Розвиток філософії як філософська проблема

Розвиток філософії – це суперечливість підходів, боротьба ідей, принципів і особистостей. Розвиток філософії передбачає збагачення наявного змісту новими положеннями, заперечення висновків, які виявилися неправильними, недостатніми, односторонніми, і заміну їх досконалішими. При цьому змінюється предмет філософських роздумів, спосіб вирішення філософських проблем.

Диференціація філософських поглядів – це дослідницький пошук, у процесі якого зіставляються подібні погляди, виявляються і обґрунтовуються розбіжності, а саме постановка проблеми оновлюється. Диференціація містить тенденції теоретичного розвитку ідей у різних, у тому числі взаємовиключаючих, напрямках. Цей процес, в якому відмінності в рамках початкової спільності поглядів стають визначальними філософськими характеристиками, можна назвати дивергенцією.

Дивергенція – багатогранний процес. Це зв’язок з попередніми теоріями і водночас взаємодія з незалежними вченнями, які формуються в спільних історичних умовах, але по-різному вирішують загальні спрямування епохи. Наприклад, раціоналізм і емпіризм – протилежні системи поглядів, але вони лише частково виключають одна одну. В деяких положеннях вони, навпаки, дотримуються загальних ідей, взаємодоповнюються. Не тільки раціоналізм 17 ст., а й сучасні їм емпірики розуміють мислення як найвищий ступінь пізнавальної діяльності.

Поляризація філософії – створення принципово несумісних філософій. Тенденція до поляризації простежується в кожній філософській системі. Наприклад, в марксистсько-ленінській філософії радикально поляризувалась протилежність між ідеалізмом та матеріалізмом., великого значення надавалось соціально-класовій обумовленості філософських вчень.

Не можна оминути ще однієї проблеми, яка суттєво впливає на філософський процес – проблеми національної філософії в рамках світової. Кожна філософія національна, вона є відображенням ментальності того чи іншого народу.

Щоправда, не всі народи мали свою філософію, не завжди світогляд піднімався до рівня системно-раціоналізованого узагальнення. Наприклад, стародавні шумери так і не дожили до своєї філософії. Але й не всі „філософські народи” відразу йшли в авангарді загальнолюдського філософського прогресу. Так, в епоху Відродження попереду йшли італійці, але в Новий час їх заступили англійці й французи, потім німці. Тому національні історії філософії не завжди і не в усіх частинах збігаються з всесвітньою історією філософії.. Але це не означає, що національні історії філософії не мають наукового значення. Оскільки філософія – вид світогляду, то історія філософії – вид історії світогляду. Це стосується як всесвітньої історії філософії, так і національної.

Філософія і наука

Філософія як теоретично сформований світогляд, система загальних поглядів на світ у цілому, є формою знання і має впорядкований характер. Це суттєво зближує філософію і науку. Існують принаймні три аспекти щодо інтерпретації питання про співвідношення філософії і науки.

Перший аспект.Не можна заперечувати наукового характеру взагалі, як одного з грандіозних проявів людського знання і культури. Якщо розглядати філософію не тільки стосовно конкретних концепцій, а й з позиції історії, то можна виявити спадкоємність розвитку філософського знання, його проблематики, спільність категоріального апарату і логіки дослідження. Ще Аристотель виділяв логіку; психологію, етику (моральне вдосконалення), метафізику (власне філософію). Він вважав філософію „царицею всіх наук”, що було зумовлено вищим рівнем її розвитку на той час порівняно з іншими науками. Висновки, одержані філософією, служать не тільки засобом отримання наукового знання, але й самі входять у зміст науки. Не випадково багато відомих вчених у галузі конкретних наук є видатними представниками філософської думки – Піфагор, Бруно, Коперник, Декарт, Паскаль, Ейнштейн, Вернадський і багато ін. Філософія має свою специфічну мову і свій категоріальний апарат. Вона здійснює науковий пошук і вже завдяки цьому має науковий характер.

Другий аспект.Сучасна філософія вже не може претендувати на роль „науки наук”, містити всі знання. З 16 ст. наука почала виділятися у самостійний соціальний інститут. Відбувається диференціювання конкретних наук, які освоюють окремі аспекти розвитку природи і суспільства, спираючись на емпіричні методи дослідження. Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні цілісної картини світу. Її основним методом виступає теоретичне мислення, яке базується на досягненнях конкретних наук. У цьому виявляється специфіка її як форми універсального теоретичного світогляду, оскільки вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття.

Великі відкриття в конкретних науках сприяли розвитку філософії. Досить згадати той величезний вплив, який справили успіхи природознавства в Новий час або в кін. 19 – на поч. 20 ст. на розвиток філософського знання. Філософський світогляд так чи інакше впливає на позицію вченого, а отже на його ставлення до необхідності розвитку тієї чи іншої науки.

Третій аспект.Взаємодія філософії та позанаукового знання (паранаука – антинаука, альтернативна наука; магія). Позиція світоглядного плюралізму, характерного для філософії, нейтральності наукового світогляду щодо псевдонауки зумовлює інтелектуальний анархізм, що може призвести до поширення марновірства та забобонів.

Філософію вважають матір’ю науки. Вона прагне використати теоретичні методи дослідження, логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень, вироблення достовірних, загально значимих принципів і законів. У процесі нагромадження емпіричного матеріалу і удосконалення методів наукового дослідження відбувається розділення форм теоретичного опанування дійсності. У 15 – 17 ст. наука починає виділятися в окремий соціальний інститут.

Філософія бачить своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні єдиної картини світу. Вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття. Філософське узагальнення має значно більший обсяг, ніж наукове, його завдання – зведення всього суттєвого до думки, яка знімає суперечність між знанням і предметом. Філософія – це така діяльність, - вважає М. Мамардашвілі, - такий роздум над будь-якими проблемами, коли вони розглядаються з огляду на остаточну мету історії світу. Остаточний сенс світу є частиною людського покликання, яке полягає в тому, щоб відбутися як людина, стати Людиною. Людина не є викінченим витвором природи, а невпинно, знову і знову створюється в історії, за участю її самої.