Формування людської мови та матеріальна культура

Людська мова пройшла довгий шлях розвитку. Звуки, які супроводжували перші трудові дії, спочатку ще не могли бути справжніми словами, які позначають окремі об'єкти, якості та дії. Ці звуки спочатку ще не існували самостійно, а були мовби вплетені в практичну діяльність. До того ж вони неодмінно супроводжувалися жестами і виразними інтонаціями, зрозумі-ти їх значения можна було, лише якщо знати ситуацію, у якій вони виникли.

Така "діюча розмова", яка здійснювалася руками, призводила до конфлікту між двома функціями руки (дією з предметами та їхнім позначенням), який спричинив передачу семантичної функції голосовим органам. Тим самим було покладено початок розвитку самостійної звукової мови.

Однак вроджені звуки, жести, міміка зберігали свое значен­ия, починаючи з первісних людей до наших днів, щоправда, лише як доповнення до акустичних засобів. Тривалий час зв'язок цих компонентів залишався настільки тісним, що один звуковий комплекс міг позначати, наприклад, і предмет, на який вказувала рука, і саму руку, і дію, здійснену цим предметом. Тільки після того як звуки мови відокремилися від практичних дій, виникли перші справжні слова. Ці слова позначали предмети, і лише значно пізніше з’явилися слова, які позначали дії та якості.

У процесі відділення мови від безпосередньої практичної діяльності словесні значения стають усе абстрактнішими, мова все більше виступає як засіб людського мислення, а не тільки спілкування. Леонтьев пише з цього приводу, що "безпосередній зв’язок мови і мовлення з трудовою діяльністю людей є тією основною умовою, під впливом якої вони розвивалися як носії “об’єктивованого” свідомого відображення дійсності.

Позначаючи в трудовому процесі предмет, слово виділяє й узагальнює його для індивідуальної свідомості саме в об’ективно-суспільному його значенні, тобто як суспільний пред­мет”.

Мислення, мова і суспільно-трудова діяльність складали у своему зародженні і розвитку єдиний комплекс, при цьому мис­лення людини розвивалося лише в єдності із суспільною свідомістю і складало основну якісну відмінність людського мислення від мислення у тварин. Діяльність тварин навіть у найвищих її формах цілком підкоряється природним зв'язкам і відносинам між предметними компонентами навколишнього середовища. Однак діяльність людини, що виросла з діяльності тварин, за­знала докорінних якісних змін і підкорялася вже не стільки природним, але насамперед суспільним зв'язкам і відносинам. Цей суспільно-трудовий сенс і відбивають слова, поняття людської мови.

Психіка вищих тварин здатна відбивати лише просторово-тимчасові зв'язки і відносини між предметними компонентами середовища, але не глибокого причинно-наслідкового зв'язку. Психіка ж людини прямо і побічно відбиває також і суспільні зв'язки, відносини, діяльність інших людей, так само як ЇЇ ре­зультата. Це дозволило людині осягнути навіть недоступні спо-стереженню причинно-наслідкові зв'язки. На цьому підґрунті стало можливим відображення в мозку людини предметної дійсності поза безпосереднім відношенням до неї суб'єкта, тобто у свідомості людини образ дійсності вже не зливається з пере­живаниям суб'екта, а відбиваються об’єктивні, стійкі властивості цієї дійсності.

Визначаючи людське мислення як суспільно-зумовлену пізнавальну діяльність, С. Л. Рубінштейн підкреслював, що "мис­лення, у власному сенсі слова, без мови неможливо. Абстрактне мислення — мовне, словесне мислення. Людське пізнання є історична категорія. Воно не зводиться до моментального акту, в якому знания виникають, щоб відразу згаснути. Шзнання у власному сенсі слова передбачає наступність пізнань, які здо-буваються, та можливість їхньої фіксації, здійснюваної за допомогою слова". Тварини позбавлені можливості словесного спілкування, а тим більше словесної фіксації пізнання, яке здобувається, та його передачі потомству за допомогою мови. Цим визначаеться межа мислення тварин, так само як межа їхніх комунікативних можливостей, та водночас характеризуєтся біологічна, пристосувальна роль їхнього спілкування. Адже для здійснення цієї ролі не потрібні слова, завдяки яким “вперше з’являються абстрактні від речей ідеальні об’єкти мислення як “теоретичної" діяльності і разом з ними й ця остання".

Отже, ми наблизилися до того рубежу, коли на тлі філогенетичної спільності поведінки чітко вимальовується докорінне розходження між інтелектом тварин і свідомістю людини, а тим самим — і межа між твариною та людиною взагалі. Перехід через цю межу став можливим і необхідним як наслідок активного, докорінно іншого впливу на природу під час трудової діяльності. Здійснювана за допомогою знарядь праці, ця діяльність опосередковувала ставлення її виконавця до природи, а це виявилося найважливішою передумовою для перетворення досвідомої психіки у свідомість.

Елементи опосередкованого ставлення до природи, до її предметних компонентів зустрічаються вже в маніпуляційній активності мавп, особливо під час компенсаторного маніпулювання та у знарядійних діях, а також під час демонстраційного маніпулювання. Однак, як уже зазначалося, при складному маніпулюванні, коли мавпа впливає одним об'єктом на інший, її увагу спрямовано лише на зміни, що відбуваються в аналогу знаряддя ("першому об'єкті"), але не в об’єкті впливу (“друго­му об’єкті"). Справжні ж знарядійні дії ситуаційно зумовлені, відповідно й їхня пізнавальна цінність обмежена конкретним, пристосувальним значениям цих дій, як про це свідчать і наве­дет вище приклади. Свій розвиток і повноцінне пізнавальне значения опосередковані дії одержують тільки тоді, коли після злиття компенсаторного маніпулювання із знарядійними діями увага переноситься на оброблюваний ("другий”) об'єкт, який є необхідністю і відбувається в трудовій діяльності. Саме таке і тільки таке опосередковане ставлення до природи дозволило людині розкрити недоступні для безпосереднього спостереження істотні, внутрішні взаємозалежності і закономірності природи.

Не менш істотним для перетворення досвідомої психіки у свідомість було те, що опосередковане ставлення до природи формувалося в процесі встановлення трудових зв’язків між працюючими через їхнє спілкування один з одним під час виконання трудових операцій. Саме так водночас зі свідомістю в процесі трудової діяльності виникало членороздільне мовлення як засіб перетворення індивідуальної свідомості у суспільну.

Як вказував К. Маркс, свідомість людей була спочатку безпосередньо вплетена в їхню матеріальну діяльність і матеріальне спілкування.

Про докорінну відмінність історичного розвитку людства від біологічної еволюції тварин, культурного типу розвитку поведінки від біологічного Л. С. Виготський писав, що “розвиток вищих психічних функцій відбувається без зміни біологічного типу людини, у той час як зміни біологічного типу є основою еволюційного типу розвитку. Як відомо і як неодноразово вка-зувалося, ця риса складає і загальну відмінність історичного розвитку людини. У людини, — продовжуе Виготський, — на перший план виступае розвиток його штучних органів — знарядь, а не зміна органів і будови тіла”.

Але саме біологічна еволюція тварин, весь хід філогенезу хребетних, а ще нижче — безхребетних, створив біологічну основу і передумови для цього небувалого в історії органічного світу переходу на найвищий, зовсім новий рівень розвитку.

Поряд з прогресом в розвитку матеріальної культури, а відповідно і психічної діяльності, з початку епохи пізнього палеоліту почав різко гальмуватися біологічний розвиток людини: фізичний тип людини здобував стійкість своїх видових ознак. Але в найдавніших і в давніх людей співвідношення було зворотним; за надзвичайно інтенсивної біологічної еволюції, яка виражалася у великій мінливості морфологічних ознак, техніка вироблення знарядь праці розвивалася надзвичайно повільно.

Виходячи з цього, відомий антрополог Я. Я. Рогінський ви-сунув теорію “двох поворотних пунктів" у людській еволюції (він застосовував також формулювання “єдиний стрибок із двома поворотами”). За цією теорією, нові соціально-історичні закономірності з’являлися в найдавніших людей разом із зародженням трудової діяльності (перший поворот). Однак разом з ними протягом тривалого періоду продовжували діяти успадковані від тваринного предка біологічні закономірності. Поступо-ве накопичення нової якості призвело на завершальному етапі цього розвитку до крутого (другого) повороту, який полягав у тому, що ці нові соціальні закономірності стали відігравати визначну роль у житті і подальшому розвитку людей. Цей по­ворот в історії людства й ознаменувався появою людини сучасного типу — неоантропа. Рогінський говорив з цього приводу про зняття актуальності видостворюючої ролі природного добо­ру і про перемогу соціальних закономірностей.

Отже, з появою в пізньому палеоліті неоантропа біологічні закономірності остаточно втрачають свое провідне значения й поступаються місцем суспільним закономірностям. Рогінський підкреслював, що тільки з появою неоантропа соціальні закономірності здобувають дійсно панівне становище в житті людських колективів.

Цій концепції відповідає уявлення про те, що перші трудові дії мали виконуватися ще в старій “тваринній” формі, представленій, за Фабрі, сполученням “компенсаторного маніпулювання” зі збагаченою знарядійною діяльністю. Лише згодом новий вміст предметної діяльності (праця) набув і нової форми у вигляді специфічно-людських трудових рухів, не властивих тваринам. Таким чином, на перших порах серйозному впливу біологічних закономірностей, успадкованих від тваринних предків людини, відповідала зовні нескладна й одноманітна предметна діяльність перших людей. А це начебто маскувало найбільшу подію — виникнення праці і разом з нею самої лю­дини як такої.