Поняття та правова природа спадкового договору

Легальне визначення спадкового договору наведено у ст. 1302 ЦК України. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача.

Спадковий договір, хоч його і вміщено в книзі «Спадкове право» ЦК, тим не менш не є підставою для виникнення у набувача права на спадкування. Зазначений інститут має тісніший зв'язок з підгалуззю зобов'язального, а не спадкового права, оскільки є різновидом дого­ворів про передачу майна у власність набувача. Схожість конструкції спадкового договору зі спадкуванням виявляється у спільній рисі цент­ральної юридичної підстави виникнення права на спадкування у спад­коємців і права власності у набувача. Такою рисою є смерть фізичної особи — попереднього носія права.

Водночас для виникнення права на спадкування необхідно ще кіль­ка фактів, які не є приматаманними спадковому договору, — перебу­вання у шлюбних зв'язках, спорідненість, проживання однією сім'єю зі спадкодавцем або перебування на його утриманні, або складання за­повіту на користь особи. Право на спадкування, яке з'являється від часу відкриття спадщини, ще не означає визнання осіб, на користь яких спадщину відкрито, правонаступниками (спадкоємцями), оскільки для набуття права на спадщину необхідно її прийняти у встановлений зако­ном термін і у певні способи (статті 1268—1270 ЦК). Навпаки, набувач за спадковим договором одержує майно відчужувана у власність безпо­середньо після його смерті без учинення якихось додаткових дій. Якщо до спадкоємців переходять усі права та обов'язки, які належали спадко­давцеві й не були невіддільно пов'язані з його особою (статті 1218, 1219 ЦК), то до набувача — лише право власності. Іншими словами, спадку­вання опосередковує відносини універсального правонаступництва, а спадковий договір — сингулярного. Спадкування є безоплатним, а спадковий договір є правочином, що покладає на його сторони взаємні зобов'язання.

У підсумку спадковий договір законодавчо не визнається підставою для виникнення у правонаступника права на спадкування (частини 1, 2 ст. 1223 ЦК), а на правовідносини, які виникають у зв'язку з його укла­денням і виконанням, норми, що регулюють умови і порядок спадку­вання (статті 1216—1301 ЦК), не поширюються.

Спадковий договір має спільні риси з договором довічного утриман­ня (догляду), оскільки обидва вони спрямовані на передачу однією сто­роною (відчужувачем) іншій стороні (набувачеві) майна у власність, натомість набувач зобов'язується виконати розпорядження відчужувана, вміщені у договорі.

Разом із тим між цими двома видами договорів є суттєва різниця. По-перше, за спадковим договором на набувача може бути покладено виконання будь-яких обов'язків майнового та немайнового характеру, тоді як поняття предмета договору довічного утримання (догляду) є значно вужчим. За цим договором набувач зобов'язується довічно утри­мувати та (або) доглядати відчужувача (ст. 744 ЦК). Інші обов'язки на набувача за договором довічного утримання (догляду) покладати не можна.

По-друге, за своєю правовою природою договір довічного утриман­ня є реальним, оскільки набуває чинності з моменту передачі відчужу­вачем майна у власність набувача. Спадковий договір, навпаки, є кон-сенсуальним, адже вважається укладеним з моменту досягнення згоди щодо всіх істотних умов, а передача речі для укладення договору не потрібна. Передача майна у власність набувача за спадковим договором, як правило, свідчить вже про його виконання і завершення договірних відносин, якщо лише обов'язки, визначені відчужувачем, не викону­ються набувачем після смерті першого.

По-третє, на відміну від договору довічного утримання, де набувач стає власником майна, що є предметом договору, з моменту його укла­дення, за спадковим договором право власності до набувача переходить лише з моменту смерті відчужувача.

Докорінні відмінності у правовій природі договору довічного утри­мання (догляду) та спадкового договору врешті-решт зумовлюють іс­тотну різницю в правовому регулюванні цих інститутів. Зокрема, неод­наковим є механізм забезпечення цих договорів, особливості їх вико­нання за участю відчужувачів-подружжя, підстави розірвання тощо.

Таким чином, до основних ознак спадкового договору можна від­нести:

1) консенсуальність;

2)двосторонність;

3)відплатність;

4)алеаторність;

5) належність до групи договорів про передачу майна у власність. Незважаючи на очевидність висновку про консенсуальний характер

спадкового договору, що підтверджується і визначенням ст. 1302, і ре­дакцією інших норм глави 90 ЦК, з яких випливає, що договір є вчине­ним після досягнення згоди щодо істотних його умов, в юридичній літе­ратурі зустрічаються й інші думки. Так, С. В. Мазуренко при коменту­ванні відповідних норм ЦК вказує на те, що спадковий договір може мати як реальний, так і консенсуальний характер. Договір є реальним, якщо за його умовами на набувача покладається обов'язок виконання дій після смерті відчужувана, і консенсуальний, якщо набувач має вико­нати свої зобов'язання за життя відчужувача¹. Очевидно, проте, що авто­рка ототожнює поняття «укладення договору» і «виконання договору». Класичний поділ договорів на реальні та консенсуальні, як відомо, базуєть­ся саме на моменті укладення, а не на моменті виконання цивільного до­говору. Якщо погодитися з позицією С. В. Мазуренко і визнати, що спад­ковий договір є реальним і вважається укладеним з моменту початку ви­конання дій набувачем, виявиться, що будь-які «попередні» дії щодо посвідчення договору нотаріусом (ст. 1304 ЦК) та накладення на майно — предмет цього договору — заборони відчуження (ч. 1 ст. 1307 ЦК) є та­кими, що не відповідають закону, адже вони вчинені в той момент, коли договору ще не існувало, тобто він був неукладений.

Слід відзначити, що С. В. Мазуренко однозначно стверджує консен­суальність цього договору², що свідчить, імовірно, про відмову авторки від раніше висловленої думки.

Переліку істотних умов договору в законі немає, проте можна при­пустити, що є визначення майна, яке переходить до набувача після смер­ті відчужувача, а також визначення вимог, які висуваються до дій набу­вача відчужувачем — вид, характер, перелік, термін їх виконання тощо. Проте спадковий договір може бути укладено і на невизначений термін.

Спадковий договір в більшості випадків є двостороннім (взаємним). Про це свідчить той факт, що права та обов'язки за цим договором ви­никають у кожного з його учасників, причому правам однієї сторони кореспондують обов'язки другої і навпаки.

На перший погляд, визначення ст. 1302 ЦК свідчить про односто­ронній характер цього договору, адже в ньому зазначається лише про обов'язки набувача виконувати розпорядження відчужувача. Це дало підставу окремим авторам також стверджувати про односторонній ха­рактер спадкового договору¹.

Разом із тим аналіз правовідносин, що складаються між набувачем і відчужувачем, свідчить про те, що відчужувач має не тільки права, а набувач — не тільки обов'язки. Оскільки набувач отримує право влас­ності на майно відчужувача, останній зобов'язаний не відчужувати май­но, що є предметом договору, та вживати заходів, спрямованих на не­допущення втрати, загибелі або псування цього майна. Оскільки обов'язки однієї сторони за договором нерозривно пов'язані з правами іншого контрагента, зазначені обов'язки відчужувача відповідають пра­вам набувача вимагати їх виконання.

Окрім того, очевидно, що законодавець у главі 90 не встановлює вичерпного переліку прав та обов'язків сторін. Вважаємо, що не суперечитиме закону і, більше того, узгоджуватиметься з принципом свободи договору (статті 3, 627 ЦК) закріплення в договорі положень, які вста­новлюють обов'язки відчужувача надати набувачеві право користування майном — предметом договору, забезпечити його певними засобами, необхідними для виконання договору, надати змогу ознайомитись з особистими документами, якщо набувач є зобов'язаним вчинити дії немайнового характеру, пов'язані з ушануванням пам'яті відчужувача піс­ля його смерті тощо.

Водночас аргументом на користь двосторонності спадкового договору не може бути наділення набувача правом на розірвання спадкового дого­вору², оскільки таке право є загальновизнаною можливістю сторони будь-якого договірного правовідношення і входить до змісту її правочиноздатності, тобто притаманно будь-якому договору. Інакше ми мусили б ви­знати, що односторонніх договорів взагалі не існує, а це не відповідає чинному законодавству (ч. 2 ст. 626 ЦК).

Разом із тим у разі виконання набувачем дій після смерті відчужува­ча спадковий договір навряд чи можна вважати двостороннім, адже кре-дитор-відчужувач, який міг би вимагати виконання обов'язків набувача, вже помер, а нотаріус або особа, визначена у ч. З ст. 1307 ЦК, хоча і наділені законом правом контролювати дії набувача, проте не можуть вважатися кредиторами за спадковим договором. Спадкування вимог кредитора за спадковим договором закон не передбачає з огляду на його особистий характер.

Отже, в наведеному випадку за життя відчужувач не мав права ви­магати від набувача виконання обов'язків, а його смерть припиняє спадковий договір, проте не припиняє зобов'язань набувача щодо ви­конання розпоряджень відчужувача. Цей висновок є одним зі свідчень нетиповості спадкового договору, адже відповідно до імперативної норми ч. 2 ст. 608 ЦК зобов'язання припиняється зі смертю кредитора, якщо воно нерозривно пов'язане з його особою. Стверджувати ж про припинення зобов'язання набувача виконати договір після смерті від­чужувача неможливо, адже головною метою відчужувача при укладенні спадкового договору було зобов'язати набувача до вчинення певних дій саме після його смерті, про що свідчить зміст норми ст. 1305 ЦК.

Спадковий договір є відплатним, проте відплатний його характер не завжди відповідає загальновизнаній доктрині цивільного права. Як ві­домо, відплатність договору передбачає надання сторонами договору одна одній зустрічного матеріального задоволення. Значно рідше зуст­річаються відплатні договори, у яких виконання боржником зобов'я­зання здійснюється на користь третьої особи (ст. 636 ЦК). У цьому ас­пекті спадковий договір має такі дві особливості.

По-перше, майнове задоволення вимог набувача здійснює не сам відчужувач, його відбувають автоматично після його смерті. Цей висно­вок підтверджується і нотаріальною практикою. З метою забезпечення виконання спадкового договору, згідно ч. 1 ст. 1301 ЦК на майно, ви­значене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. При цьому єдиною підставою для зняття цієї заборони є подання нотарусу свідоцтва РАЦС про смерть відчужувача. Якщо предметом договору було нерухоме майно, на відповідному правовстановлювальному документі нотаріус робить відмітку про пере­хід права власності до набувача у зв'язку зі смертю відчужувача за спад­ковим договором¹ (абзаци перший та другий п. 237).

По-друге, на набувача договором може бути покладено зобов'язання щодо вчинення дій немайнового характеру (ст. 1305 ЦК). Такі дії мо­жуть супроводжуватися мінімальними матеріальними витратами або не супроводжуватись ними взагалі. Однак і в цьому разі набувач набуде права власності на майно відчужувача.

Спадковий договір укладається під відкладальною обставиною, щоб набувач пережив відчужувача. У разі смерті набувача до відкриття спад­щини спадковий договір, з огляду на його суто особистий характер, вважають припиненим і права та обов'язки, які є його змістом, не мо­жуть перейти до спадкоємців набувача. Цей висновок випливає із сут­ності правовідносин між набувачем і відчужувачем, визначених главою 90 ЦК, а також підтверджується нормою п. 238 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, згідно з якою у разі смерті фізичної особи—набувача або ліквідації юридичної особи—набу­вача за спадковим договором нотаріус, за письмовою заявою відчужува­ча, припиняє дію цього договору¹.

Наведене положення застосовується попри те, що якщо виконання спадкового договору відбулося до відкриття спадщини (ст. 1305 ЦК), а набувач помер раніше за відчужувача, це може завдати набувачу знач­них матеріальних витрат, які, проте, не відшкодовуються його спад­коємцям.

Водночас спадковий договір не можна вважати таким, що укладе­ний під відкладальною обставиною смерті відчужувача, яка породжує виникнення права власності на майно у набувача. Стаття 212 ЦК дає змогу віднести до відкладальних лише такі обставини, щодо яких неві­домо, настануть вони чи ні. Смерть, як відомо, факт незворотний, який неодмінно настає, невідомим є лише час його настання. Крім того, об­ставина у правочині має завжди значення другорядне і її ненастання у жодному разі не ставить під сумнів чинність правочину, який може бути здійснений і без настання даної обставини. У спадковому договорі смерть відчужувача має принципово інше, набагато важливіше значен­ня, адже лише після неї майно перейде у власність набувача.

Спадковий договір можна віднести і до особливого різновиду алеа­торних (ризикових) договорів. У ньому, на відміну від традиційних але­аторних зобов'язань, де заздалегідь чітко не визначено сам обсяг прав і обов'язків учасників (як, наприклад, у договорі довічного утримання, зобов'язаннях, що виникають з участі в азартних іграх, укладення парі), навпаки, права й обов'язки сторін у більшості випадків визначено. Про­те, враховуючи той факт, що спадковий договір припиняється зі смертю набувача, яка настала до смерті віджучувача, невідомим залишається те, чи буде реалізовано права та обов'язки за договором, і, відповідно, чи буде виконано договір узагалі.

Зі змісту глави 90 ЦК випливає, що спадковий договір, маючи таку назву, тим не менш не є підставою для виникнення права на спадкування, а належить до групи договорів, спрямованих на передачу майна у власність. Якби спадковий договір, навпаки, справді був би спрямова­ний на виникнення у набувача права на спадкування, у ст. 1217, яка визначає види (підстави) спадкування, разом із заповітом та законом як окрему підставу було б вписано спадковий договір.

За визнанням В. І. Курдиновського, ще у XIX столітті утвердилася думка про визнання спадкового договору як договору особливого роду (sui generis), який має не так зобов'язально-правову, як спадкову при­роду, адже породжує у набувача не право власності на майно, а право на спадкування цього майна з підпорядкуванням його усім нормам і правилам спадкового наступництва¹.

Аналогічний підхід до розуміння спадкового договору саме як під­стави виникнення у контрагента права на спадкування склався в зако­нодавствах країн Західної Європи і в наш час. Так, згідно з § 1941 Ні­мецького Цивільного уложення 1896 р.², спадкодавець може за договором призначити спадкоємця, а також установити заповідальні відкази і по­кладання (договір про спадкування). При цьому спадкоємцем за спад­ковим договором можуть бути призначені як інша сторона договору, так і третя особа. Аналогічні норми існують і в цивільних кодексах ін­ших західноєвропейських держав³.

Таким чином, вітчизняна конструкція спадкового договору докорін­но відрізняється від класичного інституту спадкового договору у за­рубіжних законодавствах.

Разом із тим слід відзначити, що ЦК України у главі 90, присвяченій спадковому договору, використовує деякі терміни, притаманні спадково­му праву. У ст. 1305 зазначається, що набувач «може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття», а за ч. З ст. 1307 ЦК, за відсутності при­значеної відчужувачем особи «контроль за виконанням спадкового дого­вору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини». І в першому, і в другому випадках використання терміна «відкриття спадщини» є неточ­ним, оскільки на набувача не поширюються правові наслідки, пов'язані з часом та місцем відкриття спадщини (він не приймає майно, що є пред­метом спадкового договору, у складі спадщини, не звертається до но­таріуса за вчиненням дій, обумовлених відкриттям спадщини, — подання заяви про прийняття або про відмову від прийняття, про вжиття заходів з охороною спадщини тощо). Отже, оскільки набувач — не спадкоємець, а відчужувач щодо майна, охопленого договором, не є спадкодавцем, то і застосовувати поняття «відкриття спадщини» до цих відносин не до­цільно. І норма ст. 1305, і норма ч. З ст. 1307 ЦК під «відкриттям спад­щини» розуміють смерть відчужувача. Тому ст. 1305 слід розуміти як таку, що передбачає змогу сторін передбачити виконання набувачем обов'язків до або після смерті відчужувача, а ст. 1307 — як таку, що покладає обов'язок контролювати виконання спадкового договору на нотаріуса за місцем смерті відчужувача. Останнє положення не можна визнати логіч­ним, оскільки посвідчити спадковий договір міг інший нотаріус, а но­таріус за місцем смерті відчужувача не має жодного стосунку до даного договору: відносини оформлення спадщини в цьому випадку відсутні.

Окремо варто сказати про вжиття законодавцем терміна «спадщи­на» у ч. 2 ст. 1306 ЦК. Згідно з цією нормою, «спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором».

Така термінологічна неточність призводить до розуміння відносин, що складаються після смерті одного з подружжя-відчужувачів, як спад­кових, а другого з подружжя — як спадкоємця. Тому за наявності від­повідної вказівки у договорі після смерті одного з подружжя на другого з подружжя поширюються норми спадкового права. Зокрема, необхід­ною умовою набуття права власності на майно першого з подружжя є прийняття другим з подружжя спадщини. Проте разом із прийняттям спадщини його, як і будь-якого іншого спадкоємця, наділено правом на відмову від прийняття спадщини. Крім того, з цього майна, що його визнано спадщиною, вираховується обов'язкова частка (ст. 1241) та за­довольняються вимоги кредиторів (ст. 1282). Як наслідок частина, а у випадку, коли помер власник майна, що належало йому на праві осо­бистої власності, — усе майно, охоплене спадковим договором, може не перейти до другого з подружжя, і, отже, не стане власністю набувача за спадковим договором, навіть за умови належного виконання ним роз­поряджень відчужувачів. Зрозуміло, що таким регулюванням права на­бувача серйозно порушуються.