Справляння враження на інших

Несправжня скромність. У свій час філософ Ф.Бекон, висловився, що скромність є одним з проявів «мистецтва вихваляння». Яскравими прикладами того, що деколи люди видають себе не за тих, ким вони насправді є – це гординя та неістинна (помилкова) скромність. Соціальні психологи зацікавилися, що примушує людей виявляти неістинну скромність і вихваляти інших. Вони з’ясували, що учасники лабораторного експерименту (студенти Мерілендського університету) завзято вихваляли свого майбутнього опонента, але тільки тоді, коли оцінювали його публічно (Gould, Brounstein & Sigall, 1977). Коли їм запропонували дати характеристику опонентові анонімно, то вона була значно стриманішою. Це пояснюється феноменом впливу групи – групової поляризації. Якщо люди повинні висловитися з приводу важливого для групи питання, публічне обговорення значно посилює їх позицію, що є запобіжником розколу думок всередині групи. Коли людина наодинці, анонімно має виразити своє ставлення, то вона більш чітко усвідомлює власні здібності, поводиться природніше і не випробовує гострої необхідності в перебільшенні оцінок.

Помилкова скромність виявляється і тоді, коли люди пишуть автобіографії і перераховують власні досягнення. На всіх церемоніях, присвячених врученню премій і призів, нагороджені у вишуканій формі дякують своїм близьким та інколи усім, кого „зустрічали у своєму житті” за підтримку.

В одному експерименті соціальні психологи попросили студентів описати який-небудь свій успіх, який вони вважають важливим для себе. Досліджувані, яких вони попросили підписати свої твори і які припускали, що їх роботи будуть прочитані вголос, переважно дякували за надану їм допомогу і моральну підтримку. В анонімних роботах слова подяки зустрічалися рідко, їх автори зображали себе одноосібними творцями власних досягнень. Ці результати дозволили припустити, що людям властива «удавана вдячність» – поверхнева подяка, якась маска, яка надягає лише для того, щоб здаватися скромним, хоча «в глибині душі» вони вважають творцями власних успіхів тільки самих себе[20]. Психологи так пояснюють причину „удаваної вдячності”, вона виявляється в тих випадках, коли людина добивається більших успіхів за оточуючих, відтак є невпевненою в їх відчуттях до неї. Якщо людині здається, що успіх може викликати у когось заздрість або недоброзичливе відношення (так звані «небезпеки, що підстерігають переможця»), тоді людина намагається применшити власні досягнення, вихваляючи інших.

Створення бар’єрів самому собі.Це захист свого образу-Яза допомогоювіднайдення прийнятного оправдовування власної невдачі. У свій часвидатний класик психології В.Джеймспроникливо зауважив, що без спроб немає невдачі, а якщо немає невдачі — немає і приниження. Якщо власний імідж людини тісно пов'язаний з результативністю дій, серйозні зусилля, що закінчилися невдачею, можуть бути для неї більш травмуючими, ніж створення перешкод „власними руками” з подальшим готовим поясненням причини невдачі. Самостворювані перешкоди захищають власну високу самооцінку, а також захищають від негативних оцінок з боку інших людей. Це дозволяє особі приписувати свої поразки яким-небудь тимчасовим або зовнішнім чинникам. Цей феномен, відомий як створення перешкод самому собі, був відкритий Стівеном Бергласом і Эдвардом Джоунсом у 1978 році. Вони провели лабораторний експеримент, мета якого була повідомлена досліджуваним студентам – «вивчення впливу наркотиків на інтелект». Спочатку студентам (університет Дюка) пропонувалося відповісти на декілька важких запитань з тесту на вимірювання здібностей. Після цього наодинці їх похвалили, запевнивши кожного, що його результат найкращий. Надалі пропонувалося теоретично вибрати якийсь із двох «наркотиків», один з яких нібито активізує розумову діяльність, а інший гальмує її. Більшість випробовуваних висловились за препарат, що гальмує. Цей вибір був на той випадок, якщо вони не дуже успішно справляться з тестовими завданнями, то у них буде готове пояснення.

Дослідники довели існування й інших способів, за допомогою яких люди самі створюють собі перешкоди. Страх людей перед невдачами виявляється по-різному. Спортсмени (індивідуальні види спорту) можуть перед важливими змаганнями зменшувати інтенсивність тренувань; скаржаться на депресію; перед змаганнями починають погано виконувати завдання, щоб зменшити очікування стосовно них тощо.

Самопрезентація. Люди намагаються управляють враженнями, щоб вплинути на оточуючих і отримати відповідні (психологічні, матеріальні) девіденти. Самопрезентація – це намір створити сприятливе враження як на «зовнішню аудиторію» (на оточення), так і на «внутрішню аудиторію» (на самих себе). Люди зацікавлені (більш-менш) над створенням власного іміджу. Макс Люшер написав книгу „Сигнали особистості: рольові ігри та їх мотиви”, де розглянув множину обраних людиною „сигналів” – манер поведінки і засобів, за допомогою яких вона добивається від оточення бажаної для себе оцінки її особистості. Він пов’язав ці „сигнали” з кольорами, які символізують певний стиль одягу, прикрашання себе, декорування житлових інтер’єрів. Відтак, згідно Люшеру існують певні типи „імідж-поведінки”, що відображені у манері вдягатися : „синій” тип поведінки (традиційний, національний та форменний одяг), який підкреслює ідентичність людини та є захистом від ; „червоний” тип (оригінальний, екстравагантний одяг), який підкреслює людську окремішність та захищає від уніфікації; „зелений” тип (класичний одяг), який підкреслює свій винятковий статус, значущість та захищає від марґіналізованої культури; „жовтий” тип поведінки (модний, заґрунтований на естетичній гармонійності деталей), який підкреслює самобутність та захищає від консерватизму середовища[21].

Американський дослідник Едвард Джонес у праці „Інґраціація”(1964) виокремлює чотири техніки самопрезентації (рис.4): а) конформістська (коли особа створює враження однодумця, у всьому погоджуючись із співрозмовником); б) автодепрезентація (неґативна техніка, коли особа подає себе як хвору, безпомічну, нерішучу тощо); в) позитивна автопрезентація (коли особа подає себе у вигідному світлі як розумну, кмітливу, здібну тощо); г) підвищення вартості співрозмовника (коли особа розхвалює важливі для співрозмовника риси його характеру чи поведінку). Джонс називає такі техніки самопрезентації – інґраціацією (з італ. – вкрадатися, потрапляти в чужі ласки).

Рис. 4. Техніки самопрезентації

Автор зауважує специфіку сприйняття технік у різних соціокультурах. Так, індивідуалістський тип соціокультури більше толерує позитивну автопрезентацію, ніж неґативну. В колективістському типі соціокультури краще сприймається неґативна самопрезентація, яка засвідчує самокритичність особи як запоруку взаємозалежного життя. Конформістську техніку сприймають в обидвох типах соціокультур. Доволі дієвою для обох соціокультур є техніка підвищення вартості співрозмовника, хоча тут є свої нюанси. Ця техніка добре „працює” у тих випадках коли співрозмовник : а) займає вищий статус ( наприклад, керівник); б) підхвалює важливі для іншого риси; в) контактує з себелюбцем, людиною, яка має невисокий інтелект[22].

Доба постіндустріального суспільства покликала необхідність усвідомленої самопрезентації, пов’язаної не стільки зі стилем життя, скільки з професійною зайнятістю. Багато приватних фірм, організацій вимагають від своїх працівників певного стилю самопрезентації, які б відповідав їх бізнес-цілям. Відтак постсучасна людина вимушена здійснювати самомоніторинґ – вивчення способів презентації себе у соціальних (професійних) ситуаціях. Вони постійно спостерігають за своєю поведінкою, помічають реакцію тих, що оточують, а потім «доводять» свою соціальну поведінку до такої «якості», яка забезпечує їм досягнення бажаного ефекту.

Отже, люди як соціальні істоти співвідносять свої слова і вчинки з потребами тих, хто їх оточує. Люди здійснюють самоконтроль, стежать за своєю поведінкою і реґулюють її так, щоб справити необхідне враження. Відкритий психологами феномен „помилкової скромності”, характерний для людей, що мають особливі досягнення як раз допомагає притамувати почуття заздрості іншим, слугує „задобрюванню” оточення. Щоб захистити самоповагу люди придумують самі собі бар’єри. Створюючи перешкоди, вони знаходять виправдання своїм невдачам. Розвинена самоповага виконує адаптивну функцію. Людина, яка вірить в свої позитивні можливості, менш уразлива для депресії і має вищі шанси на успіх. Знання про невиправданий оптимізм, про феномен „схильність міркувати на користь власного Я” дозволяють краще опанувати власним життям. Вони нагадує про те, що самоефективність дозволяє людині протистояти важким ситуаціям.

Запитання для самоперевірки :

1. Що таке ефект посилання на себе?

2. Що таке Я-концепція?

3. Які є види соціокультурні види Я-концепцій?

4. Що таке самоефективність та її досліджував?

5. Які типи локусу контролю ви знаєте та хто автор цієї концепції?

6. Розкрийте поняття „набута безпорадність”, коли вона виявляється?

7. Що таке помилковий консенсус і помилкова унікальність?

8. Як виявляється неґативний бік самоповаги?

9. Як ви розумієте феномен „помилкова скромність”?

10. У яких випадках і чому люди створюють собі бар’єри?

11. Які техніки самопрезентації відомі вам ?

Література

· Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. – М.,1996.

· Джонс Э.Э., Нисбет Р.Э. Действующее лицо и наблюдатель: различия в восприятии причин поведения // Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.: Питер Ком, 2000. – С.149-165.

· Люшер М. Сигналы личности: ролевые игры и их мотивы. – Воронеж, 1995.

· Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер Ком, 2002.– Глава 2.

· Хьелл Л.,Зиглер Д. Теории личности. –СПб. Питер Пресс, 1997. – С.373-430.