Правова культура юриста

У процесі суспільного розвитку первинне поняттяправапоступово набуває філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права, оскільки право - це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і випадкові, тим­часові. Тому з погляду сучасної синергетики як науки про самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відо­бражає складну динаміку суспільного розвитку.

Упродовж віків право було продуктом та інструментом держави, мало примусовий, насильницький, навіть караль­ний характер.

Здебільшого правове поле переважно було однополюс­ним, що вказує на порушення гармонії. З метою встановлен­ня необхідного природного балансу на терен і законодавства влада вдавалася до підсилення насильницької ролі права. Ці дії були (і є нині) штучними, вимушеними, підпорядковані захисту власних інтересів можновладців. Проте, призначен­ня позитивного права полягає в іншому.

Як відомо, людина від природи вільна, наділена певними природними правами, які необхідні для життєдіяльності. Тому правопорядок було врегульовано у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом безпеки життєдія­льності і свободи волевиявлення, захищало від свавілля не-правових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж кри­ється суперечливість підготовки законів?

Створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і свобод громадян шляхом викорис­тання здобутків всіх видів культури даного суспільства. На­приклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправ­даних, кабальних податків? Чи враховані при цьому націо­нальні культурні традиції, чи не є це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим шкідни­цтвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?

У процесі прийняття законів не враховуються, як прави­ло, потреби духу та душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності. Релігія вчить людину розпоряджатись своїм життям, а дух (тобто людські уявлення, мислення та внутрішні імперативи) є рушійна сила будь-якої людської активності. Це означає, що закони, позбавлені духовних ознак, приречені на знецінення, недієвість. Тому доцільно розглядати нормативізм у такому порядку: природні, моральні та позитивні. Наразі позитивні (матеріальні й проце­суальні) норми мають прямо відповідати духовним та абсо­лютно моральним.

Серед прибічників природного праванемає одностайнос­ті в цьому розумінні. Існують думки, що зміст природного права полягає або в правах людини, або в правосвідомості у суспільних відносинах, нормах моралі, або у законах приро­ди і т. ін. Не заперечуючи цих тверджень, все ж перевагу треба віддати розумінню природного права, як сукупності прав людини, народу, нації та інших суб'єктів суспільного

життя.

Обґрунтуванням створення правових норм (позитивного права) займається філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з філософських позицій. У сучасних умовах в підґрунтя позитивного права повинен бути покладе­ний юридичний натуралізм, головною ідеєю якого є права людини. Тобто філософія стверджує, що право похідне від індивіда. Справжнє джерело права не існує поза людиною. Істотною помилкою було бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський період, що призвело до деформації філософських основ у юриспруденції. Лише справді філософ­ське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети, коли тісно взаємопов'язане духовне й світське.

Правове регулювання суспільних відносин тим ефектив­ніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку суспільства. Тобто йдеть­ся про соціологію права. Соціологія права досліджує соці­альні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а та­кож механізми такої взаємодії і фактичні відносини людей досліджує соціологія права. Групуючи і організуючи пер­винну інформацію про них, соціологія допомагає кожній со­ціальній галузі чітко визначити предмет її власного аналізу, застерігає фахівців від зловживань логікою, від захоплення категоріальною стороною спеціального аналізу. Соціологіч­ний підхід спеціалісти вважають інколи незручним, оскільки здобуті на його основі факти далеко не завжди вкладаються у наявні, логічні схеми й конструкції [77, с. 15]. Проте соціо­логічний підхід необхідний і має практичну вартість.

Проблеми філософії й соціології права в радянський час вважалися другорядними, не пов'язані з юридичною практи­кою. Тому домінувала позитивістська концепція, зорієнтова­на на розв'язання проблем правозастосовчої практики. У центрі уваги такої концепції була не людина з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності від всесилля державної влади, а система юридичних норм, вста­новлених державою.

Філософський аналіз сутності права вміщує й соціологіч­ні методи, які відображають елементи політології, економіки та культурології права. Цього вимагає політичний і економіч­ний стан суспільства, який є основою державної політики. Зро­зуміти сутність політики й економіки дозволяє філософія, а також культурологія. Але політологія, економіка, культуро­логія покликані формувати право, його норми. Тобто, зрозу­мівши суть явища, треба переходити до збереження цілісно­сті його врегулювання. В цьому - головний зміст здобутків людини у процесі опанування права, які назвемо правовою культурою людини, яка є частиною професійної культури юриста.

Більшість дослідників вважають, що правову культуру доцільно розглядати окремо - для суспільства, професійної групи, індивіда, між якими існує тісний зв'язок. При цьому вони наголошують на суттєвій відмінності між поняттями «юридична культура» та «правова культура».

Розглянемо правову культуру юриста як суб'єкта права у

: двох полях - вищому й елементарному. Вище правове поле -суто індивідуальне для кожного правника. Воно є духовним орієнтиром формування правової культури юриста в елемен­тарному полі, де діють норми позитивного права. Нехтуван­ня вищим правовим полем призводить до неправильного формування правової культури у сфері позитивного права. Саме тому найчастіше відбуваються правові деформації у юридичній практиці.

Правову культуру юрист не повинен використовувати як інструмент маніпулювання правовими нормами. Це може

: завдати шкоди розвитку державної системи. Правова куль­тура юриста відображає як позитивне, так і природне право, співвідношення між цими феноменами культури, стиль і культуру праці, ставлення до громадян, захист їхніх закон­них інтересів тощо. Його правова культура діє синергетичне (співдружньо), відображаючи рівень, умови існування тих чи інших суспільств, етапи розвитку цивілізації. При цьому сліпе імпортування чужої культури ні в якому разі недопустиме.

Оскільки право виступає культурним феноменом, будучи частиною загальнолюдської культури, то правова культура становить цілісний правовий космос, що охоплює усі право­ві сфери суспільного життя. Суть культури саме і полягає у сприянні впорядкованості суспільного розвитку. Виходячи з цього, правову культуру називають «другою природою», підкреслюючи, що остання не є механічною добудовою до основної, «першої природи», а становить культурну транс­формацію, культуризацію і культивацію всієї (єдиної) при­роди окремих людей і народів. Отже, право - це не куль­турний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева [103,с.43].

Правова культура юриста — це ступінь духовно-філософського осмислення духу природного і змісту позитивного права, коеволюції всіх його джерел у співвідно­шенні частини й цілого, раціональної власної професійної діяльності та уміле утримання (регулювання) фахової гармонії у правовому полі.

Аналіз компонентів правової культури сучасного правни-ка потребує поєднання традицій філософії права й герменев­тики. Йдеться не про тексти юридичних законів, а дефініції, визначення принципів, функцій та їхньої ролі у формуванні професійної культури юриста. Не менш важливо здійснюва­ти аналіз правової культури у контексті онтології, гносеоло­гії, аксіології, логіки, феноменології права, що є також осно­вою філософії права.

У даному випадку критеріями компонентів правової культури є:

а) за змістом - правова коеволюція, знання джерел пози­тивного права і правової культури;

б) за суб'єктивною стороною - почуттєве і раціональне;

в) за об'єктивною стороною - гармонійність юридичної практики.

Коеволюція - це зв'язок з природою, космосом, без чого існування людини неможливе. По суті людина - лише мік­рочастинка природи, а не її володар. Юристові важливо пра­вильно налагодити свій коеволюційний зв'язок, уміти бачи­ти правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Профе­сія юриста своєрідно виявляє погляд на світ крізь призму права. Це породжує так звану правову коеволюцію, яка сут­тєво впливає на формування правової свідомості.

Однак, згідно з філософською антропологією від юриста вимагаються певні зусилля, напрацювання та здобутки в ор­ганізації професійного буття. Тобто, закономірно актуалізує­ться культура його правової коеволюції.

Заглиблюючись у суть правової коеволюції, індивід має змогу сильніше відчути логічну природу права, хоча синер­гетика доводить, що категорія хаосу у суспільних відносинах є закономірною й необхідною. Це своєрідний вияв принципу плюралізму у суспільному розвитку. І якщо насильно втру­чатись у цей «впорядкований хаос», то позитивного резуль­тату не чекати. Тому намагання держави створити досконале позитивне право - це проблема безперспективна. Дослідни­ки права вважають, що існуюче природне право само потре­бує адекватного державного узаконення.

Зміст правової культури сучасного юриста, полягає саме в культурі правової коеволюції, розуміння природності пра­ва. Така правова культура характеризується природною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє вищу цінність професійної діяльності юриста.

Складовим елементом культури правника є знання дже­рел позитивного права і правової культури, що пояснюється онтологією права. Право існує не тільки у формах правової норми, правових відносин, правосвідомості, а у тих формах, у яких й застосовується принцип формальної рівності.

Щодо джерела позитивного права і правової культури, то воно є своєрідним «місцем зустрічі» духовності і моралі. Ін­шими словами, правова культура юриста по-особливому акумулює почуття інших осіб, які формують право. Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист сприймає позитивне право як догму, висловлену гру­пою людей. Розв'язання даної проблеми вбачаємо у розу­мінні (осмисленні) духу права, а не його букви.

Відтак, є підстави стверджувати, що джерелом позитив­ного права і правової культури юриста є дух права, причому саме природного права, яке в ході історії частково має пись­мове закріплення. Адже повністю дух права перевести у дух законів неможливо. Та й дух законів ще не відображає ціліс­ності духу права. Головне полягає у морально-правовій ре­альності, похідної від людини, її духовного творчого потен­ціалу. Правова культура юриста залежить від тих, хто тво­рить право. Тому розв'язання проблеми зумовлюється все-таки природним правом, тим, що становить собою дух права.