Верховенство права - це один із принципів демократичної держави.

До нього повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі регіони, населені пункти, здебільшого віддалені від великих міст, майже не відчувають верховенства права, во­ни використовують у своїй життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища, на­ціональності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені дер­жавою. Вони вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно зумов­лене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що дер­жава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відпо­відає за панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Це: визнання державою та її органамипріоритету права, підпорядку­вання владних структур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у тому числі юристів), високо-професійна діяльність юристів, додержання державою ос­новних прав людини, наявність чіткого законодавства, зла­годжені дії кожної з трьох гілок влади — законодавчої, су­дової та виконавчої, налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного Суду, прокура­тури, адвокатури, суду і громадськості. Задоволення цих передумов означає, що держава наближена до правової ін­ституції, оскільки абсолютне, повне панування права мож­ливе лише у такій державі, а не в тоталітарній.

Крім цих передумов, існують ще й специфічніознакипанування права, якими, зокрема, є:

• висока правова культура, правосвідомість і законослу­хняність громадян;

• повага до права усіх членів суспільства;

• регулювання відносин у всіх сферах;

• створення законів, які не суперечать духовному праву, інтересам суспільства;

• забезпечення виконання правових норм не стільки дер­жавним примусом, скільки переконаннями;

• відсутність верховенства людини чи ідеології над пра­вом;

• сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав;

• високий рівень правового почуття.

Звичайно, панування права ґрунтується на певних прин­ципах. Серед них: корисність, забезпечення інтересів за­гального блага, позитивні погляди на закон, загальнообо­в'язкова сила, незалежність від дій окремих осіб, принцип «дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення іс­нування правової держави; захист загальнолюдських цінно­стей та інтересів; піклування про громадян, регуляція дер­жавного примусу, розподіл прав і обов'язків, об'єднання української нації, створення правовідносин та системи су­спільних зв'язків, формування правил поведінки, націо­нальної системи норм та правосвідомості у громадян. Ці функції орієнтують юристів на створення таких власних норм діяльності, які б сприяли пануванню права в Україн­ській державі.

Юридична деонтологія передбачає ство­рення умов для функціонування україн­ської національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала національну своє­рідність правової системи, утверджувала право української нації. Це — продукт української нації (і держави, коли вона вже існувала), виразник правової свідо­мості народу. Тому національно-правова теорія розкривається через вивчення іс­торії українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений ук­раїнцями у будь-яку добу, наголошував на автономії, обме­жував вплив імперій. Були спроби створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну цінність має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права, за якими суди­ться малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській державі право було побудоване на засадах військової демо­кратії, хоча саме воно не фіксувалося письмово.

' На всіх етапах розвитку українського суспільства націо­нально-правова теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми. Характерною рисою було утвердження повноважень права не засобами примусу чи насильства, а в основному засобами громадської думки та переконання. При цьому важливу роль відігравали мораль­ні норми, які і сьогодні допомагають формувати право (особливо це стосується західного регіону України). Тобто ідеї національної державності розвиваються разом з ідея­ми національного права.

Україна стала суверенною державою. Разом з тим бага­товіковий економічний, політичний, духовний і моральний занепад, негативний досвід творення держави як об'єднан­ня республік дають підставу стверджувати, що становлення правової держави, для якої характерні повновладдя народу, гарантії прав і свобод кожного громадянина, доцільно по­чинати з національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний суверенітет України, а згодом і Конституція України - це не тільки державні документи, а й відповідна дія українського народу, рівень його політичної свободи, що віддзеркалилися в цих документах. У них закладені основи національно-правової теорії, які необхідно реалізу­вати на практиці.