Рельєфотворча роль тектонічних процесів.

Повільні (вікові) коливання земної кори

Повільні вертикальні рухи земної кори, які часто називають епейрогенічними, проявляються практично повсюдно, відрізняючись лише спрямуванням та інтенсивністю. За часом прояву ці рухи поділяють на давні (донеогенові), новітні або неотектонічні (неоген-антропогенові) і сучасні. Не дивлячись на невеликі темпи, в неоген-антропогеновий час ці рухи спричинили підняття Альп на 3-4 км, Паміру на 5 км. В межах України темпи дещо скромніші: загальне підняття Карпат не перевищує 1,5-2,0 км, Криму 1,0-1,2 км.

Особливо виразно проявляються масштаби і характер епейрогенічних рухів в узбережних частинах материків, де їх можна прослідкувати за характером зміни берегової лінії та обрисів берегів (наприклад фіордові, урвисті береги Скандинавії, що зазнали значного підіймання; лиманний тип узбережжя Українського Причорномор’я, де переважає опускання). Тому епейрогенічні рухи позначаються на трансгресіях (наступах) і регресіях (відступах) морів, сприяють нагромадженню осадових товщ на одних ділянках земної кори (у зонах опускання) та розвитку процесів денудації на інших (в областях стійких піднять).

Складчасті деформації земної кори та їх прояв у рельєфі

У первісному стані пласти осадових порід, що нагромаджуються на поверхні Землі (у морях, озерах і т.д.), залягають горизонтально або майже горизонтально (під кутом до 5^о). Проте на сьогодні на значних ділянках ці пласти залягають під значно більшими кутами, а часом падають на глибину майже вертикально. Такі порушення зумовлені тектонічними дислокаціями. Якщо прослідкувати окремі дислоковані пласти і сполучити їх між собою, то виявиться, що вони утворюють у земній корі немовби застиглі хвилі. Такі хвилеподібні форми залягання пластів отримали назву складок. Складкоутворення (плікативні дислокації) майже завжди є наслідком горизонтальних переміщень, що відбувалися й відбуваються у земній корі.

За орієнтуванням у просторі складки бувають опуклі (антиклінальні) і увігнуті (синклінальні). У синклінальних складках пласти падають назустріч один одному, а антиклінальних – в різні боки. Основними елементами складок є: крила, замок, вісь складки й кут падіння.

Геоморфологічна роль складкоутворення проявляється, головним чином, у двох формах: 1. утворення складчастих гірських систем (межах України – Карпати, Крим); 2. Утворення складчастого фундаменту платформ на місці зруйнованих гірських систем (Український кристалічний щит, Донецький кряж).

Розривні деформації земної кори та їх прояв у рельєфі

Під дією тектонічних сил шари порід, що мають обмежену пластичність, далеко не завжди набувають форми складок. Дуже часто суцільність пластів порушується, що призводить до утворення розривних (диз’юнктивних) дислокацій.

Найпростішими й найпоширенішими формами таких дислокацій є розриви суцільності земної кори, які називають розломами. Особливо велике значення мають глибинні розломи, якими розривається вся товща порід осадового комплексу, і надглибокі розломи, що розривають і кристалічний фундамент платформ, сягаючи мантії.

Вздовж ліній розломів часто відбувається вертикальне й горизонтальне переміщення пластів, яке може знаходити відображення у сучасному рельєфі. Так, наприклад, утворюються брилово-тектонічні гори та уступи (горсти). Не менш яскраво у рельєфі проявляються і значні негативні форми, створені розривними дислокаціями (грабени морів та озер, наприклад, оз. Світязь). З тріщинами і розломами земної кори, де концентруються поверхневі і підземні води, часто пов’язані напрямки річкових долин, системи глибинних розломів визначають обриси берегових ліній морів і океанів (наприклад, Кримське узбережжя).

Сейсмічні явища і рельєф

Сейсмічні явища (землетруси) являють собою особливий рух рухів у літосфері, який проявляється у хвилеподібних пружних коливаннях, що призводить до стійких деформацій у земній корі. За походженням землетруси поділяються на вулканічні (внаслідок виверження вулканів, мають значну силу, хоч і проявляються на невеликих територіях) і тектонічні (унаслідок раптового переміщення мас речовини у надрах земної кори і верхньої мантії).

Точка, де відбувся поштовх називається гіпоцентром, а її проекція на земну поверхню – епіцентром. Якщо гіпоцентр розміщений на дні моря, виникає моретрус, який супроводжується велетенськими хвилями цунамі. В залежності від глибини гіпоцентру розрізняють землетруси: поверхневі (гіпоцентр знаходиться на глибині до 50 км), проміжні (50-300 км) та глибинні (понад 300 км). Для визначення сили землетрусу застосовується 10-бальна шкала Ріхтера, яка дозволяє зіставити силу сейсмічних явищ за величиною магнітуди (магнітуда визначається як логарифм відношення максимальних амплітуд хвиль даного землетрусу стосовно таких самих хвиль умовного “стандартного” землетрусу).

Рельєфотворча роль землетрусів проявляється у створенні тріщин, у переміщеннях блоків земної кори по тріщинах у вертикальному й горизонтальному напрямках, іноді – у складчатих деформаціях. Землетруси можуть викликати значну активізацію деяких екзогенних процесів: обвалів, осипів, зсувів, селів, сходу гірських лавин і т.д. Підвищеною сейсмічною активністю на сьогодні відрізняється кільце навколо Тихого океану, Середземноморсько-Гімалайський геосинклінальний пояс, серединно-океанічні хребти, що територіально співпадає із зонами розвитку вулканізму. В межах України виділяють 2 сейсмічні області: Карпатська і Кримська, де зафіксовані численні землетруси силою 5-8 балів, крім того, територія України зазнає відголосків землетрусів, що мають епіцентри в межах сусідніх держав.

Планетарний рельєф Землі.

Головним наслідком комплексної діяльності ендогенних процесів є формування загальної структури планетарного рельєфу Землі, основними елементами якого виступають материки й океанські западини. Геологічною основою планетарного рельєфу є земна кора. Більшість дослідників виділяють існування трьох типів земної кори: материкового та океанічного типів та перехідної зони між ними – кори геосинклінального типу (окремі дослідники в межах океанічного типу виділяють ще наймолодший тип кори – рифтовий у розломних зонах серединноокеанічних хребтів).

Розглянемо детальніше основні елементи планетарного рельєфу Землі. В межах океанічних западин такими елементами є: стійкі платформи (плити) та серединно-океанічні рухомі (мобільні) пояси, представлені серединно-океанічними хребтами з рифтовими зонами в їх осьовій частині, пересічені трансформними розломами, на сучасному етапі розвитку земної кори ці хребти є зонами спредінгу (тобто зонами розширення морського дна й нарощування новоутвореної океанічної кори).

На континентах, як структурні елементи найвищого рівня, виділяються стабільні області – платформи й епіплатформенні орогенні пояси, що сформувались в неоген-антропогеновий час у стійких структурних елементах земної кори після періоду платформенного розвитку. Крім того, рухомі геосинклінальні пояси, що зазнали складчастості й орогенезу в альпійську епоху, складають епігеосинклінальні орогенні пояси.

Крім того, в межах деяких континентів, в зоні переходу континент-океан розміщуються окраїнно-континентальні рухомі геосинклінальні пояси, що являють собою складне поєднання окраїнних морів, острівних дуг і глибоководних жолобів. Це пояси високої сучасної тектонічної активності, контрастності вертикальних рухів земної кори, інтенсивної сейсмічності й вулканізму.