Історія Польщі. наприкінці XVI ст. міг купити вдвічі більше імпортованих товарів, ніж у середині цього століття (ціни на ці товари зростали повільніше).

наприкінці XVI ст. міг купити вдвічі більше імпортованих товарів, ніж у середині цього століття (ціни на ці товари зростали повільніше).

Отже, ведення фільваркового господарства було вигідною справою для феодалів. Це видно з того, що пересічно щороку у 1560-1570 pp. один лан фільваркової землі приносив шляхтичеві від 35 до 55 злотих чистого прибутку, тоді як з одноланового селянського господарства той же шляхтич отримував щороку у вигляді грошової й продуктової ренти тільки 2,5-3,5 злотих. У той час середньорічний прибуток з фільварку шляхтича, який володів одним селом, становив від 150 до 250 злотих, що було набагато більше від доходу, котрий він одержував з усіх селянських господарств того ж села. Підраховано, що у той самий час фільварок приносив шляхті 80-90 % доходів, а у великих маєтках цей показник становив 50-70 %. Слід зазначити, що порівняно високий рівень зборів зернових забезпечувався доброю, як на ті часи, врожайністю: за джерелами середини XVI ст. для чотирьох основних зернових культур (жита, пшениці, ячменю, вівса) вона дорівнювала сам-5. Цей показник на польських землях був перевищений тільки в XIX ст. Інші галузі фільваркового господарства - тваринництво, розведення риби в ставах, городництво, садівництво - мали допоміжний характер, їх продукція споживалася у панському дворі й фільварку, не приносячи помітних грошових доходів феодалам.

Фільваркове землеробство, спрямоване на вирощування зернових, майже повністю базувалося на панщинній праці селян-кметів, загородників, халупників, тоді як на підсобних фільваркових роботах були зайняті челядь, наймана робітники, що рекрутувалися, переважно примусово, з-посеред селянських низів.

Торунський сейм 1519-1520 pp. постановив, що селяни всіх видів маєтків Корони (шляхетсько-магнатських, церковно-монастирських, королівських) повинні відробляти на своїх панів панщину в розмірі щонайменше одного дня кожного тижня, за винятком тих селян, які з дозволу тих же панів замість панщини давали грошовий або продуктовий чинш. У цій же постанові (статуті) зазначалося: там, де щотижнева норма панщини перевищує один день, вона може такою залишатися. Ця постанова була підтверджена на Бидгощському сеймі 1520 р. Слід підкреслити, що після цього жоден сейм, жодна державна установа Польського королівства до кінця його існування не розглядали питання про панщину селян (зрештою, й про інші їхні повинності) на користь феодалів. Це свідчить про те, що держава не втручалася у відносини між селянином і паном, зумовлені поземельною залежністю першого від другого. Правда, з кінця XVI ст. у Варшаві діяв референдарський суд (звався так тому, що його очолював призначений королем референдарій), який розглядав скарги селян державних маєтків на зловживання, що їх припускалися магнати і шляхта, які на певних умовах даними маєтками володіли (зловживання полягали в примушуванні селян виконувати панщину й інші повинності, розміри яких були значно вищі від нормативних). Проте робота цього суду була малоефективною, скарги розглядалися дуже довго, що завдавало селянам великих збитків, і далеко не всі його присуди задовольняли скаржників.

У другій половині XVI ст. щотижнева панщина з ланового кметського господарства становила два-три дні. У той час переважали півланові кметські господарства, утримувачі яких працювали на пана 1-2 дні в тиждень. Як видно, інтенсивність їхньої панщини була більшою у порівнянні з лановими кметями. Селяни працювали на панському полі власним живим і неживим інвентарем, тобто виконували тяглу панщину. Загородники і халупники відробляли пішу панщину. Зазвичай селяни робили на пана від сходу до заходу сонця з двогодинною перервою на обід. Вони були зайняті й на таких роботах на пана, як ґвалти і толоки, що були додатковими днями праці під час жнив і сінокосів, шарварки (сюди входили ремонти доріг, фебель й ін.). До селянських відробітків

Відродження і шляхетська демократія

належала й підводна повинність, або обов'язок кметів кілька днів на рік відвозити своїм реманентом фільваркову продукцію до пунктів, розташованих на більш-менш значній відстані від їхніх домівок.

Грошовий чинш з кметського ланового господарства не перевищував 48 грошів. Сплачували селяни також за оренду понаднадільної землі, за випас свиней у лісі, користування луками, вигонами тощо. Рента натурою була такою: зерно (з лану 2-3 центнери вівса, рідше 1-2 центнери жита), птиця (1-2 курки), 20-30 яєць, різні інші данини - все це щорічно. Продовжували селяни давати й десятину церкві, найчастіше десятий сніп з урожаю, вибраний священиком прямо в полі, причому селянин був зобов'язаний звести десятинні снопи до садиби священика. Вартість цієї десятини була значною, вона доходила до 7-9 злотих з ланового господарства. Подекуди десятину здавали грішми. У середині XVI ст. ланове господарство кметя після відрахування частини доходу на користь феодала і на десятину приносило йому в рік 20-30 злотих, що було немало.

На феодальну експлуатацію, тобто на збільшення панами кількості й обсягу повинностей, селяни відповідали поганою роботою на фільварковому полі, саботажем, протестами, особливо втечами в маєтки інших панів. Вважається, що в XVI ст. близько 10% селян були охоплені втечами. З часом для багатьох селян чітко визначився український напрямок втеч, дуже виразний після укладення у 1569 р. Люблінської унії, яка знесла кордон, що відокремлював українські землі Великого князівства Литовського (Київщину, Волинь, Брацлавщину) від Польського королівства: за унією, ці землі влилися до складу Корони. Сейми неодноразово видавали постанови, які забороняли селянські втечі, а панам - приймати втікачів. Характеризуючи соціальні відносини в селах Корони у середині XVI ст., відомий тогочасний польський публіцист Анджей Фрич Моджев-ський писав: "Як багато мають [пани] підданих, так багато мають і ворогів".

На середину XVI ст. припадає доволі інтенсивне оселення в Польщі голландців-землеробів, спершу в Жулавах, а згодом в Мазовії та Великопольщі. Місцева людність іменувала їх "голендрами" ("олендрами"). Вони мали самоврядування, зафіксоване у виданих привілеях, які також гарантували їм особисту свободу. їхня повинність на користь феодалів полягала у сплаті фіксованого (нормативного) грошового чиншу.

На рубежі XVI і XVII ст. темпи зростання доходів феодалів від зернового господарства фільварків почали спадати. Спостерігалося також зниження врожайності: за відомостями другого десятиріччя XVII ст., вона в середньому щорічно дорівнювала сам-3-3,5. То був наслідок інтенсивного використання землі без належного її угноювання, а то й відсутності такого взагалі. Падіння врожайності певною мірою було спричинене й погіршенням клімату. Ретроспективні спостереження, зроблені скандинавськими й західноєвропейськими істориками, дають підставу стверджувати, що XVII ст. (і XVIII ст.) позначене несприятливими для землеробів сильними похолоданнями, надмірною вологістю. Це навіть дало привід назвати вказані століття "малою льодовиковою ерою". Кліматичні аномалії, зрозуміло, не могли обминути й Польщу.

Падіння врожайності призводило до помітного зменшення зборів зерна на тих самих орних площах. На додаток до цього, на зламі XVI-XVH ст. спостерігається виразне падіння темпів зростання цін на зерно на внутрішньому і зовнішньому ринках, що було результатом завершення революції цін внаслідок невгамовного напливу благородних металів, особливо срібла, в Європу з Америки. Якщо враховувати й те, що ціни на ремісничо-промислову продукцію почали зростати швидше, ніж ціни на зерно, то стане очевидним, що доходи феодалів від його виробництва тривожно для них зменшувалися.

З початком Тридцятирічної війни (1618-1648), яка мала європейський характер (Польська держава в ній участі не брала), на доходах феодалів негативно позначилися