Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.

Поняття права на захист не отримало законодавчого визначення. Право на захист суб’єктивних прав та інтересів можна визначити як можливість управненої особи у разі порушення цивільних прав або інтересів (створення реальної загрози порушення), невизнання або оспорення вчиняти дії щодо припинення порушення, усунення загрози порушення, а також відновлення порушених прав та інтересів.

Якщо право на захист є можливістю, то сам захист є безпосереднім здійсненням цієї можливості, тобто він є дією (бездією), спрямованою на попередження порушення, припинення порушення або ж відновлення порушених прав чи інтересів.

В юридичній літературі використовуються два поняття: “охорона” та “захист”, коли мова йде про порушення суб’єктивного права.

Традиційно вважається, що “правова охорона” і “правовий захист” - це не ідентичні правові категорії. Так, Ромовська З.В. розглядає правову охорону на 2 рівнях: 1) урегулювання суспільних відносин взагалі, надання їм правової оболонки; 2) конкретизація суб’єктивних прав конкретних учасників правовідносин. Правовий же захист, на думку Ромовської З.В., становить безпосереднє застосування заходів щодо припинення порушення чи відновлення порушених прав.

Ми також дотримуємося традиційної точки зору про те, що правова охорона передбачає сукупність різноманітних заходів (економічних, політичних, організаційних тощо) по забезпеченню здійснення суб’єктивних прав, у тому числі й прав на життя, здоров’я, свободу і особисту недоторканність. Тобто функціональне призначення правової охорони – створення умов для належної реалізації суб’єктивних прав, недопущення їх порушення. Правовий же захист спрямованих на усунення реальної загрози порушення, припинення вже розпочатого порушення прав чи інтересів, та відновлення вже порушених прав.

Однак ці правові категорії мають певне поле зіткнення – з метою охорони у законодавстві закріплюються заходи захисту, що гарантує непорушність прав та інтересів, а отже виконується функція охорони. З іншого боку, під час захисту також виконується превентивна функція, вчиняється певних вплив і на оточуючих, попереджаючи їх про неприпустимість порушень та невідворотність покарань і непорушність права завдяки дієвому механізму цивільно-правового захисту.

Об’єктами цивільно-правового захисту відповідно до ст.15 ЦК України є цивільне право та інтерес, який не суперечить загальним засадам суспільства. Також самостійним об’єктом цивільно-правового захисту вченими, зокрема Я.М.Шевченко, З.В.Ромовська, виділяють є правопорядок (наприклад, у разі визнання нікчемним правочинів, що вчинений з порушенням обов’язкової нотаріальної форми). З.В.Ромовська, також називає серед об’єктів цивільно-правового захисту право та дієздатність (наприклад, під час визнання правочину, спрямованого на обмеження право чи дієздатності, нікчемним).

Серед підстав виникнення права особи на цивільно-правовий захист у ст.15 ЦК України вказується порушення, невизнання або оспорення. Цей перелік слід доповнити наявністю реальної загрози порушення (наприклад, це одна з підстав виникнення у особи права на необхідну оборону, крайню необхідність).

Дослідження питання права особи на цивільно-правовий захист пов’язане перш за все із з’ясуванням місця цього права у системі цивільних прав, а саме його співвідношення з самим порушеним суб’єктивним правом.

У цивілістиці існує три підходи з цього питання: 1) можливість захисту є одним з елементів самого суб’єктивного права; 2)право на захист є не складовим елементом суб’єктивного права, а є його властивістю; 3) можливість захисту є самостійним суб’єктивним правом особи.

Прибічники першої точки зору виходять з тричленної конструкції суб'єктивного права, виділяючи у його складі такі елементи:

а) можливість управненої особи вчиняти певні дії у межах змісту суб’єктивного права, тобто правомочність суб'єкта щодо своїх правомірних дій;

б) можливості вимагати відповідної поведінки від інших зобов'язаних осіб — правомочність на чужі дії;

в) можливості застосування уповноваженою особою засобів правоохоронного характеру, якщо інші особи не виконують своїх обов'язків щодо неї, — правомочність на захист перших двох правомочностей.

Якщо відобразити це більш схематично, то структуру суб’єктивного права складають право на власні дії, право на чужі дії та право на захист.

Другої точки зору, наприклад, притримувався С.Н.Братус, який розглядав можливість захисту як невід’ємну якість суб’єктивного права, яка існує не паралельно з іншими, закріпленими у суб’єктивному праві можливостями, а притаманна їм самим, бо інакше вони не були б юридичними можливостями. Однак, слід погодитися з тим, що якість і реальна можливість – це речі не тотожні, і що можливість захисту є не внутрішньою якістю, а саме правомочністю, у межах якої особа має право вчиняти певні дії.

Прибічники третього підходу виділяють у змісті суб’єктивного права лише перші дві правомочності, вказуючи, що можливість захисту є самостійним суб’єктивним правом. Серед аргументів на користь цієї точки зору наводяться таке - можливість захисту з’являється лише з виникненням певних юридичних фактів – порушення суб’єктивного права, створення реальної загрози такого порушення, оспорення суб’єктивного права, а отже суб’єктивне право може існувати і без одного з елементів, тому ця можливість не входить до змісту суб’єктивного права. Також вчені звертають увагу та те, що право на захист належить не лише носію суб’єктивного цивільного права, але й інтересу (ч.2 ст.15 ЦК України). Вказується на різну правову природу суб’єктивного права та права на захист – наприклад – право власності є абсолютним правом, тоді як право на його захист є правом відносним. Наводяться й інші аргументи на користь цієї точки зору.

Слід відзначити, що у ЦК України використаний саме термін право на захист (наприклад, ст.15), що відповідає термінології Конституції України, у якій вказується, що кожна особа має право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч.2 ст.27, ч.5 ст.55).

Не менш важливим у дослідженні права на цивільно-правовий захист займає питання змісту цього права.

Найбільшого поширення у цивілістиці набула точка зору В.П.Грибанова, який виділяв у змісті права на захист:

А) можливість управненої особи використовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати право власними діями фактичного порядку (самозахист цивільних прав);

Б) можливість застосування самою управненою особою юридичних заходів оперативного впливу на правопорушника;

В) можливість управненої особи звернутися до компетентних державних або громадських органів з вимогою примусу зобов’язаної особи до певної поведінки.

Однак, слід погодитися з вченими, які об’єднують першу та другу правомочності у єдину – право особи на самозахист, оскільки і перша і друга правомочності надають особі можливість захищатися власними силами – різним є лише об’єктив захисту (особисті немайнові права та інтереси у першому випадку і права та інтереси, що виникають із зобов’язань, - у другому) та заходи їх захисту (необхідна оборона, крайня необхідність у першому випадку, і одностороння відмові від договору, виконання зобов’язання власними силами за рахунок порушника - у другому).

Проте, як позитивне, слід відзначити те, що В.П.Грибанов серед можливостей щодо захисту виділив можливість особи власними силами захищатися, тоді як значна частина вчених зводила можливість захисту лише до можливості юрисдикційного захисту, тобто захисту за допомогою компетентних органів. Останнє було результатом того, що єдина стаття радянського ЦК 1964 р. щодо цивільно-правового захисту (ст.6) була присвячена саме юрисдикційному захисту, зокрема його способам. Це в свою чергу було наслідком монополізації державою за радянських часів усіх сфер життя, придушенням приватної ініціативи. Особа могла захищатися власними силами лише у випадках, прямо передбачених законом, а таких було не багато (необхідна оборона, крайня необхідність), і вони не були предметом самостійного дослідження вчених-цивілістів. Певні дослідження проводилися у науці кримінального права і стосувалися підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Нові реалії сьогодення, а саме – формування громадянського суспільства, побудова демократичної держави з ринковою економікою викликало створення відповідного підґрунтя приватної ініціативи, у тому числі і під час захисту прав та законних інтересів. Тим більше, що право на самозахист є природним, природженим для людини, пов’язаним з інстинктом самозбереження. Результатом цього стало законодавче закріплення за особою права особи на самозахист.

Так, відповідно до ч.1 ст.19 ЦК України особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. При цьому, відповідно до ч.2 ст. 19 ЦК способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Іншою можливістю (поряд з можливістю самозахисту) є можливість скористатися юрисдикційним захистом, найбільш ефективним з якого є безперечно судовий захист, який є гарантією прав учасників різноманітних відносин.

Ст. 8 Конституції України передбачає, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Право на судовий захист відображає у собі елементи процесуального і матеріального права. Це право включає право на звернення до суду за захистом порушеного суб’єктивного права, тобто право на порушення судової діяльності, одночасно передбачає і право на примусове здійснення порушеного суб’єктивного права.

Постанова №9 Пленуму Верховного Суду України від 1.11.1996 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” у п. 1 передбачає, що відповідно до ст. 8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. При цьому, у цій постанові відзначається, що суд не має право відмовити особі у прийнятті позовної заяви на тій підставі, що її вимога може бути розглянута у передбаченому законом досудовому порядку (п.8).

Зміст і характер правоохоронних можливостей особи залежать від характеру суб’єктивного права та посягання на нього. Наприклад, у разі невиконання зобов'язаною особою певної робо­ти уповноважена вправі виконати цю роботу за її рахунок. У разі посягання на життя, здоров’я, гідність чи майно у особи з’являється право на необхідну оборону. Однак, якщо шкода здоров’ю чи майну вже завдана, то особа не має право на власні активні дії, а має право звернутися до суду за відшкодуванням збитків з винної особи. Активні дії потерпілого у останньому випадку будуть самоуправними.

Відповідно до ст.20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

Висновок по першому питанню:

Отже, право на захист — є самостійним суб’єктивним правом, видом і мірою можливої (дозволеної) поведінки, спрямованої на використання правоохоронних можливостей. Зміст і характер правоохоронних можливостей залежать від характеру суб’єктивного права та посягання на нього.

За змістом право на захист складається з можливостей: самозахисту та звернення до юрисдикційних органів з вимо­гою застосувати до правопорушника засобів державного при­мусу.

Об’єктами цивільно-правового захисту є цивільне право та інтерес, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення права особи на цивільно-правовий захист є порушення прав чи законних інтересів, створення реальної загрози такого порушення, невизнання чи оспорення цивільних прав чи інтересів.