Кінематографічні роботи

Біографія

По закінченні Київського медичного інституту — науковий працівник Київського науково-дослідного інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського.

Український радянський письменник, сценарист, епідеміолог, публіцист, політик, автор близько 100 наукових робіт і двох десятків книг. Народився в Києві, під час Великої вітчизняної війни був евакуйований до Росії, звідки на початку березня 1944-го повернувся в рідне місто, а в 1958 році закінчив Київський медичний інститут за фахом «санітарний лікар». У період 1958-1987 рр.. працював в Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних захворювань імені Л. В. Громашевського молодшим, а потім і старшим науковим співробітником. Брав також участь в боротьбі з епідеміями холери та іншими захворюваннями на території України та Узбекистану, за що був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Кандидатська (1965) і докторська (1983) дисертації присвячені епідеміології особливо небезпечних інфекційних хвороб. Володіє польською та англійською мовою. Доктор медичних наук. Академік УЕАН. З січня 1999 р. - державний службовець 3-го рангу. Одружений, має доньку та сина. Його старший брат — Микола Щербак - учений-зоолог, завідувач Зоологічного музею НАН України - ще в молодості був звинувачений КДБ у націоналізмі і засуджений.

Літературну діяльність Юрій Щербак почав у середині 1950-х років як активний член літературного об'єднання свого інституту. У студентській газеті «За медичні кадри» він пише перші розповіді, публікує сатиричні «мальовані рецензії». Перша повість «Як на війні» (1966) розповідає про будні радянських медиків, а перші свої оповідання, опубліковані в журналі «Юність», навіть оформляє власними малюнками. З 1966 - член Спілки письменників України (в 1987-1991 рр. - Секретар правління), з 1971 року - Союзу кінематографістів України. У 1975 році в Харківському академічному театрі ім. А. Пушкіна п'єсою «Відкриття» він дебютував як драматург. Прекрасно володіючи польською мовою, Юрій Щербак перекладав поезію польських авторів, неодноразово читав студентам Варшавського університету лекції.

Більшу частину його твори можна віднести до умовного жанру «міської прози». Він автор роману про проблеми трансплантації серця «Бар'єр несумісності», документального роману «Причини і наслідки» про боротьбу зі сказом, повістей, збірок новел і віршів і п'єс, а також ряду кіносценаріїв художніх, науково-публіцистичних, і документальних фільмів. Твори Юрія Щербака перекладалися мовами народів колишнього СРСР і видавалися на території соціалістичних країн. За збірку новел «Світлі танці минулого» удостоєний літературної премії Юрія Яновського (1984), за кіносценарій фільму «Державне відношення» - премії імені Олександра Довженка. Як публіцист Ю. Щербак отримав популярність своїми статтями про Чорнобильську трагедію, публікувалися в українській і московській пресі.

У повісті «Хроніка міста Ярополя», опублікованій в 1968 році і переробленої в 1983-м, описана гротескно-фантастична історія невеликого містечка Ярополя, в якій в літописній манері розповідається про реальні і неймовірні події, що відбуваються тут протягом кількох століть. У повісті поєднуються елементи наукової фантастики, легенди й казки. Крім того перу Щербака належать також декілька фантастичних оповідань: «Допит», «Синтез», «Одіссея-2482» та ін.

Після розпаду СРСР і отримання Україною незалежності він відійшов від літературної творчості і зайнявся політикою. У 1991 році він оприлюднив заяву, в якій сказав, що «відтепер не буде займатися так званим« червоним письменством », тобто не буде писати романів чи оповідань« Про Васі і Асі, Вані та Ані ». У 1998 році Інститут українських студій Гарвардського університету видав політико-публіцистичну книгу Щербака «Стратегічна роль України» (The Strategic Role of Ukraine) англійською мовою, а в 2003 році вийшла його публіцистична книга «Україна: виклик і вибір (Перспективи Україна в глобалізованому світі ХХ століття)».

Доктор медичних наук. Брав участь у боротьбі з рецидивними проявами холери на території України і Узбекистану, зі спалахами інших інфекційних захворювань.

Літературну діяльність розпочав зі середини 1950-х pp. сатиричними «мальованими рецензіями» в дусі літературних прямувань народжуваного тоді руху «шестидесятників».

Член Спілки письменників України з 1966 року та Спілки кінематографістів України з 1971 року.

Як публіцист Щербак здобув популярність статтями про Чорнобильську трагедію в українській і російській пресі.

Один з засновників і голова Української екологічної асоціації "Зелений світ", перший лідер Партії зелених України.

1989—1991 — народний депутат СРСР, член опозиційної Міжрегіональної депутатської групи, очолюваної академіком Андрієм Сахаровим, член Верховної Ради СРСР, голова підкомітету з питань ядерної енергетики і екології.

1990—1992 — Голова Партії зелених України.

1991—1992 — перший міністр охорони навколишнього середовища незалежної України, член Ради Національної Безпеки України.

1992—1994 — надзвичайний і Повноважний Посол України в Ізраїлі

1994—1998 — надзвичайний і Повноважний Посол України в США (з 1997 р. — також посол України в Мексиці — за сумісництвом).

1998—2000 — радник Президента України.

2000—2003 — надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді (одночасно — представник України при Міжнародній організації цивільної авіації (ICAO, Оттава).

З грудня 2009 — один із засновників та член Ради із зовнішньої та безпекової політики.

Академік АЕНУ.

Премії, нагороди

Лауреат премії ім. Ю. Яновського (1984).

Почесна відзнака Президента України (серпень 1996 р.).

Державний службовець 3-го рангу (зі січня 1999 р.).

Літературні твори

· 1966 Як на війні (збірка оповідань і повістей)

· 1971 Бар'єр несумісности (роман)

· 1973 Маленька футбольна команда (збірка оповідань і повістей)

· 1986 Причини і наслідки (документальний роман про боротьбу зі сказом)

· 1987 Чорнобиль (документальна повість)

· 2003 Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI століття

· 2010 Україна в зоні турбулентності

· 2011 Час смертохристів. Міражі 2077 р.(гостросюжетний політичний трилер)

· п'єси

· кіносценарії

Кінематографічні роботи

Автор дикторського тексту до стрічки «Ранкові острови» (1966), сценаріїв фільмів:

· «Ми студенти різних континентів»,

· «Вони відостояли весну» (1965),

· «Ранкові острови» (1966),

· «Сини Баштанської республіки» (1967),

· «Роки і секунди»,

· «Карантин» (1968),

· «Хортиця» (1969),

· «Шлях до серця» (1970),

· «В. М. Глушков, кібернетик» (1980, у співавт.),

· «Острів співучих пісків» (1981, т/ф),

· «Відкриття» (1982, т/ф),

· «Державне ставлення» (1983),

· «Наближення до майбутнього» (1986, у співавт.) та ін.

За його оповіданням «Гармонійне натхнення» знято телестрічку «Якось у грудні» (1988).

3. Творчість Василя Земляка

Василь Си́дорович Земля́к (справжнє прізвище — Ва́цик; 23 квітня 1923, Конюшівка — 17 березня 1977, Київ) — український письменник, кіносценарист, лауреат Шевченківської премії.

Народився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці (нині Липовецького району Вінницької області).

Учасник Великої Вітчизняної війни. У 1950 році закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут.

В 1963—1966 роках головний редактор Київської кіностудії.

Могила Василя Земляка

Жив у Києві. Помер 17 березня 1977 року. Похований на Байковому кладовищі.

Творчість

Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація у журналі «Дніпро», 1971. №№ 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 1970-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978 року Державною премією України імені Тараса Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.

Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 1950-х років. За плечима, в минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).

Як прозаїка непересічного Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспної прози.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка, він створює низку сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ.

Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося…

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.

У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману:

«Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон…».

В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 — 1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.

…В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Переклади творів Земляка вокинував А. М. Біленко.