Проблема зародження суспільних відносин і членороздільного мовлення

Суспільні відносини зародилися в надрах перших форм трудової діяльності. Праця від самого початку була колективною, суспільною. Це випливало вже з того, що люди з моменту своєї появи на Землі завжди жили колективами, а мавпи — предки людини — більш-менш великими чередами (або родинами). Та­ким чином, біологічні передумови суспільного життя людини треба шукати в стадності викопних вищих приматів, точніше, у їхній предметній діяльності, яка відбувалася в умовах стад­ного життя.

3 іншого боку, праця визначила із самого початку якісну своєрідність об’єднань перших людей. Ця якісна відмінність коріниться в тому, що навіть найскладніша знарядійна діяльність тварин ніколи не мае характеру суспільного процесу і не визначає відносин між членами співтовариства. Навіть у тварин з найбільш развинутою психікою структура співтовариства ніколи не формується на основі знарядійної діяльності, не залежить від неї, а тим більше не опосередковується нею.

Про все це необхідно пам’ятати, досліджуючи біологічні пе­редумови зародження людського суспільства. Глибоко хибними є спроби безпосереднього виведення закономірностей суспільного життя людей із закономірностей групової поведінки тварин. Людське суспільство є не просто продовженням або ускладненням співтовариства наших тваринних предків, а соціальні закономірності не зводяться до етологічних закономірностей життя мавп. Суспільні відносини людей виникли, навпаки, у резуль­таті ламання цих закономірностей та докорінної зміни стадно­го життя завдяки трудовій діяльності.

У пошуках біологічних передумов суспільного життя дослідник Войтоніс звернувся до стадного життя нижчих мавп для виявлення тих умов, у яких “індивідуальне користування знаряддям, що з'явилося в окремих особин, могло стати суспільним та впливати на перебудову і розвиток взаємин, крім цього, знайти в цих взаєминах могутній чинник, який стимулював застосування знаряддя”. Войтоніс і Тіх провели в цьому на-прямку численні дослідження з виявлення особливостей структури череди і стадної поведінки у мавп.

Тіх надае особливого значения виникненню у мавп нової, самостійної і могутньої потреби у спілкуванні із подібними.

Ця нова потреба, за Тіхом, зародилася ще на нижчому рівні еволюції приматів і досягла свого розквіту в давніх павіанів, а також у людиноподібних мавп, які живуть родинами. У тваринних предків людини прогресивний розвиток стадності та­кож проявлявся у формуванні міцних внутрішньостадних відносин, наприклад, при спільному полюванні за допомогою природних знарядь. Тіх вважає, що саме ця діяльність призвела до необхідності обробки знарядь полювання, а потім і до вироблення примітивних кам’яних знарядь для виготовлення різноманітних більш вдосконалених мисливських знарядь.

Великого значения Тіх надає тому факту, що у безпосередніх предків людини підлітки мали засвоювати традиції й уміння попередніх поколінь, переймати досвід старших членів суспільства, а останні, особливо самці, мали виявляти не тільки взаємну терпимість, але й уміння співпрацювати. Цього вимагала складність спільного полювання із застосуванням різних предметів (каменів, ціпків) як знарядь полювання. Водночас на цьо­му етапі вперше в еволюції приматів виникли умови, коли з’явилася необхідність у позначенні предметів, бо без цього не можна було забезпечити погодженість дій членів череди під час спільного полювання.

Мова тварин та членороздільне мовлення

У сучасних мавп засоби спілкування, комунікації відрізняються не тільки своїм різноманіттям, але і вираженою спонукальною функцією, яка спрямована на зміну поведінки членів череди. Крім того, засоби спілкування мавп мають велику виразність, вони подібні на емоційні засоби комунікації в людини. Однак на відміну від людини, комунікативні засоби мавп — як звуки, так і рухи тіла — позбавлені семантичної функції і тому не є знаряддям мислення.

В останні роки комунікаційні можливості мавп вивчали особливо інтенсивно, але не завжди адекватними методами. Можна, наприклад, посилатися на експерименти американско­го вченого Д. Премака, який намагався за допомогою системи оптичних сигналів навчити шимпанзе людській мові. За цією системою в мавпи вироблялися асоціації між окремими предме­тами (шматками пластику) та їжею, причому застосовувалася методика “вибору на зразок”, яку було введено в практику зоо-психологічних досліджень ще в 10-х роках XX століття Ладигіною-Котс: щоб одержати ласощі, мавпа мала вибрати серед різних предметів (у даному випадку — різноманітних шматків пластику) і дати експериментатору той, який перед цим показували. Таким чином вироблялися реакції на категорії об'єктів і формувалися узагальнені зорові образи та уявлення подібні до тих, з якими ми вже познайомилися при розгляді поведінки хребетних і навіть бджіл, але, зрозуміло, у шимпанзе вони були складнішими. Це були уявлення на кшталт “більше" і “менше”, “однакове" і "різне", зіставлення на кшталт “на", "спершу", "потім”, "і", на що тварини, які стоять нижче антропоїдів, є не здатні.

Ці досліди, як і аналогічні експерименти інших дослідників, ефектно показують виняткові здібності людиноподібних мавп до "символічних” дій та узагальнень, їх великі можливості до спілкування з людиною та особливо могутній розвиток їхнього інтелекту в умовах особливо інтенсивних навчальних впливів людини ("розвиваючого навчання”, за Ладигіною-Котс).

Разом з тим ці експерименти всупереч задумам авторів не доводять наявності в антропоїдів мови з такою ж структурою, як у людини, хоча б уже тому, що шимпанзе “нав’язали” подібність людської мови замість того, щоб установити з твари-нами комунікацію за допомогою її власних природних засобів спілкування. Зрозуміло, що коли враховувати придуману Премаком “пластикову" мову як еквівалент справжньої мавпячої мови, це неминуче призведе до артефактів. Такий шлях є безперспективним і не може сприяти розумінню сутності мови тва­рини, бо такі експерименти дають лише феноменологічну кар­тину штучної комунікативної поведінки, яка зовні нагадує оперування мовними структурами у людини. У мавп була вироблена лише досить складна система спілкування з людиною як доповнення до тієї безлічі систем спілкування людини з твариною, яку людина створювала, ще починаючи з часів одомашнювання диких тварин.

Отже, незважаючи на разюче уміння шимпанзе використову-вати оптичні символічні засоби при спілкуванні з людиною і, зокрема, вживати їх як сигнали своїх потреб, було б помилкою тлумачити результати подібних дослідів як доказ тотожності мови мавп і мови людини. Неправомірність таких тверджень випливае з неадекватного тлумачення результатів цих експериментів, при якому зі штучно сформованої експериментатором поведінки мавп робляться висновки про закономірності природ-юл комунікаційної поведінки.

Що ж до мовних можливостей мавп, то принципову немож-ливість навчання мавп членороздільної мови було неодноразово доведено, так само як було показано неспроможність лінгвістичних висновків Премака та інших авторів. Звичайно, питан­ия про семантичну функцію мови тварин ще багато в чому е не-зрозумілим, проте немає сумнівів, що в жодної тварини, в тому числі й людиноподібних мавп, немає понятійного мислення. Як уже підкреслювалося, серед комунікативних засобів тварин ни­мало “символічних” компонентів (звуків, поз, рухів тіла тощо), але немає абстрактних понять, слів, членороздільного мовлення, кодів, які позначають предметні компоненти середовища. Такий, відмінний від тваринного, спосіб спілкування міг з'явитися лише у разі переходу від біологічної до соціальної площини розвитку. Водночас, як вказував Енгельс, членороздільне мовлення та праця були основними чинниками антропогенезу.

Немає нічого дивного в тому, що і мова тварин характери­зуется узагальненою умовністю передавальних сигналів. Це є основою будь-якої системи комунікації, а при переході до соціальної форми спілкування в перших людей це було біологічною передумовою зародження членороздільного мовлення в їхній спільній трудовій діяльності. При цьому суспільно-трудові відносини, які тільки зароджувалися, могли реалізувати цю передумову. Є багато підстав думати, що перші елементи людського мовлення позначали інформацію про предмета, які були включені до спільної трудової діяльності.

У цьому полягає принципова відмінність людського мовлен­ня від мовлення тварин, яке інформує насамперед (хоча не винятково) про внутрішній стан індивідуума. Як уже відзначалося, комунікативна функція мови полягає в згуртуванні співтовариства, індивідуальному впізнаванні, сигналізації про місцезнаходження, залицянні до статевого партнера, сигналізації про небезпеку, вподобанні чи залякуванні тощо. Усі ці функції ціл-ком залишаються в межах біологічних закономірностей.

Інша важлива відмінність мови тварин і людей полягає в тому, що мова тварин завжди є “закритою", генетично фіксованою системою, яка складається з певної для кожного виду обмеженої кількості сигналів. А членороздільна мова людини є “відкритою" системою, яка постійно збагачується новими елементами шляхом утворення нових комбінацій зі складових її акустичних компонентів. Тому людині доводиться в процесі її індивідуального розвитку вивчати кодові значения мови, навчатися розуміти і вимовляти їх.