Життя і творчість Леоніда Вишеславського

Серед російськомовних поетів в Україні вирізняється й постать Леоніда Вишеславського, який володів оригіналь­ною поетичною манерою, своєрідною інтонацією. Народився він 1914 року в Миколаєві. Разом із батьками йому довелося жити і в Кривому Розі, і в Харкові. Після закінчення школи в 1930 році Леонід пробує оволодіти фахом електротехніка, потім біолога. Проте врешті віддає перевагу філології і в 1935 році вступає на філологічний факультет Харківського університету. Невдовзі факультет переводять до Києва, тож Леонід стає кия­нином. Як онукові священика Леонідові Вишеславському дове­лося пройти чимало випробувань у часи репресій і в 1937 році дивом уникнути арешту. Перший вірш Леонід написав в оди­надцятирічному віці. Під час навчання у Харкові юнак від­відував літературну студію імені Василя Еллана-Блакитного, спрагло читав вірші Павла Тичини, Мак­сима Рильського, Володимира Сосюри, Михайля Семенка, Миколи Бажана. У 1938 році з'явилася його перша збірка поезій «Здравствуй, солнце!». Здобув­ши диплом, Леонід Вишеславський став викладачем Київського педагогічного інституту. Коли розпочалася війна, він добровольцем пішов на фронт, зазнав поранень, проте воював до кінця війни, зустрівши перемогу в Чехо-Словаччині.

Збірку «Чайка» Леонід Вишеславський опублікував у 1946 році. Поет повернув­ся на роботу до Київського педінституту, Леонід Вишеславський 1947 року захистив кандидатську дисертацію. Продовжував видавати поетичні книжки. Особливого розголосу набула його збірка «Звездньїе сонетьі» (1962), передмову до якої написав перший космонавт Юрій Гагарін. У 1983 році за збірку «Близ- кая звезда» поет був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка. У 2002 році Леонід Вишеславський трагічно загинув.

В останній період життя Вишеславський почав писати вірші українською мовою. Вони ввійшли до збірки «Українська спо­відь» (2004), яку готував до друку сам поет, а завершив роботу його онук Гліб. У ній вирізняється вірш, який і дав назву збірці:

У селі слобожанськім, на волі,

де життя мого ранній причал,

в дивно-рубленій, пам'ятній школі

я Тарасову мову вивчав,

Пощастило мені, Україно,

у надіями сповнений час

захопити, бодай на хвилину,

твій — двадцятих років — ренесанс,

Тільки все було знищено знову,

все невдовзі зійшло нанівець,

та Йогансена і Хвильового

я для себе обрав за взірець.

Як хотілося справжнього слова!

Як ми після пекельних боїв

ту нев'янучу слухали мову,

що лунала як ангельський спів!

Україно, де сонце і морок,

де жита від села до села,

кров'ю, працею, голодомором

і дитинства чаруючим колом,

наче Всесвіт, крізь мене пройшла,

Хуртовим, скаженіючим злетом

йшов за роком розбурханий рік,,.

Називавсь я радянським поетом,

називавсь я російським поетом

та назвавсь українським навік!

Любов до України, її міст і сіл, її мови і поезії лунає в кожній збірці митця. Він захоплено згадує Григорія Сковороду, Тара­са Шевченка, Степана Руданського, Лесю Українку, Павла Тичину, Максима Рильського. У вірші «Мова» Вишеславський зізнається, що в українських піснях він, росіянин, відчував особливу українську тишу, стогін дніпровської чайки, скрип карпатських ялин, дзвін запорозьких шабель і гуркіт дніпров­ських порогів. Вважаючи, що мова — то душа народу, він підкреслював: українська мова жива завдяки творчості Шевчен­ка і Франка (до речі, українською мовою цей вірш переклав Максим Рильський). Багато зворушливих рядків, присвяче­них Україні, її пісням, знайдемо у книжці «Сковородиновский круг» (1981). Передусім це вірші «Про украинское село...» та «Песня над полем пльсвет и вздьіхает...». Поет пише про «мно~ гострунньїй песенньїй язик», про «сельских дней обьіденний обряд», «щедрьій праздник» жнив, про Всесвіт, який слухає пісню «Місяць на небі, зіроньки сяють...» — «песню земной любви».