Життя і творчість Бориса Чичибабіна

Особливе місце в російськомовній поезії України посідає и творчість харків'янина Бориса Чичибабіна. Він народився в 1923 році у Кременчуці Полтавської області. Справжнє пріз­вище Чичибабіна — Полушин, а псевдонімом стало прізвище матері. 1940 року Борис закінчив школу і вступив на історич­ний факультет Харківського університету. Проте з початком війни юнака забрали служити в Кавказькому воєнному окру­зі. Повернувшись із війни, Борис вступив на філологічний факультет Харківського університету. У1946 році його заареш­тували. Однією з причин арешту були вільнодумні вірші, які Борис охоче читав своїм однокурсникам. Серед них був і вірш «Мать моя, посадница», в якому висловлено критичне став­лення до тогочасної дійсності: «Проперчи страну дотла, / песня-поножовщина, / чтоб на землю не прииїла / новая єжов­щина! / Гой ти, мачеха-Москва, / всех обидрассадница. [ Голо­вою об асфальт, / мать моя, посадница».

П'ять років ув'язнення Борис Чичибабін відбув у Вятлазі (в Кіровській області). Пізніше він написав про цей період у сво­єму житті: «...мой дух возращивался в тюрьмах / етапних, следственних и прочих».

Після звільнення Чичибабін, розуміючи, що про вищу осві­ту йому слід забути, закінчив бухгалтерські курси і працював бухгалтером у різних організаціях, на заводах. У 1958 році він познайомився з московським поетом Бори­сом Слуцьким, за рекомендацією якого його ₄ вірші 1958 року надрукували в часописі «Знамя». У Москві Чичибабін зустрічався з Самуїлом Маршаком, Іллею Еренбургом, Віктором Шкловським, які підтримали талановитого митця. У 1963 році в Москві побачила світ збірка поезій Чичибабіна «Молодость», а в Харкові — збірки «Мороз и солнце» (1963), «Гармония» (1965) та «Пльївет Аврора» (1967). Лірика Чичибабіна набула популярності. Вихід книг дозволив йому залишити бухгалтерську роботу. Впро- Борис Чичибабін продовж 1964—1968 років поет проводив заняття літературної сту­дії. Після проведення студійцями вечора, присвяченого творчості Бориса Пастернака, студію закрили, тож Борис Чичибабін знову був змушений повернутися до бухгалтерської роботи. Його гострі, викривальні вірші поширюються через самвидав. Борис Чичи­бабін приятелював з поетами, філософами, літературознавцями, чиї погляди відзначалися критичним ставленням до радянської дійсності. Цього не могли не помітити спецслужби, тож Бориса Чичибабіна у 1972 році виключили зі Спілки письменників Украї­ни — за антигромадянську поведінку й антирадянські вірші (серед них — і вірш «С Украиной в крови я живу на земле Украини...»).

Твори Бориса Чичибабіна після тривалої перерви почали публікувати лише з початком суспільно-політичних змін: у 1989 році з'явилася збірка «Колокол» (за яку автора було удо­стоєно Державної премії Росії), у 1990 — «Мои шестидесятьіе», у 1994 — «82 сонета и 28 стихотворений о любви» та «Цветение картошки». Помер митець у 1994 році, не дочекавшись виходу збірки вибраного «В стихах и прозе».

Борис Чичибабін виховувався в російськомовному середови­щі. Любов до російської літератури йому прищепили у гімназії. Проте юнак усвідомлював, що живе в Україні. Він із великою повагою ставився до творчості Григорія Сковороди, Тараса Шев­ченка, інших поетів. Російська та українська культура у його свідомості жили в нерозривній єдності. У вірші «Родной ЯЗЬІК» (1951) поет зізнався: «У меня — такой уклон: / я на юге — россиянин, / а над северним сияньем / сразу делаюсь хохлом».

Отже, не випадковим у творчості Бориса Чичибабіна є вірш «Приготовление борща» (1964), який можна назвати гім­ном українській національній страві. Поет із любов'ю і захо­пленням спостерігає за приготуванням борщу, не пропуска­ючи повз увагу жодного етапу: ось у каструлю вкинуто м'ясо, потім моркву, перець і буряк, картоплю, сало, капусту, цибулю (поет пише «цибуля», а не «лук»). Завершується твір такими рядками: «Владика, баловень, кащей, / герой, закованний в медали, / и гений — сроду не едали / таких породистих борщей. // Лииіь добрий будет угощен, / лииіь друг оценит зто блюдо, / а если єсть меж нас иуда, — / пусть он подавится борщем!...».

Окрім цієї колоритної замальовки, є чимало творів Чичи­бабіна, в яких він звертається до глибоких узагальнень, вда­ється до осмислення таких постатей, як Петро І, Тарас Шев­ченко, Микола Руденко, Ліна Костенко. У вірші «Тарас» поет зазначив, що творчість Шевченка для нього — взірець, «образ и пример». Він низько схиляється перед людиною, яка готова «за край свой ридний» віддати на розп'яття душу. Митець стверджує, що збірка «Кобзар» стала для українців своєрідною

Біблією. І наголошує: «Светом его сердца вся земля повита, / жаром его мысли мир весь озарен, / слышат все народы строфи «Заповита», голови склоняя перед Кобзарем».

Шевченковим духом просякнутий і вірш Чичибабіна «Проклятие Петру» (1970). Шевченко проклинав царя, який забо­ронив книгодрукування й навчання українською мовою в учбо­вих закладах, «даби народ малороссийский не почитал себя отличним от великороссийского». Борис Чичибабін також не шкодує гострих, дошкульних виразів на адресу імператора: це й «царь-христоубийца», і «ратник сатани», і «нравственний урод». Поет запевняє, що ніколи не сприйме такого деспота як значного історичного діяча.

Глибиною змісту відзначається вірш «С Украиной в крови я живу на земле Украини...», де лунають слова любові до землі, на якій живе поет, до джерела Григорія Сковороди, з котрого автор твору черпає життєдайну воду , до « соловьев запорожских времен». Митець вважає, що історія складалася б інакше, якби «городом престольним» став Київ, а не північне місто.

Спостерігаючи крах радянської імперії, Борис Чичибабін написав ряд віршів, у яких вчувається розгубленість і жаль, що між республіками, що входили до СРСР, з'явилися прикордон­ні стовпи, що тепер треба оформляти візи для поїздки до рідних і друзів. Він не сприйняв поривань колишніх республік до дер­жавної незалежності, хоча про це мріяли і Тарас Шевченко, і Микола Руденко, і Ліна Костенко, і багато поколінь українців та інших народів. Чичибабін зізнається, що не любить Львова через його явну європейську орієнтацію на Захід. Очевидно, він не міг перебороти в собі утопічного уявлення про СРСР як про єдину державу, де панує творчість великих російських письменників, для якої немає кордонів.