Предмет макроекономіки

На загальному рівні предметом макроекономіки є поведінка економіки в цілому. Але оскільки поведінка людей проявляється через причини та наслідки, то під поведінкою економіки ми повин-
ні розуміти причинно-наслідковий механізм її функціонування та розвитку. Це означає, що на конкретному рівні предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування та розвитку національної економіки.

Причинно-наслідковий механізм функціонування та розвитку національної економіки являє собою сукупність зв’язків між макроекономічними явищами та процесами, які викликають відповідні зміни в економіці. Цей механізм складається з великої кількості відносно автономних причинно-наслідкових зв’язків. До найпростіших серед них можна віднести такі:

сукупний попит ® ціна ® сукупна пропозиція ® валовий внутрішній продукт;

сукупна пропозиція ® ціна ® сукупний попит ® валовий внутрішній продукт;

грошова пропозиція ® процентна ставка ® інвестиції ® валовий внутрішній продукт.

Розкриваючи причинно-наслідковий механізм функціонування та розвитку національної економіки, макроекономіка водночас визначає можливості людей впливати на причини з метою цілеспрямованого регулювання тих наслідків, які вони здатні викликати в економіці або корегувати свою економічну поведінку. Отже, макроекономіка виконує не лише пізнавальну, а й прикладну функцію.

Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, називають позитивною. Позитивна макроекономіка має справу із фактами й уникає суб’єктивних оцінок. Її роль полягає в тому, щоб сформулювати наукові уявлення про фактичну поведінку економіки, тобто про те, як функціонує економіка. Водночас макроекономіка має справу із суб’єктивними думками людей стосовно того, якою повинна бути економіка або який захід слід застосовувати державі для підвищення їх ефективності. Макроекономіку, що виконує прикладну функцію, називають нормативною.

Позитивна макроекономіка вивчає те, що в дійсності існує, тоді як нормативна макроекономіка виражає суб’єктивні уявлення про те, що має бути і як цього досягти. Наприклад, позитивна макроекономіка стверджує, що безробіття в країні становить 10 %. Нормативна макроекономіка визначає, що безробіття слід зменшити за допомогою збільшення видатків державного бюджету.

У макроекономіці існує ряд конкуруючих між собою теорій, які по-різному пояснюють механізм функціонування економіки (класична, кейнсіанська, монетаристська тощо). Проте найбільші розбіжності між ними стосуються нормативних тверджень. Наприклад, прихильники кейнсіанської теорії стверджують, що забезпечення в економіці повної зайнятості має досягатися переваж­но заходами фіскальної (бюджетно-податкової) політики. Прихиль­ники монетаристської теорії вважають, що головну роль у регулю­ванні економіки має відігравати монетарна (грошово-кредитна) політика.

1.3. Методологія макроекономіки

Для виконання своїх функцій (пізнавальної та прикладної) макроекономіка має спиратися на певні методи та принципи, які в сукупності становлять її методологію. Згідно з методом сходжен­ня від абстрактного до конкретного процес пізнання причинно-наслідкового механізму функціонування та розвитку національної економіки можна розкласти на два етапи.

Перший етап — використання фактів економічної практики
з метою обґрунтування теоретичних положень про поведінку економіки. У процесі обґрунтування теоретичних положень макроекономісти можуть рухатися як від фактів до теорії, так і від теорії до фактів. Цього можна досягти за допомогою таких загаль­нонаукових методів, як індуктивний і дедуктивний. Згідно з індук­тивним методом макроекономісти збирають і систематизують факти і на цій основі формулюють певні теоретичні положення (принципи, закони), які характеризують відповідні зв’язки та залежності в економіці. Прикладом може бути крива Філліпса, яка відбиває обернений зв’язок між інфляцією і безробіттям.

Дедуктивний метод являє собою продукування нових теоретичних положень на основі вже відомих науці знань. Спираючись на певну суму знань і використовуючи інтуїцію та логічні міркування, макроекономісти формулюють нові теоретичні положення, що носять форму гіпотези. Це означає, що в основі дедуктивного методу лежить висунення гіпотези, яка підлягає перевірці фактами. Не всі гіпотези отримують статус теорії. Деякі з них досить складно перевірити фактами. Так, у сучасній макроекономіці отримала логічне обґрунтування функція споживання, яка враховує життєвий цикл людини. Згідно з цією функцією рівень споживання людей залежить не лише від поточного доходу, а й від доходу протягом усього їхнього життя, який перерозподіляється між окремими періодами життя за допомогою заощаджень і позик. Але оскільки перевірити фактами зв’язок споживання з доходом людей, отриманим протягом їхнього життєвого циклу, досить складно, то логічний інструментарій цієї функції частіше називають не теорією, а гіпотезою.

Другий етап — використання теоретичних положень про поведінку економіки з метою цілеспрямованого впливу на економіч-
ну практику. На цьому етапі сукупність теоретичних положень, отриманих в процесі узагальнення фактів або перевірки гіпотез за допомогою фактів, використовується при виробленні економічної політики, тобто заходів, спрямованих на вирішення певних проблем і досягнення поставлених цілей. Наприклад, спираючись на теоретичне положення про обернену залежність між інфляцією і безробіттям у короткостроковому періоді, макроекономіка робить висновок: безробіття можна зменшити, але ціною певного зростання інфляції.

Головним методом розкриття предмета макроекономіки, тобто причинно-наслідкового механізму функціонування та розвитку національної економіки, є моделювання. Модель — це спрощена картина реальності, абстрактне узагальнення фактичної поведінки досліджуваних явищ. Моделювання дає можливість нехтувати несут­тєвими, другорядними деталями і зосереджуватися на головних, принципових зв’язках, які спостерігаються в реальному житті.

У макроекономічних моделях використовуються змінні двох видів: ендогенні та екзогенні. Ендогенні змінні — це чинники, поведінку яких потрібно пояснити в процесі побудови моделі. Екзогенні змінні — це чинники, поведінка яких визначається за межами даної моделі. У процесі моделювання з’ясовується, як екзогенні змінні впливають на ендогенні. Це можна подати так:

Застосовуються моделі різних типів: графічні, математичні, схематичні. У процесі моделювання головним є не тип моделі,
а її здатність адекватно відобразити взаємозв’язки, які існують у реальній економіці. В макроекономіці найбільше застосовуються математичні та графічні моделі.

Для ілюстрації математичної моделі звернемося до простої моделі ринку печива. Поставимо мету визначити кількість печива, яка може бути вироблена та продана на ринку. Щоб досягти цієї мети, слід побудувати кілька рівнянь, які описують попит покупців, пропозицію продавців і взаємовідносини між ними.

Припустимо, що попит на печиво (Y^d) залежить від його ціни (P). Цю залежність подамо таким рівнянням:

Y^d = f (P). (1.1)

Далі припустимо, що пропозиція печива (Y^s) також залежить від його ціни, тобто:

Y^s = f (P). (1.2)

В обох рівняннях f () — це функція, яка виражає залежність ендогенних змінних (у нашому прикладі — Y^d і Y^s) від екзогенних (у нашому прикладі — P).

І нарешті, припускаємо, що ціна печива змінюється так, щоб пропозиція дорівнювала попиту:

Y^s = Y^d. (1.3)

На з рис.1.1 попит на печиво відображує крива D, а пропозицію — крива S.

Рис. 1.1. Ринок печива

Рівновага між попитом і пропозицією на ринку печива досягається в точці перетину обох кривих. У цій точці попит врівно-
важується з пропозицією, що визначає рівноважний обсяг виробництва печива, тобто Y₀, а рівноважна ціна становить Р₁. Тепер припустимо, що внаслідок зовнішніх до моделі чинників ціна печива зросла до P₂. Це вплине як на попит, так і на пропозицію печива. Так, попит на печиво буде меншим і дорівнюватиме У^d. Отже, між ціною і попитом на печиво існує обернена залежність. Тому крива D є спадною, тобто має від’ємний нахил. Пропозиція печива, навпаки, збільшиться і становитиме Y^s. Це означає, що між ціною і пропозицією печива спостерігається пряма залежність.
У зв’язку з цим крива S є висхідною, тобто має додатний нахил.

У графічній моделі, наведеній на рис. 1.1, ціна, попит і пропозиція — це змінні моделі, серед яких ціна є екзогенною змінною, а попит і пропозиція — ендогенними. Якщо змінюється екзогенна змінна, тобто ціна, то змінюються й обидві ендогенні змінні, тобто попит і пропозиція. На графіку це відображується через відповідну зміну місцезнаходження точки попиту на нерухомій кривій попиту і точки пропозиції на нерухомій кривій пропозиції.

Залежність між змінними графічних моделей виявляється за допомогою нахилу кривої, який визначається за формулою

Нахил = . (1.4)

Отже, нахил кривої показує, на скільки одиниць змінюється ендогенна змінна у відповідь на зміну екзогенної змінної на одиницю. При цьому екзогенна змінна виконує роль причини і розміщується в знаменнику формули, а залежна є наслідком і знаходиться в її чисельнику. Щодо питання про те, на яких осях (горизонтальній чи вертикальній) графіка мають відкладатися ендогенні та екзогенні змінні, то в макроекономіці не існує єдиного підходу.

Крива може мати додатний або від’ємний нахил. Якщо він є до­датним, то це свідчить про пряму залежність між змінними моделі, якщо від’ємним — про обернену залежність між ними. У пер­шому випадку крива набуває вигляду висхідної лінії, у другому — спадної. У нашому прикладі, як уже зазначалося, крива пропозиції є висхідною лінією і відображує пряму залежність пропозиції печива від його ціни, а крива попиту є спадною лінією і свідчить про обернену залежність між попитом на печиво та його ціною.

У графічних моделях часто використовуються змінні, не пов’язані між собою. За таких умов нахил кривої може бути або нульовим або безмежним, а крива — у вигляді або горизонтальної, або вертикальної лінії залежно від того, на яких осях відкладаються ендогенні та екзогенні змінні.

У графічних моделях, як правило, відображується залежність між двома змінними, одна з яких є ендогенною, а інша — екзогенною. Оскільки ці змінні формують конструкцію моделі, то їх можна назвати базовими змінними. Але слід урахувати, що в процесі аналізу залежності між двома базовими змінними часто застосовується припущення «за інших незмінних умов» («ceteris paribus»). Таке припущення означає, що всі інші змінні за винятком базових, залишаються незмінними. Це спрощує аналіз і дає можливість зосередити увагу лише на дослідженні залежності між базовими змінними. У графічній моделі з печивом (рис. 1.1) ми припускали, що інші змінні, зокрема дохід домогосподарств, є сталою величиною. Тепер відмовимося від цього припущення і поставимо питання — як дохід домогосподарств впливає на базові змінні нашої моделі?

Вплив доходу домогосподарств на базові змінні моделі унаочнює рис. 1.2. Згідно з цим рисунком, початково рівновага на ринку печива забезпечується на умовах ціни, яка дорівнює Р₁.

Рис. 1.2. Вплив доходу
домогосподарств на ринок печива

Припустимо, що дохід домогосподарств збільшився. Тоді попит на печиво має зрости. На графіку це відображується через зміщення кривої попиту вправо уздовж нерухомої кривої пропозиції. Збільшення попиту на печиво в такій спосіб викликає такі наслідки:

— підвищення рівноважної ціни від Р₁ до Р₂;

— збільшення пропозиції, яка є функцією ціни;

— зростання обсягів виробництва печива від Y₁ до Y₂.

Якщо знімається припущення «за інших незмінних умов», то це означає, що модель доповнюється іншими змінними. Внаслідок такого збільшення кількості змінних всі базові змінні можуть перетворюватися в ендогенні, а роль екзогенних змінних виконують інші (небазові) змінні. На графіку вплив екзогенних змінних на ендогенні змінні відображується через зміщення відповідних кривих у відповідний бік. Як уже зазначалося, в розглянутій моделі (рис.1.2) зростання доходу домогосподарств збільшує попит на печиво. Тому крива попиту зміщується вправо.

Переважна більшість макроекономічних змінних характеризує відповідні процеси та результати кількісно. Наприклад, кількісно вимірюються обсяги товарів, грошей, робочої сили, інвестицій тощо. Але одна частина таких змінних кількісно відображує процеси, а інша — результати певних процесів. Тому в макроекономіці розрізняють два типи кількісних змінних: запаси і потоки.

Запас — це кількість будь-чого, виміряна в даний момент часу. Потік — це кількісна визначеність зміни будь-чого за певний проміжок часу. Запасові і потокові змінні часто взаємопов’язані. Так, наявний в економіці на певну дату обсяг капіталу — це запас, а обсяг інвестицій за певний проміжок часу — це потік. Іденти­фікація змінних як запасових або потокових дає можливість правильно оцінити результати функціонування економіки й визначити можливості суспільства щодо їх поліпшення. Наприклад, обсяг капіталу як запасу залежить від обсягу інвестицій як потоку. Звідси висновок — для збільшення обсягів капіталу слід збільшувати обсяги інвестицій.

Результати макроекономічного моделювання значною мірою залежать від того, який період часу охоплює модель. Тому в макроекономіці розрізняють два періоди: короткостроковий і довгостроковий. В основі такої періодизації лежить не фіксована величина часу, а його відносна тривалість, яка необхідна ринковим регуляторам для забезпечення певних змін в економіці. Короткостроковий період — це проміжок часу, упродовж якого ринкові регулятори не володіють здатністю адекватно відреагувати на збурення сукупного попиту і/або сукупної пропозиції і відновити в економіці повну зайнятість. Довгостроковий період — це проміжок часу, упродовж якого ринкові регулятори спроможні адекватно відреагувати на збурення сукупного попиту і/або сукупної пропозиції і завдяки цьому відновити в економіці повну зайнятість.

1.4. Становлення та розвиток макроекономіки

Макроекономіка належить до наймолодших економічних наук. Зрілого рівня вона досягла у 30-ті роки 20 ст., у період після світової економічної кризи, коли набула здатності впливати на економічну практику. Але свій початок макроекономічна наука бере у 16 ст.

У 1576 р. француз Жан Боден (1530—1596) дійшов висновку, що зростання цін (тобто інфляція) виникає внаслідок певної зміни у співвідношенні між кількістю грошей і товарів. Це були пер­ші спроби пояснення інфляції на основі кількісної теорії грошей. Пізніше, у 17 ст., дослідження макроекономічного рівня здійснив представник класичної теорії Уільям Петті (1623—1687). Уперше в світовій практиці він зробив розрахунки національного доходу Англії і дослідив вплив системи оподаткування на економіку і розподіл доходів.

Подальшого розвитку макроекономічна наука набула у 16 ст. у дослідженнях школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене (1694—1774) розробив модель економічного кругообігу, яка отримала назву «Економічна таблиця». Вона відображала обмін товарами і послугами між основними секторами економіки і класами суспільства, що давало загальне уявлення про механізм функціонування економіки в цілому.

Франсуа Кене був одночасно і лікарем, і економістом. Тому свою економічну таблицю він побудував за аналогією з циклом кровообігу людини. Вчений виходив з того, що в процесі кругообігу органи людського тіла нерозривно пов’язані між собою. При цьому кожний окремий орган, виконуючи в кровоносній системі особливу функцію, на еквівалентних умовах обмінюється своєю «роботою» з іншими органами й завдяки цьому бере участь у відтворенні всього організму.

Розробляючи економічну таблицю, Ф. Кене спирався на такі два принципи:

1. Економічний кругообіг має відбуватися згідно з «природним порядком» без зовнішнього, тобто державного, втручання. Це оз­начає, що Ф. Кене був прихильником економічного лібералізму.

2. Порівнювання економічного кругообігу з кругообігом людини привело Ф. Кене до думки про можливість виникнення певних порушень в економічному кругообігу за аналогією з хворобами, які виникають у людини.

Франсуа Кене вже тоді бачив можливість інфляційного зростання в економіці. Особливо небезпечним він уважав збільшення заможним класом рівня споживання предметів розкоші. Вчений висловлював побоювання, що це може викликати скорочення витрат на клас селян, який він відносив до продуктивного класу. Проте теоретична база фізіократів, у тому числі їхня позиція щодо державного невтручання в економіку, не могла дати відповідь на питання, як можна протидіяти цьому явищу. Цей недолік стосується і економічної таблиці Ф. Кене в цілому. Вона не давала пояснення, як в економіці забезпечується «природний порядок», або в чому полягає ринковий механізм саморегулювання економіки.

Відповідь на це питання дали представники класичної теорії. Згідно з цією теорією, здатність ринку до саморегулювання, до підтримання так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою цінового механізму. Найяскравішим пред­ставником класичної теорії був А. Сміт, який виділяв два види цін: 1) природну ціну, покликану покривати витрати на виробництво і забезпечувати середню норму прибутку; 2) ринкову ціну, за якою товар фактично продається на ринку.

Згідно з класичною теорією регулювальна роль цін в економіці реалізується через відхилення ринкової ціни від природної під впливом попиту і пропозиції. Якщо в якійсь галузі попит перевищує пропозицію, то ринкова ціна відхиляється вгору від природної. Внаслідок цього забезпечується прибуток на рівні вищому, ніж середня норма, що спонукає капітал переміщуватися у високоприбуткову галузь. І навпаки, якщо в якійсь галузі попит скорочується відносно пропозиції, то ринкова ціна відхиляється вниз від природної, а прибуток стає меншим, ніж середня норма, внаслідок чого капітал вилучається з малоприбуткової галузі.

Зазначені переміщення капіталу забезпечують розподіл ресурсів між окремими галузями відповідно до суспільних потреб. У такий спосіб ринок автоматично через ціновий механізм підтримує тенденцію до рівноваги і забезпечує повну зайнятість в економіці.

Проте світова економічна криза 1929—1933 рр., яка ввійшла в історію під назвою «Велика депресія», не підтвердила головне положення класичної теорії про здатність ринку до швидкого усунення економічних диспропорцій і забезпечення повної зайнятості. Це викликало необхідність розроблення нової економіч­ної теорії. Її засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946), а його теорія дістала назву кейнсіанської.

Центральним пунктом теорії Кейнса є положення про те, що економіка з ринковими відносинами не володіє здатністю до швидкого саморегулювання. Кейнс показав, що в ринковій економіці може одночасно існувати рівновага і неповна зайнятість. На його думку, економічна криза такої глибини як Велика депресія не може бути швидко подолана лише за допомогою ринкових сил. Для її подолання держава має здійснювати стабілізаційну політику, впливаючи на загальний попит за допомогою бюджетно-податкових і монетарних інструментів. Свої погляди на проб­леми регулювання економіки Кейнс виклав у книзі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).

Протягом кількох десятиліть (до початку і після закінчення Другої світової війни) популярність політичних рекомендацій Кейнса зростала в усьому світі. В цей період панувала віра в те, що держава здатна подолати економічні спади, використовуючи бюджетно-податкові та монетарні важелі. Але в 70-х роках ХХ ст. виявилося, що державне втручання в економіку не завжди може принести бажаний результат. Багато країн уперше зустрілися зі стагфляцією — поєднанням інфляції і стагнації економіки (остання означає низькі або від’ємні темпи економічного зростання). Рецепти кейнсіанської теорії виявилися непридатними для вирішення цієї проблеми, що істотно підірвало довіру до неї.

В умовах зниження авторитету кейнсіанської теорії почали інтенсивно розвиватися альтернативні варіанти економічної теорії. Опоненти кейнсіанської теорії висунули тезу про те, що голов­ною причиною економічної нестабільності є активна політика дер­жавного втручання в економіку. Серед альтернативних теорій найрельєфніше виділяються монетаристська теорія, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції, теорія реального ділового циклу.

Прихильники монетаристської теорії виступили на підтримку основного положення класичної теорії про те, що ринкова економіка є саморегулюючою і не потребує державного втручання. Згід­но з монетаристською теорією економічна нестабільність значною мірою є результатом нестабільних темпів грошової емісії. Тому її прихильники вважають, що для забезпечення економічної стабіль­ності потрібно дотримуватися стабільних темпів зростання грошової маси.

У 70-ті та 80-ті роки ХХ ст. монетаристська контратака на кейн­сіанські ідеї була підтримана прихильниками теорії раціональних очікувань. Згідно з цією теорією економічні суб’єкти здатні діяти раціонально, тобто у своїй поведінці враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон’юнктурі та економічній політиці держави. За цих умов відпадає необхідність державного втручання в економіку, яка здатна стабільно функціо-
нувати на умовах ринкового саморегулювання.

Прихильники теорії економіки пропозиції вважають кейнсіанську теорію односторонньою, оскільки головну увагу вона зосереджує на сукупному попиті й недооцінює необхідність регулювання сукупної пропозиції. На їхню думку, фіскальна політика, передусім її податковий механізм, може впливати на економічне зростання й через сукупну пропозицію.

На думку прихильників теорії реального ділового циклу, причини економічної нестабільності знаходяться не в сфері попиту або економічної політики, а в технологічних шоках. Згідно з цією теорією, збурення в економіці — це об’єктивна реакція на зміни у технологічній базі виробництва, які відбуваються нерівномірно.

Отже, макроекономіка як наука не стоїть на місці, а постійно розвивається. При цьому зміни, що відбуваються в ній, стосуються як суті окремих питань, так і відповідей на ці питання. Зміни відбуваються за двома напрямами. По-перше, в макроекономіці, як і в будь-якій науці, постійно розробляються нові теоретичні положення, які витісняють застарілі, що не витримали перевірки практикою; по-друге, причинно-наслідковий механізм функціонування економіки теж постійно розвивається, що породжує нові питання і вимагає на них наукових відповідей.

1. Практична функція макроекономіки зумовлюється існуванням головної суперечності в житті суспільства, яка полягає в тому, що матеріальні потреби людей безмежні, а економічні ресурси, необхідні для їх задоволення, — обмежені. Єдиним способом зменшити розрив між безмежними потребами та обмеженими ресурсами є постійне підвищення ефективності економіки. Тому практична функція макроекономіки полягає в тому, щоб продукувати такі знання, які здатні озброїти людей спроможністю підвищувати ефективність економіки і на цій основі забезпечувати умови для стійкого зростання рівня їхнього життя.

2. Об’єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних суб’єктів, діяльність яких спирається на історично визначені форми виробничих відносин та адекватні їм механізми регулювання економічної діяльності. Окремі економічні системи різняться між собою формами власності на засоби виробництва та механізмами регулювання економіки. За цими ознаками економічні системи поділяють на три типи: ринкова економіка (чистий ринок), командно-адміністративна економіка (планова економіка), змішана економіка. Проміжним варіан-
том економічної системи є перехідна економіка.

3. Макроекономіка вивчає не окремі економічні одиниці чи явища, а їх сукупності, тобто агрегати. Так, усі суб’єкти економіки групуються в макроекономіці у чотири агрегати: домашні господарства, підприємства, держава, решта світу. Економічні суб’єк­ти здійснюють свою діяльність переважно за допомогою ринків. Тому вся сукупність ринків теж структуризується в окремі агрегати: товарний ринок, ринок праці, грошовий ринок, валютний ринок тощо. І нарешті, макроекономіка має справу з такими агрегованими показниками, які характеризують загальні умови та сукупні результати економічної діяльності людей. Серед них голов­ними є такі: сукупний попит, сукупна пропозиція, валовий внутрішній продукт, безробіття, інфляція.

4. Предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування та розвитку національної економіки, який являє собою сукупність зв’язків між окремими макроекономічними процесами та явищами. Макроекономіка повинна, з одного боку, визначати систему функцій, які відтворюють причинно-наслідкові зв’язки в економіці, з іншого — розкривати можливості людей впливати на причини з метою коригування тих наслідків, які вони викликають в економіці. Отже, макроекономіка виконує як пізнавальну, так і прикладну функцію. Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, називають позитивною, а таку, що виконує прикладну функцію, — нормативною.

5. В основі методології макроекономіки лежить метод сходження від абстрактного до конкретного. Згідно з цим методом процес пізнання причинно-наслідкового механізму функціонування та розвитку національної економіки можна розкласти на два етапи: перший — використання фактів економічної практики для обґрунтування теоретичних положень; другий — використання теоретичних положень для цілеспрямованого впливу на економічну практику. Основним методом узагальнення фактів і продукування теоретичних положень у макроекономіці є моделювання. Застосовуються графічні, математичні та інші моделі, які описують зв’язки між ендогенними (залежними) змінними та екзогенними (незалежними) змінними. Для побудови моделей широко використовуються припущення, які дають змогу абстрагуватися від зв’язків, що не є предметом дослідження, і зосереджувати увагу лише на зв’язках, які досліджуються.

6. Результати макроекономічного моделювання значною мірою залежать від періоду, який охоплюється моделлю. В макроекономіці розрізняють два періоди: короткостроковий і довгостроковий. Короткостроковий період відображує проміжок часу, протягом якого ринкові регулятори не володіють здатністю адекватно відреагувати на збурення в економіці і відновлювати повну зайнятість. Довгостроковий період — це проміжок часу, протягом якого ринкові регулятори спроможні повною мірою відреагувати на збурення в економіці й завдяки цьому відновлювати повну зайнятість.

7. Макроекономіка належить до наймолодших економічних наук. Її перші положення були сформульовані в 16 ст. Протягом наступних періодів макроекономіка поступово нагромаджувала свій науковий капітал за рахунок теорії меркантилізму, класичної теорії, кейнсіанської теорії, монетаристської теорії тощо. Своєї зрілості вона досягла у 30-ті роки ХХ ст., коли набула здатності впливати на економічну практику. Сучасна макроекономіка також не стоїть на місці, а продовжує інтенсивно розвиватися. Цей розвиток відбувається за двома напрямами. По-перше, в макроекономіці, як і в будь-якій науці, постійно виникають нові теоретичні положення, які витискають заста­рілі, що не витримали перевірки практикою. По-друге, причинно-наслідковий механізм функціонування економіки також постійно розвивається, що породжує нові питання, які потребують відповідей.

1. Що є практичною функцією макроекономіки та в який спосіб можна підвищувати ефективність економіки?

2. Дайте визначення об’єкту макроекономіки і розкрийте основні відмінності між окремими економічними системами.

3. Що є предметом макроекономіки та яка її пізнавальна
і прикладна функція?

4. Попит на каву залежить від ціни та доходу споживачів. Які змінні функції попиту на каву є ендогенними, а які екзогенними? Як їх зміна відображується на графіку?

5. Назвіть прізвища економістів, які зробили значний внесок у становлення та розвиток макроекономічної науки. Сформулюйте сутність їхнього внеску.

РОЗДІЛ

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ
В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ
РАХУНКІВ

2.1. Система національних рахунків
як міжнародний стандарт
макроекономічного рахівництва

Практика макроекономічних розрахунків у будь-якій країні спирається на велику кількість показників, які обчислюються за певними правилами. Але оскільки кожна країна певним чином інтегрована в світову економіку, то для забезпечення міжнародних порівнянь необхідно застосовувати єдині підходи до системи та методології обчислення макроекономічних показників. Ця вимога реалізується за допомогою спеціального міжнародного стандарту —
Системи національних рахунків (СНР), який розробляється ООН і рекомендується всім країнам для практичного використання.

У своєму розвитку міжнародний стандарт макроекономічного рахівництва пройшов кілька етапів. Першим таким стандартом був документ, прийнятий ООН в 1953 р. під назвою «Система на­ціональних рахунків і допоміжних таблиць». Другий стандарт бу­ло схвалено Статистичною комісією ООН у 1968 р. Останній стан­дарт схвалено цією комісією у 1993 р. На його основі Державний комітет статистики України розробляє національні рахунки й обчислює макроекономічні показники.

Система національних рахунків — це сукупність категорій, які відображують загальні умови та сукупні результати функціонування кожної національної економіки. СНР спирається на низку методологічних принципів. До основних можна віднести такі:

1. Продуктивною є будь-яка діяльність, що приносить дохід її суб’єктам. Цей принцип визначає межі виробничої сфери, тобто сукупність видів економічної діяльності, які створюють національ­ний дохід. Економічна практика соціалізму, яка спиралася на марксистську теорію, застосовувала інший критерій. Продуктивною вважалася лише праця у сфері матеріального виробництва. Згідно з СНР національний дохід створюється не лише в галузях матеріального, а й галузях нематеріального виробництва, до яких належать освіта, культура, охорона здоров’я, державне управління то­що. Зазначений принцип СНР слугує методологічною базою при обчисленні макроекономічних показників.

2. В основі економічної рівноваги лежить тотожність між виробленим продуктом і доходом, одержаним від його реалізації. Згідно з цим принципом вартість продукту, з одного боку, є сумою вартості факторів виробництва, витрачених на його виготов­лення, з іншого — це сума доходів, отримуваних власниками виробничих факторів.

Отже, одна й та сама величина вартості відображує витрати на виробництво продукту і доходи від його реалізації. Тому витрати дорівнюють доходам. Проте тотожність між витратами і доходами досягається не в окремі проміжки часу, а лише як тенденція. Незважаючи на тимчасові відхилення від рівноваги, ринковий механізм постійно працює на врівноваження витрат з доходами.

Принцип тотожності між продуктом і доходом лежить в основі узгодження між окремими стадіями процесу відтворення національ­ного продукту, між виробництвом продукту та його викорис­танням.

3. У процесі відтворення економіка перебуває в постійному кругообігу, котрий являє собою безперервний потік перетворень витрат у доходи, а доходів у витрати. Цей принцип лежить в основі економічної динаміки і свідчить про те, що доходи є функцією
витрат, а витрати залежать від розподілу доходів.

СНР спирається на певну систему категорій, за допомогою яких здійснюється облік економічної діяльності в країні. Основні з них —
інституційна одиниця, сектор, економічна операція, рахунок.

Інституційні одиниці — це економічні одиниці, які можуть володіти активами і брати на себе певні зобов’язання. Вони можуть займатися всією сукупністю операцій і приймати рішення щодо всіх аспектів економічного життя. Економіка країни являє собою сукупність лише тих інституційних одиниць, які є резидентами даної країни. Інституційна одиниця вважається резидентом країни, якщо її економічні інтереси зосереджені на економічній території даної країни протягом тривалого часу (не менше ніж один рік). Якщо економічні інтереси інституційної одиниці зосереджені на економічній території інших країн, то вона є нерезидентом даної країни. Отже, місцезнаходження інституційної одиниці як резидента країни не збігається з географічною територією цієї країни. Тому слід розрізняти поняття «економічна територія» і «географічна територія».

Економічна територія певної країни — це територія, яка адміністративно управляється урядом цієї країни і в межах якої люди, товари і гроші вільно переміщуються. Вона не охоплює терито-
ріальні анклави інших країн (посольства, консульства, військові бази, торговельні представництва тощо), розташовані на географічній території даної країни, але включає зазначені анклави даної країни, розміщені на географічній території інших країн. Тому резидентами країни є передусім юридичні та фізичні особи, зайняті економічною діяльністю на географічній території даної країни, включаючи спільні та змішані підприємства, філіали зарубіжних фірм тощо. Крім того, до складу резидентів країни входять територіальні анклави цієї країни, розташовані на географіч­ній території інших країн.

Залежно від головних цілей та функцій всі інституційні одиниці, які є резидентами країни, об’єднуються у п’ять секторів:

— нефінансові корпорації;

— фінансові корпорації;

— органи загального державного управління;

— домашні господарства;

— некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства.

Сектор «Нефінансові корпорації» — інституційні одиниці, які займаються виробництвом товарів і нефінансових послуг на ринкових засадах, тобто з метою їх продажу за цінами, що покривають витрати на виробництва і дають прибуток. До цього сектору входять приватні, державні та спільні підприємства, а також асоціації підприємств, торгові палати тощо.

Сектор «Фінансові корпорації» — інституційні одиниці, які на комерційній основі займаються фінансовим посередництвом або допоміжною фінансовою діяльністю. До них належать комерційні банки, страхові компанії, інвестиційні компанії тощо.

Сектор «Загального державного управління» — інституційні одиниці, які крім виконання своїх політичних функцій і здійснення регуляторної діяльності в економіці надають і неринкові послуги для індивідуального чи колективного споживання та перерозподіляють доходи і багатство. До цього сектору належать органи державного управління центрального та місцевого рівнів, некомерцій-
ні бюджетні організації, державні цільові та позабюджетні фонди.

Сектор «Домашні господарства» — інституційні одиниці, що об’єднують фізичних осіб, основною функцією яких є споживання, а також некорпоративна виробнича діяльність (дрібні ферми, невеликі магазини, майстерні тощо).

Сектор «Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства» — інституційні одиниці, створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення їхніх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг. Основними ресурсами цих установ є добровільні внески домашніх господарств.

Для врахування результатів економічних відносин резидентів з нерезидентами в системі національних рахунків виділяється окремий сектор — «Решта світу».

Інституційні одиниці перебувають між собою у певних відносинах, пов’язаних із виконанням різноманітних економічних дій. В СНР ці економічні дії називаються операціями. За своїм визначенням операції являють собою або обмін економічних цінностей, або добровільне передавання (трансферт) певної кількості економічних цінностей без відповідного еквівалента від однієї інституційної одиниці до іншої.

Усі операції в СНР поділяються на чотири групи:

— операції з товарами та послугами;

— розподільчі операції;

— операції з фінансовими інструментами;

— інші операції.

Операції з товарами та послугами характеризують походження (внутрішня продукція чи імпорт) і використання (проміжне споживання, кінцеве споживання, капіталоутворення або експорт) товарів і послуг. У СНР товари і послуги завжди є результатом виробничої діяльності або всередині країни, або за кордоном у поточному чи минулому періодах. При цьому термін «про-
дукти» використовується як синонім терміна «товари і послуги».

Розподільчі операції складаються, по-перше, з операцій, за допомогою яких додана вартість, створена в процесі виробництва, розподіляється між робочою силою, капіталом та урядом; по-друге, з операцій, пов’язаних з перерозподілом доходів і багатства (трансферти, податки з доходів, майна тощо). При цьому СНР розмежовує поточні та капітальні трансферти. Перші перерозподіляють дохід, а останні є інструментами для перерозподілу нагромадження або багатства.

Операції з фінансовими інструментами (або фінансові операції) характеризують чисте придбання фінансових інструментів (наприклад, позики, кредити, приріст банківських депозитів тощо).

Інші операції охоплюють решту економічних потоків, які не були враховані в попередніх операціях і які змінюють кількість або вартість активів і зобов’язань. По-перше, вони включають споживання основного капіталу і придбання за мінусом реалізації невироблених нефінансових активів. По-друге, вони охоплюють такі економічні потоки невироблених активів, як відкриття або вичерпання родовищ корисних копалин, передавання інших природних активів для здійснення економічної діяльності. По-третє, вони характеризують економічні наслідки від таких явищ, як сти-
хійні лиха і політичні збурення. І нарешті, вони включають збіль-
шення або зменшення активів, спричинюване змінами в цінах.

У СНР облік операцій здійснюється за допомогою рахунків. Рахунок — це балансова таблиця, яка складається з двох розділів. Перший — ресурси, або зміна у зобов’язаннях; другий — використання, або зміна в активах.

Всі рахунки можно класифікувати на окремі групи. В СНР–93 розрізняють такі групи національних рахунків:

— для економіки в цілому (консолідовані рахунки);

— для секторів економіки;

— для галузей економіки;

— для окремих економічних операцій.

Центральне місце в СНР посідають консолідовані рахунки
і рахунки секторів економіки. Вони поділяються на поточні рахунки і рахунки нагромадження. Поточні рахунки складаються з рахунків виробництва, утворення доходу, первинного розподілу доходу, вторинного розподілу доходу, використання наявного доходу та скоригованого доходу. Як приклад поточного рахунку у таблиці 2.1 наведено рахунок виробництва України.

Рахунок виробництва відображує ресурси, які є результатом виробництва в поточному періоді, та їх використання. Складовими розділу «Ресурси» є випуск в основних цінах і чисті продуктові податки, які не входять до складу основних цін. Розділ «Використання» рахунка виробництва показує, що результати вироб­ництва поділяються на проміжне споживання та ВВП. Якщо від ВВП відняти споживання основного капіталу, то отримаємо чистий внутрішній продукт (детальніше це питання розглядається в підрозд. 2.3).

Таблиця 2.1