Право на земельну частку (пай) у землях, переданих у колективну власність

Розвиток законодавства про право на земельну частку (пай)

Правове регулювання відносин щодо права на земельну частку (пай) у землях, переданих у колективну власність, пройшло досить довгий та складний шлях, на якому можна умовно виділити два основних етапи.

1. Закріплення правил про т.з. «середню земельну частку». Із прийняттям ЗКУ у ред. від 13.03.1992 була передбачена передача земельних ділянок державної власності, що перебували у користуванні колективних сільськогосподарських підприємств (далі - КСП), сільськогосподарських кооперативів, садівницьких товариств, сільськогосподарських акціонерних товариств, у колективну власність цих суб’єктів. Наводимо текст ст.5 кодексу:

«Стаття 5. Право колективної власності на землю

Земля може належати громадянам на праві колективної власності.

Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства [виділення наше – А.М.], у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників[виділення наше – А.М.].

…»

Ч. 8 цієї статті, водночас, передбачала:

«Кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має правоодержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу»[виділення наше – А.М.].»

Норми про право членів підприємств при виході з них одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) містилися також у ст.10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство», ст.7 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство». Порядок розрахунку цієї части визначався ст.6 ЗКУ в ред. 1992 р.:

«При обчисленні розміру середньої земельної частки, що обчислюється сільською, селищною, міською Радою народних депутатів враховуються сільськогосподарські угіддя (у тому числі рілля), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни у межах території даної Ради, крім тих підприємств, установ і організацій, землі яких не підлягають приватизації.

Загальний розмір обчисленої площі поділяється на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і проживають у сільській місцевості, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі.»[виділення наше – А.М.]

Такий механізм визначення середніх земельних часток не враховував постійних змін у складі осіб, що мали право на частку, а також того, що частки однакової площі мали різну вартість через різну якість земель. Проте найголовнішим є те, що право на отримання середньої земельної частки не мало механізму своєї реалізації. Ці обставини призвели до того, що право на середню земельну частку мало декларативний характер.

NB. У Львівській обл. застосовувалося Положення про паювання і приватизацію землі в агропромисловому комплексі Львівської області, затв. ухвалою ХIV сесії Львівської облради від 08.12.1993 №351. Реалізація цього положення фактично відбулася раніше, ніж було ухвалене загальнодержавне законодавство про право на земельну частку (пай) (див. нижче), тому відповідне спеціальне регулювання слід застосовувати до прав та обов’язків, які виникли у 90-х рр., і сьогодні.

2. Встановлення правил про «право на земельну частку (пай)» (паювання земель). В умовах, коли положення ЗКУ щодо права на вихід із господарств і отримання «своєї частки землі в натурі» не реалізовувалися, а у сільському господарстві наростала криза, указами Президента України був запроваджений механізм визначення права на земельну частку (пай), відмінний від передбаченого ЗКУ механізму визначення середньої земельної частки. Зокр., ст.2 УП «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.1994 №666/94 було передбачено, що «[к]ожному члену підприємства, кооперативу, товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі». Механізм реалізації даного положення був передбачений УП «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08.08.1995 №720/95:

«1. Установити, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність[виділення додане – А.М.] колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

…

Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).

2. Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю[виділення додане – А.М.].

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними.

3. Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай).

Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначаються виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства.»

Таким чином, право на земельну частку (пай), передбачене указами Президента, істотно відрізнялося від права на середню земельну частку, передбаченого чинним на той час ЗКУ, як за об’єктом (землями, що підлягали паюванню), так і за суб’єктами, що мали право на частку (див. виділені фрагменти). Законність та конституційність Указів викликала і викликає великий сумнів, проте процес паювання набув незворотного характеру, й існування прав на земельні частки (паї) було згодом визнано законодавчо (п.п.15-17 розд.Х «Перехідні положення» ЗКУ, ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та ін.).

Ст.5 Указу від 08.08.1995 №720/95 було передбачено видачу «громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка» та їх реєстрацію районною державною адміністрацією. Форма сертифікату на право на земельну частку (пай) була визначена ПКМ від 12.10.1995 №801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)».

У правовій доктрині не має однозначного вирішення питання про момент виникнення права на земельну частку (пай). Напр., на думку П.Ф. Кулинича, для отримання права на земельну частку (пай) особа повинна бути членом господарства на момент складання списків на видачу сертифікатів². Не можемо погодитися з таким підходом. З процитованих вище формулювань УП від 08.08.1995 №720/95 випливає, що сертифікат на право на земельну частку пай має не правоустановлююче, а правопосвідчуюче значення, тобто право на земельну частку (пай) виникає у члена господарства з моменту виникнення відповідного права колективної власності на земельну ділянку та існує незалежно від його посвідчення сертифікатом(такий висновок підтверджується і судовою практикою). Такий висновок підтверджується також і положеннями ст.2 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», яка передбачає, що сертифікат не є єдиним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай).

Проблема. До складу земель, що були розпайовані, включені значні площі деградованих і малопродуктивних земель – за деякими підрахунками, в масштабах України понад 5 млн.га³. Це спричиняє виникнення спорів між пайовиками, оскільки придатних для сільськогосподарського використання земель на всіх не вистачає.

Порядок визначення розмірів земельних часток (паїв) визначався ст.4 Указу від 08.08.1995 N 720/95:

«4. Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними у підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству, кооперативу, товариству окремо приймається районною державною адміністрацією.»

Лаконічність даного положення не стала перешкодою для його застосування.

			Витяг із технічної документації по паюванню земель, переданих у колективну власність (цифрову копію повного розміру див. на сайтіwww.amm.org.ua)

Питання про речову чи зобов’язальну природу права на земельну частку (пай)

Дискусійність питання про правову природу права на земельну частку (пай) у землях, що були передані у колективну власність сільськогосподарських підприємств, обумовлена насамперед суперечливістю законодавства, яке визначає суб’єкта права колективної власності на землю (ст.5 ЗКУ в ред. 1992 р., ст.10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство»): з одного боку, закон проголошував, що земельна ділянка належить «співвласникам»-громадянам, але в той же час суб’єктом права називалася відповідна юридична особа.

Природно, що за таких умов думки науковців розділилися. Одні визнавали право громадян речовим, обґрунтовували свої погляди на тій частині законодавчих положень, що називали громадян співвласниками, і з тих чи інших підстав не брали до уваги положення про юридичну особу як суб’єкта права колективної власності⁴. Інші вчені (більшість) обирали прямо протилежний підхід і визнавали за громадянами лише зобов’язальне право вимоги до власника – юридичної особи⁵.

На наш погляд, право на земельну частку (пай) є речовим правом вимагати виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки, що за вартістю відповідає частці особи у сільськогосподарських угіддях, переданих у колективну власність відповідної юридичної особи.

Право на земельну частку (пай) як речове право вимоги є своєрідним різновидом т.з. «прав на чужі речі». При цьому об’єктом права є земельна ділянка, передана свого часу у власність сільськогосподарському підприємству. Хоча право на земельну частку (пай) в законі прямо не названо речовим, закон наділяє його ознаками речового права: воно стосується не певного суб’єкта, а певного майна, і до того ж має абсолютний характер.

На речову природу права на земельну частку (пай) вказує:

(1) його існування незалежно від можливої ліквідації суб’єкта права колективної власності(право «слідує» за земельною ділянкою). Про це свідчать положення абз.2 п.17 розд.Х «Перехідні положення» ЗКУ, прийнятого вже після того, як більшість суб’єктів права колективної власності було ліквідовано:

«Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.»

(2) його пріоритет над правом власності(колективної або державної) та правом користуваннявідповідною земельною ділянкою. Такий пріоритет випливає із процитованих вище положень Указів Президента щодо паювання, п.17 розд.Х «Перехідні положення» ЗКУ, а також із ст.13 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»:

«Стаття 13. Використання нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок

Нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.»