Медична таємниця

Одним із важливих прав пацієнта є право на медичну таєм­ницю. Це наріжний камінь медичної етики, оскільки сприяє встанов­ленню довірчих взаємовідносин між лікарем і пацієнтом.

Вимоги щодо збереження лікарської таємниці закріплюються різни­ми нормативно-правовими актами з питань медичної допомоги. Так, відповідно до Міжнародного кодексу медичної етики (1949 р.) лікар зобов'язаний дотримуватися абсолютної таємниці в усьому, що він знає про свого пацієнта, навіть після його смерті.

Аналогічні вимоги містить «Декларація в політиці в галузі забезпе­чення прав пацієнта в Європі», прийнята в 1994 p., згідно з якою всі відомості про стан здоров'я пацієнта, діагноз, лікування тощо є конфі­денційними. Розкрити ці відомості можна тільки за згодою пацієнта.

Конвенція про права людини в біомедицині (Convention on Human Rights and Biomedicine. DIR/JUR (96), 14, Strasbourg 1996) відомості про стан здоров'я людини визнає складовою права на повагу до приватного життя (ст. 10). Право на повагу до приватного життя людини охоро­няється також положеннями Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Вітчизняним законодавством право на лікарську таємницю ре­гулюється Основами законодавства України про охорону здоров'я від 1992 р. (ст. 40), а в ЦК України закріплене як право на таємницю про стан здоров'я (ст. 286).

Узагальнююча юридична характеристика права на медичну таємни­цю знаходить своє вираження в понятті цього суб'єктивного права.

Медичною таємницею визнається сукупність медичної та немедичної інформації про стан здоров'я фізичної особи-пацієнта, яка не під­лягає розголошенню. Право на медичну таємницю полягає в утриманні від поширення відомостей щодо факту звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, стану здоров'я, діагнозу її захворю­вання та інші відомості, отримані при медичному обстеженні, зокрема інформація про сімейне, інтимне життя людини, а також про стан здоров'я родичів, близьких осіб пацієнта. Зокрема, не підлягають розго­лосу: дані про саму хворобу, функціональні особливості організму, фі­зичні недоліки, шкідливі звички, особливості психіки, майновий стан, коло знайомств і інтересів, обставини, що передували захворюванню або спровокували його, тощо.

Лікарську таємницю, таким чином, слід розглядати не як утаювання медичної інформації від хворого, а як збереження в таємниці від інших осіб відомостей, які за правом належать пацієнтові, позаяк це таємниця пацієнта, охоронювана лікарем.

Усі ці відомості, що є медичною таємницею, поділяють на два види: медичні (відомості про стан здоров'я пацієнта) та немедичні (відомості про його інтимне й сімейне життя).

Медична таємниця поширюється на пацієнта, а також осіб, зобов'язаних дотримуватися такої таємниці (лікар тощо).

Учасниками відносин медичної таємниці виступають також інші особи, на яких покладено обов'язок утримуватися від зайвого втручан­ня в особисте життя людини, пов'язане з її здоров'ям. Так, відповідно до ст. 286 ЦК України забороняється вимагати за місцем роботи чи навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я пацієнт вправі ознайомитися зі своєю історією хвороби, а лікар у тих випадках, коли пацієнт хоче реалізувати своє право на ознайомлення з діагнозом хвороби, зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній фор­мі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наяв­ність ризику для життя і здоров'я.

За своїм правовим режимом лікарська таємниця в розумінні інфор­мації про стан здоров'я пацієнта являє собою конфіденційну інформа­цію і різновид інформації з обмеженим доступом.

В юридичній літературі порушення лікарської таємниці пропонуєть­ся розглядати як зловживання права на інформацію, що тягне цивільно-правову відповідальність. Тому лікар може відмовити в наданні інфор­мації, яка, на його думку, належить до професійної таємниці. Право на медичну таємницю, інші види права на таємницю приватного життя можуть бути обмежені для окремих категорій, зокрема, так званих пуб­лічних осіб. Ступінь відкритості інформації про таких осіб має бути більш широкий, оскільки такі особи, погоджуючись з рівнем своєї попу­лярності, мають бути готовими до того, що до їх приватного життя су­спільство виявлятиме більше зацікавленості, ніж до пересічної людини.

У літературі обгрунтовано дві основні позиції щодо припустимості поширення положень про публічних осіб на дані про стан здоров'я і визнання лікаря джерелом (або навіть розповсюджувачем) такої інфор­мації.

Ряд авторів (М. Я. Яровинський та ін.) вважають недоцільним поз­бавляти публічних осіб гарантій захисту такого роду персональних да­них, оскільки для лікаря всі мають бути рівними.

Однак французький лікар та історик П'єр Аккос, один з авторів кни­ги «Ці хворі, які правлять світом», на прикладах Саддама Хусейна, Франсуа Міттерана, Бориса Єльцина та ін. робить висновок, що від хво­роб, до яких схильні володарі держав, народ страждає більше за них.

Вирішення цієї проблеми потребує законодавчого вирішення пи­тання щодо меж доступності такої інформації і виключення її з розряду конфіденційної. При цьому має бути дотримана повага до людини і захищене її право на приватне життя на основі принципу розумного співвідношення між свободою слова, правом на інформацію, з одного боку, і правом на таємницю приватного життя, зокрема лікарську, — з другого. Такий підхід дасть можливість законодавчо врегулювати відно­сини з обнародування лікарями (наприклад, проведенням прес-конфе­ренцій тощо) інформації щодо стану здоров'я таких осіб, ступінь відо­мостей, які можуть бути розголошеними та які повинні залишатися в таємниці, принаймні на певний час.

Зокрема, відступ від принципу лікарської таємниці можливий у ви­падках, коли хвороба може призвести до важких наслідків у родині, створити загрозу для оточуючих або для суспільства (наприклад, у ви­падку захворювання на СПІД). При цьому навіть за наявності цих об­ставин порушення лікарської таємниці є обмеженим, оскільки суспіль­но важливі відомості не оголошуються публічно.

Важливим є питання правового регулювання обсягу прав пацієнта на інформацію про стан свого здоров'я. В Україні пацієнт має право на ін­формацію про стан свого здоров'я, якщо інформація про несприятливий діагноз не погіршить стан хворого та не ускладнить процес лікування.

У зв'язку з цим вітчизняна доктрина слушно виходить з необхід­ності брати до уваги у кожному конкретному випадку характер відомос­тей, що повідомляються, особистість пацієнта, рівень його інтелекту­ального розвитку, особливості психіки.

Якщо прогноз захворювання несприятливий, то не завжди доцільно інформувати хворого про стан здоров'я. У цьому випадку лікар має право повідомити пацієнту неповну і лише ту інформацію, яку він вважає за потрібне повідомити залежно від прогнозу захворювання.

Суб'єктами медичної таємниці (тобто зобов'язаними особами) є ме­дичні працівники, інші особи, яким у зв'язку з виконанням їх про­фесійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їхні результати, інтимне або сімейне життя люди­ни. Такі особи не мають права розголошувати ці відомості, крім перед­бачених законодавчими актами випадків.

Правило про медичну таємницю зберігається і після смерті пацієнта з метою попередження випадків можливого заподіяння шкоди репутації пацієнта, його близьким. Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я відомості, які становлять об'єкт медичної таємни­ці, не підлягають розголошенню, крім передбачених законодавчими ак­тами випадків. Порушення медичної таємниці можливе, коли збере­ження медичної таємниці шкодить суспільству або оточенню хворого. У цьому випадку лікар повинен порушити таємницю. Наприклад, медики зобов'язані інформувати відповідні державні органи про народження, мертвонароджених, смерть, поширення інфекційних хвороб, випадки жорстокого поводження з дітьми тощо.