації спільної життєдіяльності людей. Головним виконавчим інститутом соціальної політики є уряд.

Ринок як інститут соціальної політики являє собою регулятор багатьох соціальних процесів (безробіття, ціноутворення), механізм взаємодії між роботодавцями та робітниками (рівень зарплати, соціальний захист активного населення).

Сім’я є інтегральним показником суспільного розвитку, який відображає моральний стан суспільства, і могутнім фактором формування демографічного потенціалу. Саме сім’я є головним посередником зв’язку людини з суспільством.

Для ефективного здійснення соціальної політики необхідно певний набір інструментів.

Інструменти соціальної політики – це сукупність важелів, застосування яких направлене на комплексне розв'язання соціальних проблем.

В економічній літературі виділяють наступні інструменти соціальної політики [67]:

1) оподаткування – головне джерело формування соціальних фондів;

2) фінансові трансфери;

3) безготівкову допомогу (наприклад, житлові субсидії, “концесійні” картки);

4) послуги (наприклад, перекваліфікація; послуги по догляду за інвалідами та людьми похилого віку, утримання їх у будинках-інтернатах для старих та інвалідів);

5) заборону або обмеже­ння певних дій (наприклад, дискримінація при прийомі на роботу);

6) консультування, реко­мендації чи заохочення бажаної діяльності (наприклад, підтримання здорового способу життя, планування сім'ї);

7) інформацію про наслідки, які може спричинити та чи інша діяльність (вживання наркотиків, тютюну);

8) правові статуси, що мають надавати певні права та виз­начати обов'язки держави перед їхніми носіями (статус ветерана війни, ліквідатора аварії на ЧАЕС, безробітного, біженця тощо);

9) угоди використовуються для розв'язання деяких проблем у сфері зайнятості, соціального захисту (регламентації трудової міграції, пенсійного забезпечення мігрантів);

10) заходи стосовно взає­модії груп населення та установ, до яких відносять впровадження пенсійних про­грам за місцем роботи, створення інших соціальних програм, доповнюючих або альтернативних державним, укладання колективних договорів.

1.7. Соціальна справедливість як критерій соціальної політики

Серед характеристик та критеріїв соціальної політики важливе місце посідає соціальна справедливість.

Визначення поняття соціальна справедливість відображає еволюційну історію формування в суспільстві правової та етичної свідомості.

Сократ вважав, що справедливість – це дотримання мудрості, істинного знання, порядку речей, законів. Ф. Бекон стверджував, що справедливість є те, що об'єднує людей і створює основи для права. Марксисти визначали справедливість як укутане в ідеологічну оболонку вираження існуючих економічних відносин [62].

Сучасні соціологи та економісти, аналізуючи поняття справедливості, відзначають, що справедливість у суспільстві вільних людей недосяжна, що можна говорити лише про рівноправність громадян. Основа соціальної рівності – це рівність людей перед діючим законом.

Сучасні інтерпретації соціальної справедливості зводяться до розуміння рівності в егалітарному та елітарному проявах.

Егалітарна рівність – це рівність в розумовій, моральній, фізичній, економічній сферах, яка досягається частіше адміністративними методами та призводить до зрівнялівки.

Елітарна рівність – це рівність пропорційно заслугам, здібностям, досягненням.

Однак, слід зазначити, що соціально орієнтована держава визнає рівність соціальних прав усіх його громадян незалежно від їх індивідуальних або соціальних особливостей та гарантує їм мінімальні соціальні гарантії. Тому соціальна справедливість поєднує в собі обидва підходи.

У сучасній трактовці соціальна справедливість – це моральна цінність демократичного суспільства, це поняття, пов'язане з уявленнями про невід'ємні права та потреби людини.

Важливим механізмом реалізації соціальної справедливості в суспільстві є соціальне партнерство.

Більшість учених-економістів погоджується з думкою, що соціальне партнерство являє собою систему взаємовідносин, зв'язків між роботодавцями, представниками працівників і державою, що прийшли на зміну класовій боротьбі і є протилежністю останньої.

Даний підхід в повній мірі знаходить відображення у визначенні, яке містить всі ознаки названого явища.

Отже, соціальне партнерство – це система зв'язків між трудовими колективами, професійними спілками, з одного боку, роботодавцями – з другого, а також державою – з третьою, що складаються у взаємних консультаціях, переговорах і примиренських процедурах, будуються на принципах свободи і трипартизма, багаторівневої співпраці, обов’язковості виконання угод з метою захисту прав і інтересів працівників, роботодавців і держави.

В Україні сьогодні існують об'єктивні передумови розвитку системи соціального партнерства, спрямованої на досягнення оптимального балансу інтересів працівників, роботодавців і суспільства загалом.

Такими передумовами слід вважати:

зміну природи власності (процес приватизації у всіх сферах);

створення базового законодавства для колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин;

зростання незалежності організацій працівників від держави і роботодавців;

зниження рівня централізованого (державного) регулювання трудових відносин;

формування базових інститутів і механізмів проведення колективних переговорів.

1.8. Основні напрямки соціальної політики. Стратегія розвитку людських ресурсів

Напрями сучасної світової соціальної політики базуються на міжнародних нормах і стандартах прав людини: Декларації прав людини, Декларації соціального прогресу та розвитку, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції про права дитини та ін.

У рамках Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) була сформульована нова концепція розвитку людини, де він базується на таких основних моментах: рівність, сталість, продуктивність та розширення можливостей.

Інструментом вимірювання людського прогресу є індекс людського розвитку(ІЛР).Він обчислюється на основі трьох складових: очікуваного довголіття, досягнутого рівня освіти та рівня життя.

Очікуване довголіття – це оцінка тривалості майбутнього життя при народженні, яка визначається демографічними таблицями смертності.

Рівень життя вимірюється на базі реального валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення.

Рівень освіти визначається грамотністю дорослого населення та обхватом молоді навчанням у навчальних закладах.

Величина ІЛР є основою для класифікації країн з розбивкою на три групи: країни з високим рівнем людського розвитку (ІЛР ³ 0,8), середнім (від 0,5 до 0,779) і низьким – ІЛР < 0,5. Методика розрахунку ІЛР постійно вдосконалюється.

Перспективним напрямком підвищення ефективності соціальної політики є формування на державному рівні стратегії розвитку людських ресурсів, яка містить наступні положення:

1) домінування прав громадянина над правами держави;

2) гарантії і захист національних меншин, їх мови, релігії та культури;

3) розвиток інтелектуального потенціалу (виведення з кризи систе-ми освіти);

4) деідеологізація культури (розвиток рівних можливостей для державних і недержавних інвестицій в культуру);

5) інтеграція до світового інформаційного середовища, використо-вуючи яке можна швидше пристосуватися до світової соціально-економічної системи.

Таким чином, основні напрямки соціальної політики на національному рівні спрямовані на забезпечення прав і свобод людини, відтворення соціальних цінностей, розвиток демократичних інститутів, соціального партнерства, формування державної стратегії розвитку людських ресурсів тощо.

Контрольні запитання

1. Сутність соціальної політики, її мета та завдання.

2. Об'єкти та суб'єкти соціальної політики.

3. Специфічні риси ліберальної, консервативної, католицької та соціал-демократичної моделей суспільства.

4. Сутність соціальних потреб у соціально орієнтованій ринковій економіці.

5. Функції держави як суб'єкта соціальної політики.

6. Місце та роль політичних партій у реалізації завдань соціальної політики.

7. Основні напрямки діяльності профспілок як суб'єктів соціальної політики.

8. Сутність соціальної нерівності як суспільного явища.

9. Роль соціального партнерства у вирішенні соціально-економіч-них проблем.

10. Перспективні напрямки розвитку соціальної політики в світі.