Фактори, що формують соціально-трудові відносини

На формування соціально-трудових відносин у суспільстві впливають численні фактори політичного, економічного, соціокультурного та історичного характеру. Виділяють три основних фактори:

- соціальна політика і її особливості в країні;

- глобалізація економіки;

- рівень розвитку суспільної праці й виробництва.

1. Соціальна політика.

Одним з головних питань сучасного розвитку України є створення соціально орієнтованої ринкової економіки. Це вимагає від держави невід'ємної законодавчої й виконавчої підтримки соціальних прав людини: на життя, освіту, відпочинок, житло, охорону здоров’я, медичну допомогу, безпечні умови праці, винагороду за працю, захист родини, захист від безробіття, пенсійне забезпечення, сприятливе навколишнє середовище та інші права й гарантій. На вирішення цього питання й спрямована соціальна політика держави.

Соціальна політика – це дії органів державної влади й державного управління, спрямовані на поліпшення ситуації на ринку праці, підвищення якості життя людей, умов й охорони праці, їхню соціальну захищеність.

При цьому під соціальною захищеністю розуміються законодавчо або іншим способом встановлені гарантії соціального захисту, соціальної підтримки й соціальної допомоги, що представляють собою різні системи мер, диференційовані, у першу чергу, по наступній спрямованості:

соціальний захист – система економічних, соціальних, правових, організаційних заходів, яка забезпечує соціальну захищеність переважно непрацездатного населення й соціально-вразливих верстов працездатного населення;

соціальна підтримка – система заходів для економічної підтримки населення, яка спрямована на створення умов, що дозволяють забезпечити соціальну захищеність найманих робітників;

соціальна допомога – система заходів, що застосовуються до всього населення й представляють собою допомогу, як правило, короткочасного характеру, що надається людям, які потрапили в екстремальні життєві ситуації і що вимагають додаткових витрат.

Головна мета соціальної політики – створення умов для реалізації конституційних прав і свобод людини, що забезпечують її гідне існування як особистості, підвищення рівня і якості життя громадян України на основі стимулювання трудової й господарської активності населення, надання кожній працездатній людині можливостей, що дозволяють йому своєю працею й заповзятливістю забезпечувати добробут родини, формування заощаджень й їх ефективне інвестування.

Об'єктом соціальної політики виступає кожна людина, тобто все населення країни.

Суб'єктами соціальної політики є люди, держава, суспільство, соціальні інститути, політичні партії, громадські організації, профспілки тощо. Всі вони мають різний характер, соціальну діяльність у різноманітних сферах та можливості впливу на соціальний стан.

Складові елементи соціальної політики:

піклування про працевлаштування;

створення системи соціального забезпечення;

підтримка малозабезпечених верств населення;

створення всеохоплюючої системи охорони здоров'я;

вирішення проблем освіти;

розв'язання внутрішніх суспільних і групових конфліктів;

боротьба зі злочинністю тощо.

2. Глобалізація економіки.

Фактором, що набуває своєї сили у регулюванні соціально-трудових відносин у сучасному світі, є глобалізація економіки, під якою розуміють процес формування системи міжнародного розподілу праці, світової інфраструктури, світової валютної системи, міжнародної міграції робочої сили в умовах бурхливого росту світової торгівлі й потоків іноземних інвестицій, стрімких технологічних змін.

Глобалізація економіки негативно впливає на розвиток соціально-трудових відносин, тому що вона супроводжується ростом взаємозалежності національних фінансових ринків, збільшенням спекулятивних валютних потоків між державами та вторинними фінансовими ринками, станом платіжної і торговельної незбалансованості, які в сукупності різко обмежують можливість формування макроекономічної політики на національних рівнях.

3. Розвиток суспільної праці й виробництва.

Потужним фактором, що визначає процес формування й розвитку соціально-трудових відносин, є об'єктивні закономірності розвитку суспільної праці, які виступають у формах розподілу й кооперації праці, росту продуктивності праці, заміщення праці капіталом, що відбувається під впливом росту продуктивності праці за рахунок науково-технічного прогресу (НТП), фінансових факторів, особливостей розвитку національної економіки.

Процес формування соціально-трудових відносин обумовлює необхідність їх регулювання. Це регулювання безпосередньо впливає на соціально-трудові й трудові відносини в організаціях та впливає на процес праці. Вплив на соціально-трудові відносини здійснюється головним чином через систему соціального партнерства, вплив на трудові відносини – через: Кодекс законів про працю; пенсійне законодавство; Закон «Про зайнятість»; Закон «Про індексації доходів населення»; нормативні акти про захист соціальних і трудових прав окремих категорій громадян, професійних груп трудящих і т.п.

Держава, формуючи систему соціально-трудових відносин, повинна дотримуватися основних принципів формування будь-яких систем: послідовності дій; поступовості дій; непротиріччя дій між собою іншим формам законодавства країни.

Процес регулювання соціально-трудових відносин містить у собі:

формування взаєморозуміння суб'єктів соціально-трудових відносин;

ідентифікацію соціально-економічних процесів з погляду на інтереси сторін;

розробку системи показників, що дозволяє знаходити потрібну інформацію й відображати процеси взаємодії суб'єктів соціально-трудових відносин;

вивчення, аналіз й узагальнення досвіду закордонних країн у сфері соціально-трудових відносин.

Регулювання соціально-трудових відносин у сучасній економічній системі – складний процес, у якому приймає участь безліч суб’єктів. Серед них: органи законодавчої та виконавчої влади, об’єднання роботодавців, профспілкові організації тощо. Об’єктом регулювання є соціально-трудова сфера.

При розробці методів регулювання соціально-трудових відносин варто виділити наступні рівні регулювання цих відносин: державний, регіональний і рівень підприємства. Оскільки цілі й завдання кожного рівня регулювання різні, то функції й регулятори на кожному рівні управління теж різні.

Основним інструментом, що регулює соціально-трудові відносини, є державні програми регіонального, галузевого й приватного характеру, що розробляються на основі соціальних індикаторів (нормативів), які використовуються для постановки цілей у програмах і для добору методів, що регулюють реалізацію розроблених програм (Рис 3. 2).

Рис. 3.2. Система заходів суспільного та державного регулювання соціально-трудових відносин

Вплив на реалізацію програм здійснюється за допомогою соціального партнерства, а також адміністративних й економічних методів.

Для регулювання соціально-трудових відносин застосовується система міжнародних соціальних нормативів, індикаторів і стандартів.

Соціальні нормативи – це вимірники і критерії розподілу бюджетних коштів для задоволення певного рівня тих або інших соціальних потреб населення в освіті, медичній допомозі, житлі, пенсійному забезпеченні, соціальному страхуванні тощо. До соціальних нормативів належать мінімальні розміри заробітної плати й пенсії. Вони встановлюються урядом.

Соціальні стандарти — це показники характеристики рівня життя (досягнутого і бажаного), які дають уявлення про ті матеріальні і соціальні блага чи їх сукупність, що забезпечують «нормальні» (для даної країни й для даного часу), «гідні» (з погляду населення) рівень і якість життя населення.

Соціальні індикатори – представляють інструмент аналізу стану соціальної сфери суспільства й результатів соціальної політики, що проводиться. Вони дозволяють одержати інформацію про граничні оцінки соціальних процесів, порушення яких призводить до підриву стабільності суспільства й соціальних потрясінь. Граничні оцінки – основа для формування системи державних соціальних нормативів. Таким чином, соціальні індикатори – це ті гранично припустимі відхилення на рівні соціальних стандартів убік їх недотримання, при яких ситуація в суспільстві ще може залишатися керованої.

При визначенні напрямку і пріоритетів в економіці і соціальній політиці держави найбільш важливим є саме рівень життя населення, що характеризує рівень розвитку, ступінь забезпечення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення.

Умови, необхідні для поліпшення якості життя, включають, крім споживання товарів і послуг, також соціальні результати економічного розвитку, а саме: тривалість життя, рівень захворюваності, умови й охорону праці, забезпечення прав людини і т. ін.

При розгляді рівня життя необхідно враховувати всю сукупність соціально-економічних умов, тому що без їхнього обліку неможливо робити висновки про реальне положення рівня життя населення.

Система кількісних і якісних показників рівня життя складає: обсяг споживання матеріальних благ і послуг; рівень споживання продуктів харчування і непродовольчих товарів; реальні доходи населення; розмір заробітної плати, доходи з інших джерел (пенсії, допомоги, стипендії, реалізація продуктів особистого підсобного господарства, дивіденди, відсотки на інвестування у виробництво); умови праці, житлові умови, освіта, охорона здоров'я.

Вартісним показником рівня життя населення є загальне споживання матеріальних благ і послуг. Цей показник забезпечує взаємне ув'язування показників добробуту населення.

Тенденції до зміни рівня доходів населення характеризують загальну соціальну політику держави.

Доходи населення в ринковій економіці являють собою сукупність надходжень грошових і натуральних засобів за визначений проміжок часу, що використовуються фізичними особами з метою споживання і нагромадження.

Доходи населення – один з найважливіших показників, що характеризує рівень економічного та соціального стану та захищеності суспільства.

Грошові доходи населення підрозділяються на наявні і первинні. Первинні доходи населення включають усі надходження, отримані від власності на фактори виробництва.

Наявні доходи населення – результат перерозподільних процесів. Вони розраховуються за допомогою доданих до первинних доходів соціальних трансфертів і вирахування обов'язкових платежів і зборів. Отриману в результаті суму коштів населення, родини й окремі громадяни можуть використовувати на власний розсуд.

У політику доходів і заробітної плати необхідно враховувати динаміки номінальних і реальних розташовуваних доходів. Номінальні доходи включають усю суму кінцевих доходів. Для визначення реальних розташовуваних доходів населення номінальні доходи поділяються на індекс споживчих цін.

За даними Держкомстату України номінальні доходи населення за січень-жовтень 2007 р., порівняно з відповідним періодом 2006 р., збільшились на 29,1%.

Наявний доход, який може бути використаний населенням на придбання товарів та послуг, за січень-жовтень 2007 р. склав 370,4 млрд. грн., що на 25,8% більше, ніж у січні-жовтні 2006 р., а реальний наявний доход, визначений з урахуванням цінового фактора, збільшився на 12,1%, стосовно до відповідного періоду попереднього року.

Середньомісячний наявний доход у розрахунку на 1 особу за січень-грудень 2006 р. склав 657,3 грн. (% до відповідного періоду попереднього року – 124,6), за січень-жовтень 2007 р. – 795,8 грн. (% до відповідного періоду попереднього року – 126,4).

Заробітна плата як економічна категорія є одним із найбільш складних і важливих соціально-економічних явищ.

Середньомісячна номінальна заробітна плата штатних працівників (без урахування найманих працівників статистично малих підприємств та фізичних осіб-підприємців) у січні-жовтні 2007 р. становила 1307 грн., що у 2,8 рази перевищує рівень мінімальної заробітної плати (460 грн.) та у 2,3 рази – рівень прожиткового мінімуму для працездатної особи (568 грн.). Порівняно з відповідним періодом 2006 р. розмір середньої заробітної плати збільшився на 29,1%. При цьому реальна заробітна плата в січні-жовтні 2007 р. збільшилась на 12,6%, порівняно з відповідним періодом 2006 р.

Спостерігається позитивна тенденція зростання розміру мінімальної заробітної плати: на 1 січня 2006 року вона становила 350 грн., на 1 липня – 375 грн., на 1 грудня – 400 грн. на місяць; на 1 квітня 2007 року мінімальна заробітна плата зросла до 420 грн., на 1 липня – 440 грн., на 1 жовтня – 460 грн.

Бюджетний Закон встановив нові рівні мінімальної зарплатної гарантії усім найманим працівникам на 2008 рік. Передбачається, що розмір мінімальної зарплати з 1 січня до 31 березня 2008 року збільшиться до 515 грн. на місяць; з 1 квітня до 30 вересня 2008 року заробітна плата складе 525 грн.; з 1 жовтня до 30 листопада 2008 року – 545 грн.; з 1 грудня 2008 року – 605 грн. на місяць.

Таким чином, невисокий рівень заробітної плати, успадкований Україною від адміністративно-планової економічної системи, та відповідно низький рівень соціальних трансфертів лишається основним чинником базової незахищеності населення. Низький рівень оплати праці визначає бідність працюючого населення та відповідно негативно впливає на доходи непрацездатних верств.

Для загальної оцінки рівня життя в Україні застосовується також прожитковий мінімум, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення державних соціальних програм.

Прожитковий мінімум, який складається з продовольчого кошику, непродовольчих товарів і послуг, податків і інших платежів. Сукупний мінімальний обсяг потреб у натуральній формі – це мінімальний споживчий кошик. Його вартісна оцінка – бюджет споживчого мінімуму.

Прожитковий мінімум затверджується законом і на основі якого визначаються розміри мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, розміри інших видів соціальних виплат. Розмір прожиткового мінімуму в системі рівня життя громадян виступає як риса бідності населення.

Розмір прожиткового мінімуму на одну працездатну особу в місяць у жовтні-грудні 2006 р. становив 472 грн., у тому ж періоді у 2007 р. він збільшився до 568 грн., тобто на 20,3%.

Найпоширенішим інфляційним показником, що використовується для підрахунку рівня прожиткового мінімуму, необхідного для формування державних програм у бюджеті країни, є індекс споживчих цін (індекс інфляції). Він визначає зміну рівня роздрібних цін на товари й послуги (у відсотках), що входять у фіксований споживчий "кошик", мінімальний розмір якого використовується для визначення нижньої межі малозабезпеченості, абсолютного числа бідних людей і т.д.

Вибір складу споживчого кошика ґрунтується на статистичних дослідженнях і відбиває типовий для даної країни склад споживаних благ.

Так, індекс споживчих цін за січень-листопад 2006 р. становив 110,6%, у грудні 2006 р. – 111,6%. За той же період 2007 р. – він склав 114,2%, у грудні 2007 р. – 116,6% .

Право кожного громадянина розраховувати в старості на допомогу записано в Конституції України. Відповідно до статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" мінімальна пенсія за віком на один відсоток перевищує рівень прожиткового мінімуму.

Динаміка зміни мінімального розміру пенсії має такий вигляд:

з 01.01.06 – 350 грн.

з 01.04.06 – 359 грн.

з 01.10.06 – 366 грн.

з 01.01.07 – 380 грн.

з 01.04.07 – 410,06 грн.

з 01.10.07 – 415,11 грн.

Наведені дані свідчать про деяке поліпшення показників рівня життя населення за останній рік, але вони все ще залишаються досить низькими і не забезпечують людині гідного існування.

Як свідчить практика, реалізація соціальної політики в Україні не завжди забезпечувала можливості для дотримання державою своїх зобов’язань. За умови системної економічної кризи соціальна політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси. Дефіцит фінансових ресурсів, який, на жаль, має місце щодо фінансування соціальної сфери в Україні, накладає суттєві обмеження на реалізацію соціальної політики.

При розробці соціальної політики слід звертати увагу на цілий ряд загроз, які виходять із сучасного соціально-демографічного становища України:

- погіршення демографічної ситуації;

- падіння життєвого рівня значної частини населення, посилення майнового розшарування суспільства та загострення на цій основі соціальної напруженості;

- низька суспільна підтримка економічної політики держави;

- низький платоспроможний попит населення і рівень споживання;

- безробіття, у тому числі приховане;

- соціальна незахищеність непрацездатних та пенсіонерів;

- обмеження доступу до системи охорони здоров’я, освіти.

Наявність та гострота визначених загроз свідчать про дуже низьку ефективність соціальної політики в Україні, в результаті чого не досягаються її головні цілі та завдання.