Пореволюційний період

Нормативно-правова основа. Одним з перших актів радянської влади став Декрет «Про землю» від 26.10.1917, що передбачив скасування права власності на землю та запровадив принцип безоплатного землекористування; згодом став тлумачитися як такий, що запровадив націоналізацію всіх земель. Втім, Декрет поширив свою дію на Україну лише після видання 27.01.1920 Всеукраїнським революційним комітетом Постанови про поширення на Україну дії декретів РРФСР¹.

Земельні відносини у розглядуваний період регулювалися насамперед актами Всеукраїнського ревкому: Основними засадами організації земельної справи на Україні від 20.01.1920, Законом про землю від 05.02.1920 (ці два акти мали декларативний характер), Інструкцією про попередній розподіл колишніх нетрудових земель України у користування трудового землеробського населення від 05.02.1920, Положенням про земельні відділи губернських, повітових і волосних виконкомів від 28.02.1920, Положенням про державні показові господарства від 01.05.1920, затв. наркомом землеробства². 19.03.1918 ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив «Тимчасове положення про соціалізацію землі»³, а 26.05.1919 видано Декрет ВУЦВК «Про соціалістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування», а 29.11.1922 Президія ВУЦВК затвердила ЗК УСРР⁴.

Прийнято Інструкцію по застосуванню закону про землю та про порядок здійснення робіт по соціалістичному землеустрою на Україні від 27.04.1921⁵, де передбачалися, зокр., правила щодо ліквідації недоліків землекористування (черезсмужжя, вклинювання тощо).

Цікаво, що у перші роки радянської влади звернення до звичаєвого права як до «дійсно народного права» стало одним з гасел доби. Звичаєве право відігравало важливу роль у регулюванні суспільних відносин у «буремні роки», за умов відсутності належного законодавчого регулювання. Невдовзі, проте, воно було практично повністю витіснено писаним правом⁶.

Перерозподіл земель. Декрет «Про землю» від 26.10.1917 фактично націоналізував землі удільні, монастирські, церковні, поміщицькі та передав їх у розпорядження рад селянських депутатів для надання трудящим. 19.03.1918 Декрет «Про соціалізацію землі» ліквідовує приватну власність на землю, проголошує передачу усієї землі у власність трудового народу. Станом на 1924 р. селяни отримали 91,8% загальної площі сільськогосподарських земель в Україні⁷.

Широкомасштабний процес обмеження і часткової ліквідації землекористування заможних селян (протягом нетривалого періоду у заможних селян в Україні було вилучено більше 4,1 млн. дес. землі⁸) ґрунтувався на нормуванні, що носило регіональний характер, при цьому рівність досягалася лише в межах окремих невеликих місцевостей. За Інструкцією Наркомзему України від 06.03.1919 з розподілу земель належало спочатку встановити межі волостей і визначити норми виділення землі; проте через нестачу землевпорядних кадрів розподіл конфіскованих земель проводився навесні 1919 р. самими селянами за рішенням сільських сходів, волосних зборів та повітових з’їздів за різними нормативами⁹.

Цікавими є дискусії, які точилися при підготовці зрівняльного перерозподілу земель в масштабах усієї держави щодо визначення нормативів землекористування. Пропонувалося застосовувати категорії «споживна норма» (земельна площа, що давала змогу задовольнити потребу окремої сім’ї) та «трудова норма» (земельна площа, що могла бути оброблена господарством без застосування найманої праці). Під час цих дискусій, навіть на думку офіційної радянської науки, було переконливо доведено неможливість обґрунтованого встановлення ні споживної, ні трудової норми не лише для всієї держави, а і навіть для більш-менш великих її територій¹⁰. Практика ж перерозподілу земель являла приклади вирішення проблеми нормування на різних засадах, як виходячи із трудової норми, так і норми споживчої, причому розмір норми іноді ставився в залежність від якості ґрунтів, крутизни схилів тощо. Самі ж розміри наділення землею коливалися, напр., у Київській губернії від 0,52 дес. на душу населення (Звенигородський повіт) до 1,5 дес. (Чорнобильський повіт). Норми залишення землі (при вилученні в куркулів) були визначені в Київській губернії за ґрунтовими групами і коливалися від 1 дес. (чорнозем) до 3,25 дес. (піски)¹¹. Наведене свідчить про те, що будь-які єдині для держави норми безоплатної приватизації у фізичній площі (ст.121 чинного ЗКУ) не можуть вважатися обґрунтованими і справедливими.

Слід відзначити, що поряд із нормативами перерозподілу земель, за своєю суттю максимальними, вже ЗК УСРР 1922 р. передбачає нормативи мінімального розміру господарств, менше яких подрібнювати їх заборонялося. Такі норми визначалися Наркомземом республіки (ст.ст.86, 87 кодексу). Видається, що досвід такого нормування є позитивним, і його доцільно було б впровадити у чинне законодавство України.

Оренда землі. У 1917 р. першими декретами радянської влади було ліквідовано приватну власність на землю та заборонено її оренду¹², хоча оренда землі і продовжувала існувати у прихованих формах¹³. Але вже у 1922 р. за гострої потреби в сільськогосподарській продукції ст.89 ЗК УСРР дозволила оренду землі. Кодекс сприйняв основні положення постанови ВУЦВК і РНК УСРР «Про надання незаможним селянським господарствам права тимчасової переуступки користування своєю землею» від 11.04.1922 і Основного закону про трудове землекористування щодо надання незаможним селянським господарствам права тимчасової переуступки користування своєю надільною землею, і створив цілісне законодавче регулювання земельних орендних відносин¹⁴. Граничний термін оренди залежав від виду сівозміни (напр., при багатопільній системі землеробства не міг перевищувати терміну двох сівозмін)¹⁵.

У 20-х рр. минулого сторіччя в орендних правовідносинах брало участь біля половини селянських господарств¹⁶. Площа земельних угідь, що орендувалася селянством України, досягла максимуму у 1927 р. і становила 2,9 млн. дес., але була майже вдвічі меншою порівняно з 1917 р.¹⁷

Були поширені і приховані форми оренди землі, напр., найом робітника з реманентом для обробітку землі і перевезення врожаю зі сплатою половини врожаю (по суті, це була оренда на кабальних умовах), т.з. «супряга» (об’єднання дворів з різною забезпеченістю реманентом і робочою худобою, у якому слабка сторона оплачувала винагороду частиною врожаю)¹⁸.

Земельний кадастр. Земельний кадастр фактично ліквідується (лише у 1950-х рр. він буде замінений системою державного обліку земель)¹⁹.

Землеустрій. Поряд із забезпеченням зрівняльного перерозподілу земель, вживаються заходи щодо «остаточного реформування земельних відносин»: 1) міжволосний розподіл земель; 2) розподіл земель у волості з відведенням селам, товариствам, артілям, утворення висілків на вимогу населення; 3) відведення земель державним і громадським установам, заводам, шахтам, фабрикам, дослідним станціям тощо; 4) відведення присадибних земель у сільській місцевості; 5) відведення земель селам і селищам міського типу; 6) уточнення меж між губерніями і повітами; 7) упорядкування земельного фонду, призначеного для розміщення переселенців²⁰.

Планування території населених пунктів. У 1926 р. Радою Праці та Оборони були видані «Тимчасові будівельні правила і норми для будівництва житлових будинків і селищ»²¹, а 23.02.1928 постановою РНК УСРР було затверджено «Статут цивільного будівництва», у якому, зокр., передбачалося функціональне зонування територій населених місць, оптимальні розміри садиб, кварталів, ширина вулиць, вимоги до озеленення тощо²².

Вирішення земельних спорів. У прийнятих в перші роки після революції нормативно-правових актах не було прямої вказівки на підвідомчість земельних спорів, у зв’язку із чим протягом квітня-липня 1920 р. між Наркоматом землеробства і Наркоматом юстиції тривала суперечка щодо розмежування їх компетенції у справі вирішення земельних спорів²³. У результаті наркомати дійшли компромісної позиції (викладена у спільному роз’ясненні від 17.08.1920), за якою повітовим і губернським земельним відділам підвідомчі всі спори, що виникають під час землеустрою і виходять з його суті, крім спорів у існуючих трудових господарствах, які вирішуються народними судами. Земельні спори повинні вирішуватися земельними відділами відповідно до Тимчасового положення про народні суди УСРР та інструкції до нього²⁴.

Історія навчального курсу «земельне право». У 1920 рр. у вищих навчальних закладах країни викладається курс земельного права та кооперативного права, що охоплював окремі інститути земельно-правового характеру²⁵. З 1929 р. починає викладатися земельно-колгоспне право²⁶.

¹ Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 2. Лютий 1917 р. – 1996 р.: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – С.263.

² Волошко О. Розмежування компетенції адміністративних і судових органів при регулюванні земельних відносин в УСРР у 1920 р. // Право України. – 2004. - №3. – С.127.

³ Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 2. Лютий 1917 р. – 1996 р.: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – С.120-133.

⁴ УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка,офіційна назва Радянської України в період 1919-1937 рр.

⁵ Чумало Ф.С., Аменицкий Б.М. Земельное законодательство УССР и практика по земельным спорам. –Х.: Юр. изд-во наркомюста УССР, 1925. – С.110.

⁶ Івановська О.П.Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. Навчальний посібник. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОБ», 2002. – С.250-251.

⁷ Актуальні питання розвитку земельної реформи в Україні / А.С. Даниленко, Ю.Д. Білик, М.Ю. Гарбуз та ін.; За ред. Ю.Д. Білика – К.: Урожай, 2004. – С.8.

⁸ Юрченко А.Д. Удосконалення землевпорядкування в умовах реформування земельних відносин. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. УААН. Інститут землеустрою. –К., 1996. – С.22.

⁹ Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні: Навчальний посібник. – К.: Аграрна наука, 2002. – С.56-57.

¹⁰ Першин П.М. Нариси аграрної революції в Росії. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1959. – С.203.

¹¹ Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні: Навчальний посібник. – К.: Аграрна наука, 2002. – С.59-60.

¹² Берлач А. Організаційно-правові проблеми становлення орендних відносин в Україні: історія і сучасність // Право України. – 1999. - №2. – С.16.

¹³ Будзілович І., Юрченко А. Оренда землі в Україні (історико-правовий нарис) // Право України. – 1994. - №10. – С.67.

¹⁴ Пащенко О.М. Розвиток і кодифікація земельного законодавства України: Дис. … к. ю. н. … 12.00.06. - О.: Одеська національна юридична академія, 2001. – С.72-73.

¹⁵ Берлач А. Організаційно-правові проблеми становлення орендних земельних відносин в Україні: історія і сучасність // Право України. – 1999. - №2. – С.16.

¹⁶ Будзілович Г., Юрченко А. Оренда землі в Україні (історико-правовий нарис) // Право України. – 1994. - №10. – С.67.

¹⁷ Будзілович І., Юрченко А. Оренда землі в Україні (історико-правовий нарис) // Право України. – 1994. - №10. – С.67.

¹⁸ Тихомиров О. До справи про земельну оренду як чинник мобілізації землі // Землеустрійник України.– Харків, 1926. - №№10-11. – С.21-22.

¹⁹ Черемшинський М. Еволюція кадастрових систем та питання кадастрової реформи в Україні // Приватизація землі: закон, практика, проблеми. – 2003. - №2. – С.41.

²⁰ Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні: Навчальний посібник. – К.: Аграрна наука, 2002. – С.60-61.

²¹ Станиславский А.И. Планировка и застройка центров малых городов. – Киев: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре УССР, 1960. – С.18.

²² Сборник законов УССР №2 за 1928 г. – Х.: Издательство ВУЦИК, 1928. – С.19-20.

²³ Волошко О. Розмежування компетенції адміністративних і судових органів при регулюванні земельних відносин в УСРР у 1920 р. // Право України. – 2004. - №3. – С.128.

²⁴ Волошко О. Розмежування компетенції адміністративних і судових органів при регулюванні земельних відносин в УСРР у 1920 р. // Право України. – 2004. - №3. – С.130.

²⁵ Природоресурсове право України: Навч. посіб. / За ред. І.І. Каракаша. – К.: Істина, 2005. – С.45.

²⁶ Природоресурсове право України: Навч. посіб. / За ред. І.І. Каракаша. – К.: Істина, 2005. – С.45.