Національний дух українського права — це внутрішній вияв права у контексті історичного розвитку та формування культурних і правових надбань цивілізо­ваних держав.

В українському праві зберігається історична наступність та спадковість, що пов'язано з розвитком української дер­жавності. Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники чинного законодавства Київсь­кої держави: «Руська Правда», Статут Ярослава Мудрого, Статут Володимира Мономаха та міжнародні договори Русі і Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних законів, що ґрунтувалися на звичаєвому праві. Зокрема, у ній не передбачалися смертна кара, тяжкі тілесні покарання, тюремне ув'язнення тощо, незважаючи на те, що в той же час у Західній Європі широко використовувалися тортури. Фактично «Руська Правда» є збірником найгуманніших за­конів, засобом національного утвердження. Тому відрод­ження і використання політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських г/інностей, закладених у «Руській Правді», дало б змогу оздоровити сучасне українсь­ке право, виховати українську наиіонально-правову еліту, яка б вивела нашу державу на шлях європейського розвитку.

Основу національного права становлять також такі тво­ри, як «Повчання чадам» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Слово про Закон і Благодать» їларіона, а також правові й політичні погляди київських та галицько-волинських князів, християнських мислителів.

Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галицько-волинська Русь, а потім Литовсько-Руська держава. Це спри­яло розвиткові нового українського права. Відомо, що прин­ципи українського права широко використовували литовські князі. Тому Литовські статути (особливо «Новий», 1588 р.) вважаються своєрідним українським національним кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська козацька держава. В її устрій було за­кладено чимало принципів державного устрою Київської держави. «Березневі статті» Богдана Хмельницького, «Вивід прав України» (перший український міжнародно-правовий документ), конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс українського права — «Права, за якими судиться малоросій­ський народ», «Історія Русів» та інші важливі документи відображали українську національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили усієї української нації, піднесли життєдіяль­ність національного духу права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорозькій Січі, склали «козацьке право». Джерелом звичаєвого права запо­рожців були також трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми сусід­ніх народів. Звичаєве право запорожців - це приклад ран­ньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягала в основному у відшкодуванні збитків, хоча засто­совувалися і більш жорстокі покарання, запозичені в азіат­ських народів.

Доба козацтва характеризувалася доволі високою право­вою культурою. Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші чинники підтверд­жують, що український народ не був схильний до монархіч­ної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. Це важлива основа національного духу українського права.

На формування нового українського законодавства по­зитивний вплив мали Магдебурзьке право та ухвали польсько-литовського сейму, що сприяло зміцненню основних правових ідей в Україні.

Національний дух українського права активно формува­ли в тяжких соціально-політичних умовах представники української правової й політичної думки Микола Костома­ров, Сергій Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван Ваги-левич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Микола Міхновський, Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник, В'ячеслав Липинський та інші. їхні наукові праці істотно вплинули на розвиток українського права. Деспотизм ро­сійського царизму негативно вплинув на національний дух права українського народу. Різноманітні домисли, неправ­дива інформація про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація та перекручення істо­ричних подій, фактів дуже нашкодили українському праву. Але національний дух права попри все це зберігся.

У 1917-1920 рр. разом з відродженням Української дер­жави почали відновлюватися демократичні засади україн­ського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового україн­ського законодавства.

Звичайно, український консерватизм у XX ст. нівелював національне питання як основу політико-правової концеп­ції держави.

У 1990-1991 рр. розпочалося відродження українського новітнього права, яке має незаперечну цінність як основа духовного оздоровлення українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права - важлива функція сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не підносять професіоналізм юрис­та настільки, наскільки це робить національний дух права. Становлення правової, високоцивілізованої держави немис­лиме без знання правдивої історії України, використання національних здобутків у юридичній науці. Українське су­спільство, не спираючись на національний дух, знову може обрати хибний шлях розвитку. Тому духовними і моральни­ми орієнтирами повинні слугувати такі чинники духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, ві­ри, поміркованість, стриманість. Вони мають бути при­таманні кожному українському юристові.

Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функціязабезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів, зобов'язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу, допомагає реа­лізувати свободу волевиявлення, а також утримує суспільс­тво від хаосу й безладдя, об'єднує людей, створює правові відносини, встановлює суспільні зв'язки і може існувати без держави. Оскільки право є духовною та моральною су-спільнот силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують лю­дину і позбавляють її певної неправомірної свободи, зде­більшого свободи тіла, а не душі. Право - це також прав­да, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.

У суспільстві існує певна ієрархія норм, де підзаконні ак­ти, відомчі нормативні документи підпорядковані відповід­ним законам. А закон - це зовнішній вияв права. Тому доці­льно розмежувати такі поняття, як верховенство, всесилля, панування закону та права. Закон нікому не підвладний, він має відповідати суспільним вимогам. Проте закон може міс­тити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми. Це означає, що верховенство закону не завжди виправдане, хоча воно може виникнути з моменту прийняття закону. Поряд з вер­ховенством закону існує верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно, можливе верховенство правового закону. Всесилля закону може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, за умови, що тако­го всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві.

Панувати може лише правовий закон, а неправовий за­кон не діє, не визначається суспільством. Останній створе­ний не для народу, а для можновладців. Тому панівним за­кон є у по справжньому демократичному суспільстві. Проте навіть за такої обставини діють лише окремі частини зако­ну. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову та ін. Рідко який закон, що не відповідає умовам панування, виконується повністю.

Всесилля права також не відповідає дійсності, бовононе всесильне. В окремих випадках більшу силу мають ду­ховність, мораль, звичаї чи інші соціальні норми.