Неогеновий період

Середня частина кайнозойської ери – неоген (від грецьк. - період нових форм життя). Він закінчився лише близько мільйона років тому. Це передостанній етап у геологічній історії Землі, коли формувалися головні риси сучасної природи нашої планети.

Протягом неогенового періоду завершується утворення сучасних гір­ських країн. У всій своїй величній красі піднялися Кримські гори, Карпати, Альпи, Кавказ, Гімалаї. Кільцем гір обрамилось узбережжя Тихого океану. Омолодилися і ще вищими ста­ли Урал, Тянь-Шань, Памір та гірські споруди від Байкалу до Південно-Східного Китаю. Визначилися міжгір'я та передгірські западини, розподілилися глибини дна Світового океану. На поверхні Землі визначились напрями течії найголовніших річок.

Формування рельєфу тектоносфери в неогеновому періоді супроводилося сильним вулканізмом. Переважна більшість сучасних вулканів саме тоді розпочала свою діяльність. Вулкани діяли в Закарпатті (Вулканічний хребет), Словаччині, на Рейні, на Цен­тральному Французькому плато, в Шотландії, Гренландії, на Шпіцбергені, Землі Франца-Йосифа, Східному Сибіру, на Кавказі, в Закавказзі, Малій Азії, Монголії, Гімалаях, Китаї. Продовженням неогенової магматичної діяльності є сучасний вулканізм.

Положення берегової лінії в неогеновому періоді ще відрізнялося від сучасного, особливо в басейні Середземного моря. Рівнинні простори Пів­денної Європи та Середньої Азії у першій половині неогену затоплю­вало море.

Неогенове море не мало тісного зв'язку зі Світовим океаном. Воно поступово, з перервами, відступало, наближаючись до берегової лінії Чорного та Каспійського морів. У кінці періоду море вже майже звільнило весь південь Європи. Значні підняття в цій частині материка сприяли утворенню долин сучасних Дністра, Дніпра, Дону і Волги. Чорне і Каспійське моря ще були зв'язані між собою протокою.

Клімат того періоду був помітно тепліший і м'якший, ніж сучасний. Під кінець неогену поступово холоднішало. В арктичних країнах і в горах пів­нічної півкулі поширилось зледеніння.

Рослинність за неогену вже цілком наблизилась до сучасної, а багато форм її існують і тепер. Однак межі поширення окремих рослинних груп істотно відрізнялись від сучасних. У Західній Європі ще росли вічнозелені ліси. Під кінець періоду північна межа їх поширення змістилась до берегів Середземного моря. На місці зниклих вічнозелених поширилися листо­падні і хвойні дерева. Сибір на початку неогену вкривали широколисті ліси. Протягом неогену листяні дерева поступилися перед хвойними. З початку неогенового періоду формувалася степова зона. Трав'яна рослинність вкрила простори, які звільнило море, – від Карпат до Схід­ного Казахстану. Серед трав особливо різноманітними стали злаки.

На початку неогену відбулося чергове оновлення тваринного світу. В Євразії вимерли сумчасті тварини, примітивні хижаки – кріодонти і копитні. З'я­вилися нові родини ссавців, представники яких і досі населяють ліситастепи. Існували в неогені ведмеді, борсуки, перші хоботні, мастодонти та динотерії, предки коней, свиней, антилоп, биків, оленів, овець, гієни та інші види хижаків. У степовій зоні Європи й Азії фауна була досить одноманітна. Типовими її представниками були трипалий кінь — гіпаріон, згодом слони, жирафи, газелі, коні. На початку неогенового періоду з'явилися предки людиноподібних мавп. Моря населяли численні молюски, моховатки, форамініфери, остракоди, із раковин яких утворилися потужні пласти вапняків.

Гірські породи неогенового віку нагромаджувались переважно в тектонічних западинах та зниженнях рельєфу. Вони виповнювали моря та озера. Серед континентальних відкладів переважають піщано-глинисті породи, місцями з пластами бурого вугілля. Поширені вулканогенні наверствування. Товща морських осадків складена піщано-глинистими породами, вер­ствами вапняку мергелю, гіпсоносними та соленосними відкладами.

На Україні неоген поширений у Причорномор'ї, на Волино-Поділлі, у Прикарпатті та Закарпатті. На південних схилах Українського кри­сталічного щита і в Причорномор'ї найдавніші верстви неогену пред­ставлені товщами зеленої глини, піску, мергелю, а пізніші – різними вапняками. На Керченському півострові поширені рифові вапняки, скла­дені з черепашок моховаток. На Поділлі переважають раковинні вап­няки і вапнякові рифи з черепашок водоростей літотамній і молюсків. Пізні піщано-глинисті відклади в Приазов'ї та на Керченському півострові містять багаті поклади залізної руди. У Закарпатті неогенові відклади ще різноманітніші, в основі їх лежить фліш, а на ньому залягає конгломерат, пісковик, глина, кам'яна сіль, гіпс та ангідрит. Сіль утворює соляні куполи і виходить на поверхню. Соленосні пласти перекри­ваються пісковиками, глинами, вулканічними туфами. Над ними часто ле­жать вивержені породи – андезити, андезито-базальти, переверствувані з вулканічними туфами. Завершується товща відкладів наверствуванням озерно-болотних пісків, глин, туфу, вулканічних вивержених порід і конгломерату.

Неогенові відклади в Передкарпатті багаті на родовища газу, нафти, озокериту, сірки, гіпсу, калійної солі, мінеральної води. У Закарпатті, крім цього, поширені родовища бентоніту, алуніту, ртуті, поліметалів та золота.