Система державних та громадських органів, що здійсню­ють захист цивільних прав організацій і громадян

Відповідно до положень Гл. 3 ЦК України захист цивільних прав здійснюється судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади АРК або органами місцевого самоврядування, нотаріусом, самою особою без звернення до юрисдикційного органу (в порядку самозахисту).

Кожна заінтересована особа вправі у порядку, встановлено­му ЦПК України звернутись до суду із заявою в будь-який час за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного майнового чи особистого (немайнового) права. Відмова від права на звернення до суду є незаконною.

Суд розглядає справи по спорах, що виникають з цивільних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є фізична особа.

Господарські суди розглядають спори, що виникають з ци­вільних правовідносин між юридичними особами.

Цивільні справи можуть розглядатися громадськими органами — товариськими і третейськими судами у випадках і порядку, передбачених Положенням про товариські суди і Положенням про третейські суди.

Так, товариські суди розглядають спори про порушення правил внутрішнього розпорядку у квартирах і гуртожитках, спори мешканців про використання підсобних приміщень, оплату комунальних послуг тощо.

Громадяни можуть передати будь-який спір, що виник з цивільних правовідносин, на розгляд третейського суду. Договір між учасниками спору про передачу спору на розгляд третейського суду повинен бути укладений у письмовій формі (третейськийзапис). Третейський суд утворюється за угодою сторін у складі одного або кількох суддів. Рішення третейського суду постановляється більшістю голосів і оголошується сторонам у засіданні суду. Після цього вони повинні розпи­сатися на самому рішенні.

У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільних прав та інтересів до органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування.

Однією з конституційних гарантій забезпечення прав на життя, здоров’я, свободу і особисту недоторканність є право кожного звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, правовий статус якого визначається Законом України від 23.12.1997р. “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.

Інститут Уповноваженого з прав людини для України є зовсім новим, вперше в історії державності України з’явився такий інструмент захисту прав особистості. Разом з тим у багатьох державах світу цей інститут є ефективним засобом захисту прав людини. Вперше у світовій історії така посада була введена у Швеції у 1809 р. й отримала назву “парламентський омбудсмен”.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є захист прав і свобод людини і громадянина, додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина, запобігання порушенням прав і свобод або сприяння їх поновленню тощо. Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повинна бути гарантією захисту прав людини, в першу чергу, захисту основних прав людини - права на життя, здоров’я, свободу і особисту недоторканність. Так, ч. 3 ст. 21 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” передбачає, що особа, позбавлена волі, може звернутися із письмовим зверненням до Уповноваженого або його представників. У цьому випадку до неї не застосовуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи протягом 24 годин направляються Уповноваженому. Отже, ця норма повинна стати гарантією захисту у разі порушення права людини на свободу та особисту недоторканність.

Конституція України передбачає також право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Таким чином, звернення у міжнародно-правові органи слід розглядати як один із засобів захисту прав і свобод людини.

Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР було ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, перший протокол та протоколи №№2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Безумовно, що Європейська Конвенція прав людини істотно вплинула на національне право країн - її учасниць. Захист прав людини по першій інстанції здійснюють національні органи і, перш за все, національні суди. Європейський суд з прав людини (м. Страсбург) - це остання інстанція по справах, що були розглянуті у національних судах.

Європейський суд з прав людини був сформований у 1958 році. Нині він стоїть в одному ряді з Міжнародним Судом у Гаазі і Європейським судом у Люксембурзі як один з трьох головних судів міжнародного рівня.

Якщо порівняти діяльність Європейського суду з прав людини з діяльністю Міжнародного Суду, то вражає те, наскільки різниця в обсягах розглянутих справ пояснюється саме доступом приватних скаржників до європейської правозахисної системи. На відміну від роботи Міжнародного Суду, яка залишається більш-менш незмінною вже протягом майже 70 років, діяльність Європейського суду з прав людини інтенсивно розширюється. У той час як у 60-х роках Європейським судом з прав людини було ухвалено лише десять судових рішень, у 70-х їх було вже 26, у 80-х – 169, а за перші чотири роки 90-х років – уже 243, що в середньому за рік у 20 разів перевищує відповідні показники Міжнародного Суду.

В юридичній літературі неодноразово підкреслювалось, що захист прав людини в першу чергу повинен забезпечуватись національним правом, а Страсбурзький суд як остання інстанція повинен поставити останню крапку при вирішенні таких справ.

Рішення Європейського суду з прав людини можуть «вдарити доларом» по державі-порушниці, компенсуючи тому, хто постраждав, завдану шкоду. Наприклад, брутальне поводження з паном Тортазі в комісаріаті французької поліції стало порушенням ст.3 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Це було підтверджено медичною довідкою про стан здоров’я. Звернувшись із позовом до Європейського суду з прав людини і вигравши справу, пан Тортазі отримав $ 200 000 [120]. Так було захищено право на особисту недоторканність громадянина.

За порушення прав людини настає міжнародно-правова відповідальність держав. Так, у серпні 1990 року Європейська комісія з прав людини розглянула справу, що була порушена у зв’язку зі зверненням туди французького громадянина М. Кеммаша. Він знаходився три роки у попередньому ув’язненні у зв’язку з обвинуваченням його у виготовленні грошових знаків, що потім не підтвердилось. Комісія визнала Францію винною у порушенні Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, внаслідок чого М.Кеммашу було відшкодовано збитки та компенсовано завдану шкоду.

Органом цивільно-правового захисту можна розглядати і прокуратуру, оскільки, наприклад, відповідно до ст.22 Закону України “Про прокуратуру” у разі, коли порушення закону має очевидний характер і можу призвести до суттєвої шкоди інтересам держави, установ, підприємств та організацій та громадян, якщо не буду усунуто прокурор, його заступник має право на внесення припису органу або посадовій особі, які припустили порушення, або вищестоящому в порядку підпорядкування органу або посадовій особі, які уповноважені усунути порушення. Такий припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору.

Висновок по питанню:

Таким чином, захист цивільних прав здійснюється в установленому по­рядку судом (у тому числі й міжнародним), Президентом України, органами державної влади, органами влади АРК або органами місцевого самоврядування, нотаріусом, самою особою без звернення до юрисдикційного органу (в порядку самозахисту). Важливу роль у процесі відновлення прав чи інтересів грають Уповноважений ВРУ з прав людини та органи прокуратури.

Висновок по темі:

Таким чином, саме у разі порушення, створення реальної загрози порушення суб’єктивного права чи законного інтересу, їх оспорення чи невизнання виникає право на захист.

Аналіз чинного законодавства, а також юридичної літератури з теорії держави та права, а також цивілістиці дає змогу зробити висновок про те, що можливість цивільно-правового захисту утворює самостійне цивільне право особи, яке містить у собі дві правомочності – право на власні дії щодо захисту прав чи інтересів (можливість самозахисту) та можливість удатися до юрисдикційного захисту шляхом звернення у відповідний компетентний орган із заявою чи скаргою.

Об’єктами цивільно-правового захисту є цивільне право та інтерес, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

ЦК України не має єдиного та вичерпного переліку способів цивільно-правового захисту, а містяться положення щодо способів захисту кожним з суб’єктів цивільно-правового захисту.

Так, відповідно до ч.2 ст.16 ЦК суд може здійснити захист виходячи з конкретних обставин справи (характеру порушеного права та самого порушення) такими способами, як: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення права; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідносин; припинення правовідносин; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Цей перелік не є вичерпним, і суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений законом чи договором.

Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі (ст.18 ЦК).

Стосовно способів самозахисту, то слід зазначити, що законодавство не містить їх переліку, а лише встановлює критерії їх правомірності. Так, згідно з ч.2 ст.19 ЦК України способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характерові дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Також, дії щодо самозахисту не можуть суперечити законодавству (бути ним забороненими) (ч.1 ст.19 ЦК України). Якщо ж законодавство безпосередньо передбачає якийсь із заходів самозахисту, то дії щодо його практичного використання повинні відповідати критеріям правомірності саме спеціальної норми, а не загальним критеріям правомірності.

Норми Гл. 3 ЦК не називають безпосередніх способів захисту цивільних прав Президентом України, лише вказують, що він здійснює захист у межах повноважень, визначених Конституцією України. Таким способом безпосередньо є відміна актів Кабінету Міністрів України та Ради міністрів АРК.

Органи державної влади, органи влади АРК або органи місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцію України та законом (ч.3 ст.17 ЦК). Наприклад, вони можуть здійснювати захист шляхом відміни актів нижчестоящих органів, що не відповідають дійсності.

Таким чином, захист цивільних прав здійснюється в установленому по­рядку судом (у тому числі й міжнародним), Президентом України, органами державної влади, органами влади АРК або органами місцевого самоврядування, нотаріусом, самою особою без звернення до юрисдикційного органу (в порядку самозахисту). Важливу роль у процесі відновлення прав чи інтересів грають Уповноважений ВРУ з прав людини та органи прокуратури.