Моральна культура юриста
Серед науковців поширена думка, що мораль є похідною від релігії, що релігія - основа моралі. Як відомо, І. Кант вказував на існування абсолютного Духу, абсолютних та відносних норм, існування вищої й елементарної етики.
Як відомо, релігія порівняно з табу, звичаями, традиціями, ритуалами, обрядами чи міфами значно пізніше явище. Лише з виникненням дві тисячі років тому нової світової релігії - християнства - людство дістало змогу «впорядкувати» свої релігійні міркування, сповідувати одну віру. З'явилися християнська мораль і християнська етика. Можна сказати, що виникли релігійні норми, які не тільки охопили своїм регулюванням суспільні відносини, а й оволоділи думками, прагненнями людей. Звідси висновок, що мораль, а згодом і позитивне право постали з релігійних норм.
Можна виходити з того, що моральні норми поділяються на абсолютні (вищі, ідеальні) й відносні (елементарні, практично-дійові). Під абсолютними моральними нормами (абсолютною мораллю) розуміємо ті правила, які склалися в процесі розвитку людської цивілізації і є надбанням всього людства. Вони віддзеркалюють закони Всесвіту, розуміння норм природного права тощо. Ці моральні норми безальтер-
нативні.
Суть відносин (елементарних, практично-дійових) моральних норм вбачається у тому, що вони створюються людиною на основі розуміння кожною конкретною людиною добра і зла, спрямованості і несправедливості, честі, гідності тощо.
Відбувається це також під впливом різноманітних зовнішніх, реально існуючих факторів: державних, національних, політичних, економічних, професійних та ін. У таких нормах відображаються досвід людини, переконання, соціальне становище тощо. По суті, вони є реалізацією абсолютної моралі у фактичному суспільному житті людини з певною їх корекцією.
Відносні моральні норми, хоча й спрямовані на персона-лії, проте є альтернативними. А це спричиняє різну оцінку за вчинені дії як з боку окремих людей, так і суспільства в цілому. Тому виникає проблема вибору критерію моральної оцінки.
У зв'язку з цим щодо відносної моралі можна допустити існування щонайменше двох сфер: духовно-допустимої й духовно-недопустимої або абсолютно-допустимої та абсолютно-недопустимої. Справа у тому, що елементарні моральні норми - це еволюційне творіння людського розуму, а отже, може спрямовуватися як у бік абсолютної духовності, так і бездуховності. Норми, які не суперечать абсолютним моральним нормам, є духовно-допустимими, а ті, що суперечать, - духовно-недопустимими. На основі цього й виникає позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль — загальнолюдська цінність як суспільна вартість людського витвору (звичайно у бік добра). Негативна мораль - також людський витвір, але цінністю її назвати важко.
Отже, критерієм моральної оцінки є абсолютна мораль, абсолютні природні норми. Це стосується і якості норм позитивного права.
У науковій літературі давно ведеться дискусія щодо понять зовнішня, елементарна (рос. «моральность») та внутрішня, вища (рос. «нравственность») моральність (в українській мові для позначення обох понять застосовують один термін — мораль). Поширене, наприклад, твердження про внутрішні та зовнішні моральні результати, про несумісність «нравст-венности» і «морали». Зазначається, що слово «нравственность» вживають для позначення особливостей поведінки. Ці міркування дають підставу стверджувати, що існує внутрішня характеристика особи стосовно моральних норм взагалі, з урахуванням рівня духовності.
Зрозуміло, що «нравственность» - це вища моральність, що характеризує властивість, якість і здатність людини глибоко усвідомлювати природні закони, а також готовність реалізувати їх у життєвій практиці. У цьому випадку має місце сповідування людиною абсолютної духовності, абсолютної моралі, вищого почуття правомірності. Це, по суті, свідомість людини. Це також внутрішні мотиви поведінки [62, с. 140], безумовна дія духовності, незважаючи на будь-які перешкоди, труднощі, моральні муки. Звичайно, своєрідною «інструкцією» для вищої моральності (та й моральності взагалі) є духовність, норми природного права.
Щодо «моральности», то це поняття можна трактувати насамперед як фактичну моральність, тобто готовність людини до практичної реалізації абсолютних моральних норм. Отже, моральність - це дотримання людиною відносних норм моралі, загальнолюдських цінностей, пов'язаних з практичним життям, це переважно почуттєва властивість людини, характеристика її суспільної природи.
Проте життєва практика свідчить, що людина, як правило, керується кількома видами моральності: вищою, фактичною, деформованою (навіть не традиційно подвійною, а потрійною мораллю). Про перші два види йшлося вище. Щодо вияву деформованої моральності, то це трапляється тоді, коли «спрацьовує» мораль і «мовчить» моральність (і навпаки):
особа в думках таїть у собі зло, а ззовні видає себе за добру -це вже штучна, фальшива моральність; особа і в думках, і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи певну аморальність.
Звісно, що між вищою й фактичною моральністю постійно відбувається діалог свідомості, почуттів, інтелекту. Залежно від його результату маємо реальні дії особи у практичному житті.
Отже, ступінь моральності у кожної людини різний і залежить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розуміння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми. При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у щоденному житті. Особливо це стосується суб'єкта права, для якого правова діяльність - службовий обов'язок. Це означає, що фахівець повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як загальнолюдською вартістю. Причому обидві культури органічно пов'язані між собою.
Моральна культура правника як частина духовної культури суспільства поєднує високу моральну свідомість й культуру поведінки. Моральна свідомість, зрозуміло, ґрунтується на законах добра й справедливості, за якими має жити суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним службовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв'язанні правових питань, у регулюванні суспільних відносин. Цю місію практично ніхто інший не виконає, а тому моральна свідомість правника має бути провідною для його правової, економічної, національної, політичної, інформаційної та іншої культури.
Культура поведінки юриста повинна відповідати його високій моральній свідомості. Маємо наувазі не лише службову, а й побутову поведінку.
Правник завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм, виступати творцем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й доводити на власному прикладі, що будувати життя треба за моральними законами.
Дуже важливим й масштабним є поняття «моральна культура особи». Моральна культура характеризує особистість з погляду її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також відображає сукупність моральних якостей, притаманних людям певного суспільства, класу, професії, які свідчать про рівень їхньої моральної свідомості та поведінки. Поширена думка, що моральна культура особи акумулює знання моральних норм, почуття, переконання, потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники не враховують джерел моралі та вищих моральних норм, які існують у людській свідомості.
Моральна культура юриста, вважаємо, повинна функціонувати за принципом випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не збігатися з моральною культурою суспільства.
Моральна культура юриста — це результат становлення власної гармонії: між досягнутим максимальним рівнем вищої моральності й активним використанням моральних норм у правовій діяльності. Власна гармонія — насамперед моральна, яку правник сам «конструює», причому створення гармонії має динамічний та імперативний характер.
Щоб повніше осягнути моральну культуру правника, розглянемо необхідність створення моральної гармонії у таких позиціях: особа юриста, службова діяльність, прийняття рішення.
Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: свідомість-почуття, свідомість-поведінка, почуття- поведінка, свідомість - дія. Перший рівень (свідомість -почуття) характеризується можливістю наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично «будується» умовна стартова готовність юриста до певної поведінки.
Ідеальний варіант полягає у повній відповідності морального почуття моральній свідомості. Проте таке рідко трапляється на практиці. Фактично почуття стає своєрідною матеріалізацією свідомості, де частина усвідомлюваної інформації втрачається, внаслідок чого почуття ніби притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але різниця між свідомістю й почуттями має бути якнайменшою і прямувати до нуля. Таким чином, складно виявити суперечності між моральною свідомістю і моральними почуттями. Моральна сутність юриста означає його готовність пожертвувати не заради конкретної справи чи людини, а заради утвердження вищої моралі (законів Всесвіту). Звичайно, більшість називатиме такий крок нерозумним, але він є серйозною перевіркою на рівень моральних почуттів охоронця правопорядку.
Особливістю другого рівня градації (свідомість - поведінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до моральної поведінки. Ще Гегель зазначав, що «справжній моральний стан є свідомість, яка скоює вчинки». У цьому випадку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у практику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому «спрацювати», отримати незначний «дотик» чи взагалі бути не «враженим». Це залежить від того, чи людина замислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно позначитися на моральній вартості поведінки, оскільки затрачається час на певне зважування.
Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почуття - поведінка), на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що вже відбулася певна «трансформація» свідомості у почуття, виробився намір діяти. Як правило, схема «почуття-поведінка» ніколи не підводить. Головне, щоб «спрацювала» воля, яка є рушійною силою у схваленій суспільством поведінці юриста.
Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гармонію, свою цінність. Це свідчить про те, що моральна поведінка особи є результатом її вищої моральної свідомості й почуттів.
Зазначимо, що гармонія досягається за умови всебічного, повного, глибинного пізнання правоохоронцем юридичної справи. Схема «свідомість—поведінка» найкраще це відображає, проте дія за схемою «почуття - свідомість» має суб'єктивний характер, коли домінують певні інтереси, а це може зашкодити справі, отже, пізнання не буде об'єктивним, що призведе до порушення гармонії. У пізнанні правового явища найефективнішу роль відіграє моральна свідомість юриста, його налаштованість на виконання службового обов'язку.
Гармонія у правовому спілкуванні досить яскраво демонструє рівень моральної культури юриста. Фактично відбувається діалог між моральністю юриста і співрозмовника (діалог людських моральностей). Правове спілкування стає способом вираження внутрішнього морального змісту юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляться почуття, без яких спілкування практично неможливе, і схема «почуття - поведінка» буде ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста викликати у співрозмовника зворотну позитивну реакцію, необхідну для вирішення юридичної справи.
У прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших. Як не порушити гармонію у такому випадку? Це завдання моральної культури спеціаліста-правника. Мабуть, що найефективніше це можна здійснити за схемою «свідомість - поведінка». Адже якщо юристом оволодіють надмірні моральні почуття, то регулювати їх, приймаючи остаточне рішення, досить важко, оскільки особистість - це цілісна система (цілий світ), порушувати яку не можна. Проте потрібно врівноважити ці моральні почуття за допомогою свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого правового рішення.
Моральна поведінка й моральна діяльність - різні речі. Поняття «діяльність» ширше, і поведінка може не пов'язуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі, під впливом власної моральної культури не повинно створювати суттєвої різниці між поведінкою і професійною діяльністю.
Важливість такого компонента моральної культури юриста, як активне використання моральних норм у юридичній діяльності, очевидна і підтверджується моральним імперативом І. Канта, згідно з яким існування моралі полягає у її виявах. У практиці правового регулювання суспільних відносин мораль спонукає до дії і виявляє сутність правникаяклюдини.
Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю - моральний, який походить від духовного. У цьому переконують ті принципи, на яких грунтується моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість, свідомість пробачення, терплячість, толерантність, дія за власним сумлінням, переконання.
Щодо моральних чеснот, то існує думка, що одні моральні чесноти (віра, надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість, справедливість, мужність, стриманість) набуваються практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов'язково має й моральну орієнтацію.
Дата добавления: 2016-01-03; просмотров: 1615;